Вовочка путін якось сказав мамі, яка його дуже любила:

- Мамочко, ти мене добре годуєш, але я все одно хочу їсти ще.

Сталося це після того, як його татуся вночі кудись забрали чоловіки у гімнастерках і кашкетах з синім верхом. В них були суворі, але справедливі обличчя. Один з них підморгнув Вовочці і сказав: “Піанєр — всєм рєбятам прімєр”. Хлопчику вони так сподобалися, що він захотів стати схожим на них.

За три дні до того татусь посперечався з матусею. Вони з ним розійшлися у поглядах на книжку “Здорова і смачна їжа для пролетаря”. Батьки довго вели дискусію. Татусь врешті сказав, що матуся опортуністка і набив їй синця під оком. Додав при цьому “Пріятного апетіта”.

Матуся тоді відповіла, що він зрадник і вона цього так не залишить. Татусь вигукнув “зуб даю!” і ще одним ударом вибив їй зуба. Вовочка уважно стежив за цією дискусією і робив для себе висновки. Слово, підкріплене кулаком, значно вагоміше від просто слова — зрозумів він.

Наступного дня, коли татусь пішов на роботу, матуся, замість готувати сніданок, щось довго писала, потім покликала Вовочку, дала йому запечатаний конверт і попросила вкинути його у поштову скриньку. Вовочка прочитав на конверті адресу: Москва, Лубянська площа, 2, НКВС.

Він не знав, що таке НКВС. Але сама згадка про Москву викликала в нього таке захоплення, що він галопом помчав до поштової скриньки, наспівуючи улюблену пісну “Друга ты никогда не забудешь, если с ним повстречался в Москве”.

Коли він повернувся, мама пригостила його шоколадною цукеркою “Каракум” і попросила не розповідати татусеві, що він носив листа до поштової скриньки.

- Чому? - спитав Вовочка, - адже я люблю татуся і в мене нема від нього секретів.

- Я хочу зробити йому приємний сюрприз, - відповіла мама і дала Вовочці ще одну цукерку, але цього разу іриску, - А якщо ти розкажеш, то тато засмутиться і цукерок ти більше не отримаєш.

Вовочка любив цукерки, тому послухався маму і тримав язика за зубами. Коли побачив чоловіків зі справедливими обличчями, збагнув, що це і є сюрприз. Він зрозумів, що такі люди не можуть нічого поганого зробити його татусеві і зрадів за нього.

Після цього його пайок зменшився. Матуся тішился і казала, що це на користь. А коли Вовочка попросив пояснити, чому стало менше їжі, вона сказала, що татусь став льотчиком-винищувачем, дуже зайнятий і не має часу передати їй гроші на їжу. Тому вона мусить обмежити раціон.

-Але я хочу їсти! - канючив Вовочка.

- В тебе ж попа не гумова, - відповіла мама, - якщо я тобі дам надмірну кількість їжі, то в тебе станеться запор, їжа не вийде через попу і ти помреш від надлишку перетравлених харчів.

Вовочка уявив себе в труні і так злякався, що після того став їсти навіть менше від того, що йому давала матуся.

Він виріс маленьким, худеньким, непомітним. Це допомогло йому влаштуватися на роботу в те відомство, службовці якого йому так сподобалися в дитинстві. Він не забув слова мами про гумову попу. 

Особливо помічним цей вислів став, коли Вовочка перевершив свою дитячу мрію і став президентом росії. Коли він хотів відмовити комусь, то казав: “У вас попа не гумова” і весело сміявся.

Якось у Парижі він залишився сам на сам з президентом неіснуючої держави України Володимиром Зеленським. Той почав благати його:

- Владмір Владіміровіч, дайте мені миру, я ж виборцям обіцяв.

- Тезко, у тебе ж попа не гумова, - відповів Вовочка і засміявся, але цього разу не весело, а загрозливо.

Зеленський знітився, замовк і почав уважно роздивлятися свою попу. Мабуть, щось відчув. А потім зненацька заспівав: “Гой-ра, ой-ра-я. Дупа джалізовая”.

Вовочка чомусь зблід і в нього на чолі виступив холодний піт.

- Це що таке? - спитав він.

- Це “Брати Гадюкіни” , - відповів Зеленський.

- Ненавиджу, - прошипів Вовочка, - всіх вас, Гадюкіних, ненавиджу. Так би взяв і все сало ваше з’їв, щоб ви з голоду повиздихали.

- Я сала не їм, - промовив Зеленський, - мені краще залівная риба.

А через три роки Вовочка розпочав спеціальну військову операцію проти неіснуючої держави. Коли російські школярі на зустрічі з ним запитали, чому ця операція іде так довго, він пояснив: “У них же попа не гумова. А так — все іде за планом”.

Школярі зраділи і висловили упевненість, що росія досягне поставлених цілей.

(с)

                                                     ни в сказке сказать, ни пером описать…

Человек сидел на невысоком топчане, поношенном-потёртом дермантине, в «отдыхающей комнате»,  принадлежащей частному охранному предприятию - оборудована она была в вагончике на огромном рынке города N. Вещевом рынке - со своими неписанными законами и правилами. Со своими ворами, ментами, ЧОПовцами, проститутками и барыгами – у каждого была своя ниша и определённая роль, своё видение жизни и способы привлечения прибыли.

Левая рука пристёгнута наручником к ножке топчана, привинченной к полу болтами. Запястье под наручником - месиво из крови (местами спёкшейся) и содранной кожи, две голодные мухи на ране, там где плоть вкуснее. Опущенная вниз, пристёгнутая рука неестественно выкручивала плечо – переломанная ключица порвала кожу и острым обломком торчала наружу. Каждый, всяк туда входящий (рынок большой, охраны много), считал своим долгом пнуть - с малолетним пафосом отрабатывать приёмы и на спор ломать переносицу… его пытали, поэтому кисть на правой руке походила на боксёрский биток - ему на спор сломали два пальца. Некогда яркая, трёхцветная мастерка «адидас» – хрустела от свернувшейся крови. Лица не было, на его месте находилась огромная уродливая гематома – с первого раза переносицу перебить не получилось… раза с пятого. Тот, кто ломал (молодой бычок-качок) проиграл бутылку пива! Во рту каша из крошева: зубов, слизистой и крови…

«Его лицо стоило бутылку!» - неожиданное озарение вызвало тошноту (какой степени сотрясение?) и злорадное отвращение к себе. «Хоть бы сдохнуть, не мучаться… хоть бы убили поскорее - они жадные до крови». Сознание работало, даже через плотное ватное одеяло болевого шока осталась способность размышлять - удивительное свойство ума. Удивительно: боли нет… лишь потому, что всё тело это и есть боль. Боль трансформировалась в отупение и полное безразличие к происходящему и грядущему, а Смерть выглядела как избавление… Он точно знал - его закопают в лесу за городом.  Никто не узнает, где  он делся …

Человеку повезло – его не закопали – его отпустили, но это другая история.  Что это было, акт милосердия? Не хватило духу убить? – автор так и не узнает. А к Человеку тогда пришло прямое понимание  – на всё есть своя причина, а мы есть то, что создали своими усилиями.

Цепь событий привела его в этот злосчастный вагончик, причины были на поверхности и вполне осязаемы… «вот если бы, не это и вот это, то вот этого безобразия и не было бы вовсе», но как правило, история не любит сослагательного наклонения, а это ужасное постижение уже состоялось, и вся последующая жизнь Человека подспудно отражалась в тех событиях. Острота познания, глубина восприятия и простота откровений (посмакуйте это слово – откровение, у него привкус крови) послужили в свою очередь предпосылками для дальнейших причин и условий, которые привели именно к этому состоянию ума и локации Человека в пространстве и времени.

Нет худа без добра, поскольку даже самые суровые испытания могут быть ключевыми моментами в развитии сознания – сравнительными вехами субъективной истории, впоследствии любой удар судьбы рассматривается через призму тех событий. Их невозможно контролировать и передать словами, слишком глубоко – за пределами концепций лежит эта область понимания.

Поэтому фраза: « Тебя ведь не пристёгивают наручником к батарее, палками не бьют, живым хоронить не собираются!», имеет для меня такой глубокий смысл, а ведь может быть ещё хуже, а ведь может быть ещё страшнее – я ведь всё понимаю…

Понимаю, что настоящие события (ежедневные обстрелы, отсутствие воды в городе – ведь нашего моря больше нет! Моря, на котором я вырос) – еще не предел. Если по крупице собрать горе и отчаяние людей, что остались без крова, потеряли родных и близких, если собрать воедино те пролитые слёзы - можно наполнить до краёв ещё одно Каховское водохранилище!

Понимаю, что личная драма тех далеких событий всё равно страшней насущных проблем… поэтому, продолжаем жить дальше – «Тебя ведь наручником к батарее не пристёгивают?».

Должен быть полный мировой бойкот россии.
.
Только так россия осознает своё неправильное поведение.
.
Пока такого бойкота - нет.
.
Страны Азии, Африки и Южной Америки не поддерживают полный бойкот рссии.
.
Пока такого бойкота нет - остаётся возможность (прецедент) любой стране в мире нападать на другую страну.
.
Пока такие бойкоты Человечество не умеет организовывать - это говорит о том, что Человечество ещё слабо умом. Что оно - не едино в понимании Истины. Что все мы слабее умом даже школьных подростков, которые уже умеют организовать бойкот против зарвавшегося сотоварища.
.
.
А по нормальному Должен быть Полный мировой бойкот россии.

[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

Импровизация на 5 заданных слов:
СТЕКЛО, МАРТЫШКА, ДИССОНАНС, АНТРАКТ, АЛЬДЕБАРАН

Что точка Лагранжа?
АНТРАКТ между сферами Хилла.
Тебя на орбиту мою
неспроста заманило.

Банальная физика тел,
никакого обмана.
Как шкурка – всегда
неизбежная ноша банана,

как клоунский нос –
поводырь для наплечной МАРТЫШКИ,
так фаллос в штанах –
возмутитель ночной передышки.

130 парсек до Плеяд,
дольше – к АЛЬДЕБАРАНУ.
В любви ДИССОНАНС
превращает секс в жгучую рану.

«Притяжение масс
обусловлено сферами Хилла».
Притяжение Вас –
каблуками и жопой нехилой.

Двушка ночи.
Орешки, смартфон, одеяло.
Только этого мало, мой бог,
как же этого мало!

Точка G, невозврата, кипения,
точка Лагранжа...
Сколько воска со свечек СТЕКЛО,
ну а наш воз всё там же.