О, не мовчи!
І не ходи повз мене,
Неначе я - уже не є.
Моєї виснаги знамена
Тріпочуть. А чуття - кує
Дзвінкі невлучні миті скону.
Й довіку - знов мені мовчать...
Палати, тліти чи холонуть
Й квітчать ту провесінь, стрічать
Величну згубу в серці тихім,
Хандру сезонну у душі.
А ти - мовчиш.
Мовчиш, на лихо!
Й твоє мовчання заглушить
Я не порадна...
Так буває.
Величних змін душа зазнає -
І знову в плетиво думок.
Заграє десь, десь - заспіває,
Й постане ясно, мов пророк.

Не розпачливий зойк...                                         із душі виліта. Не тужливе зітхання...                                         з грудей моїх... лине. То верхівки дерев...                                        за вікном розхитав... Вітер... що важко назвати...                                                   грайливим. Осінь... холодом дмухає...                                                  в душу мою. Гомін чується ледве ...                                            журба журавлина. Осінь...                 знов ти до мене...                                                   перетворюсь... Я без  любові твоєї ...                                         в крижину. Дай мені, Осінь ....                                   хоч краплю... тепла... Дай мені, Осінь ....                                   хоч краплю... кохання! Осінь... ти Осінь ....                                   бач...  яка... золота... То ж бо й лишилось...                                      Що тільки... зітхання.

Безумство моє, о безумство!
Лечу я у вир бездумно!
Я падаю в прірву незнану,
Й мені наплювати на рани,
Які я собі здобуду -
Безумна я є - і буду!
Останнє мигтіння спокути...
Лише - не згубить, не забути
Дорогу оту до раю...
А там - хай мене карає,
За все те, що в серці зростила,
Велика гаряча сила.
Схопити палкі обійми -
Підступно отак, розбійно!
Свідомість затьмарити жаром,
Себе віддавати товаром...
Й натомість - ніщо не просити.
І - жити! Безумно жити...

І зависло вітання
Поміж нами в повітрі.
І яскрава вітальня...
І прадавнє повір'я...
І перо на подвір'ї...
І подружчині очі...
Галасне надвечір'я.
Стиглі фрази охоче
Перекочують люди.
Його знову не буде -
Недозрілого слова.
На тонкій волосині,
На хиткій павутині -
І зірватись готове,
Впасти в доторки сині
І у погляди чорні...
Я тебе перегорну,
Немов лист із альбому,
І заб'ється у скронях
Майже щось невагоме -
Всіх надій моїх втома.

Летить твоя долоня -
Й лягає на мою...
А молоточки в скронях
Підківки сліз кують.
Лягай, долоня тепла,
На лінії душі,
Й зігріти поспіши,
Щоб з скриком не затерпла
В польоті необачно
Ця хвиля золота,
Щоб знову нам побачить,
Як ніжність розквіта.
Й дитя майбутнє в лоні
Окреслиться на мить...
Летить твоя долоня,
Щоб знов мене любить...

Хмільна зоря розпачливо стрибне в світанок,

Гукне роздзвонами ранкових звуків,

Заскиглить стрімко ніччю наостанок - 

І переплавиться тужаво сонцю в руки.

Закалатає росами кришталю в травах,

Перепочине мить у гніздах співів - 

І далі полетить творить октави

Із срібнопелюсткових сплесків дива...

Горить свіча...
І пусто у душі.
Тепла печать
Лежить на пам'яті моїй.
Рахую дні.
Рахую ночі...
Один, два...п'ять -
Ось і загорнуто в сувій
Останній місяць.
Відмічу
Скалкою я знак
На тілі днів холодних.
Печаль відмічу...
Дивно так -
Знов серце я калічу.
Я вигризу моє табу
На тлі останньої розлуки.
На тілі болю,
І на стінах муки
Поставлю знак,
Якому - і не буть.
Рабою я була -
Та більш не стану!
І не введу
Я душу у оману,
Не прокладу
Дорогу заповітну
Аж до небес -
Намріяних і вітхих.
Собою буду.
Навіть і тоді,
Коли печаль в повітрі
Схлипи студить.
Зірву перуки -
Чорні, білі і руді -
Й мовчання
Вже мої вуста остудить.

Тебе люблю...
До стогону,
До схлипу,
До спалаху надії
У очах.
Аж до судоми
З ароматом липи,
Аж до безмежжя
У прогірклих снах.
І до крайнеба,
І до третіх півнів,
До цокотіння
Золотих підків...
До стужі півночі,
До спеки півдня,
Аби лиш... ти
Любові захотів.

Жило собі перекотиполе. З малечку звикле до мандрів. Тішилось життю і не прив’язувалося до місця.
Почувало себе вдома всюди,де була його сім’я. І гнали його життєві
буревії,перекочували селами і містами,а потім
і країнами. А воно собі,знай,було щасливе. Могло зупинитися будь-де, захопитися
чимось,залишити там часточку себе і…знятися у наступні мандри. Траплялося йому
втрачати,тих кого любить і тоді ставало йому сумно. І вертілася дзиґою та
печаль у душі(а хіба ви не знали, що й перекотиполе має душу?),роблячи у ній
дірочку за дірочкою,перетворюючи у сито,що просіює і відсіює, ще недавно такі
бажані радості. І чи не вперше пошкодувало перекотиполе,що немає воно дому. Такого,куди
хочеться повернутися,де колись, у кінці шляху захотіла б спочити його втомлена
душа…