***
Почему-то от меня ты улетаешь…
Последняя надежда вернуть тебя – сгорает.
И пусть говорят друзья мне «Зря мечтаешь»,
Но верю я в любовь твою – ты это знаешь.

Переворачиваю страничку, чтобы начать с новой.
Тебя ищу среди всего, но нет тебя в книге моей новой.
В сердце еще оставалась искра, что для тебя не ново.
Так пусть будет так, как суждено нам судьбою.

Почему-то от меня ты улетаешь…
Скажи слово последнее «куда?» и «зря ли я мечтаю?»
И пусть говорят мне «ты с ним больше не будешь»,
Я все же надеюсь, веря в любовь твою – и ты об этом знаешь.

 

Золото-чорна осінь покою

Цвинтарем стелить листя покрову

Тиша навіки схованих сплячих

Душі притягує, тих хто ще бачить

Знайдеться істина, якщо шукаєш

Будемо всі там, місць вистачеє....

04 січня 2008 року

БеСсОнИцА

 

Красивые буквы,

корявые строки,

валяясь на брюхе

в тетрадке черчу.

 

Дремота обнимет

уставшие веки,

погаснет светильник,

нырну в тишину.

 

В погоне больного

сознания призрак

не пойманный снова.

Охотник – поэт?

 

Мерещиться славный

упущенный образ.

Такой идеальный,

уснуть не даёт.

 

15-16 ноября 2007 года

Сумні думки лишаю на папері,

В них неможливо істину знайти.

 

Відкрив свої кватирки, вікна, двері,

Либонь ти захотіла увійти,

Прилинути до мене, прилетіти

На мить, на день, на тиждень, на життя.

Радіти поруч, разом сльози лити

За всім, чому немає вороття.

 

Залишити усе, що було цінним,

Насправді, просто заважало жить,

Любити світ і зватися щасливим,

Все між собою порівну ділить.

 

Тобі - вранішні сни, турбота й квіти,

А ніжність, вірність і любов - моє.

Потрібно тільки сильно захотіти

Здобути все й не втратити, що є.

Повірити й благати вищі сили,

Щоб поєднала нас гармонія.

 

Вклонись батькам за те, що народили

Й нагородили всім, що люблю я.

 

2.12.2007

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ти зачиняєш вікно
Марне заняття дивитись туди -
Там за вікном
вода.
Три тижні лиха: мряки й води.
Якийсь сезон суцільних
дощів
В нашім змокрілім дворі.
Якийсь, якийсь блюзів
настрій
У моїй грі, у моїй грі.
Тихій стукіт в вікно
Краплі
сліз й піднебесся.
Все тепер байдуже мені
І на мокрім вікні я
ставлю охрест.
Та, чи вдасться мені забути тебе,
Чи знайдуться
сили пробачить тобі,
Чи вийде нарешті
Залишити в
душі
Крихітний білий лаз
Для почуттів.
Я ставлю
хрест
На цьому літі і на собі,
Стільки чарівних місць
Де
немає води на землі.
Якийсь сезон суцільних дощів
В нашім
змокрілім дворі.
Якийсь, якийсь блюзів настрій
У моїй грі, у моїй
грі.
Та, чи вдасться мені забути тебе,
Чи знайдуться сили
пробачить тобі,
Чи вийде нарешті
Залишити в душі
Крихітний
білий лаз
Для почуттів.

Емансипація кози.
Новий світогляд череди:
"Усі козли - чоловіки!"

Я мчу,
Я поспішаю,
Я обираю коротшу із усіх доріг.
Я мчу,
Я поспішаю,
Туди, де хвилі схвильовані красою твоїх ніг
Я
мчу,
Я поспішаю,
Ось обігнати вдалось мені швидких вітрів
ватагу.
Я мчу,
Я поспішаю,
Туди, де сонечко вдягло тебе в
саму засмагу.

* * *

Муляє ногу тісний черевик.

Серце стрибає, мов сонце у хмарах.

Бабине літо торкає повік.

Скиглять трамваї, та ходять по парах.

 

Мне вспомнилась сказка, забытая сказка

О том как в огонь был влюблен мотылек.

Он думал, что пламени нужна его ласка,

Но в пламени ярком любить он не смог.

Раз вечером чистым, прохладным, душистым

В огонь мотылек незаметно влетел.

И в пламени ярком не чувствуя боли,

Не чувствуя боли мгновенно сгорел.

Любовь моя тоже- забытая сказка.

Ты в ней, как огонь, ну, а я мотылек.

Я чувствую губ твоих жгучую ласку,

Но сам в этот миг от меня ты далек...