Де рій бджолиний, біля тину, Вербових китиць намистини,  Де звив гніздо собі лелека, Поривом вітру, із далека, Наге та ніжне, як було, До нас, кохання принесло. Воно летіло і співало, У губи ніжно цілувало, До  серця міцно пригортало І обіцяло.., обіцяло...  Весняним цвітом все буяло, І те  кохання зрад не знало, Допоки із міцних оков, На волю вибралась любов. -''Я на цім світі головніша, Я більш глибока, я щиріша,        Я зріла...'' І розказати захотіла, Кого й коли вона любила.     Відкрила серце й душу в полі, Там усього було доволі:    Любов до моря, до родини,   До гір високих і до Батьківщини, Та ніжно посміхнулося кохання: ''-Але любов не може бути рання, Коли весна і молодії люди, Вдихають запахи її на повні груди, І цілу ніч, до самого світання, В очах не згасне ніжне хвилювання, Коли єство затьмарює бажання, У нашім краї називається - кохання!