ЗАВТРА ОСІНЬ 

Сьогодні день останній літа,
А завтра час новий гряде,
І лист багряним самоцвітом
Ознакой осені впаде.

Ріки покриються туманами,
На трави випаде роса
І осінь – золотиста пані
Нам скаже, що таке краса.

У небі знову закурличуть,
Полинуть в вирій журавлі
І ми завжди їм будем зичить
Добра від рідної землі.

Листочок тихою рікою,
Від нас у осінь попливе
І літо забере з собою –
Нехай у других поживе.

Старий художник зафіксує,
На полотні цю дивну мить
І ми із трепетом відчуєм,
Як невблаганно час біжить.

 2014

Спи спокійно, Україно,
Спочивайте люди,
З цею долею всерівно,
Кращого не буде.

Наша ненька позіхає,
Дрихне мов колода,
Може дійсно їй насниться,
Проспана свобода.

Справжня воля, чорні стяги,
Лише серед снів,
У реальності ватаги,
" Товаріщей “ і панів.

Спить спокійно та не знає,
Про властивість влади,
Колискову та співає,
Поки тихо краде.

Іноді в нашому житті залишається лише надія. Потрібно лиш триматися за неї і не відпускати. Потрібно просто вірити...

Дійсність охоплюють мрії,

Твої чи мої надії

Летять по небу із зорь?

Дивися! Он падає зірка:

Скоріше бажання промов.

Чи то не твоя надія 

Летить по небу із зорь?

Я очі прикрию руками -

Не хочу я бачити світ.

То таки твоя надія

Летіла крізь сонячний світ.

Я світло ввімкну,

Ти зачиниш вікно,

Ми разом уб’ємо надії.

Ніхто не побачить під нашим вікном

Зорю, що із неба спустилась...

---

Я дивуюсь дому цьому,

---

 

Посиди иногда сам с собой,
Ночь на это до капли потрать
И прими свою боль, словно бой,
Тот, который нельзя проиграть.

Будет медленно небо светлеть
В невесёлом дождливом окне,
Будет сердце так сильно болеть,
Как болит у солдат на войне.

Сам признайся себе, что не так,
Разорви заколдованный круг,
Чтобы враг был ужасен, как враг,
Чтобы друг был прекрасен, как друг.

И не бойся себя уличить,
Что не сжёг за собою мосты.
Боль свою надо правдой лечить
Той, которую знаешь лишь ты.

Сам себе иногда помоги
Одинокую боль превозмочь,
А тому, кого любишь,солги,
И скажи, что ты спал в эту ночь.

***
   Я шел один по улице вчера,
  Я говорил, что уезжать пора,
  А если уезжать - то навсегда,
  Чтоб никогда не приезжать сюда.
  Твердил, что ты, конечно, не права,
  Ругал тебя за все свои слова
  И повторял: другую я найду,
  Такой-сякой назло и на беду.
  То замедлял я шаг, то шел быстрей. -
  И очутился у твоих дверей. 

***
Спокойно прохожие мимо шагают,
Их, видно, твоя не волнует краса.
И зрячие люди слепцами бывают, -
О, если б я мог одолжить им глаза! 

***
Твои глаза 
Я видел разными твои глаза: 
Когда затишье в них, когда гроза, 
Когда они светлы, как летний день, 
Когда они темны, как ночи тень, 
Когда они, как горные озера, 
Из-под бровей глядят прозрачным взором. 
Я видел их, когда им что-то снится, 
Когда их прячут длинные ресницы, 
Смеющимися видел их, бывало, 
Печальными, глядящими устало- 
Склонившимися над моей строкой... 
Они забрали ясность и покой 
Моих невозмутимых раньше глаз, - 
А я, чудак, пою их в сотый раз

В клаптик небесної сині,
видимий поміж висотками,
раптом закрався Місяць,
нівелювавши колір.

Біле, до болю, сяйво
вдиралося в сонний погляд.
Відбирало думки й спокій,
просверлювало наскрізь мізки.

Розпочинався жовтень.

Величезне коло Місяця
відкотилося Вселенським каменем,
відкривши Вхід.

Раз у рік Душі сходять звідти,
прихопивши свої гріхи, мов зорі,
у кишені Неба.

Душі спускаються Місячною доріжкою тихо і впевнено.

Тут, на Землі,
їх чекаємо ми зі своїми обіймами, бідами й жалями.

Розкрий руки, мов крила,
розчахни серце навстріч,
і ти відчуєш,
як воно наповниться світлом.

То зорі Небесні,
вкладені в твоє серце тими,
кого чекав,
за ким тужив,
хто найшов свій спочинок
у твоїй Душі -там - за Місячним Колесом...