хочу сюда!
 

Особенная

34 года, рак, познакомится с парнем в возрасте 34-37 лет

Заметки с меткой «велик»

Ковток свободи






… І ось вже подолано половину маршруту веліком і я на великій швидкості, розігнавшись з гірки щойно здоланої естакади, наближаюся до цілі – це крутий підйом на Дарницький міст з протилежного від мого дому берега Дніпра. Сонце наближається до обрію. Все навколо набуло блискучих сріблястих відтінків від цього. Дуже красива погода. В обличчя холодне повітря - як на замовлення заспокоює розпалені інтенсивним рухом щоки. Модні велосипедні окуляри не дають обвітрюватись очам.

Щойно досягнуто підйому – перемикаю передачу на легку, і, вуаля!, моє улюблене – дуже швидкі рухи педалей - просто ідеально для підкачаних сідниць та засиджених біля компу, пухкеньких після зими ляшок. Радості немає меж. Особливо, коли відчуваєш перші краплі поту на проблемних місцях.

З широченною посмішкою та з улюбленою музикою в навушниках врешті добираюся висоти Дарницького мосту, що там, знизу, здається нездоланною самотужки веліком. Але! Ось я – вже нагорі, і це якось дуже радісно, хоч така дрібниця!

Праворуч якийсь житловий будинок, багатоповерхівка. Самотня та якась обвітрена, старенька, посеред промислового комплексу. Бачу, що на мотузках сушиться різний одяг – значить житловий. Дивно, мабуть, ось так жити – коли нижні поверхи обличчям прямо під міст зазирають, а прямо перед верхніми – перила моста та машини в інтенсивному русі. А уявити собі як людина спить, в якої ліжко біля вікна – ніби на узбіччі дороги як якийсь бомж. Які ж бідолахи ці мешканці! Оце так збудували їм на носі моста…

Помічаю, що перед будинком якась одноповерхова споруда з величезними вікнами у два поверхи, а там чоловіки інтенсивно грають в якусь гру, чи то було якесь інше спортивне тренування – не встигла розгледіти. Але помітила, що крім цих двох споруд все інше навкруги – самі промислові будівлі та сміттєзвалища. Найближча інфраструктура міста кілометрів за десять. Оце так «повезло» комусь з місцем проживання… Мабуть вони там всі дуже товариські і всі одне одного знають, бо живуть як у комуналці на тому п’ятачку.

Їду далі. Врешті підйом завершився, і маю нагоду набирати швидкість. Відчуття – ніби ти літак, що розганяється для зльоту.

Попереду зупинився якийсь водій автівки й вийшов з машини. З цікавості спостерігаю, як він захоплено виходить на тротуар до поручнів, щось розглядає вдалечині, та налаштовує фотоапарат щоб зафіксувати побачене. Я теж дивлюсь в той самий бік, що й він. Дивовижний краєвид захоплює й мене теж. Витягаю шию вдивляючись, намагаюся охопити поглядом одночасно водний простір і весь обрій з того боку моста. На швидкості з’являється відчуття польоту. Не таке, звісно, як воно є насправді, але щось подібне польоту.

Увагу водія привернула картина протилежного берега Дніпра, що потойбіч мосту – Осокорки, Позняки й далі. Десь там далеко йшов дощ зі снігом, але з правого берега сідало золотисте сонце й небо було ясне. Таким чином місто на лівому березі виблискувало золотом на чорному фоні суворого неба за ним. Дуже красиво. Блискітки чиїхось вікон – ніби каміння Swarovski, вилискують на сонці. До того додати ще й холодного відтінку смарагдові ліси, що за містом! Дуже гарно.



 

Мій настрій настільки злетів, що спускаючись просторим й безлюдним мостом я вже не соромилася горлати на всю пісні, що мені грали у навушниках. Але коли побачила якихось людей, що йшли з електрички на транспорт – стало соромно і вирішила втриматись від того.

 

Трохи сірувата погода продовжувала подекуди блищати золотавими кольорами сідаючого сонця. Я так спітніла від свого спорту, що якби пішов дощ зі снігом – це би зробило мене щасливою. Навіть не знаю звідки взялися сили – почала намагатися переганяти всіх, хто рухався дорогою. Усвідомила, що вперше їду рівною дорогою на найважчій передачі, і мені майже не важко. Прохожі тротуаром звертають увагу на дівчину, що летить по дорозі веліком як босяк. Хотілося до всіх загравати й жартувати, але втримувалася. Натомість просто гралася навипередки з повзучими маршрутками. Якась запилена зелена, видно, що душна всередині маршрутка ледь-ледь рухалася дорогою. Втомлені товсті й слабкі люди як ті консерви всередині. Їдуть, качаються, й свято вірять, що з правого на лівий берег це дуже далеко й недосяжно, аж ні! Мені для подолання цієї відстані вистачає хвилин десять – п’ятнадцять моїм веліком. А вони у тій маршрутці – спочатку витрачають час на зупинці в очікуванні, а потім товчуться, а потім ще й повзуть і спиняються кожної зупинки витрачаючи дорогоцінний час, та псуючи собі здоров’я.

Я не псую.

Хіба що, день боліло коліно – перенапружила – але вже через день і забулося про той біль, зник наче й не було.

 

Одного разу їду звідкись у маршрутці.

Пильно, брудно, бридко, хтось дихає на вухо перегаром, хтось сопить, хтось пердить, хтось розклав велетенські жирові складки двома кріслами, придушивши мене на третьому… Все те вимагає стиснути своє «я» у мікроскопічну кульку, меншу навіть, ніж власне тіло, аби не обурюватись і не бридитись всьому тому.

Бачу – на одній з зупинок до маршрутки влазить дівчина. Вона дуже сильно виділялася з більшості. Дуже охайно одягнена – видно, кудись зібралася серйозно так погуляти. Охайний новенький капелюшок, начищені туфельки. Яскравий, новенький чистенький одяг. Мене ніби пересмикнуло – вона як та перлина серед смітника! Справді! Все навколо таке пильне, і люди запилені, сірі, пелехаті. І я не надто охайна їхала з роботи – пом’ята й сіра. Ну аж надто негармонійно виглядає такий «прикид» у такому середовищі.

 

Середовище.

Воно таке прекрасне! По за тими пильними, брудними стінами маршруток й наших робочих місць. По за тими бетонними стінами наших квартир й домівок. А відстані насправді такі мізерні! Відстані значно прийнятніші, ніж нам вимальовує час у громадському транспорті. І тільки з веліком я це все усвідомила.

 

 

 

Статуэтка из дерева "Велосипедист"


На днях увидел в инете велосипедиста, прадва как серьги! Мне очень понравилось, и я решил сделать статуэтку! Серьги делаь я для себя не вижу смысла, ибо это очень специфическая тема... Не каждая захочет носить)))) А вот статуэточку смогу подариь кому-то... А глядишь и продать!)

Размер 15*9*2см

[ Читать дальше ]



35%, 18 голосов

37%, 19 голосов

21%, 11 голосов

4%, 2 голоса

4%, 2 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Synapse: велік без спиць

Нещодавно дизайнер Sylvain Gerber оприлюднив в Інтернеті свою нову розробку – концепт електро-байка під назвою Synapse. Журналісти та блогери вже охрестили цей засіб пересування Swiss Cheese Concept Bikes, що буквально означає Швейцарсько-Сирний Концепт Веліка :).

Ось як Sylvain Gerber до цьго дійшов... :)

Головна фіча цього витвору інженерного мистецтва, як ви вже помітили, полягає у відсутності спиць. Саме тому його колеса нагадують за формою дві величезні голови сиру із діркою посередині.

Як же він їздить? Дуже просто – до обох колес підведено два мініатюрних електродвигуни, які, за сумісництвом, тримають колеса. Самі ж колеса являють собою, по суті, дві втулки, «одягнені» в шини.

Рамы для велосипедов.

Наверное, в нашем веке тема велосипедов стала ещё более актуальной. Здесь и здоровый образ жизни, экологический момент, а также усталость от обыденности, дороговизна топлива и всего, что с этим связано.

Вот и появляются всяческие инженерные разработки, способные не только порадовать, но и удивить.

Английский дизайнер Кейвин Скотт разработал раму, которая состоит из туго натянутого тросса между передней и задней частью рамы и нанизанных на него коротких отрезков труб.

Что имеем на выходе. Подъезжаешь ты, например, к магазину. Ищешь ближайший фонарь, попускаешь тросс, рамой обнимаешь трубу фонаря и зацепляешь переднее и заднее колесо замком. Вуаля - и вор остаётся с носом. Не зря Кейвин задумался о такой системе безопасности. Статистика Лондона показывает, что за день у них воруют 52 велосипеда. У нас такой статистики никто не ведёт, но задумка клёвая, причём затянув, после посещения магазина, троссс специальной лебёдкой рама ведёт себя как обычная.