Дуже радісним святом взимку для нас, дітвори, було Різдво. До нього готувалися у селі Миклашеві Пустомитівського району на Львівщині з початку грудня. Ходили в олійню, щоб зробити з конопляного насіння олію, та опихати пшеницю на кутю. Батько лаштував снопи житньої соломи на дідуха.
На Буковині — від малого до великого — всі чекали Святвечора, який наставав 6 січня. У нас цього дня колядували, хоча в інших селах ходили з колядою різдвяної ночі, тобто 7 січня. У надвечір’я, коли ще світило сонце, починали ходити найменшенькі колядники. Їх водили матері, старші сестри, брати і навіть батьки. Коли сходила перша вечірня зоря, починали ходити трохи старші. Відтак село завмирало. Сідали вечеряти за стіл, накритий білою скатеркою, під яку клали пахуче сіно. На столі дражливо парувало 12 пісних страв, від яких пахтіли апетитні аромати. Побутував звичай ворожіння. Кутю — пшеницю — підкидали аж до стелі. Хто зловить більшу кількість зерен, той улітку зніме бджолиний рій.
Про Буковинську Маланку говорять дуже часто. А що це? І хто така Маланка? Звичай бавитися на Маланку в деяких регiонах України iз часом забувся. А шкода… Бо кожне село чи навiть куток знали тiльки їм притаманнi способи задобрити Маланку. На щастя, у нас ще досить мiсць, де свято живе i процвiтає. Найкраще збереглося воно на Заходi України. Маланка, або Переберiя, як її тут називають — справжнiй народний карнавал. Читати далі про Маланку тут: http://spadok.org.ua/zymovi-zvychayi-ta-obryady/pro-bukovynsku-malanku