Сьогодні пригадала цю історію, бо вийшовши на вулицю прогулятись, я зависла в садку сусідньої з нашим підприємством садиби. Там ніби все розквітло - абрикоси, сливи, алича та персики, а ще нарциси, фіалки та барвінок. Ясне діло, що далеко ще не все, але біло-рожеві хмари розквітлих шапок дерев не давали шансів для розмірковувань в цьому плані. І до чого ж смачно було затримуватись  на декілька хвилин біля квіточок кожного виду. Вмить відлітала в дитинство, в бабусин садок - то сливи, в сусідський садок - то абрикоси, барвінок - то дорога до маминої батьківської хати, коли ходили поза городи між покинутими хатами, де колись жили мамині родичі, однокласники, де, за давніми розповідями мами, вона й сама бігала малою. Здається, що я раніше і не помічала, як чарівно пахне суцвіття аличі, аж до запаморочення. І знов якісь спогади з дитинства, або з давнього минулого, але такі приємні, такі бажані враження, що хотілось вхопитись за ці спогади і хоч трошки затриматись в тому стані.. 

                 Раптом пригадалось, як ми вже дорослими йшли з подружкою поза городи старою догогою до хатинки моєї бабусі, де я часто проводила з братом літні канікули. Обходячи корову, яка була припнута на довжелезному ціпку до дерева, нам довелось залізти в чужий садок. Там ми й побачили на старенькому тиночку  догори дном декілька глиняних глечиків. Так це колоритно і гарно виглядало, ммм... Нам край їх захотілось..  Зайшли на обістя зі сторони саду подивитись, чи нема там собаки злої чи не злої,  і зрозуміли, що там давно ніхто не живе. Подвір"я заросло бур"яном, шибки в хаті вибиті, тинок від вулиці похилився.. Але там, де колись були квітники, купами росли нарциси та пізні тюльпани, біля хати на всю розквітнув бузок і криниця серед подвір"я була "живою" - на цямрині стояло відро причіплене міцним ціпком до корби. Ніби не живе обістя, але й живе... Води з тієї криниці ми напились, згадавши дитинство, посиділи на ослінчику біля криниці, вмились криничною водичкою... І такий азарт дитячий на нас напав..,  що ми, довго не думаючи зняли два глечики з тиночка - кожній по одному, нам більше не потрібно, і заховали їх в високій траві сусіднього садка, щоб не "спалитись" і не носити важке, а на зворотній дорозі забрати додому. Вкрали, іншими словами кажучи..  Всю дорогу ми обговорювали, яка крута пригода з нами сталась, як ми згадали себе малими, і як ми по-дитячому вкрали чужі глиняні горщики.. Говорили, говорили.. Але ж сумління... Як стали повертатись назад, нам стало соромно забирати ті горщики, хоч вони й вигшлядали зовсім безхозними та нікому не потрібними. Ех.. Назад ми пішли повз це обістя по вулиці. Зайшли до сусідньої хати, познайомились з бабусею, розказали їй про наш бЕшкет, а вона посміхнулась по доброму й каже - "Там жила колись моя мама, але її вже давно нема. Беріть горщики і не вважайте, що взяли їх без дозволу, мені вони не потрібні а вас, як бачу, порадують." От що я згадала, коли сьогодні нюхала аромат сливового цвіту) 

                   А ще пригадалось, як бабуся колись розказувала, що не можна зривати квітки барвінку, якими встелено було схили долини, котра вела до старого кладовища. Не можна і все, бо можна захворіти... То ж я до дорослого віку боялась барвінку, поки не зустріла його в великій кількості в іншій місцевості, де дівчата плели з нього вінки. В голові швиденько розклалось по своїх місцях і я перестала боятись цієї красивезної квітки. То барвінковий запах мені нагадав про бабусю і її піклування про мене..

                 Захотілось про те все написати, зафіксувати) 

                 От до чого спонукають аромати)