Ексгібіціоністи-тоже люди,
Сказав колись в маршрутці я у слух
Й забігали презирливі очі усюди
Й з’явився у повітрі неприємний дух...

Неначе я сказав, що Дід Мороз існує
Немовби відкриття якесь зробив
Усвіті, де кожний носа свого суне
Об камінь поглядів стереотипи їх розбив

А що? він теж людина
У нього друзі є й сім’я
І не стирчить між пальців волосина
Просто тут, логіка у чувака своя.

Зате він –особистість, фрік, оригінал
Ну й що, що любить виставляти напоказ себе
В своєму роді він, скажімо-неформал
Йому просто усе це в кайф, його вся ця фігня гребе.

Просто роками так у світі склалось
Існує прошарок суспільства, більшість зветься
Такий товстенький шар, якому все відмінне на фіг здалось
Й навчити жити всіх і вся постійно рветься

А де індивідуальність? де драйв душі?
Куди запхнули особистість? у багно?
Куди?Кажіть!ну добре, не кажіть
А то цензура виріже усе це все-одно.

Чому цій сірій масі так сприйняти важко,
Що люди усі різні, і від природи таракани у всіх свої.
У кожного індивідуально в голові свої какашки,
І це ніяк не зачіпає фобії твої.

От лесбіянки, мазохісти, й куча...філів
У всіх свій кайф, і своя сіль життя
От я, наприклад, геїв не люблю, скажімо,
Але ж я не кричу, що Геї це х...ня.

Атброскі общєтва такиє
Мєня ташніт какда віжу іх я
Ані дібіли всє і всє тупиє
Так гаваріт падруга мнє мая.

Це ж тупо, усе що на тебе не схоже
Опускати нижче плінтуса й топтати в бруд
Хтось,може,заперечить,я помиляюсь ,може,
Але як каже Ющенко”Це –діло честі”
Демократія– it’s good!!!

(с) tOrba
фото взято з сайту www.free-lance.ru
робота Михаила Глухова [glooh]
"Эксгибиционист и разупыханые тётки  "

***

Не дивитися вниз. Обережно ступати по водах. Сотні різьблених днів і безмежжя чаклунських ночей. Повз свідомість навскіс Задихнеться прострелений подих, Прозалпований вмить перехресним наскрізним дощем. Відсахнешся, мов звір. У перкусії чорного грому Перекотиться крик у задушений немічний схлип… За маржиною з гір Повертається осінь додому. Повертаюся я із прошитих туманом колиб…

 

То ли это туман, то ли в белый закутана дым

Тишина пепелища былого веселья и смеха

И натянуты струны предчувствия ждущей беды

Сон бессилия, фатум, бессмысленность, некуда ехать.

Никуда не сбежать, от себя никуда не сбежишь

И навечно закат, расплавляющий заревом окна напротив

И среди одиночества изредка может быть лишь

Твой мерцающий призрак. И этот мотив,

Эта музыка с неба, а может из окон напротив.

 

Із дитинства все думав

Я про сутність життя

Хто й для чого придумав

Це буття й небуття?

Це безвихідне коло

Тьму, яка зветься - світ,

І навіщо навколо

Стільки горя і бід?

Та якого це біса

Ми усі тут взялись?

Не було тут колись нас

І не буде колись.

Може бог і не добрий?

Стільки мук і страждань

Просто так, ні до чого

Стільки досвіду, знань?

Це не кара ні іспит?

І на наші мольби

Всюдисущий пройдисвіт

Десь сміється собі?

Де він – бог? В чому правда?

В релігійних книжках?

Доки буде ця кривда,

Смуток, відчай і страх?

Світ – це вибух шалений?

І ми з вами «друзки»?

Попам вірити? Вченим?

І що більші казки?

Правда є? Чи як доля

Кожний правда своя

На що Господа воля?

На що воля моя?

Я не знаю. Я знаю

Знаю тільки одне

Те що бачу і маю

Все колись промине.

І не шкода, а шкода

Бідолашних отих

Що до церкви по сходах

Йдуть молити за гріх.

Фарс якийсь і облудство

Ближній ближньому кат

Богом прокляте людство

Що там пекло чи «ад».

«Філантроп» і «добродій»

Людожер зводить храм,

І як с суддями злодій

«Домовляється» там.

Хибна логіка хамів

Що й курей насмішить

Більш нема в світі храмів

Крім людської душі.

Лицемірний облудник

Що спаплюжив його

Вже не знайде рятунок

Від себе самого.

Світ – не господа плани

А сюжет повсякчас

Той що пишеться нами

Що складається в нас.

Годі, годі молитись

На ікони дарма,

І на церкви хреститись

Там нікого нема.

Ой, як мало святого

В тій святій вишині

І немає там Бога

Він в тобі і мені.

 

 

_-_-_-_-_-___-----___-----_-----___-----___----_-_-_-_-_-_

Вогнем Тебе зігріти з висоти...

У подиху зловити мить реалій,

Стинаючи повітряні мости,

Крильми живити щастя світу й далі...

---

Приходити до тебе лише в снах,

Будити стиха сонячним промінням...

Назавжди відректи від всього зла,

Позбавити нараз від самотиння...

---

Розвіяти сумні твої думки,

Забутися у пристрасних обіймах...

Слова приємні й спогади легкі..,

І розписи мальовані на стінах...

---

20.12.08 і назавжди

... 

                                                Ганна Осадко
Жити просто. Просто жити:

І.Р.

Добирати слова, котрі вітер все рівно розвіє, Обривати з дерев перламутрові бризки дощу, І сміятися, так, без причини, але до плачу, Щоб по новому чорною тушшю забарвити вії, І босоніж по місту гуляти дощем досхочу. Потім жити крізь жовтень: до тебе, тобою, по тобі. Поминальна веселка в мереживі жовтих беріз. Порожнеча. Недопалок. Осінь. Андріїв узвіз. Волоцюга у вицвілій і пошматованій робі Підбирає слова, що бруківкою котяться вниз…

Ти була поруч,
Я тебе обнімав.
І в волосі твої
Я лице своє ховав.
Чи бути нам ближче,
Ніж зараз ми є?
Не знаю....
Та знаю,
Що зараз добре мені...
А тобі??
Я бачив в очах,
Стада чортенят,
Щасливих, веселих,
І трішки сумних.
І не знаю що зробити,
Як підтримати тебе.
Як би я тільки міг душу віддати,
Щоб зробити щасливою тебе!!!!

Ліжко і дві душі,
На відстані,
Лежать поодаль,
Як через цілий всесвіт.
Але тягнуться,
Один до одного,
Через перепони
Через світи
І зорі що душі зігрівають.
І твоя долонь,
Яку своєю я накрив,
У вісні, не пам’ятаючи себе,
Але з душою і любовю...
Єдиний дотик,
Створює цілий світ,
Грає щастям і любовю...
З тобою!!!!!!!!!!