… І ось вже подолано
половину маршруту веліком і я на великій швидкості, розігнавшись з гірки щойно здоланої
естакади, наближаюся до цілі – це крутий підйом на Дарницький міст з протилежного
від мого дому берега Дніпра. Сонце наближається до обрію. Все навколо набуло
блискучих сріблястих відтінків від цього. Дуже красива погода. В обличчя
холодне повітря - як на замовлення заспокоює розпалені інтенсивним рухом щоки.
Модні велосипедні окуляри не дають обвітрюватись очам.
Щойно досягнуто підйому –
перемикаю передачу на легку, і, вуаля!, моє улюблене – дуже швидкі рухи педалей
- просто ідеально для підкачаних сідниць та засиджених біля компу, пухкеньких
після зими ляшок. Радості немає меж. Особливо, коли відчуваєш перші краплі поту
на проблемних місцях.
З широченною посмішкою та
з улюбленою музикою в навушниках врешті добираюся висоти Дарницького мосту, що
там, знизу, здається нездоланною самотужки веліком. Але! Ось я – вже нагорі, і
це якось дуже радісно, хоч така дрібниця!
Праворуч якийсь житловий
будинок, багатоповерхівка. Самотня та якась обвітрена, старенька, посеред
промислового комплексу. Бачу, що на мотузках сушиться різний одяг – значить житловий.
Дивно, мабуть, ось так жити – коли нижні поверхи обличчям прямо під міст
зазирають, а прямо перед верхніми – перила моста та машини в інтенсивному русі.
А уявити собі як людина спить, в якої ліжко біля вікна – ніби на узбіччі дороги
як якийсь бомж. Які ж бідолахи ці мешканці! Оце так збудували їм на носі моста…
Помічаю, що перед
будинком якась одноповерхова споруда з величезними вікнами у два поверхи, а там
чоловіки інтенсивно грають в якусь гру, чи то було якесь інше спортивне
тренування – не встигла розгледіти. Але помітила, що крім цих двох споруд все
інше навкруги – самі промислові будівлі та сміттєзвалища. Найближча
інфраструктура міста кілометрів за десять. Оце так «повезло» комусь з місцем
проживання… Мабуть вони там всі дуже товариські і всі одне одного знають, бо
живуть як у комуналці на тому п’ятачку.
Їду далі. Врешті підйом
завершився, і маю нагоду набирати швидкість. Відчуття – ніби ти літак, що
розганяється для зльоту.
Попереду зупинився якийсь
водій автівки й вийшов з машини. З цікавості спостерігаю, як він захоплено
виходить на тротуар до поручнів, щось розглядає вдалечині, та налаштовує фотоапарат
щоб зафіксувати побачене. Я теж дивлюсь в той самий бік, що й він. Дивовижний
краєвид захоплює й мене теж. Витягаю шию вдивляючись, намагаюся охопити
поглядом одночасно водний простір і весь обрій з того боку моста. На швидкості
з’являється відчуття польоту. Не таке, звісно, як воно є насправді, але щось
подібне польоту.
Увагу водія привернула
картина протилежного берега Дніпра, що потойбіч мосту – Осокорки, Позняки й
далі. Десь там далеко йшов дощ зі снігом, але з правого берега сідало золотисте
сонце й небо було ясне. Таким чином місто на лівому березі виблискувало золотом
на чорному фоні суворого неба за ним. Дуже красиво. Блискітки чиїхось вікон –
ніби каміння Swarovski, вилискують на сонці. До того додати ще й холодного
відтінку смарагдові ліси, що за містом! Дуже гарно.
Мій настрій настільки
злетів, що спускаючись просторим й безлюдним мостом я вже не соромилася горлати
на всю пісні, що мені грали у навушниках. Але коли побачила якихось людей, що
йшли з електрички на транспорт – стало соромно і вирішила втриматись від того.
Трохи сірувата погода
продовжувала подекуди блищати золотавими кольорами сідаючого сонця. Я так
спітніла від свого спорту, що якби пішов дощ зі снігом – це би зробило мене
щасливою. Навіть не знаю звідки взялися сили – почала намагатися переганяти
всіх, хто рухався дорогою. Усвідомила, що вперше їду рівною дорогою на
найважчій передачі, і мені майже не важко. Прохожі тротуаром звертають увагу на
дівчину, що летить по дорозі веліком як босяк. Хотілося до всіх загравати й
жартувати, але втримувалася. Натомість просто гралася навипередки з повзучими
маршрутками. Якась запилена зелена, видно, що душна всередині маршрутка
ледь-ледь рухалася дорогою. Втомлені товсті й слабкі люди як ті консерви
всередині. Їдуть, качаються, й свято вірять, що з правого на лівий берег це
дуже далеко й недосяжно, аж ні! Мені для подолання цієї відстані вистачає
хвилин десять – п’ятнадцять моїм веліком. А вони у тій маршрутці – спочатку витрачають
час на зупинці в очікуванні, а потім товчуться, а потім ще й повзуть і спиняються
кожної зупинки витрачаючи дорогоцінний час, та псуючи собі здоров’я.
Я не псую.
Хіба що, день боліло
коліно – перенапружила – але вже через день і забулося про той біль, зник наче
й не було.
Одного разу їду звідкись
у маршрутці.
Пильно, брудно, бридко,
хтось дихає на вухо перегаром, хтось сопить, хтось пердить, хтось розклав велетенські
жирові складки двома кріслами, придушивши мене на третьому… Все те вимагає
стиснути своє «я» у мікроскопічну кульку, меншу навіть, ніж власне тіло, аби не
обурюватись і не бридитись всьому тому.
Бачу – на одній з зупинок
до маршрутки влазить дівчина. Вона дуже сильно виділялася з більшості. Дуже
охайно одягнена – видно, кудись зібралася серйозно так погуляти. Охайний
новенький капелюшок, начищені туфельки. Яскравий, новенький чистенький одяг. Мене
ніби пересмикнуло – вона як та перлина серед смітника! Справді! Все навколо
таке пильне, і люди запилені, сірі, пелехаті. І я не надто охайна їхала з
роботи – пом’ята й сіра. Ну аж надто негармонійно виглядає такий «прикид» у
такому середовищі.
Середовище.
Воно таке прекрасне! По
за тими пильними, брудними стінами маршруток й наших робочих місць. По за тими
бетонними стінами наших квартир й домівок. А відстані насправді такі мізерні!
Відстані значно прийнятніші, ніж нам вимальовує час у громадському транспорті.
І тільки з веліком я це все усвідомила.
