И лето убежит, наступят холода....

С тобой расстались мы возможно навсегда.

Забыть тебя навек никак я не смогу

Ты тоже вспоминай меня хоть иногда...

Ты улетаешь прочь оставив в небе след

Я на земле одна. Тебя ведь рядом нет.

Как мог любовь мою ты в шутку превратить,

А чувства наши и мечты в полнейший бред......

В сердце моем осталась боль на долгий строк

Ты не судьба моя, а ценный мне урок.

Себя я вылечю, тебе сказать хочу:

Что б счастье и любовь в дали найти ты смог.

Сонечко скік та скік,

День потихеньку в’яне,

Спить у березах сік,

Соку іти ще рано.

Котиться час униз,

Сивий крадеться грудень,

Тільки весна колись

Ще неодмінно буде.

Буде інакший рік,

Будуть думки бездонні,

Буде з берези сік

Капати у долоню.

Холодне безлюдне поле.

Небес збайдужіле дно.

Застигли камінням тролі

З казок, що пішли давно.

Калюжі схопила крига.

Наливсь виднокіл свинцем.

І бавиться вітер снігом,

Що хмари трясуть тихцем.

За спомини сон тримає

(даремний, насправді, труд),

І часу давно немає.

Що треба йому отут?

 

Сховався вечір у колисці,

У небі місяць – жовтий біб,

Старий гармаш гармату чистить

(єдиний свій убивчий хліб).

Тихенько ковзає ганчірка,

Гризе судома міць руки,

Можливо, завтра нову дірку

В собі відкриють вороги.

Пробачать хай і в потойбіччя

Скоріше прокладають путь,

Бо зайд сюди ніхто не кличе,

Чого вони тоді ідуть?

Хіба їм так погано вдома,

Що лізуть наче сарана?

Чи сучим дітям невідомо

Чим може скінчитись війна?

Невже у них така спокуса,

Що голос розуму мовчить?

Сопе гармаш, кусає вуса

І бронза чищена блищить.

В нашій пісні нема зайвих слів,

В нашій пісні нема зайвих звуків,

Там лише нескінченність степів,

Перегуки дідів та онуків.

Там живуть відчайдухи та сміх,

Гіркоти анітрохи і солі,

Там є коні. Не можна без них

Скуштувати солодкої волі.

В нашій пісні не виють круки,

В нашій пісні прихована сила,

Ми міцні і водночас м’які

З тих часів, як нас небо створило.

Без чувства, без души, без воли!

Ты пустышка, каких много вокруг!

Ты причиняешь людям слишком много боли!

И мне казалось, в жизни всё замкнется в круг.

Ты тоже пострадаешь и поплачешь,

И в сердце (если есть оно в твоей груди)

Боль прожжет всё. Да, я верила, что ты за всё заплатишь!

Так справедливо, ведь пути твои лихи…

Но… трудно давить на то, чего нет на самом деле,

И не всё так справедливо… очень жаль…

Ты робот! Манекен! Игрушка в робком теле!

Как плохо, что люди редко видят сквозь твою лживую вуаль…

Прийди в мої сни -
Я прошу, я благаю...
Для тебе я серце
своє відчиняю.
В чеканні потужному
тої весни,
Що впаде, мов дощ,
в мої зболені сни.
Прийди в мої мрії,
у повінь думок,
У пісню, що ллється,
мов срібний струмок,
Що зблисне прозоро
і весну посіє,
Що створить із снів
ту посріблену мрію.
Ввійди у життя,
В кожен день,
В кожну мить!
Постань оберегом
у битві століть.
Мене розгорни,
немов книгу буття -
Ввійди в моє спрагле,
прогіркле життя.
Просійся пшеницею,
житом впади,
Простягся десницею
з сплеском води,
І сонцем яскравим
Мене ти зігрій,
І вітром ласкавим
у душу повій...
Зрости мене, милий,
З землі і з води,
Й люби - що є сили,
Люби - назавжди...

Того й існують люди молодії,

Щоб підставляти світові плече,

У старості хіба що досвід тліє,

А молодих вогонь надій пече.

У кожнім віці є своя турбота,

Є свій порок і користь далебі:

Без молодих усе було б болотом,

А без старих усі були б сліпі.

в душі у кожного поета лежить засмажена котлета
горілки чарка і столова ложка вінігрєта
а до горілки ще шматочок сала і цибуля
але то всьо у голові, в реалі на столі лиш дуля.

І ніч мовчить, і ліс, і птиці

Згубили ноти золоті,

Мовчать тумани блідолиці

В пустопорожній темноті.

Навшпиньки вітер ходить лугом,

У травах сплять минулі дні,

І ти поспи. Немає туги,

Є тільки тиша в тишині.