«Сакура-дзен»

У Києві був Великдень. Незвично теплий, майже літній у своїй простоті, день із сонцем, що грало на полірованих куполах і в дитячих очах. Парк Кіото розцвів, як відкритий сувій японської акварелі — алея сакур тяглася мов рожева ріка, де кожне пелюсткове кружляння було схоже на мить дзену.

Це був один із тих моментів, коли люди намагались повірити в "перемир’я". Офіційно — тридцять годин тиші. Реально — майже три тисячі порушень за цей час. Залишки "перемир’я" можна було зібрати хіба що по уламках ракет та уламках новин, розкиданих по телеграм-каналах.

Але тут, серед сакур, мовчали телефони. Люди приходили сюди, ніби в обряд — торкнутися поглядом квітки, що жила лише кілька днів, ніби нагадуючи: життя коротке, та водночас повне сенсу. Діти бігали по гравію в саду-дзен, малюючи палицями спіралі. 

Хтось розстелив плед і їв паску з домашнім сиром. Хтось читав у голос вірші. Під однією з сакур сиділа стара жінка. Вона мовчки тримала в руках свічку, ще трохи пахучу воском, — принесену з нічної служби. Вона час від часу дивилася в небо — не з надією, а з пильністю. У неї було загострене чуття: вона вже знала, що після святкової неділі, коли всі торкались до світла, у понеділок перед світанком знову буде темрява. І вона справді прийшла — сотня "шахедів" і ракет рвали небо над Україною, мов навіжені кажани. Але зранку — знову сонце. Як завжди після темряви. Як завжди.

— Чуєш, — сказала дівчинка поруч до свого тата, — а сакура ж не боїться нічого, правда?

— Сакура не встигає, — відповів той тихо. — Вона розцвітає й одразу тане. Їй нема коли боятися.

У тиші між розмовами, між пелюстками, що падали на землю, парк жив, як дзенський монастир без ченців. Тут не було новин. Не було ракет. Не було війни. Але всі знали, що вона є — за межами дерев, за межами горизонту, за межами "перемир’я".

І тому сакура тут була не просто квіткою. Вона була пам’яттю про мить. Відлунням чогось вищого за страх. Вона була дзеном посеред хаосу.

Усі знали, що це — ілюзія. Але навіть ілюзії мають право на своє Великоднє сонце.

 Мені не подобається зелена естетика..
 Вам подобається - це факт - якби не подобалась - не обрали б..
 Я так сподівався - хоч на цей раз не буду нікуди йти, але біг попереду всіх - таку відразу у мене викликала зелена естетика і такий жах і відчай від думки, що тепер вона заполонить усю країну і призведе до катастрофи..
 На практиці сталося десятикратно стократно тисячекратно гірше, ніж мені могла уявити сама хвора фантазія, інтуїція, передчуття..
 Зелена - це умовна назва, і тому ви можете возненавидіти зеленського, але та естетика залишиться з вами, в вас - ви не зможете обрати незнайоме, незрозуміле вам - ви знову оберете те саме - прізвище, оболонка не важна - ну буде синій чи ультрамариновий - головне що суть буде та сама - близька, знайома, рідна вам..

У квітучій долині, де світили сонячні промені і співали польові квіти, стояв старий вулик — дім бджіл, працьовитих і гордих мешканців долини. Бджоли дружно трудилися, збираючи нектар і роблячи мед, який був символом їхньої любові до рідної землі. Їхній вулик сяяв теплом і життям, ставши прикладом гармонії та єдності.

Але одного дня з далекої, засміченої болотистої землі з'явилися клопи. Вони були ненажерливі та хижі, не мали ні ладу, ні дружби між собою. Живучи лише заради власного зиску, клопи вирішили заволодіти вуликом бджіл. "Мед нам належить," — шипіли вони, рухаючись цілою ордою.

Бджоли зрозуміли, що самотужки їм буде важко захистити свій вулик. Тоді одна мудра бджола, на ім’я Соломія, вирішила звернутися за допомогою до джмелів — сильних, хоч і розрізнених мешканців сусідніх лугів. Джмелі були нечисленні, але їхній гучний гул і міцні крила викликали побоювання навіть у найсміливіших ворогів.

Спершу джмелі сумнівалися: "Ми завжди жили поодинці, чому маємо допомагати?" Але Соломія пояснила їм, що лише спільними зусиллями можна захистити долину від хаосу і розрухи, яку несуть клопи. Її слова пробудили в джмелях відчуття спільної відповідальності.

Коли орда клопів напала на вулик, бджоли разом із джмелями об’єднали сили. Бджоли завдавали стрімких і точних ударів своїми жалами, тоді як джмелі своїм ревінням лякали ворогів і зносили їх потужними тілами. Зрештою, клопів вдалося вигнати далеко, до ізольованого болотистого куточка, де вони були змушені залишитися самі зі своєю жадібністю.

Вулик знову став осередком миру та праці. Бджоли і джмелі вирішили підтримувати зв’язок, щоб у разі небезпеки завжди приходити одне одному на допомогу. Так долина стала ще сильнішою і єдиною.

---

Розслабились, бо православне св‘ято?
Нічого, що Україна - світська країна, більша частина громадян - атеїсти, забули?
Дак нагадую.
Росіяни - це віруси. Це не люди. Це збірна вірусів.
.
Людської природи та поваги до людських законів в них не спостерігається.
.
Немає хороших чи поганих вірусів. Віруси - однакові. Ідентичні між собою в поведінці.
.
Задача в росіян (і мікровірусів) Одна - захватити Ослаблений живий великий організм. Захватити.
.
Захватити - і вбити.
.
що нас і весь світ чекає, якщо дамо слабину.

    Андрій з юних років любив малювати. І хоч його малюнки кольоровими олівцями не можна було назвати шедеврами, його це не хвилювало. Адже творив він виключно для своєї душі в часи відповідного настрою.

  Малював він переважно пейзажі далеких країн, хоч за межі своєї ніколи не виїжджав. Саме тому його пейзажі часто не відповідали реальності і більше були схожими на казкові.

  Інколи малюнки Андрія попадали на очі його друзям.

– Слухай,  друже, на твоїх малюнках такі чудові казкові пейзажі, що аж хочеться там побувати.

– Та я й сам би цього хотів. Але коли я їх малюю, то з’являється відчуття, що я там дійсно був. Може тому я їх і малюю. Але то ж лише витвір моєї уяви, і тільки в уяві можна туди потрапити.

   Але якось після невдалого падіння і нетривалої втрати свідомості, з уявою Андрія сталися неймовірні зміни. Тепер кожний намальований пейзаж став йому снитися. Та так реально, ніби це відбувається насправді.  

  Ця неймовірна набута особливість так сподобалася Андрію, що він кожного разу цілеспрямовано малював красиве місце, куди подорожував у своїх снах.

  Ці подорожі були схожі на додаткове життя. Він купався в лазурних водах теплих морів, спускався на лижах з засніжених гір, чи просто сидів на березі мальовничого озера і милувався заходом сонця.

  Одначе Андрій відчував, що йому чогось не вистачає. Іноді незрозумілий смуток закрадався в його душу. І хлопець згадав, що коли він ще не мав цієї набутої особливості, йому іноді снилася вродлива дівчина. Це було приємним відчуттям. Але пам’ять, заповнена враженнями від подорожей, не зберегла риси тієї дівчини. Одначе Андрій згадав, що якось її намалював, і  почав шукати той малюнок.

  Ось вона! Стрункий стан, світле довге волосся і блакітні очі, погляд яких примушує частіше битися серцю. І Андрій не вагаючись домалював її у свіжий пейзаж під тінистою пальмою на березі моря.

  Ніколи він ще так нетерпляче не очікував приходу ночі. І вона йому приснилася. Вони босоніж гуляли смугою прибою, розмовляли про всякі дрібниці і були просто щасливою парою. Тепер жодний намальований пейзаж не був без її присутності.

  Але згодом смуток знову повернувся до Андрія. Так, сни і щастя в них,  все це чудово. Але то всього лише сни. Та й кожного разу для зустрічі потрібен був новий малюнок. Було враження, ніби він проживає намальоване життя. По суті так і було.

  Та одного разу у Андрія народилася цікава ідея. А якщо уві сні намалювати свою уявну дівчину?

   До цього сну Андрій готувався особливо ретельно. На папері було намальовано все, що знадобиться для створення малюнку у своєму сні. І він намалював там цей малюнок.

   Вранці, як Андрій не шукав, але вимушений був змиритися з тим, що його дівчина у реальності так і не з’явилася.

  Своїм розпачем Андрій поділився зі своєю дівчиною уві сні.

– Андрюш, а як ти потрапляєш у свої намальовані сни?

– Просто кладу малюнок біля себе і лягаю спати.

– Але ж тут ти не лягав спати. Може спробуємо.

  Малюнок був намальований, і щаслива пара, обійнявшись, заснула в тіні високої пальми. А на ранок вони в тих самих обіймах проснулися в домі Андрія…

  Після цього пробудження Андрій перестав малювати. А для чого? Він зі своєю дівчиною і без малюнків чудово проводив час на природі. І не важливо, що це не узбережжя далекого моря, а лише поліські простори. Для щастя не так вже й багато потрібно.

 

 

 

 

[ Читати далі ]