Біль наче крихітний психопат
Знову тортури. Кидок назад
в табір депресії і ганьби.
В камері суму - жахіть стовпи.

Там моя муза на ланцюгах.
Скована, схована всюди страх.
Тоскно. Від болю заїжджає дах.

Хоч порятунок в моїх руках,
але начхати на спокій свій.

Жертва нездатна до справжніх дій.
Я загубила себе давно
в нетрях, де злоби дурне вино
ллється, збиває з усіх доріг.

Заздрощів демони - на поріг
Жіжи мерзенної повний рот.
Ось я - страшнючий бридкий урод.

Ненависть до себе немов змія.
Отруйна потвора. Стрибаю я
вниз з хмарочоса своїх невдач
Я маю крила? Чи я палач?

Тиха колиска димів,

Світ непорочного дива,

Я би тебе не любив,

Та не любить неможливо.

Думи завмерли дзвінкі,

Солодко спить несказанне,

Хмарні блукають бики,

Чухають небо носами.

Обрій тримає свічу,

Птиця тікає за літом,

Тільки-от я не лечу –

Хто буде осінь любити?

Так сколько мне отмеряно судьбой?
Спрошу у Бога, а в ответ молчанье.
Лишь смерти оглушающий прибой
И океан печали за плечами.

***

Де відшукати ліки від хандри?
Підступний відчай знов катує душу.
Закони звіра все одно порушу
Втікаю швидко від чужої гри.

***

Жахіття спис і сорому оцет
Стрибаю вниз ховаючи лице
Монашка смерть жбурляється стільцем
Я просинаюсь. Як забути це?

***

Подождите, масики.
Давайте разберемся
Мы не играем в классики,
Мы к пропасти несёмся

Поищите версии
Что это за зрада?
Хочется быть персиком
Только вот не нада.

І день крихкий, і літо вже не дише,

Життя новий зробило пірует,

Лягає час до весни на горищі

В кубельце з перечитаних газет.

Ідуть дощі некликані навшпиньках,

Повзе туман неляканий з боліт,

І люляє останню павутинку

В цупкім гіллі рожевощокий глід.

Не говори, не говори,

Холодний час на слово бідний,

Стоять глибокі вечори,

І дна у них давно не видно.

У небі хмарами човни

Несуть невтримане до раю,

Нема твоєї в тім вини,

Її давно ні в чім немає.

Останню думку погаси,

Не треба нині,

Упала осінь на ліси

Туманом синім.

Чудес небачених морів

Не варто ждати,

У темнооких вечорів

Спокус багато.

Там час на карому коні

Везе надії,

І ясний вогник вдалині

Увагу гріє.

Така-от осінь, лагідна така,

У вікнах пруг червоним пустоцвітом,

Павук сховався в темряву кутка,

Йому уже немає що ловити.

На кухні в чашку капає вода,

Бентежних дум лишилось небагато,

І теплий сон у душу загляда,

Та проситься у ній заночувати.

Того й існують люди молодії,

Щоб підставляти світові плече,

У старості хіба що досвід тліє,

А молодих вогонь надій пече.

У кожнім віці є своя турбота,

Є свій порок і користь далебі:

Без молодих усе було б болотом,

А без старих усі були б сліпі.

У кожного є особливий сад,

Туди не стануть кожного пускати,

Там уночі згорає зорепад,

Там білий день – уже велике свято.

Там мідні не стрічаються лоби,

Там прихисток останній снів і честі.

Із того саду, Боже, підсоби,

Хоч жменьку черешень Тобі донести.

Чи день той був, чи то була примара,

Яка торкнулась враженням чола.

Пішла зоря вечірня на мадяри,

На чужину, як водиться, пішла.

І я б пішов – не видно небокраю,

Я б залишивсь – та що робить мені?

І я б заснув – а сну усе немає,

Є тільки ніч крилата у вікні.