А небо падає на голови ізнову.
Сміється в очі невмируще зло.
Чи то у глузду відібрало мову,
Чи то його ніколи й не було.
Заклякла правда. Рве достойність коси.
Сивіє сум скривавлених знамен,
бо діти шлунка, вічні малороси,
стирають тіні зраджених імен.
малюнок Юрія Журавля
- Чом плачеш, моя зіронько,
Так гірко та невтішно?
- Не йди від мене, мамонько,
Будь поруч завжди, рідна!
- О, донечко! Любов моя
З тобою повсякчас,
Як море, невичерпна.
Це – оберіг твій, люба!
24.02.2010
© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №111110510116
Ідуть у темряву віки,
Ідуть у темряву неспішно,
Цвітуть туманом білим вишні,
Печуться хмарні пироги.
І від біди і до біди
Якесь тепло тримає душу,
І я не йду, хоч, ніби, мушу,
І ти у темряву не йди.
А я на Вас дививсь та був німим,
Хоча душа моя кричала: - Нумо!
У мене є ще стільки дивних рим!
Я ще не всі пустила в люди думи!
Осіннє листя падало до ніг,
За рогом шлях видзенькував трамвайний,
Я був німим, бо думи – не для всіх,
Вони для Вас і осені, звичайно.
У листопада очі захололі
Та захолола втомлена душа,
І котить вітер перекотиполе,
Що сліду на землі не залиша.
Дощі змивають риси небокраю,
Мороз вночі крадеться наче тать,
А на деревах одягу немає,
Сказали – спати, ось вони і сплять.
У трубах виє щось таке потворне,
Маніжиться, мабуть, на самоті,
І хочеться зими лишень бо чорне
Набридло зустрічати у житті.
Аби почула. Аби зрозуміла.
Аби краси ужила привілей.
Нехай прийде. Най буде біло-біло
Навколо та всередині людей.
Король втомився. Більше не веде
До пекла загартовану дружину,
Не хоче покоління молоде
Потрапити в сталеву хуртовину.
Розбіглися по замках паничі,
Хто на бали, хто навіть по науках,
Іржавіють негострені мечі,
І тліє тятива на древніх луках.
І побратими вже якісь чужі,
І роздуми блука на самотині,
І йдуть охороняти рубежі
Лише легенд напівзабуті тіні.
Прощай – просте та звичне слово,
Але почути його знову
У кого вистачить душі?
Хто зможе стати не собою
Та перед довгою зимою
Пролити відчаю дощі?
Прощай – апофеоз тривоги,
Це – фініш довгої дороги,
Яку роками торував.
Прощай – стіна морозна льоду,
Межа погоди та негоди,
Її так мало хто здолав.
Прощай – згасають добрі миті,
Прощай – чи варто далі жити
Й свічу своїх палити днів?
Прощай – і в серці все холоне,
Й тому в моєму лексиконі
Таких немає навіть слів.
Через дощі і через спеку,
Перевантажені добром,
Пливли човни Дніпром у греки,
Ще неприборканим Дніпром.
Ліворуч – степ, праворуч – гори,
Пісень плететься виноград,
І жде за круговидом море,
І на порогах жде номад.
картина Реріха "Заморські гості"
