Наш Мандрівник вирішив поїхати в тур вихідного дня в одне з сіл Надсяння, с. Старий Мякиш, Підкарпатського воєводства, Ярославського повіту в Польщі.

Державний Гімн України до 6 березня 2003 року мав такі слова:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

         Одна строка виділена. Чому? Річка Дон нам більш знайома, бо ще за часів Радянського Союзу вона протікала по території нашої тодішньої країни. І як говорять джерела і факти там проживають українці, та і з територією зрозуміло )))
      А от що ж із Сяном? Чому про нього йшлось в Гімні?
      Сян — річка в Україні (Турківський район, Львівська область) та Польщі.
       До 1946 року гірський Сян лежав на суто українській території, середній - на українсько-польському прикордонні (Сян вважався за межу української та польської частини Галичини), нижній — на польській етнічній території.
       Після встановлення нового кордону між УРСР і Польщею на території України лежать лише джерела Сяну, далі, на 55 км, Сян є кордоном між Польщею й Україною. На цій ділянці річки існували українські села. У 1946 р. при облаштуванні кордону мешканці сіл були переселені, а їхні будівлі — спалені (див. Операція «Вісла»). Нижче, 390 км, тече у Польщі. Після виселення українського населення державний кордон став також етнічною українсько-польською межею.

Сян з висоти пташиного лету (с)



Таким Сян представ  очам Мандрівника у червні 2018 року



      Отже метою подорожі було село Старий Мякиш, Ярославського повіту, Підкарпатського воєводства. А точніше стара  закинута Греко-католицька церква Пресвятої Богородиці.


     
      Знаходиться ця споруда, як і годиться,  в центрі села на височині.



      Коли готувала замітку, знайшла ось таку архівну фотку. Так церква виглядала у 1917 році.

 
       Церква Пресвятої Богородиці (в Польських джерелах часто зустрічається назва Церква греко-католицька Захисту Пресвятої Богородиці) є старовинним архітектурним об"єктом Підкарпаття. Це дерев'яна споруда з брусової конструкції, встановлена на дубовий фундамент, закріплена на великих каменях. Будівля є однією з небагатьох, у дерев'яній церковній архітектурі південно-східної Польщі, приклади, натхненні сакральною архітектурою цегляного бароко.



      Найстаріша частина зрубу закладена у 1615 році. Основна частина, такою якою ми можемо споглядати на фото, була зведена в 1803-1811 роках.
      В кінці 19 століття дранку, якою був покритий дах замінили на метал, який вкриває верх будівлі дотепер.
      Станом на 1939 рік в селі Старий Мякиш проживало 220 українців, 500 поляків і 20 євреїв.
Акція "Вісла" внесла свої корективи в долю українців і з 1947 року церква перестала функціонувати і дотепер стоїть закинута.
Стоїть, як мовчазний свідок трагедії народів....





       Біля церкви стоїть великий пам"ятник жінці, а поряд з церквою, схоже, надгробні камені. Вияснити кому пам"ятник і звідки саме ці камені з написами, на жаль не вдалось.





 
     Церква хоч і покинута, але навколо неї чисто і немає бур"янів, тобто місцеві люди підтримуть порядок   . Звичайно церква стоїть зачинена і потрапити в середину не було можливості. Але в шпаринку заглянути вдалось і стало сумно  



      Але ж було цікаво, невже ніде не залишилось жодного залишку розписів? Як би це було у нас, то і сумніватись не прийшлось, така церква вже давно припинила б своє існування, не кажучи вже про розписи. А от у них все-таки щось збереглось.

Знайшла в інеті фото 2013 року.



А ще є ось така інформація:
     У 1964 та 1965 рр. облаштування церкви (75 об'єктів), включаючи багатозонний, рамковий іконостас близько 1815 року, два бокові вівтарі, фестори були перенесені в Замковий музей міста Ланьцут. В 1976 році була зруйнована дзвінниця XVII століття.







       Ось такі пам"ятки історії, які колись знаходились на території наших земель, знаходяться за її межами.
       Фото в моєму альбомі http://photo.i.ua/user/729788/514375/ 
        Звичайно фото не всі оригінали Мандрівника. То ж дякуємо тим людям, які цікавляться історією і залишають нам з Вами цінні кадри!

 

Вчора була у мене остання на той день заявка на ремонт телевізора десь там у кінці Дмитровичів. Вийшов від замовника, а воно вже сонце геть сховалися і тільки західна частина неба ще ледь-ледь багровіла. Зорієнтувавшись на місцевості, вийшов на центральну дорогу.
Зупинка автобуса освітлювалася, але останній автобус у будь - якому напрямку вже давно проїхав. Подумки перебираю варіанти подальших дій.
Ночувати на лавці до ранку? Нудно і нецікаво.
Йти пішки? Пішки я можу пройти багато. Цілий день зранку на ногах, вже і находився чимало, але рушив у бік Обухова.
До Обухова 11 кілометрів. Дорога освітлюється лише у населених пунктах. А так - поля, ліси, і хто знає що. Взагалі то мені треба на Київ, але до Києва у кілька раз далі, ніж до Обухова...
Дуже рідко їдуть автівки, але пробую їх зупиняти. Вони прискорюються ще дужче і пролітають повз. Невже я такий страшний?
Роблю чергову спробу зупинити попутку. Воно стало стишувати швидкість, а я правою рукою поправив сумку. Хто зна, що собі подумав/ла/ керманич, але піддав газу і почав зигзагами їхати прямо на мене! Ледве шуснув від нього в ліс, задки, прудко, ніби заєць. Ну де оце таке воно навчилися, щоб отак робити? Ну темно, ніч, ліс, але ж я людина порядна, просто так склалися обставини...
Це дійство змусило шукати далі якийсь вихід. Вихід виявився супергеніальним - знайти номер телефону таксі Обухова. Таксі швидко примчало і завдяки його прудкості встиг втрапити до останнього автобуса з Обухова до Києва, і зовсім скоро радів ліжку у хостелі на проспекті Лобановського.
Так що таксі і хостелу браво!
А переляканим автомобілістам ганьба.
Жлоби перелякані :)

Буки — село, Сквирського району Київської області, розташоване за 14 км від районного центру міста Сквира, поблизу річки Роставиця.

Перша згадка про Буки, а точніше про поселення Бакожин, датується в 1622 р., але вже у 18 ст. зустрічається назва Буки.

Дивитись світлини ще http://www.travelua.com.ua/kiїvshhina/skvirskijj-r-n/buki.html