Хочу предложить еще одно путешествие. Это долина реки Мозель. река небольшая, но окрестности ее весьма живописны. Я вообще-то никогда не думала (пока не попала сюда), что в Германии есть, что посмотреть в принципе. А оказалось, здесь столько прекрасных романтичных мест! И это - всего лишь начало пути...

Затямилось на Пангане многое. За три дня до отъезда меня вооружили камерой для подводных съемок и маской для  снорклинга. И вот...

Не буду утомлять морем подробностей.

Признательна этому месту за то, что оно вернуло мне меня.

Геккон Юрчик, живущий за холодильником

Цветок франжипани

Букет от любимых людей

Ящерица, подслушивающая разговор

Мангровые деревца

Кусючая кошка

Мой последний закат на Пангане

Кхооп кхун кха!

Глядя на унылое повествование, отраженное в четырех предыдущих частях, понимаю что пора сворачивать репортаж. Мемуар грешит затхлостью впечатлений и вымученностью сюжета - вот в чем всегдашний фундаментальный косяк мемуаров.

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг , майже по всій країні йшли дощі  і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю   ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? 




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові )))      А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі   Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку   пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

Индия - страна очень своеобразная. Чтобы поехать туда, необходимо обладать определенным мужеством, ведь антисанитария и своеобразные обычаи - одна из характерных черт этого региона. С другой стороны, история Индии и ее культура очень даже манят. Что смотреть в этой неоднозначной стране? Во-первых, это знаменитая Агра, в которой... читать и смотреть дальше >>>

Начало здесь
http://blog.i.ua/user/451252/36433/
http://blog.i.ua/user/451252/36236/

Закончил школу.
Получил диплом по нескольким компьютерным дисциплинам.
Написал резюме и пошел устраиваться на работу.
В резюме так и указал, что опыта работы на компьютере не имею,
но все быстро схватываю на лету.
Мне говорят знающие люди
- напиши, что работал в России иначе на работу не возьмут.
А я гворю
- Ну как то ведь люди после школы устраиваются?
А они мне
- Вот так и устраиваются, врут все, что опыт имеют.
- Здесь такие правила игры, все знают, что ты врешь, но если ты подтвердишь
- свою ложь делами, то на это закрывают глаза.
- Но если ты говоришь, что не работал, это ты значит,
- как бы признаешь, что ничего не умеешь
- никто с тобой не собирается возиться. Играть нужно по общепринятым правилам.

Но я врать не хотел и сделал все по своему.
Купил костюм - тройку. Галстук.
И пошел по интервью.
Везде одно и тоже.
- Улыбаются, пожимают руки.
- Вы нам не звоните, мы сами вам позвоним.

Короче прошел я около пяти интервью и мне надоело.
Снял костюм и галстук и начал собираться в очередное путешествие.
Потом узнал, что люди сотни интервью проходят прежде,
чем первую работу получат, а иногди и не первую вовсе.

Уволился из рессторана, собрал рюкзак и поехал во Флориду,
решил пройти пешком по Key West от начала до конца.
Key West это серия островов, идущих в сторону Кубы, но не доходящих.
В хорошую погоду с последнего острова говорят можно Кубу увидеть.

Продолжение следует

Эпиграф:

«Есть город, который я вижу во сне, О если б, Вы знали, как дорог, У Черного моря, явившийся мне Цветущий в акациях город… У Черного моря…» (Л.Утесов) Ну, здравствуй, Одесса. Мы не виделись десять лет. Нехорошие впечатления у меня остались после последней встречи. Всему виной была погода. Поезд прибывал в шесть утра, контора, куда я был командирован, открывалась в девять, и три часа при минус двадцати градусах мороза надо было что-то делать. Сложно, когда все закрыто… С тех пор, я десять лет ни ногой. И вот, я снова стою на Старосенной площади. Многое изменилось. Город стал чище - нет целлофановых пакетов, нанесенных ветром с Привоза, и разбросанных по ближайшим улицам как осенние листья. Лицо приятно согревает весеннее солнце. Сразу я еду в Южное, где уже пол года наша фирма арендует жилье покуда идут работы на припортовом заводе, есть где отдохнуть, привести себя в порядок, перекусить. Оттуда на работу. Освобождаюсь пораньше и у меня уйма времени до поезда. Решаю прогуляться по городу.  Далеко не забредаю. В качестве основного маршрута выбираю ул. Пушкинскую, выходящую прямо на Приморский бульвар. Все до боли знакомо. Те же законопослушные пешеходы, ожидающие зеленого сигнала светофора на перекрестке (это не Киев и не Днепр, где перебегают тогда когда между машинами образовался просвет), те же дома, те же улицы. Одесситку узнаю сразу – идет и на ходу жует семечки. Шелуха не выплевывается, а плавно перетекает изо рта на подбородок, а оттуда уже под действием силы тяжести падает на асфальт. Про себя улыбаюсь и иду дальше.  Еще Жванецкий писал, что детей в Одессе кормят до тех пор, пока они перестают пролазить в двери, их холят, их лелеют. В подтверждение этого встречаю мамашу, толкающую перед собой коляску. В коляске восседает детина пяти лет, пухлая как слоненок, жующая пирожок. 

Пушкин безучастно наблюдает за проходящей мимо толпой.

Предыдущую по теме смотреть по ссылке
http://blog.i.ua/user/451252/41145/

.........На обратном пути из Падова,
выйдя в Абано из автобуса, рядом с остановкой
купили билеты на следующий день на автобус до
жд вокзала, что бы ехать в Венецию.
Вернувшись в санаторий обнаружили, что еще сможем
успеть в парилку перед ужином и немного поплавать в басейне.
Узнали рассписание все просчитали и решили ехать в среду
на целый день, отказавшись от обеда сразу после завтрака утром.

Утром на следующий день, то-есть в среду
наскоро позавтракав пошли на автобус к 8.45 часам
Поезд на Венецию должен отходить в 9.16
Автобус опоздал на 8 минут, переволновались, что не успеем на поезд.
Приехали на вокзал, а там толпа народу в кассы, а до поезда 10 минут остается.
Тем не менее успели в самый раз.
Поезда чистые и тихие. Даже туалет есть в вагонах, чем я и воспользовался.
До Венеции ходу 45 минут.
Доехали без приключений.

Приехали на вокзал, я сразу начал фоткать все подряд,
хотя вокзал не выказывал ощущения старого.
Как только вышли с вокзала запахло древностью
Не впрямом смысле конечно запахло.
Хотя я и слышал, что в Венеции в связи с тем, что все гниет
от воды, которая везде - мы запахов не чувствовали.

Даже не знаю чего писать про Венецию, ведь все уже расписано до меня.
Все, что я не напишу было уже сказано.

Венеция стоит на воде и состоит из узких улочек и каналов.
На что обращаешь внимание так это на колличество туристов.
Сплошные туристы, но больше всего убивает то,
что одними из этих туристов являемся мы.
Везде куда не глянешь чувствуется дух старины.
Очень много церквей и соборов.
Единственный колесный транспорт это тележки на которых развозчики
возят что-то. Я думаю продукты для рессторанов.
Почти на каждом доме вывеска гостинница.
Все передвижение или пешком или по каналам.
Даже велосипедов нету.
Можно видеть двери со ступеньками заканчивающимися у воды.
Улочки упираются в каналы и тоже заканчиваются
ступеньками спускающимися к воде.

У вокзала мы купили путеводитель за 7 евро
и не заглядывая в его просквозили по Венеции на противоположный конец
как раз по самому популярному первому маршруту, как после узнали.

продолжение следует