Беседуя с отшельником, купец утверждал, что, благодаря богатству, он избавлен от необходимости потакать чьим-то желаниям или вкусам.
— Вот как! — воскликнул отшельник. — Ну, а когда ты сегодня выбирал место для стоянки своего каравана, что было важнее: красота местности или наличие корма для вьючных животных?
— Ясное дело, изобилие трав решило мой выбор, — ответил купец.
— Выходит, хоть ты и богат, а живешь так, чтобы скоту было по вкусу, — засмеялся отшельник.    (Притча)

                                                                                  Пусть Новый Год - трамплин надежды,
                                                                     С молитвой просим мы любви...

        Что обычно человек просит в последние часы и минуты старого года?Думаю он
благодарит Бога или судьбу за жизнь и здоровье,за какие-то свои достижения,за помощь своим родным и близким.Ведь каждый человек с надеждами смотрит в завтрашний день,строит планы на Новый год:Кто-то загадывает желания под бой курантов,читает молитвы или просто молится своими словами.Я сочинила небольшую молитву-обращение к Господу накануне Нового Года.

                             

                                              Позволь,Господь,мне помолится,
                                              Общением с Тобою насладится,
                                              И благодарность для Тебя воздать,
                                              Твой план осмыслить и понять...
                                              Позволь мне попросить терпенья,
                                              И хоть  немножечко везения,
                                              А страхи и сомнения победить,
                                              Врагов простить и полюбить...
                                              Дай Господи,мне,вдохновения,
                                              От творчества,простого наслаждения,
                                              Чтоб радовать себя,простых людей,
                                              Обилием и мудростью идей...
                                              Позволь войти мне в Новый Год,
                                              С твоим прощением и заботой,
                                              Уйти от праздности,невзгод,
                                              И слиться с миром и природой...


                   Разрешите с благодарностью вспомнить о всех людях Доброй Воли не
только в нашей стране,но и во всем мире,которые днями,месяцами и годами ведут борьбу за свои права,свободу и независимость.Таких людей мы называем патриотами и маленькой справедливой армией своего народа.Именно для таких людей эти строчки.

                                              Маленька армія Великого Народу,
                                              Ще бореться,із вірою стоїть,
                                              Надіється і мріє про свободу,
                                              Бо за Країну серденько болить...
                                              Не помічає влада і не чує,
                                              Людей вона не хоче поважать,
                                              А по простому - просто ігнорує,
                                              Насправді їм,на все це,наплювать...
                                              Тому так важко,іноді зневіра,
                                              Що все дарма і буде як завжди,
                                              І все ж не полишає просто віра,
                                              І прагнення Великої Мети...
                                              За стійкість,мужність,вам вклонюся,
                                              Найкращим людям на Землі,
                                              Вас поважаю,розумію і горжуся,
                                              Досягнення бо ваші,чималі...
                                              Великі люди,з Новим Роком,
                                              Надхнення,мужності,життя,
                                              До перемоги крок за кроком,
                                              Назад немає вороття...

                                 С   Любовью к  Вам          кАмарик222*(30.12.2013 год)

                                               Мои хорошие и милые друзья!
                            Спасибо вам что были со мной весь год,дарили частичку
                            своего сердца,писали комментарии,говорили спасибо за
                            заметки,учили,прощали и любили.Люблю вас и желаю вам
                            в Новом Году удачи и терпения,любви и благополучия.
                                              
              С  НОВЫМ  ГОДОМ!!!! С НОВЫМИ НАДЕЖДАМИ!!!

              

           


                      
                                             

... в современном мире похожа на свободу человека, разгадывающего кроссворд: теоретически, он МОЖЕТ вписать любое слово, но, на самом деле, он ДОЛЖЕН вписать только одно, чтобы кроссворд решился.     (Альберт Эйнштейн) 

"...Если итожить, надо сказать просто: Украина сейчас опять стоит между Европой и Ордой. И выбирает, как всегда, Европу...."

Только СВОБОДНЫЙ человек может ценить СВОБОДУ другого!!!

Украинская революция, получившая знаковое имя «Евромайдан», имеет весьма глубокие исторические корни. Ее мотивы несводимы к чисто экономическим факторам. Разумеется, сторонников евроинтеграции привлекает европейский уровень жизни, и это нормально. Однако, как мне видится, людским миллионом, вышедшим на улицы Киева, движет не столько прагматика, сколько идеализм: стремление к свободе, к человеческому и гражданскому достоинству, к вполне определенному цивилизационному выбору. Евромайдан — это выбор не только украинского разума, но и украинской души.

К этому выбору Украина шла очень давно. Условно говоря, этот путь начал князь Даниил Галицкий, принявший королевскую корону от Папы Римского, стремившийся к антиордынскому союзу с Европой. В это же самое время Александр, получивший красивое прозвище Невский, стремился к совсем иному союзу — как раз с Ордой. Кстати, Невский-то и был настоящим прагматиком: опираясь на татар, он установил свою диктатуру, заложив основы российской политической системы, существующей и поныне. А Даниил Галицкий был идеалистом, остро ощущавшим духовную связь с Европой. Рыцарем, проще говоря.

Выбор Александра Невского предопределил нашу, российскую историю. На основе этого выбора сложилась целая историософия, целая философия патриотизма, суть которой — «особый путь». «Особый путь» — это значит не с Европой, не с Западом, и не просто ВНЕ, а именно ПРОТИВ них. Александр Невский и ордынский «железный занавес» нам, москалям, собственно, никакого иного выбора и не отставили, кроме как стать азиатами. Единственной нашей отдушиной и возможностью был Новгород (которому мы потом сами же голову и свернули, поскольку, пройдя ордынскую школу, уже воспринимали его как чужака). Собственно, в российской историографии есть два неприятных, «крамольных» момента: Новгород и Украина. Новгород в меньшей степени, поскольку память о нем успешно стерта из памяти народной, простите за каламбур. Великий ганзейский Новгород усилиями государства российского превращен в заурядный областной городишко. А вот с Украиной было сложнее. Украине повезло — мы не могли до нее дотянуться. Она находилась то в лоне Великого Княжества Литовского, то в лоне Речи Посполитой. То есть в Европе. И поэтому сохранила не только исконно-русские черты, но и приобрела многое, что нам, москалям, и не снилось. Например, такое славное европейское изобретение, как Магдебургское право, подразумевавшее, прежде всего, систему городского самоуправления. Мало кто знает, что в Киеве оно просуществовало до 1835 года.

Мало кто знает, что украинское козачество было органичной социальной составляющей Речи Посполитой: Запорожская Сечь получила свои бунчуки и клейноды (атрибуты власти) от короля Стефана Батория, а в 1683 году запорожцы в составе армии короля Яна Собеского участвовали в победоносной обороне Вены от турок, имевшей огромное значение для судьбы Европы. Я это к тому, что Украина, в отличие от Московии, находилась в контексте общеевропейской истории, принимая в ней участие. Кстати, Богдан Хмельницкий, принадлежавший к шляхте, с отрядом козаков участвовал в знаменитой осаде Дюнкерка и, возможно, водил дружбу с мушкетерами. Бывал он и во многих других европейских странах. Грубо говоря, Украина, в отличие от Московии, находилась в эдакой «шенгенской зоне» общеевропейского культурно-исторического пространства. Красноречивая деталь: запорожцы нередко именовали себя «мальтийскими кавалерами», очевидно подразумевая, что они, как и рыцари-мальтийцы, стоят на страже рубежей европейской ойкумены.

Между прочим, на Переяславской раде козаки вели себя вполне по-шляхетски, когда потребовали от московского царя ПРИСЯГУ в соблюдении козачьих вольностей. Москали с их азиатскими представлениями о власти на такое, конечно, не пошли. Именно поэтому четыре полка царю так и не присягнули, в Киеве и некоторых других городах к присяге приводили насильно. Но и после заключения «Переяславской рады» взаимоотношения Украины с Москвой складывались непросто — вскоре дело дошло до смуты, спровоцированной произволом царских властей и их попытками насадить в Украине свои порядки, хорошо нам известные...

Вы только представьте себе, как Хмельницкий — блестящий выпускник иезуитского коллегиума (среди украинских православных не считалось зазорным учиться в таких заведениях), пивший во Франции бургундское с мушкетерами — воспринимал московских бояр, ведших с ним переговоры о «воссоединении». Москва в его глазах была явно медвежий угол, психологически и культурно чуждый, несмотря на православие. Сомнения, переходящие в раскаяние, стали одолевать Хмельницкого почти сразу же после «воссоединения». Именно он, а не Мазепа, стал первым искать союза со шведами: «Шведы — народ правдивый, держат слово» (в отличие от москалей). Поступок Мазепы, продиктованный тревогой за независимость Украины, находится строго в историческом контексте и обусловлен логикой всех предыдущих событий. Удивлять и ошарашивать он может лишь нас, москалей, воспитанных на официозной имперской концепции истории. Нас вообще ошарашивает любое, даже малейшее проявление украинской идентичности. «Мы один народ», — это у нас произносят убежденно, как нечто само собой разумеющееся, причем все, от сантехников до политологов. Мнением самих украинцев при этом никто не интересуется, а если оно все-таки звучит, то в ответ поднимается волна обиды, раздражения и негодования. «Братская любовь» немедленно сменяется хищным желанием ввести в Киев танки или подленькими планами раскола Украины надвое — на Западную и Восточную. Не прочь московские «братья» и оттяпать Крым — под предлогом защиты русскоязычных. В общем, цену нашим «братским» чувствам украинцы хорошо знают. Характерный пример — Петр Первый, поначалу друживший с Мазепой, вероятно, и выпивавший с ним. Но стоило гетману стать сознательным украинцем — царь тут же устроил показательную резню в Батурине, отыгравшись на мирном населении.

Два века — 18-й и 19-й — Российская империя старалась подавить украинскую идентичность. Была дважды стерта с лица земли Запорожская Сечь, упразднено гетманство. Украину превращали в набор типовых губерний, в колонию «Малороссия». Когда украинцы пытались что-то сказать, им затыкали рот. Пытались по-столыпински русифицировать, чтобы, как говорится, вообще снять проблему. Нет народа — нет проблемы. Но народ оставался. И при первом же удобном историческом случае этот народ свое мнение высказал — в 1917-1918 годах. После распада Российской империи Украина возродилась как суверенное государство — Украинская народная республика. И это опять очень не понравилось нам — причем независимо от цвета военно-политического лагеря: и красным, и белым. Против Украины с поразительным имперским единодушием воевали и те, и другие. За нее был только Пилсудский. В конечном счете, Украина досталась красным имперцам. Они ничего не забыли и ничего не простили. Они люто ненавидели украинского крестьянина — «хозяйчика-националиста». Отсюда и геноцидный Голодомор — он должен был в корне подорвать волю украинского народа, сломить его. Отсюда и сталинская деукраинизация Кубани — нынешняя российская, квасно-патриотическая Кубань уже почти не помнит, что их деды и бабки говорили по-украински (не помнит она и о таком мощном политическом креативе, как проект федерации Кубани, Дона и Украины, существовавший в период гражданской войны). Отсюда же и советская мобилизационная политика времен «ВОВ» в отношении Украины, ставшая, по сути, продолжением геноцидного террора: в 1943-44 гг. необученных, невооруженных людей в гражданской одежде, в возрасте от 15 до 45 лет массами гнали в бой, дабы они «смыли вину перед Родиной и товарищем Сталиным». В те годы символом украинской идентичности стала УПА, боровшаяся на два фронта против двух тоталитарных империй. Напомню, повстанческое сопротивление продолжалось в Украине до середины 50-х. Ходили даже слухи о кремлевских планах массовой депортации западноукраинской молодежи в Донбасс. О том, как спецотряды НКВД и МГБ, переодетые в форму УПА, зверствовали в украинских селениях, создавая «нужную обстановку», теперь хорошо известно...

Весь послевоенный период, вплоть до перестройки, украинскую идентичность старались не замечать. Точнее, с ней мирились, пока она не выходила за безобидный гопачно-вышиванский, чисто этнографический формат, обозначенный властью КПСС. Но при этом за Украиной очень пристально следили КГБ и лично тов. Щербицкий, помня о так и не найденных бандеровских схронах. Придавленная подсоветская Украина чем-то напоминала предшественника Щербицкого — Петра Шелеста, который всю жизнь говорил по-русски, а перед самой смертью, в бреду, вдруг снова заговорил на родном украинском. Прорвало...

Однако в большой истории все вышло, слава богу, наоборот. Когда Украина вновь заговорила на своем языке — на языке суверенитета, при смерти была не она, а советская империя. Над ее трупом взвился жовто-блакитный прапор, после чего пошел сложный процесс преодоления колониального прошлого. Началось восстановление архитектуры культурно-исторических смыслов — этим активно занимался Виктор Ющенко. Вернулись имена Мазепы, Петлюры, Бандеры. По-новому зазвучали имена Шевченко и Леси Украинки. И, что важно для нашей темы, возник цивилизационный рефрен, звучавший на разных уровнях: «Мы — европейцы». Ющенко пытался ввести Украину в НАТО, но это, увы, не удалось из-за интриг Москвы и трусости некоторых европейских политиков. Сегодняшнее стремление украинцев в ЕС — продолжение вектора интеграции в Запад. Это не вступление в Европу, а ВОЗВРАЩЕНИЕ в нее, оплаченное огромными историческими жертвами украинского народа. В данном случае нельзя говорить без пафоса, уж извините. Если итожить, надо сказать просто: Украина сейчас опять стоит между Европой и Ордой. И выбирает, как всегда, Европу.

Может, глядя на бушующий революционный Киев, и мы, наконец, «убьем в себе москаля»?...

06.12.2013 г.

Если бы один из Запорожских казаков смог увидеть будущее , тоесть наш сегодняшний день .
 Что  он смог рассказать своим товарищам об увиденном , какие варианты?
 Может зря они воевали за свободу ? Ведь если бы не их борьба , нам бы сегодня к европе присоединяться уже не нужно было  , ведь мы уже были итак " интегрированы" а Хмельницкий возьми и подними восстание .

Статуи Свободы в США и Христа-Искупителя в Бразилии "перекрасили" в цвета украинского флага. 

Ті, хто вважає, що події, які відбуваються на наших очах, їх начебто не стосуються, глибоко й трагічно помиляються. Адже головне питання будь-якої революції — це навіть не питання власності, а питання способу контролю над насильством, зокрема, хоча й не тільки, влади. І воно, на відміну від проблеми власності та розподілу багатства, стосується не лише багатих і бідних, а й узагалі кожного жителя країни. Незалежно від політичних поглядів, рідної мови і навіть ставлення до євроінтеграції.

Сучасна політична економіка стверджує, що питання власності й перерозподілу вторинні, оскільки є насильство. Добре це чи погано, але людина часом схильна застосовувати силу навіть з другорядних приводів, а то і взагалі невмотивовано, не кажучи вже про те, що здатна її використовувати для заволодіння чужою власністю. Тому розподіл власності в усі часи відображав розподіл сил. Такий порядок позбавлений сенсу та контрпродуктивний з погляду економіки, але тим, хто має силу, на це наплювати, принаймні доти, доки непродуктивність не загрожує їхнім власним інтересам. Тому економічно продуктивний громадський порядок потребує як обов'язкову умову жорсткого контролю над насильством. А щоб ті, хто його покликаний здійснювати, самі не ставали джерелом загрози, їх, своєю чергою, має жорстко контролювати суспільство.

І отут починається найголовніше. Адже "суспільство" — поняття абстрактне. Воно складається з мільйонів різних людей із суперечливими інтересами. Тому все вирішує структура представництва цих інтересів — політична система. Саме від її конфігурації залежить контроль над насильством, а отже, і над власністю, тобто, в остаточному підсумку, економічне благополуччя.

Єдиний на сьогодні спосіб часткового розв'язання проблеми насильства в сенсі "меншого зла" сформулював Макс Вебер, коли визначив державу через монополію на легітимне насильство. У перекладі простою мовою це означає, що, на відміну від звичайної людини, поліцейський не просто озброєний, а має право застосовувати зброю для захисту громадян від злочинців. Наприклад, якщо група молодих людей спортивної статури б'є людину, то поліцейський зобов'язаний їх затримати, а у разі непокори може стріляти на ураження. Наприклад, за свідченнями очевидців, одного разу двоє молодих лейтенантів з автоматами поклали на сніг групу вищих бандитів-"авторитетів", чиї імена на початку 1990-х навіть вимовляти було страшно.

Однак ключове тут слово — "легітимно". Тобто навіть не просто в межах закону: закон лише вінчає собою складну юридичну конструкцію, що відображає обмеження, які суспільство накладає на державу. І вони можуть бути дуже різними залежно від культури та традицій народу. Скажімо, у Білорусі, Казахстані та Росії піддані сприймають як прийнятне або навіть належне, коли спецпідрозділи б'ють мирних демонстрантів. А в Україні, як і в усьому цивілізованому світі, це викликає обурення — на таку поведінку суспільство санкції державі не давало. І коли держава вийшла за межі своїх легітимних повноважень, то й громадяни мають повне право — і навіть обов'язок, громадянський обов'язок — поставити її на місце. Що вони й продемонстрували в останні дні. Причому тут безглуздо закликати до законів чи постанов судів, оскільки йдеться про речі значно фундаментальніші, ніж формальні норми.

Асемоглу й Робінсон у своїй знаменитій книжці "Економічні основи диктатури і демократії" вводять поняття "де-факто" політичної влади. Народ як суверен формально має таку владу завжди. Якщо політична система дозволяє, то він реалізовує її мирно, на виборах. Якщо ж уряд, нехай навіть формально призначений за результатами виборів, не відображає волі народу, то суверен реалізує свою владу через вихід на вулиці. Щоправда, революційна мобілізація не вічна, тому народ одержує подачки й розходиться до наступного бунту. Демократія виникає саме як спосіб на системному рівні вирішити проблему раз і назавжди, привівши у відносну відповідність політичну владу де-факто і де-юре.

У цьому сенсі ми тепер спостерігаємо наслідки насильства над демократичними процедурами, яке зі своїх перших кроків чинить нинішній президент. Янукович, нагадаємо, президент меншості, й обидва рази уряд призначався проти волі більшості виборців, відображеної результатами парламентських виборів. "Запобіжні клапани" було з більшовицькою рішучістю перекрито в ім'я горезвісної "монолітності", і от зараз котел вибухнув.

Однак наслідки цього набагато перевершують тільки перерозподіл доходів, на якому акцентують увагу Асемоглу й Робінсон. Навіть вимоги такого Майдан не висуває. Це означає, що відбувається не "хлібний (ковбасний) бунт", а справжня революція. Її центральним питанням, як і має бути, став саме спосіб контролю над насильством. А коли так, то варто звернутися до революційної (лише в науковому значенні) книжки Норта, Волліса та Вейнгаста "Насильство ісоціальні порядки". Тим більше, що є вже й спроби застосувати висунуту там теорію до ряду країн.

Нагадаємо, що логіку тисячолітнього існування економічно абсурдного суспільного порядку "з обмеженим доступом" (ОД), що, як і раніше, існує в більшій частині світу, вони пояснюють його здатністю вводити насильство у відносно вузькі й менш руйнівні для економіки рамки порівняно з первісним суспільством. Це досягається за рахунок відкупу від потенційних організаторів насильства. При цьому на відкуп їм віддають окремі привабливі економічні можливості, відповідно обмежуючи доступ до них для решти, — звідси й назва.

Автори вирізняють три стадії розвитку такого устрою: крихкий, коли насильство раз у раз виривається назовні; базовий, коли держава контролює всіх і все; зрілий, коли формуються передумови переходу до суспільного порядку "з відкритим доступом", який зробив розвинені країни такими. Ці передумови включають: 1) владу закону хоча б для еліт; 2) існування організацій, що живуть власним життям навіть після відходу їхніх засновників; 3) політичний, централізований, контроль над насильством. При цьому Норт і співавтори неодноразово наголошують, що немає жодної гарантії поступального переходу між цими стадіями знизу вгору або якоїсь незворотності прогресу: спалах насильства може запросто відкинути країну зі "зрілого" стану в "крихкий". Наступне відновлення пройде, напевне, швидше, ніж за сотні років, потрібних для формування "зрілого" обмеженого доступу, але буде важким і зовсім не обов'язково відбудеться взагалі в доступному для огляду майбутньому.

Із цього погляду Україна була в досить просунутій стадії "зрілого" ОД, а після Помаранчевої революції на очах почали формуватися навіть зачатки "відкритого доступу", насамперед політична конкуренція. Янукович із перших днів вдався до політики викорінювання цих паростків майбутнього, штовхаючи Україну назад до "базового" "обмеженого доступу". Природно, це процес, прямо протилежний євроінтеграції. Питання було лише в тому, де саме відбудеться неминуче зіткнення: багатьом здавалося, що на справі Тимошенко, — як з'ясувалося, це був надто поверхневий погляд. До останнього моменту залишався, звичайно, і певний шанс, що під тиском економічних і політико-економічних обставин тенденція, що має під собою глибоке історичне й інституціональне, і політико-економічне коріння, переможе.

Та дива не сталося. Жорстокий розгін Євромайдану знаменував собою спробу остаточно консолідувати "базовий" ОД за прикладом північно-східних сусідів; переломити через коліно не лише парламент, а й тих, хто його обирав. Янукович оголосив війну нашому народу та, судячи з провалу голосування за відставку Азарова, збирається нас перемогти, не зупиняючись ні перед чим. Він закусив вудила і пішов ва-банк. Це вже поставило країну на межу громадянської війни. Та навіть якщо в нього це раптом вийде, в умовах України діло навряд чи обмежиться "базовим" ОД. Хоч би яким поганим він був, більш ніж імовірне сповзання ще далі, до "крихкого". Простіше кажучи, "африканізація".

У Росії та Білорусі закрутити гайки вдалося завдяки набагато вищій керованості держави, помноженій на сакральне ставлення до влади. В Україні нічого подібного й близько немає. Тому силові структури принаймні частково вже вийшли з підпорядкування, відмовляючись виконувати свідомо злочинні накази. За цим можуть піти зіткнення між силовиками. З іншого боку, коли міліціонер відмовляється по-звірячому бити ні в чому не повинних людей, злочинна влада, не замислюючись, кличе на допомогу "тітушок". А це не більше не менше як порушення державної монополії на насильство, тобто руйнування держави як такої. Тисячі молодих сильних й агресивних бандитів, що відчули смак до безкарного насильства, — страшна сила, здатна як мінімум повернути Україну до гірших традицій початку 1990-х. Тим більше, що економічна криза, яка практично неминуча у разі збереження нелегітимної влади, що повністю втратила довіру як на Заході, так і на Сході і при цьому добиває економіку, буде цілком порівнянна з трохи забутими вже масштабами тих років. І, до того ж, підняли голову радикальні націоналісти, також, не виключено, вигодувані або самою владою, або КДБ/ФСБ спеціально на такий випадок.

У таких ситуаціях у більшості країн, що розвиваються, на арену виходять ті, хто в справжніх танках: проти них "Беркут" безсилий, не кажучи вже про "тітушок". Це, звичайно, означає стабілізацію "базового" ОД через установлення авторитарного режиму або хунти, але принаймні зупиняє сповзання до "крихкого". Ще недавно такий варіант здавався верхом жаху, але нам можна розслабитися: Україні він не світить (див. статтю С.Рахманіна "Чайка на ім'я Євромайдан", DT.UA №45 від 29 листопада 2013 р.). Зате цілком імовірна окупація Росією, що, втім, спричинить ще більші жертви. Тим більше, що нинішньому російському керівництву вигідно зробити з України лякало для власного народу, аби виправдати свій варіант горезвісної "стабільності".

Тому нам із вами, всім, кому дорогі власні життя і свобода, та й просто з таким трудом нажите благополуччя, не залишається іншого виходу, як виявити волю суверена (тобто нашу з вами) і, використовуючи нашу "де-факто" політичну свободу, змусити "нинішню владу" піти по-доброму. Або ми її, або вона нас.

При цьому ключовим питанням залишається контроль над насильством. Тому не можна обмежитися, наприклад, відставкою Азарова та поверненням до Конституції в редакції 2004 р.: вона залишає контроль над силовими структурами в руках президента, яким, до того ж, залишається Янукович. А ми вже проходили ситуацію, коли діяли ті ж обмеження, а опозиційний прем'єр нібито гарантував стримування й противаги. Згадані вище Асемоглу й Робінсон зазначають, що революційна мобілізація не може тривати довго. Тому можновладці йдуть на тимчасові поступки, підкоряючись силі повсталого народу, а потім точно так само ці поступки забирають назад, коли всі розходяться по домівках. Тому слід вимагати саме системних, незворотних, рішень. Причому відставка Януковича — це, безумовно, потрібна, але недостатня умова.

Диявольський розрахунок авторів поправок, похапцем прийнятих у революційній гарячці, полягав у тому, що якщо в кріслі президента опиняється хоч скількись європейськи мисляча людина, то їй навряд чи вдасться провести хоч одну реформу — всі сили підуть на боротьбу за повноваження з урядом. А якщо "візантієць", то, використовуючи контроль над силовиками, він легко доможеться від депутатів чого завгодно. Це було очевидно ще тоді, а після всього, що сталося після (і в результаті) прийняття саме такої редакції, лише довело: первинним був і залишається контроль над насильством.

"Ющенко довів українцям, що можна жити без президента. Янукович довів, що треба жити без президента" — ця проста істина, що вже зо два роки гуляє Інтернетом, має стати суттю майбутньої політичної реформи. Принаймні без всемогутнього президента Україна точно обійдеться: наш шлях до ефективної держави, що буде служити саме нам, лежить через стримування й противаги. Зокрема в контролі над силовиками.

Другий важливий висновок: революція має шанс перемогти, тільки якщо зуміє залучити на свій бік силовиків або хоча б переконати їх зберігати нейтралітет. Дуже можливо, що й побиття дітей у ту страшну ніч, і провокації на Банковій, і непримиренність соціал-націоналістів мали загальну мету: вихолостити гасло "міліція з народом", зробити з людини в погонах лякало для протестувальників, а її саму, своєю чергою, протиставити ворожій юрбі та змусити захищатися.

Своєю чергою, самі силовики мають зрозуміти, що, по-перше, вони присягали не особисто президентові (у нас же не монархія, правда?), а народу України. І, схоже, настав той час, коли вірність присязі означає обов'язок захищати народ України від президента, який віддає злочинні накази або принаймні терпить при владі людей, які такі накази віддають. І, більше того, широко й нахабно використовує бандитів, якщо називати "тітушок" своїми іменами. А саме вони, а не мирні демонстранти, які нехай навіть і вимагають зміни влади, — справжні, кревні, вороги силовиків, бо бандити грають на тому ж полі, але без правил. І заодно вороги держави Україна, оскільки підривають її монополію на насильство — навіть попри те, що вони грають на боці влади. Адже вона втрачає залишки легітимності, коли посилає злочинців боротися зі своїми опонентами.

А для простих громадян висновок теж дуже простий: назад вороття немає, цього разу відсидітися не вдасться. Єдине, що може схилити людей зі зброєю на наш бік, — це ще більш масовий протест. І ще, звичайно, аргументи. Деякі з них викладено вище. Зможемо?

Володимир Дубровський  7 12 2013  00:00

Самые глубокие противоречия между людьми обусловлены их пониманием свободы.  (Карл Теодор Ясперс)