Повод для встречи
- 27.05.12, 21:57
Она пришла домой уставшая после сумашедшего робочего дня. Жара на улице, которая не прекрасчалась уже четвертые сутки, дала о себе знать. Очень хотелось принять холодный душ и завалиться на кровать спать или просто полежать закинув ноги повыше чтобы хоть как то снять напряжение после мучительных босоножек на каблуках....но ее мечтам не суждено было свершиться.....в туже минуту когда она закрывала дверь на замок в сумочке роздался телефонный звонок. Достав мобильник она увидела что номер скрыт "Опять какой нибудь клиент?!" - подумала она и уже хотела было просто проигнорировать звонок как внутренний голос что было сил закричал "Подними трубку,дура!!!!"
"Привет" - в трубки послышался знакомый голос, а ее сердце с замиранием йокнуло и учащенно забилось...
После был классный вечер с розговорами о жизни, ведь они так давно не общались, не встречались, у каждого своя жизнь...но общими остались все те дни проведенные когда-то вместе.
Он подвез ее домой, в глазах обеих прыгали чертики-огоньки. Ей хотелось припасть к его сладким губам и целовать их неостанавливаясь. В его глазах читались похожие мысли.
"Ну ты звони, не забывай" - сказал он. "Ты тоже, звони, если что" - ответила она.
Лежа дома в кровати она прокручивала его слова снова и снова
"Бросай все, давай уедем туда где нас никто не знает, будем вместе, я все сделаю для тебя....."
Прозвонил будльник, 6:00 пора на роботу. Первая мысль что это был сон, но посмотрев на телефон на глаза попался все тотже скрытый номер....
Оба они убеждены, что их чувство было внезапным. Такая их уверенность прекрасна, но неуверенность еще прекрасней. Считают, что, если не знали друг друга раньше, то ничего никогда и не было между ними. А что на это скажут улицы, лестницы, коридоры, где могли они сталкиваться не однажды? Хотел бы я их спросить, не помнят ли они — может быть, во вращающихся дверях как-то лицом к лицу? какие-то «извините» в давке? голос «вы ошиблись» в телефонной трубке? — но знаю их ответ. Нет, не помнят. Очень бы их удивило, что уже долгое время играл ими случай. Еще не совсем готовый превратиться в их жребий, сближал их и отдалял, перебегал им дорогу и, сдерживая смех, отскакивал в сторонку. Были знаки, сигналы, не важно, что невнятны. Может, три года назад или в прошлый вторник листочек перепорхнул с плеча на плечо? Что-нибудь один уронил, а другой поднял. Кто знает, может быть,
мячик в зарослях детства. Звонки и дверные ручки, на которых задолго до встречи прикосновенье ложилось на прикосновенье. Два чемодана рядом в камере храненья. Быть может, как-то ночью сон один и тот же, по пробуждении сразу же забытый. Ведь каждое начало — это лишь продолженье, а книга жизни всегда открыта на середине (c)
Я – нікому не потрібна, покинута навіть власним чоловіком, за одну ніч стала найщасливішою жінкою всесвіту. Я, яка нещодавно йшла повз ланцюги машин і думала свою нещасну думу, тепер бігла сходами під,їзду, мов на крилах летіла. По щоках моїх так само швидко як і я бігли сльози. Я була вільною від думок, моя совість жодним словом не видала себе, у моїй душі не було ні смутку, ні болю, ні розчарування. І навіть у тому разі, якщо я бачила цього хлопця впереше і в останнє я ніколи не забуду його очі, руки, сором,язливий погляд з-під високого чола. Він був першим чоловіком, який вважав мене королевою. Він був першим чоловіком, який у одну ніч положив на мої долоні все життя, що було до нього, а потім одним міцним струменем повітря здмухнув його, наділивши мої нові дні сенсом. Я забула свого чоловіка, зрадливі поцілунки перед тим як він йшов до своєї знайомої, жеманні посмішки і дитячі забавки двох дорослих людей, що близько шести років жили разом і він таки не витримав, він зламався першим. Він пішов у нікуди, наврядчи він продовжував зустрічі з тією дівчинкою, навіть, ні, він напевне цього не робив. Він лишився сам і ця подія вразила його своєю неперевершеною свободою. Ми обоє тепер були вільними від зобов,язань та переконань. Ми просто знайомі люди, що прожили шість років разом, - який жах.
Я була вже не молодою дурепою, що до божевілля закохалася. І я, така вродлива і така спокійна випромінювала щастя, бо моє життя тепер стало іншим, у ньому з,явився двадцятирічний хлопець, що притискав мене своїми сильними руками міцніше, аби я тільки не втекла. А вранці я таки втекла, щоб повернутися.
Ми зустрічалися навіть там, де здавалося люди не могли навіть пройти пішки. Ми очікували один на одного близько трьох годин, більше часу жоден з нас витримати не міг. Ми обоє були дітьми. Я забула про все. Я, зазвичай така хороша матір і така вправна господиня, не прибирала нічого окрім спальні. А ще за увесь тиждень я жодного разу не поїхала до дитини, тепер я розмовляла з ним телефоном. Олег не питав мене чому я опинилася того вечора сама у Миколи, який до того ж вже тиждень як поїхав з міста. Олег не намагався зробити так, щоб я розкрила йому всі таємниці свого приватного життя, все що йому було потрібно – я. Він обожнював мої руки. Він цілував мої долоні і проводив м,якими подушечками своїх широких та міцних пальців по моїх нігтях. Він обіймав мої плечі, ніби стискаючи маленьку дівчинку у сильних обіймах дорослого хлопця. Він був дійсно дуже дорослим. Лише 46 розмір ноги чого коштував. Високий, міцний, надзвичайно привабливий брюнет, що з 10 років займається баскетболом, привертав увагу дівчат, коли ми йшли з ним вулицею. Кожна з них хотіла б бути на моєму місті, але вони залишалися на своїх місцях, а я продовжувала розважати свою безсоромну душу. Я ходила до церкви як на роботу. Я стояла перед образами і раділа тому що відбувається. Я жодного дня не розкаювалася у зробленому, бо я продовжувала робити те саме, я продовжувала бути коханою жінкою маленького хлопця.
Мене абсолютно не цікавив мій чоловік, я згадувала його лише тоді, коли їхала до сина. Мій чоловік почав згадувати мене частіше – він телефонував додому, питав як Сашко, просив дозволу побачитися з ним. Я розмовляла зі своїм "коханим чоловіком" надзвичайно спокійно і врівноважено, на моїй кухні готував вечерю Олег. Він чекав мене з роботи і приходив до мене додому, відкриваючи двері власним ключем. Він був господарем. Цей маленький хлопчик був господарем у великій квартирі, придбаній на гроші мого чоловіка, що вже більше не з,являвся тут. Формально ми були одружені, але це залишалося лише питанням часу, яке турбувало мене менше за все. Я продовжувала насолоджуватися єдністю з парубком, якого обожнювала. І це таки було щастя.
Години летіли птахами з півдня, години скрежетали кригою на воді, години стікали водою по асфальту. Години, які я більше не рахувала. Цікаво де я забула свого годинника? Ми проводили разом стільки часу, скільки я ніколи не наважувалася подарувати своєму чоловікові, вважаючи, що він того не вартий. Я згадувала його дуже рідко. Одного разу я навіть пройшла повз нього у супермаркеті, привіталася і пройшла. І жодна іскра у моєму серці не запалала, і жодне око на мене не дивилася, бо він більше мене не цікавив, мене необходило навіть де він живе усі ці півроку які я насолоджуюся життям. Чи думала я колись, що так прекрасно бути закоханою і дуже коханою?! Я дякувала Миколі за те, що його не було вдома у той день, коли я, як сполохана життям дурепа, сиділа і чекала на нього, доречі до Миколи мене більше не тягнуло і я навіть після його повернення додому, до нього не пішла. Я була щасливою і нещасною водночас. Через півроку нашого шаленого кохання я зрозуміла, що рано чи пізно наші з Олегом стосунки мають добігти кінця. Я сиділа мовчки у великій кімнаті власної квартири, роздивляючись візерунки на підлозі. Цікаво, який би лінолеум я обрала зараз, але те що не цей – це точно?! Взагалі у кого вистачило розуму і смаку придбати лінолеум з таким ідіотським малюнком?! Мої думки спливали, чіпляючись одна заодну і губилися. Мої думки, іще вчора такі непереможно сильні і переконливі тепер здавалися слабкими і нетривалими, це були думки дорослої жінки, вперше за ці шість місяців щастя я подумала саме так, як це мала зробити доросла жінка ще пів роки тому. Я не боялася того, що він мене покине, бо знала, тепер знала, що рано чи пізно це має трапитися, це нормально. Я зможу без нього, але то вже буде зовсім інше життя і одного разу я в цьому переконалася.
Олег поїхав на збори зі своєю командою. Я не прийшла його проводжати, хоча його друзі – баскетболісти добре мене знали і не були б здивовані нашим ніжним прощальним поцілункам, але я таки не пішла. Збори мали тривати два тижні, це дуже значний час і я знала, що сумуватиму, але навіть не здогадувалася, що настільки. Я йшла на роботу як на свято, бо сидіти самій вдома було несила. Я забрала в мами Сашка, але навіть мій син не зміг врятивати мене від самотності, у мене навіть склалося враження, яке налякало мене, я не відчувала ніжності до свого сина. Я просто знала, що він мій син і все. Я плакала від сорому, я погана матір і розбещена жінка. Цікаво, якби мій чоловік дізнався про те, що я майже живу з двадцятирічним хлопцем щоб він сказав мені на це? Мій чоловік дізнався пізніше і свою думку він висловив мені теж пізніше, а от матір Олега передала через Миколу, що хотіла б зі мною побачитися і залишила номер телефону. Я була вражена тактовністю цієї жінки, але так і не зателефонувала їй. Я прийшла до них додому. "Галина Василівна буде пізніше, сказав мені чоловік, -але ви можете її почекати, вона вже скоро прийде, ви мабуть Ірина?." "Я мабуть Ірина", - кружляло в мене в голові, та сама все ще одружена жінка, що звабила вашого сина. У голос я сказала лише те, що я і є Ірина. Чоловік зробив жест рукою, щоб я проходила. Я зняла взуття і нарешті зрозуміла, що цей напрочуд урівноважений чоловік не збирається говорити зі мною, розповідати мені про те, куди мені йти і хто я така. Він провів мене на кухню і сів за стіл навпроти мене. Я була налякана до сліз, краще б він кричав на мене.
-Ви хочете чаю, - розпочав розмову Віктор Володимирович.
- Ні, дякую, соромязливо потупивши погляд відповіла я.
- Дивно, а я хочу, зараз такий холод, хоча зима відступає, Олег телефонував вам, він скоро повернеться?
Я не була вражена, я навіть здивована не була, я могла припустити, що мене битимуть, лаятимуть і ображатимуть, а ми сиділи в кухні, чекали на Галину Василівну і ділилися думками щодо того як там Олег. Він був усього лише за 600 кілометрів від нас, а здавалося, що він дуже далеко.
Віктор Володимирович приблизно такого віку як і його дружина, цей висновок я зробила для себе майже одразу. Окрім Олега в них була ще дочка Олена, в якої з Олежкою 5 років різниці, вона молодша від нього. У кожного з цього подружжя шлюб не перший. Олег розповідав мені про свого старшого брата, батькового сина, що дуже рідко приходив до батька і майже ніколи не спілкувався зі своїми братом та сестрою. У матері в першому шлюбі дітей не було, тому Олега вона пестила і обожнювала. Він - пізня дитина і вона, вже будучи не молодою жінкою, не могла стерпіти того, що я ламаю життя її синові. Я все чудово розуміла, але нічого зробити не могла, сказати я теж нічого не могла, бо не знаходила жодного слова, яке б могло виправдати мої вчинки.
Галина Василівна прийшла приблизно через півгодини. До цього часу я вже знала про те, що вона довго готувалася до цієї розмови, і до того ж, Віктор Володимирович попередив мене про те, що вони у будь якому разі не схвалюють моїх відносин з Олегом. Батько Олега був викладачем математики у тому ВУЗі де навчався його син, але на іншій кафедрі. Я здогадувался, що йому набридло постійно прикривати сина перед деканом, адже в інституті Олег з,являвся вкрай рідко, бо він окрім постійних тренувать ще й працював вдень в одному з магазинів мобільного зв,язку. Я не ревнувала Олега ні до кого, бо знала, що він кохає тільки мене і не має на світі жінки, яка б була потрібна йому більше. Його матір так само не виказувала дійсних емоцій як і батько, спочатку не виказувала. Потім ця бідолашна жінка плакала і мені було соромно перед нею. Соромно за те, що я нічого не можу обіцяти цим людям окрім того, що я не покину Олега. Батько аргументував необхідність нашого розриву з їх сином тим, що він повинен навчатися, а не заробляти гроші для моїх потреб. Я відповіла, що теж вважаю, що хлопцю потрібно ходити в інститут, але кожен за нас знав Олега, його рідкісна впертість наврядчи могла дозволити Олегові відмовитися від власного рішення. Він намагався бути дорослим і щиро вірив, що заробляє гроші на які ми живемо, я його не розчаровувала. Він залишався зі мною не кожну ніч, а лише тоді, коли матір йшла у нічну зміну на роботу, але вона все знала, розуміла і намагалася пояснити мені. Вона пила сердечні краплі. Я сиділа навпроти неї і пила чай, я була безсердечною, але серце моє боліло. Ми ні про що не домовилися, я лише сказала, що намагатимуся вплинути на Олега, щоб він частіше відвідував інститут і ретельніше навчався. Я вийшла з квартири і пішла до церкви, яка розташовувалася поблизу. Було ще не пізно, вихідний день, дома мене ніхто не чекав, бо Сашко знову поїхав до бабусі. Моя матір живе у тридцяти кілометрах від міста. Інколи люди витрачають більше часу на те, щоб доїхати з дому до роботи, тому у мене немає жодних проблем з тим, щоб при необхідності відвозити сина до неї. Моя матір нічого не знає, вона й досі думає, що я продовжую вбиватися за своїм чоловіком і радить мені більше часу проводити з малим. Я так і роблю більше часу провожу з малим – з моїм дорогим малим великим хлопцем Олегом.
Олег повернувся через п,ять днів, точніше він приїхав до мене на вихідні. Саме до мене, а не додому. Звідти він рідко телефонував батькам, мотивуючи це тим, що телефонувати з Росії дорого. А от приїхати дешево. Я була щаслива, бо я не здогадувалася про те, що він приїде і ці вихідні ми проведемо разом, нехай у моєму житті буде більше сюрпризів. Я прокунулася суботнім ранком, Сашко ще спав, на вихідні я його забрала, і попленталася на кухню. Хотілося їсти, пити, спати і застрелитися. Мені було сумно і ніяково, минув майже тиждень після нашої розмови з його батьками, але я все продовжувала і продовжувала її у своїх думках, не знаходячи сил обірвати цю нескінченну розмову. А вона таки дійсно була нескінченною, бо я і гадки не мала як її можна закінчити, або навіть тимчасово обірвати. І не обірвала наших відносин, бо несила була уявити своє життя без Олега. Я не хотіла знову бути нічиєю дружиною. У моїх думках не вистачало місця спогадам з мого минулого, увесь мій мозок думав тільки про нього. Я познайомила Сашка з Олегом і вперше плакала при Олегові. Вони разом ходили у магазин, моя п,ятирічна дитина і мій повнолітній коханець. Це було аморально і вкрай жахливо, але це все одно було зі мною. Я страшена егоїстка, тому що тепер могла дозволити собі нормально реагувати на те, що повісила мого сина на Олега. Він забирав його з дитячого садка і інколи брав з собою на ранкові тренування, що тривали не більше години, а потім вони йшли у садок. Сашко його обожнював і коли Олег не приходив до нас - дуже засмучувався, бо звик до нього, як до рідного. Що я накоїла? Кожного вечора ставила собі це питання і жодного разу не відповіла на нього, а продовжувала насолоджуватися життям закоханої і безмірно коханої жінки.
Одного вечора, коли я набирала на комп,ютері дипломну роботу парубкові, якому була дуже вдячна за надану мені можливість підзаробити грошей, у дверях повернувся ключ. Я не вставла,бо знала, що це Олег із Сашком повернулися з тренування, але помилилася. У квартиру влетів мій колишній чоловік. Він голосно вигукував не дуже улесливі епітети, що мали відношення до мене. Він називав мене такими брудними словами на які я саме і заслуговувала. Він мав рацію. Сашко розповів йому про Олега. Розповів, що Олег дуже хороший, що він дарує мамі квіти і вчить його грати в баскетбол, а також, що він живе з нами. Цього мій чоловік вже не витримав. Він, завжди такий шляхетно-спокійний і нестримно стриманий тепер поводив себе як старий єврей на одеському привозі. Він метушився і чіплявся до мене, часом мені навіть здавалося, що якщо я промовлю хоч слово в надії на своє виправдання, він мене вб,є. Він мене не вбив і навіть не ушкодив, бо я стояла і мовчала, не від сорому і неочікуваності ситуації – вона вже давно мала статися і от нарешті сталася, я мовчала, бо знала ступінь неправильності своїх дій, мені не хотілося говорити, і чути це мені теж не хотілося, але я чула. Як не відверталася моя увага, як я не намагалася бути байдужою, я чула кожне його слова і воно бейсбольною дубиною вдаряло по моїй голові поки нарешті не розкололо. Тепер їх було дві. І кожна з половинок кричала, але одна прагнула лишити все як є, а інша взагалі сумнівалася у тому, що життя має якийсь сенс. Мабуть ні, життя не має сенсу, але воно має зміст. Зміст мого життя було розділено на параграфи, як і будь який зміст: параграф, багатокрапка, сторінка. Сторінки моїх днів були варті того, щоб бути надрукованими і я стверджувала це як істину. І ця істина коштувала мені квартири. Мій чоловік почав діяти через суд. Я позбавилася болю і жаху, а разом з ними і великої трикімнатної квартири у хорошому районі. Замість неї у мене з,явилася двокімнатна з невеличкою кухнею і великими вікнами. Тепер мені здавалося, що через ці вікна видно ввесь бруд моєї нової охайної квартири, бруд мого життя.
Я більше не була одруженою, а отже мене ніщо вже не мало розчарувати. Тепер мене можна було тільки вбити і найкращий спосіб вбити мене – розлучити з Олегом. Мене не хотіли вбивати і я продовжувала жити. Сашкові було 7 років, Олегові двадцять три. А мені…набагато більше. Олегова матір - надзвичайна жінка, вона більше не зверталася до мене з проханнями залишити її сина,бо бачила, що він щасливий. Я була захоплена цією родиною. Вони обожнювали мого сина і не погано ставилися до мене. У мого колишнього вже народилася дочка, але поки що зі своєю, так званою знайомою, він не одружився. Навіть не знаю де вони живуть, але в нашій з ним спільній квартирі тепер мешкають інші люди. Я стала настільки безсоромною, що охоче ходила до Олегових батьків у гості на вихідні. Олег вже давно прагнув познайомитися з моєю матір,ю, але я не могла цього дозволити. Мій коханий хлопчик зробив це без мого дозволу. Влітку вони за Сашком поїхали до бабусі. Чудово, після цього заспокоїти мою матір я змогла лише через три дні, але ненадовго. Вона кричала не своїм голосом про те, що виростила жінку, яка несповна розуму, як можна зустрічатися з цим хлопцем. Тепер вона вже була не права. У Олега в його двадцять три роки були дуже дорослі погляди на життя і можливість заробляти чималі гроші постійними змаганнями. Він добре заробляв і майже не навчався, пощастило, що батько і декан могли вирішити всі його проблеми, а іще, він абсолютно не задивлявся на дівчат його віку, не знаю чому, мабуть, тоді він дуже кохав мене. Але я помилялася.
Олег почав пізніше приходити з роботи, мотивуючи це необхідністю використати можливість заробити гроші. Я розуміла його, але виявилося, що я його не розуміла. У Олега з,явилася інша. Рано чи пізно це мало статися, але я й не здогадувался, що це станеться зараз. Ми три роки були поряд, ні, ми були разом, щасливі і закохані. І що тепер, як я буду без нього. Навіть на роботі мої думки в,яло пленталися до тієї самої теми, я ні про що його не питала, він нічого не розповідав, але я бачила їх на свої очі. Звичайна дівчинка його віку, невже він мене більше не кохає? Я не могла повірити у це і не могла спитати у нього, бо попри все боялася почути правду. Я поїхала до його матері, можливо, вона щось знає. Ми довго говорили про Олега, але жодного натяка на те, що вона щось знає не було, принаймні, мені так здавалося. Щоб переконатися я все ж таки спитала:
-Галино Василавно, мені здається у Олега з,явилася дівчинка, принаймі, я бачила його з якоюсь красунею, коли їхала з роботи, вони йшли вулицею?
-Іра, не кажи дурниць. Я ж тобі одразу говорила, що жити з молодим хлопцем важко, ти знаєш, що ні я не мій чоловік не схвалюють вашого сумісного життя, але він щасливий з тобою і цього не можна не визнати.
Я заспокоїлася, але не на довго.Наступним ударом став її телевонний дзвінок. Вона зателефонувала додому, вперше Олегові зателефонувала дівчина до нас додому, зазвичай дзвонили хлопці з команди, що добре мене знали і неодноразово заходили до нас у гості, тому завжди намагалися поговорити зі мною, дізнатися як справи. А тут таке: «Олега можна?»
Олега вдома не було, але цей дзвінок був не для Олега, він був адресований мені, якщо б дівчинці хотілося знайти Олега вона б зателефонувала йому на мобільний. Мене трусило, я не могла попасти навіть по клавішах клавіатури, а сліз не було, я не плакала. Олег прийшов близько одинадцятої. Я переказхала йому, що його розшукувала дівчинка, що вечеря вже три години стоїть у духовці і що я лягаю спати. Він нічого не відповів. Гра в мовчанку продовжувалася два місяці, а потім він заговорив. Заговорив по телефону. Він подзвонив мені і сказв:
-Іра, я перевіз свої речі до батьків, а ключі віддав Сашкові. Пробач мені, будь ласка.
Моїх сліз не бачили тільтки сліпі, я ревіла неначе божевільна, а ще я метушилася по кабінету. До кінця робочого дня залишалися дві години. Ці дві години були найважчими у моєму житті. Я не хотіла додому, але потрібно було їхати до сина. Сашко вже зробив домашнє завданні я грався на комп,ютері. Я спитала у нього, чи давно він один. Сашко відповів, що Олег пішов хвилин п,ятнадцять тому. Мій хлопчик, він не покинув Сашка, доки я не повернулася з роботи. Мій Олег.
Встреча с читателями «книг». Москва, 26 февраля 2011 года
Вот уже пятый год академик Николай Левашов почти ежемесячно проводит свои встречи с читателями. Если учесть, что всё это время его книги и статьи можно свободно копировать себе с его Интернет-сайта, то становится понятно, что цель этих довольно хлопотных мероприятий – не завоевание дешёвой популярности у народа и не выстраивание на этом финансового благополучия, а нечто совсем другое. Николай Левашов пытается вновь научить людей думать, мыслить! Пытается научить людей анализировать поступающую информацию и оценивать её в соответствии с реальным базисом знаний, который стал доступен всем желающим в его книгах и статьях. Академик Н. Левашов старается пробудить нас от ментального сна, в котором мы находились во время последней Ночи Сварога – природного явления, длившегося чуть больше тысячи лет, и закончившегося в 1995-96 годах. Он пытается помочь нам вернуться в разумное состояние, вновь стать Людьми Разумными, вернуться к высокому уровню эволюционного развития, который был утерян нами после страшной мировой войны и планетарной катастрофы, устроенной Тёмными Силами на Земле чуть более 13 тысяч лет назад. Вот истинные цели, которые преследует Николай Левашов, тратя время своей жизни на просвещение русов, на обнародование малоизвестной информации, на защиту нашей страны и планеты от попыток уничтожения самыми разными способами и средствами. Краткий репортаж об этой встрече можно почитать в материале «Знания утерянные и обретённые вновь»…
-
Скачать видео с Levashov
Скачать видео с Народ
Скачать видео с Rutracker
Скачать видео с Документал
Скачать видео с letitbit
Скачать видео с vip-file
Смотреть видео Онлайн
-
* Дополнительная информация:
РУАН: Русское Агенство Новостей - www.ru-an.info
---
Николай Левашов
Источник: www.levashov.info
---