Знаете ли вы
	украинскую ночь?

Нет,
	вы не знаете украинской ночи!

Здесь
	небо
		от дыма
			становится черно,

и герб
	звездой пятиконечной вточен.

Где горилкой,
	удалью
		и кровью

Запорожская
	бурлила Сечь,

проводов уздой
	смирив Днепровье,

Днепр
	заставят
		на турбины течь.

И Днипро
	по проволокам-усам

электричеством
	течёт по корпусам.

Небось, рафинада

и Гоголю надо!

 

---

 

Мы знаем,
	курит ли,
		пьёт ли Чаплин;

мы знаем
	Италии безрукие руины;

мы знаем,
	как Дугласа
		галстух краплен…

А что мы знаем
	о лице Украины?

Знаний груз
	у русского
		тощ —

тем, кто рядом,
	почёта мало.

Знают вот
	украинский борщ,

Знают вот
	украинское сало.

И с культуры
	поснимали пенку:

кроме
	двух
		прославленных Тарасов —

Бульбы
	и известного Шевченка, —

ничего не выжмешь,
	сколько ни старайся.

А если прижмут —
	зардеется розой

и выдвинет
	аргумент новый:

возьмёт и расскажет
	пару курьёзов —

анекдотов
	украинской мовы.

Говорю себе:
	товарищ москаль,

на Украину
	шуток не скаль.

Разучите
	эту мову
		на знамёнах —
			лексиконах алых, —

эта мова
	величава и проста:

«Чуешь, сурмы заграли,

час расплаты настав…»

Разве может быть
	затрёпанней
		да тише

слова
	поистасканного
		«Слышишь»?!

Я
	немало слов придумал вам,

взвешивая их,
	одно хочу лишь, —

чтобы стали
	всех
		моих
			стихов слова

полновесными,
	как слово «чуешь».

 

---

 

Трудно
	людей
		в одно истолочь,

собой
	кичись не очень.

Знаем ли мы украинскую ночь?

Нет,
	мы не знаем украинской ночи.

1926

                                                         

 

Здивуй мене, а ну ж! Уяву полони!

Ввійди, фортецю захопи, чи зможеш?!

Боїшся, я сприйматиму вороже,

Що ти оратимеш мої лани?

Пручатимусь… Здасися?  Чи відступиш?

 Тримай якнайміцніше!  Й ніжно… Ти…

А втім… Можливо, вартових підкупиш?

О, переможцю мій! Не відпусти!..

08.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11111090897

Низько над храмом хмари… Похмурі,

Сині, дебелі… Не стримують гнів,

Кидають бризки небесних вогнів

В баню безхресту, колись білі мури…

 

 

Плесо посивіло, зморшками вкрите;

В шибку надщерблену шибеник-грім

Бамка… Старий, павутинням сповитий,

Іконостас … Поруч тінь – пілігрим -

 

 

Я; сам-на-сам розмовляю з Всевишнім;

 Тиха молитва підноситься вгору -

Гуркіт і ревище грізного хору

Перекриває…  

                                            Скуйовджені вишні

 

 

Квіт осипають додолу змокрілий…

Зблідле, знесилене втратами хмарне

Воїнство геть відступає… Ех, марно!..

 

*************************

Янгол величний летить білокрилий…

 

 

Жовтень 2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №111103110044

Важка, велика, чорна булька надулася та луснула,

І над гнилим болотом рознісся звук.

І в звуці тому,

Почулося наймення місця, міста - ЛУЦЬК.

Брудозелена плівка повернулась в звичний стан,

Ворони й сірководень,

Як згадка про життя,

Яке у місці цьому більш не родить

Переродились ритми в нафту небуття,

Хоч іх, можливо, зовсям не було, І мої рими, Дарма ярами морщили чоло.

                                                                                   

Сни просочені самотністю.
Сюжетні лінії у відчаї
павутинами обмотують
героя. Ранок ще на відстані
кількох хвилин, годин... За вічністю.

Чорно-сіра тиша сутінків
густа і тепла. Спокій рідного.
Очі в стелю. Сумнів "бутім-то
вже тут" немовби 30 срібників
блисне десь натяком на схибленість.

Ми затерли вже все, затерли до болі, Затерли ми тему любові до крові, Про рідне село тема вже вмерла, Про місто, про річку та країну зелену. Про дівчину пишемо ми карооку, Або про коханого у хмарну погоду. Давно все написано про владу, Про улюбленого песика була вже балада. Про хліб наш насущний, про булки Затерли асфальт ми до дир вже прогулками. Ісписані вже теми розумні, теми сумні, Веселі, грайливі.. пишемо в будні, Пишемо на відпочинку.. У нас багато проблем,

Але немає для віршів нових тем )

С. Сисоєв

Це все схоже на змову. Я.
Сіре небо в дахах будинків.
Мертве листя під ноги, як
знаки. Погляди на годинник.

Сльота. Холод. Промоклий сніг
так мерзотно летить в обличча.
Місто. Люди. Примари їх
більш розмитими є, чим ближче.

Крок за кроком. Не певен шлях
в лабіринтах знайомих вулиць
тим лише, кому треба. Для
тих, хто камінь в собі розчулить.

Доню, Квітко найніжніша!

Посміхунко найрідніша!

Моє щастя надвисоке,

Сонцесяйне, зореоке!

 

Не існує слів у мові

Жодній, здатних передати

Ніжність й глибину любові

Мами до свого дитяти.

 

Притулись до мене, доню,

На мої свої долоні

Поклади – любов безмежна,

Віддана, беззастережна,

 

Животворна й незрадлива

В серці матері. І втішить,

 І врятує найсвятіша

Сила  ця.

                                                         Тож будь щаслива

 

Доню!

*******

                  Безліч слів любові

В будь-якій існує мові!..

Тук…-тук…-тук… Серцебиттями

До дітей тече від мами

 

Найпотужнішим потоком

Невичерпна, надглибока

Річка вічної любові.

*******

Не існує слів у мові…

14.10.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11110149622

Повсякдення ковтками
випиває мене
майже. Краплею камінь
точить. І не мине,
відчуваю, ніколи
жовто-сірих дощів
осінь. Замкнуте коло,
як такий стан душі.

Днями світла все меньше
з кожним "завтра". Дощем
час спливає крізь жмені,
розбиваючись вщент.
Сподівання холонуть
разом з вітром. А мрій
не буває в полоні
холодів та вітрів.

Набивається в друзі ніч,
заглядає уперто в очі
крізь вікно. І сказати "ні",
не наважуюсь, бо не хочу
наодинці зі снами сам
залишатися; в них безодня.
Не врятує цей світ краса
від сьогодні.