На вулиці Коперника, №27 розташований монастир - шпиталь Святого Лазаря.

У 1621 р. в Галицькому передмісті, неподалік від спорудженого раніше костелу Св. Марії Магдалини, на кошти бездітного подружжя львівського архітектора Амбросія Прихильного та його дружини Сюзанни Бржеської було побудовано шпиталь для хворих, убогих та польських воїнів, які повернулися з турецького походу. Опікувалися шпиталем члени домініканського братства Святого Розарія.

***********

Дивитись про Монастир - шпиталь Святого Лазаря тут

***********  

Колишній монастир Святої Марії Магдалини розташований на перехресті вулиць С.Бандери та П. Дорошенко (вул. С. Бандери, №8-10). Нині в приміщенні костелу діє Будинок органної та камерної музики (вул. С. Бандери, №8).

Існує також легенда, за якою вівтар зробив поважний чернець - домініканець, який народився і виріс у Львові, але протягом багатьох років перебував з місією на далекому Сході. Коли він повернувся, то вирішив зробити такий своєрідний подарунок храму та місту. Поруч з костелом в 1635 р. було закінчене будівництво дерев'яної будівлі семінарії та монастирських келій.

У 1969 р. костел передали Львівській філармонії. У 1968-69 рр. та в 1988 р. чеська фірма "Rieger-Kloss" проводила реконструкцію органу. В 1988 р. тут створили Будинок органної та камерної музики, постійним органістом якого став Віталій Півнов. Сьогодні орган костелу св. Марії Магдалини є одним з найбільших та найкращих в Україні.

***********

Дивитись про Костел Св. Марії Магдалини тут

***********  

Арсенал Сенявських. На розі вулиць Дорошенка та Бібліотечної розташований колишній арсенал Сенявських (вул. Бібліотечна, №2).

У 1639 р. за проектом військового інженера генерала артилерії Павла Ґродзицького, одночасно з будівництвом Королівського арсеналу, розпочалось також зведення арсеналу для магната Сенявського. Неподалік від костелу Святої Марії Магдалини з'явилася споруда, яка виконувала оборонну функцію та була опорним пунктом зовнішньої лінії захисних споруд Львова.

Нa прикінці 17 ст. арсенал перенесли до резиденції Сенявських у Старому Селі. Після смерті останнього представника роду Сенявських будівля арсеналу та всі інші родинні володіння перейшли у власність до литовських князів Чарторийських, які облаштували поряд з будівлею стайню і манеж.

На початку 19 ст. будинок придбала родина Баворовських і в 1830-40-х рр. перебудували його за проектом архітектора І. Хамбреза (Шамбре) у стилі бідермаєрівського класицизму та перетворили на приватний музей. Скульптурний декор фасаду та інтер'єру виконав художник Й. Б. Шимзер.

***********

Дивитись про Арсенал Сенявських тут

***********  

(частина перша)

Багато хто не розуміє, навіщо їхати кудись дуже далеко, якщо там немає  комфортабельного готелю і моря. Тим більше дивним здасться для таких людей поїздка у літній час на архітектурний фестиваль за 5 тис. км де доведеться будувати, жити в наметі посеред тайги і витратити при цьому чималі гроші.
Однак доведеться пояснити. Архітектурний фестиваль, про який розповідаю, організований для архітектурної молоді з метою проявити творчі здібності, навички, крім того втілити свій проект вживу, при чому власноруч. Хоч об"єкт артовий і не довговічний, але зазвичай студенти-архітектори проектують лише на папері і лише те, що кажуть викладачі. Чим не аргумент поїхати. Тим більше, коли я ще побуваю на Алтаї... Поступово закінчувалось студентство і подорожувати жити дешево залишилось недовго))).Зібралась команда однодумців, приблизно той самий склад, яким зазвичай приймали участь на конкурсах. І хоч спільний проект залишав бажати кращого, пригода обіцяла бути веселою. Організатори фесту пообіцяли нам суворий клімат, диких звірів, і небезпеку дикої природи. Як на таке не купитись?)))
Признаюсь відважився я не одразу, 4 дні дороги в один кінець, далеко від дому, все невідоме і небезпечне, інша країна. Задля цієї поїздки навіть у борг вліз, який віддавав півроку, однак це вже інша історія, і не така приємна, щоби її згадувати.
Отже ми поїхали вшістьох, і ще двоє з нашої команди поїхали пересадками, таким собі стихійним маршрутом.
Поїзд "Київ - Владивосток"- це для пересічного громадянина аномальне явище. Забацані вагони, мабуть з радянських часів, один плацкартний, інший купе  (далі по маршруту чіпляються й інші), провідники-хами, і все це щастя 8,5 ДНІВ.
Нам пощастило, ми їхали в тій плацкарті лише 3,5 дні - до Новосибірську. Веселою компанією цей час проводиться досить весело, не зважаючи на всі незручності.
Взагалі проїхати пів Росії поїздом це дуже цікаво.Завжди  виходили погуляти на станціях, на таких рейсах вони мінімум півгодини. Природа здебільшого одноманітна: берези і болота, та час-від-часу краєвиди змінювались на широку Волгу, Уральські гори, Башкірію... красиві місця.
Новосибірськ тоді як слід ми роздивитись не встигли, оскільки весь час, що там були, витратили на купівлю квитків до Барнаула, і власне, посадку. В Барнаулі ми були глибоко вночі, а фестивальний автобус мав приїхати аж в 10 ранку.
Нам хотілося в душ і спати, і це здавалось досить проблематичним. Порятунком нам слугувала "кімната матері і дитини",  яка в той час була вільною, і ми домовились, аби до ранку там перебути і освіжитися. Яка ж це все-таки корисна річ!!
Автобус віз нас19 годин, спочатку по рівнинному, а потім по гірському Алтаю. У ньому було безліч московських (і не тільки), торчків і бухарів, інакше кажучи, творчої молоді - архітекторів. У однієї дівчини в той день був День народження, і по автобусу час від часу ходила склянка із джином. Врешті, обережні мандрівники стали себе  обмежувати у випиванні, а іменинниці хотілося свята. До сутінок вона була уже в дровах, з усіма наслідками, в автобусі п"яних нудить дуже легко, тому решту шляху ми провели під акомпанемент смороду. Цю дівчини ще довго на фесті називатимуть "Дєвочка С Дньом Рождєнья".
Перед кордоном (місце фестивалю - прикордонна територія) прийшла до оргів інформація, що мене немає в списках на пропуски, я подавав документи а 2 дні пізніше за інших... Мене вирішили сховати. Завдяки своїй не крупній комплекції я помістився під сидінням і частково під дівчиною з нашої команди. Аби мене не змогли побачити прикордонники, вона навіть накрилась ковдрою. Поки під"їжджали, у мене був час попустувати на "новому місці", при цьому примовляючи знизу: "Маша, я у твоіх ног". А найвеселіше те, що на пункті мій пропуск було знайдено, і схованки були даремні... ну, майже...
Автобус приїжджав о 6-й ранку туди, де закінчується дорога, с. Мульта. Це останній пункт цивілізації на нашому маршруті. Трохи бентежило, те як двоє інших з нашої команди проходили кордон, оскільки там у них здається теж не все гаразд.
В Мульті нам треба було чекати до 9-ї ранку, коли під"їдуть героїчні УАЗики везти нас по гірському бездоріжжю останніх 27 км.
Не дивлячись на те, що був початок серпня, тут о 6-й ранку ще дуже темно, холодно, і неприємно дощить. Ми стояли просто неба і чекали 3 години у всьому цьому жаху. Жахом це здавалось, оскільки ще з Барнаулу ми були одягнені по-літньому, а перевдягатись під дощем вельми складно. По-світлому вже вдалося розвести вогонь з енної спроби. Весь час по приїзду УАЗів у мене в голові під моє мокре тремтіння крутилась одна й  та сама думка: "Якого х... я сюди приїхав?!" Однак вогонь трохи зігрів, правда вже під кінець.
УАЗИКИ....
Таких поїздок у мене ще не було. Доріг там немає є напрями. і крутий рельєф. Природа дуже красива, однак  нас кидало по салону, як мішки з лайном, та й салоном називати обдерту кабіну сталевого монстра мабуть занадто пафосно. І навіть того монстра треба було  пару раз штовхати, як сказали "воділи", один надсвічик накрився. Щоб переїхати одне розмите нафіг місце, довелось спиляти пару дерев і прокласти, як колії. Мабуть це найбожевільніше в світі джип-сафарі!!! Ці нещасні 27  км, короткий відрізочок мапи, ми перетинали 3 години. висадили нас неподалік від фестивального табору, останнє місце, де можна заїхати автомобілем. Думок вже не було ніяких, їх розтрясло по дорозі, єдине що, я боявся розчехлити гітару, була підозра,що їй гаплик., однак старушка витримала тріппінг.
Остаточно полегшення прийшло, коли у таборі ми зустріли наших 2 компаньйонів, за яких дуже переживали. Настав час селитися, ставити намети, займати будівельний майданчик...







to be continued...

Даже не знаю, как начать свое повествование. Дело в том, что весь зимний период дайверы мучительно скучают по воде. А зима в этом году немного затянулась. Ныряния в бассейне, конечно же, чисто механически и могут промочить жабры, но ни в коем случае не дают того заряда позитивных эмоций, которые бы все-таки хотелось получить от погружения в ставшую почти родной водную среду. Попытки, предпринимаемые неоднократно Вовой, затянуть нас под лед все время упирались – то в погодные условия, то в осознание того, что зима… Не наше время года. Были соблазнительные предложения и елку на новый год устанавливать под водой и другие увеселительные мероприятия – ничего не помогало. Зима, лед, холодно. Железный аргумент, против которого не выставишь разумных доводов и с которым не поспоришь. Но вот наступила весна. 15 марта. Один из веских аргументов отпал. Хотя весна у нас еще какая-то нестойкая, но календарь утверждает, что точно – наступила! И, поддавшись какому-то практически внезапному порыву, решили – едем! Я, конечно же, как всегда при упоминании о холодной погоде сказала «нет», правда не могу сказать, что меня так уж и тянули под воду. Это дело добровольное. Каждый принимает решения за себя. Мне, кто имеет привычку промерзать даже летом, в теплой воде, идти под лед без сухого костюма – номер практически смертельный. Сухого костюма у меня нет, да и желания учиться для погружения в нем пока еще тоже не возникало. А так как – риск не моя стихия, то я взяла на себя обязанности фоторепортера. Омрачало мероприятие только то, что во Львове с утра то накрапывал дождь, то на короткое время выглядывало несмелое солнышко и мы с интервалом в час-полтора тоже меняли свои мнения с «едем» на «не едем»… Решительную точку в этом поставил Володя. Он созвонился со службой спасателей и узнал, что там, на Задорожном солнечно! И хотя время уже было далеко не утреннее – команда отправилась в путь.
Приехали на озеро и удостоверились, что погода благосклонно отнеслась к гостям озера. Потом, правда у нее планы поменялись, и нырять ребятам пришлось уже в сумраке при тучах, но тут винить в первую очередь нужно было себя. Нечего было долго раздумывать! Раз решили, то и ехать бы сразу, а не метаться в поисках ответа на извечный вопрос «что делать?» Я с ужасом (вспоминая свое внеурочное «купание» осенью) ступила на закрепленные уже мостки и с не меньшим ужасом – на лед. Он казался совсем тонким из-за того, что был полупрозрачным. Ходить по нему не очень-то хотелось. Но долг фотокорреспондента заставил меня пересилить природный инстинкт самосохранения и пойти заняться съемками «объекта», то есть проруби, окружающих красот и главное – самого важного - подготовительного процесса к погружению. Потом фотоаппарат пойдет в бокс и под воду, а я останусь «безоружной». Нужно сделать все сейчас!Подготовка немного затянулась, потому что постоянно сбивали с графика искушения – сначала они предстали в виде изумительной ухи, а потом - в образе соблазнительных шашлыков. Попробуйте поработать в таких условиях! Но все-таки процесс медленно, но шел. Чтобы нас меньше отвлекали, у Вовы был заготовлен еще во Львове «контраргумент» в виде красивого графинчика с обжигающей жидкостью внутри. Правда отдали его с оговоркой – оставить немного и нам, на потом. 
Начали с главного – техники безопасности. Были вбиты колья для тросов возле проруби и собран аварийный комплект из маски, с подведенным кислородом.

Начальная часть
Предыдущая часть

В один из дней я со своей блондой)))  решил прокатится на местном чудо-аппарате  - моторикше. Правда это у нас "это" называется моторикша там он называется просто "тук-тук". Название видимо закрепилось за характерный трескот двухтактного двигателя. Посоветовавшись с русскими, в качестве туктуковода мы выбрали Сильву (может говорить на английском), одного из местных бич-бойз. 

Подводный отель на Мальдивах ввел услугу для новобрачных
В отеле Conrad Maldives Rangali Island Hotel, расположенном на Мальдивах, доступна новая услуга для молодожен - Ithaa Undersea Ceremony. Теперь новобрачные смогут не только отпраздновать под водой само событие, но и провести первую брачную ночь на глубине 5 метров.
Новая услуга включает в себя: саму свадебную церемонию, праздничный ужин, катание на лодке на закате солнца, spa-процедуры для новобрачных и, конечно же, сама брачная ночь под водой, а утром вас будет ожидать завтрак с шампанским.
Для этого пришлось переоборудовать подводный ресторан Ithaa в настоящий роскошный номер, где над вами будут плавать редчайшие рыбы, и вы сможете полюбоваться коралловыми рифами необычайной красоты.





Данная услуга уже пользуется огромной популярностью среди молодоженов и, если вы пожелаете провести незабываемую ночь под водой, то вам следует заранее сделать заказ – примерно за две недели до бракосочетания. Стоимость данной услуги не разглашается, но ее можно узнать по запросу.
 http://petrmanko.livejournal.com/

[ Читать дальше ]

[ Читать дальше ]