Довгоочікувано співпалі вихідні Марійки й Серьожи. Довгоочікувана стадія відносин, коли «вже можна». Довгоочікуваний зручний вечір. Вони усамітнились в її кімнаті, (адже в Серьожи вдома кімната прохідна, оскільки тільки в цій кімнаті йому випало жити в квартирі зі сумісним плануванням), зайнялися сексом. Треба зазначити, надто довго долали сором та ніяковіння одне перед одним, допоки наважились на цей крок.

В самий момент розпалу до кімнати зайшла мама Марійки, почала копирсатися щось шукати в її речах, на балконі… роблячи вигляд, ніби все ок. (А насправді, мабуть, й сама заціпеніла від побаченого, та просто автоматично продовжувала робити заплановане).

-        Бліііін, Марійко! – кричу з цуранням я, коли її розповідь дійшла цього місця – Ну що за казна що! Ну чому в тебе в квартирі ніби й немає твоєї власної кімнати! Що твоя мама взагалі робить у твоїй кімнаті, Марія!

-        Ну як… - намагається пояснити знітившись – за цукриком заходить… за медом теж… та й просто так… Мама самотня людина. Я не можу її відштовхнути… Вона в мене одна, і я в неї також.

-        Саме так ти уявляєш своє майбутнє? Сам на сам з мамою все життя?

Потому вона поділилася проблемами зі своїм мужчиною, коли в нього просто немає бажання. І вона його осуджує? А як на мене, то хтось просто забувся подорослішати на свої тридцять років, і повідомити домашніх про факт своєї дорослості.

Сидимо якось у Марійки, (ще задовго до того випадку с Серьожою). В мене як раз в особистому житті страсті вирують, аж піджилки тремтять. Розповідаю, сиджу з нею у кімнаті:

-        А він такий витягає свій….

До кімнати забігає Марійчина матуся. Я вдавилася. В мене навіть у п’ятках закололо від страху, що літня людина могла почути дещо, чого неможна літнім чути. Мама пробіглась кімнатою, на балкон, якийсь час перебирала Марійчині речі там, потім знайшла щось, і вибігла так само.

-        Ем… - дивлюсь в очікуванні пояснень на Марію. Марійка знизала плечима, встала, і тихесенько, так, аби не було чутно у квартирі,

зачинила двері. Це потім вже я дізналася, що Марійці навіть двері щільно зачиняти забороняється. І це в її то тридцять років!!! Сидить діва-красуня без дітей й без чоловіка, у п’ятирічну маминчину доцю грається!

Звісно ж треба ставити замка на двері. Звісно ж треба замінити двері, аби це було можливим. Звісно ж треба навчитися зачинятися, навчитися зайняти свою територію і поставити перед фактом весь світ свого права на особисте життя, на сім’ю, на відносини з мужчиною, народження дітей… Вона погоджуючись киває, сама все розуміє. Але жаліється « Неможу я. Неможу! Вона ж самітня, старенька… Шкода ж людини!».

Зрештою я зрозуміла, що немає сенсу базікати. Відтоді, якщо ми приміряли нові лахи разом, а мама влітала до кімнати у момент, коли я все зняла, але ще не встигла нічого одягнути, то я просто її ігнорувала й робила своє. Намагаючись всім своїм виглядом дати зрозуміти, що ми, взагалі то, чимсь зайняті. Яким же було моє здивування, коли ця крихітна старенція у ситцевому платті, вовняних біленьких шкарпеточках (дарма, що влітку), повністю сивим яскраво-білим волоссям у хусточці (така собі гарненька старця з минулого століття) присіла на диван, почала роздивлятися і коментувати: «Та не йде тобі! Знімай! Воно тебе обтягнуло як сосиску!».

І вона була права. Плаття, яке я натягнула, було для дванадцятирічної молодшої сестри.

Моя тактика ігнору продовжилась далі.

Томний день літа. Дві подружки зібралися пройтися спекотним днем до магазину й просто прогулятися. Одна красунечка натягує шортики-трусішки, інша критично коротке плаття, адже влітку можна й необхідно прохолоджуватись й загоряти. До того ж, вигляд тіла дозволяє. Щойно вимите волосся в однієї спадає водоспадом до сідниць (на заздрість усім), в другої неприборкані кучерики рівно підстрижені вище плечей, відкриваючі шию. Я навіть причісуватися не захотіла – такі кучері як раз під настрій. Обдидві такі всі із себе. Свіжі, навіть не фарбувалися – й так чудово себе почуваємо. Тільки вийти й порвати усіх зовнішнім виглядом двох красунь.

-        І я з вами – раптом неочікувано й якось так мило заявляє крихітна сива бабця.

-        Ну що тобі в тому магазині треба! – роздратовано запитує її Марія, натякаючи, що «сама все куплю, що тобі треба». Але не так все просто! Бабця правдами й не правдами навела всі аргументи, що їй конче необхідно з нами піти.

-        А … нормально, що ми так… - промямлила розгублено я, показуючи жестом короткі спідницю й шорти. Мені чомусь здалося, що пролунає наказ мами, й нас змусять переодягтись у монашок. Але цього не сталося, слава богу. Тактика «ігнор» була знов увімкнена. Якщо мамі подобається, так нехай наслухається й надивиться. Чому маю себе стримувати? Мені ж давно не 15 і навіть не 20 років!

Ми гордо вимальовували кроки трохи попереду від мами. Вона швиденько перебирала ногами позаду. Якось настирливо.

Я почала розмовляти з подругою так, ніби мами й немає поруч. Сподіваючись, що та почувши кілька міцних слівець сама віддалиться. Але вона наполегливо йшла з нами, якось так єдино, чи що… Я навіть в якийсь момент забула, що вона зі зморшками, сива, що одягнена як старенція минулого століття в забутому селі. Тому, що за атмосферою компанії було саме три дівчини, одна з яких типове скромне «муму», яких повно, і це звично.

Я навіть зловила себе на тому, що як з подружкою раджусь з бабцею чи подобається їй дизайн пакування крема в магазині. А вона зовсім як своя колежанка махнула рукою виразно так, типу «відстій», і сказала «та нє!».

Зрештою такою ось трійкою ми здійснили прогулянку, мікрошопінг, повернулися додому, і навіть дивилися якийсь фільм втрьох сидячи на дівані.

В цей момент до мене почало доходити. Ніяка вона не бабця! Це особливості життя наклали на її обличчя зморшки, а волосся зробили такім білим. Всередині неї заковане звичне дівчисько. Дивовижно.

Здається, я ставила перед собою ціль вчити дорослішати подругу, щоб та побудувала особисте життя, вийшла заміж і народила дітей. Але замість того сама пройнялася якоюсь магічною енергетикою бабці, яка навертає на прихильність й змушує приймати її до себе в компанію.

Останнього разу, коли я була в гостях у Марійки, то застала їх всіх трьох у кімнаті Машки. Кремезний сто кілограмовий боєць Серьожа, Марія, і дрібна бабця втрьох зручно розташувалися на Марійчиному траходромі-дивані й дивилися якийсь фільм по інтернету. Не зважаючи на те, що у мами є свій телевізор, і не зважаючи на те, що вихідні Серьожи і Марійки співпадають тільки раз на два тижні.

Того разу я розізлилася на її маму. А зараз, після того, як подружилися, мені це здається таким зворушливим…

Хоч би в голові цього Серьожи все було так само з розумінням. Сподіваюся він не тому такий поблажливий, що йому вже все байдуже й збирається звалити з життя цієї милої сім’ї…

Цікаво, а на дискотеку до клубу (якщо ще захочемо якось піти) мама теж буде з нами?

Навіяно розмовами з моїми бабусями...

приводом до першої стало побачене в новинах весілля Валентини Семенюк, яке чомусь було охарактеризоване як "срамота на старості років". На моє щире здивування, чому це в 60 років не можна одружуватись, мені сказали що "так не годиться, що люди подумають...от що б ти сказала якби твоя бабуся вийшла заміж?"...моя чесна відповідь про те що "пораділа б за тебе що ти знайшла близьку людину" викликала подив...

друга розмова стосувалась мого батька якому скоро виповниться 50, друга моя бабуся питала, що йому подарувати, вона хотіла купити книжку, тож я запропонувала якусь книжку з філософії, якою батько цікавиться. Знов нерозуміння - "що за дурниці на старості років? Навіщо це йому?" -  "Бо він цим цікавиться" - "То чого він закінчив КПІ, а не філософський факультет? Треба займатись в житті тим до чого маєш здібності..." - "Але він любить свою роботу, йому справді подобається електроніка, він один з ведучих спеціалістів у своїй галузі..." - "Тоді навіщо йому філософія?"....тут у мене закінчились слова, пішов бабусін монолог... Виявляється людина в молодості мусить обрати собі стезю і з неї не сходити до гроба. Крок ліворуч, крок праворуч - розстріл...А додаткові інтереси - зло яке відовлікає від основного заняття, або ознака "поверхневості"... І не дай Бог людині на старості (виявляється 50 років - вже старість :) ) міняти рід занять...як мій батько (він кілька років тому різко змінив роботу)...і взагалі час йому остепенитись (це тіпа осісти вдома перед телевізором, а не бігати щонеділі кататись на лижах)...ги-ги я не стала казати що ми з сестрою збираємся йому лижні окуляри купляти в подарунок :))))

Уфф...чому в Європі і США не вважається дивним коли пенсіонери вчаться в ВУЗах, отримуючи ту професію про яку вони колись мріяли...чому вони можуть їздити по світу...чому не соромляться ставати на лижі, ковзани і ролики, сідати на велосипед...вчитися танцювати, співати...одружуватись хоч в 80 років? Чому наші пенсіонери самі себе ховають живцем і ще й засуджують тих хто чинить інакше?

У мене все життя був тільки один дідусь...другого не було...спочатку це мене не дуже цікавило, бо бабуся також була далеко і приїжджала раз на пару років...потім я дізналась що батько більшу частину життя жив сам, без батька...

Мені то було дивно, бо я "татова дочка", мені простіше уявити життя без матері...а ще дивнішою була погорда з якою бабуся розказувала що вона "забрала сина і ні цьому придурку, ні його клятій рідні більше ні разу не показала"...

А нещодавно розвівся бабусін племінник, я про те дізналась однією з перших, бо ми досить близькі, як брат з сестрою. Для мене то була не новина, адже відчувалося що в сім"ї не все гаразд, то навіщо мучити і себе і дітей. А тепер про це дізналося старше покоління і зразу почалися розмови що "та сучка сина від нього ховає, треба щось робити", пропозиції забрати дитину у матері до бабусі, "бо він же наш"... А коли я не втрималась і зауважила, що свого часу бабуся чинила так само, мені сказали що "він же наш племінник, а то були придурки"... А як на мене нема ніякої різниці - і в тому і в тому випадку є батько, дідусь і бабуся яких позбавляють спілкування з сином і онуком...і діти які не знатимуть частини своїх коренів...

Чесно мені цікаво було б зустріти прадідуся і прабабцю (якщо вони ще живі) чи братів-сестер мого діда якого я ніколи не знала, дізнатися про рід, фамілію якого я ношу. А що, може бути я насправді родичка відомої співачки з якою у мене однакова фамілія, тіки я про те навряд чи дізнаюсь...

А ще на одному з форумів обговорювалася тема розлучення - жінка лишилася з двома дітьми і радилась як краще зробити. І що цікаво, дівчата які виросли в більш-менш нормальних сім"ях радили спокійно все пояснити і дати можливість дітям продовжувати спілкування з батьком, відносини батьків не повинні зачіпати відносини батьки-діти. А ті які виросли без батька,говорили що треба дослівно "рассказать детям какой их отец кобель и козел чтобы они видеть его не захотели". Тіки вони не розуміють що потім ці діти зроблять так само....можливо з сином когось з них...і тоді вони виявляться вже "придурками і сучками"...

Може варто все-таки ставати цивілізованими людьми і припиняти ділити на "наших" і "придурків" ? Адже завжди є ймовірність стати для когось тим самим "придурком".

"Як гукнеться, так і відгукнеться"....

Вдячність буває різна, показна і мовчазна, вчасна і не дуже... А буває, що розумієш, що насправді вдячний людині за те що вона робила, хоч колись ці вчинки викликали обурення і образи...

І я зараз вдячна людині яка навчила мене розуміти що причини людських вчинків часто абсолютно інші, аніж ми їх собі уявляєм...що деколи варто переступити через таку свою викохану гордість і робити перший крок на примирення...що бувають в житті моменти, коли тебе посилають чи ображають не тому що не люблять чи не цінують, а просто "попався під гарячу руку"...що не варто тріпати собі нерви раніше часу, "відсутність новин - гарна новина"...що іноді краще дати людині можливість самій розібратись у собі і зі своїми проблемами, проте при цьому зробити так, щоб людина завжди знала що ти їй допоможеш..

 А ще навчив що ніколи не можна "хилити гриву" (с), хай навіть здається що ти лупишся у скелю, і що допомагаючи людям не треба очікувати від них вдячності, вона буде проте не обов"язково від тих, кому ти допомагав, і не обов"язково у тому вигляді у якому очікуєш...така собі несподівана вдячність...

Однажды слепой человек сидел на ступеньках одного здания со шляпой возле его ног и табличкой «Я слепой, пожалуйста помогите !».
Один человек проходил мимо и остановился. Он увидел инвалида, у которого было всего лишь несколько монет в его шляпе. Он бросил ему пару монет и без его разрешения написал новые слова на табличке. Он оставил ее слепому человеку и ушел.
Днем он вернулся и увидел, что шляпа полна монет и денег. Слепой узнал его по шагам и спросил не он ли был тот человек, что переписал табличку. Он также хотел узнать, что именно он написал.
Тот ответил: «Ничего такого, что было бы неправдой. Я просто написал ее немного по-другому». Он улыбнулся и ушел.
Новая надпись на табличке была такая: «Придет весна, а я ее не увижу».

Мораль: учитесь эффективно формулировать предложения!

Бедность и нищета:

и вот такие "нищие"?

Как часто вы подаете милостыню и что на это вас толкает?

У школі мистецтв при якій існує наш ансамбль чомусь на всіх проспектах досі використовують стару-стару нашу фотографію, зроблену років 12 тому...Цікаво так на неї дивитись...Оля - єдина хто справді серйозно продовжила займатись дитячим захопленням, не побоялася повірити у своє покликання, перетворила його на професію і знайшла у цьому себе... Валя - племінниця відомої співачки, яка злякалася конкуренції і зробила все можливе, щоб зник не тільки природній дар, а і будь-яке бажання його розвивати...Альона...вона завжди звикла йти напролом...життя її зовсім не балувало, мабуть ніхто з нас не отримував від долі стільки підніжок...проте вона завжди мала і думаю досі має сили підніматись...Таня - для мене яскравий приклад того як тре добиватись свого щастя, для неї воно - в сім"ї і материнстві... Андрій - людина з якою я провела поруч 15 років життя...людина яка знає всі мої больові точки і в силу свого характеру завжди не проти по них вдарити, проте не від злості, а просто так, такий вже він вродився... Кирило - дивна і незрозуміла людина, яка так само незрозуміло власноруч пішла з цього життя...Я - крім Олі єдина хто продовжує, не як основне заняття, а як поклик душі, один з способів реалізувати ту частинку душі яка не любить фізику і залізяки...

Тепер ансамбль зовсім інший - прийшли нові люди, ми по-іншому ставимось до цього, проте жаль трохи що не виникає і не виникне тепер тої дитячої єдності...надто ми вже стали дорослі...