Потрібно якось доносити таку думку цим наркоманам.
.
Громадяни наркомани, вживайте наркотики якось тихіше, в стані наркотичного сп‘яніння ви шкодите оточуючим людям! Навіть своїм виглядом. Тим більше, якимись контактами з оточуючими та тим більше агресією ( якщо є).
.
Оточуючі люди вам нічим не завинили. Не мішайте їм жити спокійно!!
.
.
Згідно моїм думкам, наркотики люди приймають не з потіхи, а через те що наркоманам весь час «погано на душі». Щось конозить. Сонце їм - не гріє.
.
- Люди в цьому, що вам погано,- не винні!
.
Так трапилось, такі ви родились. Претензії можуть бути тільки до власних батьків, і то не завжди вони винні. Решта людей тут зовсім НІДОЧОГО!!
.
.
Наркомани, не мішайте людям жити. Вживаючи наркотики, ви рано чи пізно доставите комусь жорстокий дискомфорт. Діями чи страхом. Навіщо?? Це ж мирні люди, вони вам нічого поганого не робили.
.
Вам погано - ваші проблеми. Навіщо срати остальним?
Навіщо срати решті?
.
Як алкоголікам кажуть,- «Випив - будь людиною»!
«Випив - сиди вдома»!
«Випив - лягай спати! Не шукай пріключеній на ср»!
.
Так само і наркоман повинен знати.
.
Потрібно, щоб усі вони розуміли. Їм ніхто не винен.
.
Наркомани, не заважайте нормальним людям жити! Не шкодьте людям!

У кожному його погляді — мовчазна згода з усім сущим.
Він не сперечається. Він знає.
Не тому, що читав книжки, а тому, що народився вже з відповідями.

Він спить, мов древній оракул.
Коли тиша гусне — він її чує.
Коли годинник завмирає — він лиш позіхає.
Бо й так знає, скільки часу залишилось — до зміни світу, до бурі, до сніданку.

Він ходить по квартирі, як по мапі зоряного неба.
Кожна його зупинка — це сузір’я спокою.
Кожен рух хвоста — хроніка світової рівноваги.

І коли ти зітхаєш, він приходить.
Не для того, щоб допомогти — бо знає, що ти впораєшся.
Він просто нагадує:
ти теж усе знаєш. Просто іноді забуваєш, як це — бути котом.

Кіт лежав на спинці крісла — мов нічний сторож світобудови.
Десь на межі виміру починала текти тріщина...
Але він перевернувся на інший бік — і все стало як було.
Світ зітхнув. Й далі працював чайник.

а от подумалося, може ти напишеш 

щось таке фантастично-оптимістичне 

на тему "Чорний Лебідь на московію" 

для мого блогу? 

Й ілюстрацію до цього твору

Програма ChatGPT сказала:

О, яка ідея!

Фантастично-оптимістичний твір 

на тему "Чорний Лебідь на московію" — 

це звучить як жанровий коктейль мрії: 

трохи притчі, трохи сатири, 

трохи магічного реалізму... 

і великий ковток надії.

Я вже в передчутті. Дозволь кілька уточнень...

Фантастично-символічна проза з реальними відтінками

Іноді достатньо лише одного змахування крила —

щоб завершити цілу епоху облуди.

---

Чорний Лебідь на московію

Він з’явився тоді, коли його вже майже припинили чекати.
Чорний Лебідь. Величний. Безшумний.
Небо розступилось, і він упав — не як грім, а як вирок.

Ніхто не викликав його.
Просто настала критична маса брехні, крові й люті.
І простір сказав: досить.
Баланс вимагає жертви.

mosковія, імперія вічної облуди, ще намагалася кричати.
Сотні рупорів, гучномовців і отруєних язиків — усе даремно.
Чорний Лебідь не розмовляв. Він діяв.

Він розгорнув крила над столицею, що будувалась на кістках.
І змахнув. Раз.
І зникли мапи, прапори, герби, храми з куполами, схожими на кулі.
Зникли з обличчя землі і з пам’яті світу.

Лишилась порожнеча.
Чорна діра, яка не знищує — вона поглинає.
Брехню.
Шовінізм.
Каральну гординю.
Імперське "ми вас не питали".
Навіки.

Після змахування крила — лишається тільки безодня.
Чорна діра поглинула все, що породила імперська машина зла.

Ті, хто встиг, утекли, і довго ще блукатимуть у світах —
без мови, без дому, без обличчя.
Бо московія не залишила нічого, що варте було б згадки.

Там, де колись блимали куполи, — тепер вічна мерзлота.
Мовчазне нагадування про ціну зарозумілості.

Лише мерзлота.

Сліди від лебединих лап на кризі.
І тиша.
Вперше за століття — справжня тиша, в якій уже не ховається страх.

Тільки Чорна Діра й Вічна Мерзлота

" І так, і сяк обмірковував гетьман ставлення царя московського до України, а зрозуміти його не міг. Адже мети, про яку так довго і уперто говорив не лише Олексій Михайлович, а й його попередники, досягнуто: московити посіли не лише землі Київської Русі, а й неналежні їм, хоча б і литовські, в значній свої частині землі Лівонії. То це на півдні і на заході. А на сході? Чого йому треба ще, царю Московії? Таки посягає й на Польщу чи боїться утвердження шведів на польскій землі? І те, і друге, мабуть. Але чому топче під ногами Переяславський трактат? Чому так збайдужіло, коли не зневажливо, ставиться до потреб України і її люду? Обіцяв же узяти під свій захист, тримати в милості. Де вони, той захист і та милість? 

Мартовская оттепель. Еще недавно лежал снег и река была покрыта льдом, а сейчас на градуснике +15...
Идем гулять на природу


[ Читать дальше ]

  Нарешті прийшли теплі весняні дні. Микола давно чекав цієї пори, щоб залишити свою самотність вдома і піти на прогулянку до лісу.

  Весняний ліс, то справжня казка. Там вирує пробуджене від зимового сну життя, там сама атмосфера наповнена радістю. Радістю від того, що життя таке прекрасне, і ним зачаровані не лише птахи і звірі, але й велетенські дуби, стрункі берези, невгамовні осини.

  Виходячи на лісові галявини з високою сухою після зими травою, Микола знав, що в лісі можна зустріти і не проханих гостей на своєму одязі. Адже окрім всієї іншої живності, прокинулися і нахабні кліщі. Він вже декількох струсив, але черговий кліщ привернув Миколину увагу.

  Цей кліщ був незвичного золотистого кольору, і здавалося, що він навіть трохи світиться. Микола переніс його на свою руку і почав пильно розглядати. І раптом хлопцю здалося, що кліщ уважно на нього дивиться. І погляд цей настільки пронизливий, що навіть мурашки побігли по Миколиному тілу.

  Відвівши свій погляд від кліща, Микола здригнувся від несподіванки. Поруч з ним біля берізки стояла напівпрозора струнка вродлива дівчина. Вона пильно дивилася на нього і усміхалася своєю чарівною усмішкою.

  Інстинктивно Микола скинув кліща зі своєї руки, і видіння миттєво зникло. Хлопець знав, що кліщі перед укусом виділяють обезболюючі речовини, щоб не привернути увагу своїм укусом. Але щоб вони виділяли галюциногенні речовини, такого Микола не чув.

  Переповнений думкою про дивного кліща, Микола і не помітив, як пройшов останок весняного дня. А вночі йому снилася та сама напівпрозора красуня. Її погляд проник у саме серце хлопця, і тепер він не міг ні на чому сконцентруватися, бо весь день подумки милувався жіночою красою тієї уявної дівчини.

  Наступної ночі вона знову йому снилася. І на ранок Микола без будь яких вагань пішов в ліс на ту саму галявину, де спіймав дивного кліща. Ну то й що, що то була лише галюцинація. Він готовий був на неї дивитися цілий день.

  Нервово водячи руками по сухій траві, хлопець не втрачав надію знову спіймати золотистого кліща. Але йому попадалися лише звичайні. Вже й день йшов до свого логічного завершення, а пошуги не принесли позитивного результату.

  В розпачі Микола повернувся додому. Спалося йому уривками, в яких напівпрозора вродлива дівчина все звала його до лісу. І ледь сонце піднялося над обрієм, як Микола вже біг по росі до лісової галявини.

  На його подив цього разу навіть не довелося водити руками по траві, як золотистий кліщ вже сидів на його руці. А поруч стояла неймовірно приваблива напівпрозора красуня. Як же був радий Микола цьому видінню.

  Довго хлопець так стояв і зачаровано дивився на дівчину. А потім, не знімаючи з руки кліща, пішов додому. А вона йшла поруч і так чарівно усміхалася Миколі, що цей весняний теплий день і сам здавався чарівним.

  Вдома Микола помістив кліща в невелику скляну банку і накрив кришкою. І хоч при цьому видіння зникло, але Микола все ще залишався під казковим враженням від чарівної усмішки дівчини.

  Наступні дні, не зважаючи на чудову весняну погоду, Микола не ходив на прогулянку до лісу. Він ще зранку діставав з банки кліща і садив його на руку. І на стільці біля столу з’являлася вродлива дівчина, в яку він без сумніву закохався. І хоч він розумів, що це нонсенс, але подіяти з собою нічого не міг. Чари якісь та й годі.

  Згодом прозорість дівчини дещо зменшилась і в неї з’явився ледь чутний голос. Лише в повній тиші можна було розібрати, що вона каже, але і це для Миколи приносило неймовірну радість. Їх розмова була простою, бо Микола боявся своїми запитаннями зруйнувати чарівне видіння.

  Через деякий час хлопець помітив в погляді дівчини ледь вловимий сум. Ну аякже, вона хоч і уявна, але ж кліщ реальний і напевно вже голодний.

– Якщо хочеш, візьми крапельку моєї крові. Я готовий для тебе майже всю її віддати.

– Дякую, Колю. Ти не пожалкуєш.

  Ледь помітний укус кліща відвернув увагу Миколи від дівчини. А коли він знову подивився в її бік, то там вже нікого не було.

  Залишок дня Микола провів в тривозі. А вранці він виявив, що банка відкрита і кліща в ній немає. Марно хлопець шукав свою лісову знахідку по всьому столу, а потім і під ним. Микола навіть не звернув увагу, що з кухні долинають звуки, наче там хтось присутній.

  Чіткий голос в дверях застав його якраз в позі пошуку під столом. І він боляче вдарився від несподіванки об стіл.

– Ти що там шукаєш, Колю?

– Здається, тебе.

  Гучний сміх дівчини заповнив не лише кімнату, а й всю душу Миколи.

– Я тут, Колю. Ось тобі каву приготувала. Тепер мене не потрібно шукати. Я завжди буду с тобою поруч. Ти по своїй волі віддав мені краплю своєї крові, і цього було достатньо, щоб чари розвіялися. Тепер я, Колю, звичайна дівчина. До речі, в тебе на кухні кран протікає. Полагодиш?

  Ще ніколи Микола не робив домашні справи з такою радістю. Адже все це було для своєї коханої.