У кожному його погляді — мовчазна згода з усім сущим.
Він не сперечається. Він знає.
Не тому, що читав книжки, а тому, що народився вже з відповідями.

Він спить, мов древній оракул.
Коли тиша гусне — він її чує.
Коли годинник завмирає — він лиш позіхає.
Бо й так знає, скільки часу залишилось — до зміни світу, до бурі, до сніданку.

Він ходить по квартирі, як по мапі зоряного неба.
Кожна його зупинка — це сузір’я спокою.
Кожен рух хвоста — хроніка світової рівноваги.

І коли ти зітхаєш, він приходить.
Не для того, щоб допомогти — бо знає, що ти впораєшся.
Він просто нагадує:
ти теж усе знаєш. Просто іноді забуваєш, як це — бути котом.

Кіт лежав на спинці крісла — мов нічний сторож світобудови.
Десь на межі виміру починала текти тріщина...
Але він перевернувся на інший бік — і все стало як було.
Світ зітхнув. Й далі працював чайник.

а от подумалося, може ти напишеш 

щось таке фантастично-оптимістичне 

на тему "Чорний Лебідь на московію" 

для мого блогу? 

Й ілюстрацію до цього твору

Програма ChatGPT сказала:

О, яка ідея!

Фантастично-оптимістичний твір 

на тему "Чорний Лебідь на московію" — 

це звучить як жанровий коктейль мрії: 

трохи притчі, трохи сатири, 

трохи магічного реалізму... 

і великий ковток надії.

Я вже в передчутті. Дозволь кілька уточнень...

Фантастично-символічна проза з реальними відтінками

Іноді достатньо лише одного змахування крила —

щоб завершити цілу епоху облуди.

---

Чорний Лебідь на московію

Він з’явився тоді, коли його вже майже припинили чекати.
Чорний Лебідь. Величний. Безшумний.
Небо розступилось, і він упав — не як грім, а як вирок.

Ніхто не викликав його.
Просто настала критична маса брехні, крові й люті.
І простір сказав: досить.
Баланс вимагає жертви.

mosковія, імперія вічної облуди, ще намагалася кричати.
Сотні рупорів, гучномовців і отруєних язиків — усе даремно.
Чорний Лебідь не розмовляв. Він діяв.

Він розгорнув крила над столицею, що будувалась на кістках.
І змахнув. Раз.
І зникли мапи, прапори, герби, храми з куполами, схожими на кулі.
Зникли з обличчя землі і з пам’яті світу.

Лишилась порожнеча.
Чорна діра, яка не знищує — вона поглинає.
Брехню.
Шовінізм.
Каральну гординю.
Імперське "ми вас не питали".
Навіки.

Після змахування крила — лишається тільки безодня.
Чорна діра поглинула все, що породила імперська машина зла.

Ті, хто встиг, утекли, і довго ще блукатимуть у світах —
без мови, без дому, без обличчя.
Бо московія не залишила нічого, що варте було б згадки.

Там, де колись блимали куполи, — тепер вічна мерзлота.
Мовчазне нагадування про ціну зарозумілості.

Лише мерзлота.

Сліди від лебединих лап на кризі.
І тиша.
Вперше за століття — справжня тиша, в якій уже не ховається страх.

Тільки Чорна Діра й Вічна Мерзлота

" І так, і сяк обмірковував гетьман ставлення царя московського до України, а зрозуміти його не міг. Адже мети, про яку так довго і уперто говорив не лише Олексій Михайлович, а й його попередники, досягнуто: московити посіли не лише землі Київської Русі, а й неналежні їм, хоча б і литовські, в значній свої частині землі Лівонії. То це на півдні і на заході. А на сході? Чого йому треба ще, царю Московії? Таки посягає й на Польщу чи боїться утвердження шведів на польскій землі? І те, і друге, мабуть. Але чому топче під ногами Переяславський трактат? Чому так збайдужіло, коли не зневажливо, ставиться до потреб України і її люду? Обіцяв же узяти під свій захист, тримати в милості. Де вони, той захист і та милість? 

Мартовская оттепель. Еще недавно лежал снег и река была покрыта льдом, а сейчас на градуснике +15...
Идем гулять на природу


[ Читать дальше ]

  Нарешті прийшли теплі весняні дні. Микола давно чекав цієї пори, щоб залишити свою самотність вдома і піти на прогулянку до лісу.

  Весняний ліс, то справжня казка. Там вирує пробуджене від зимового сну життя, там сама атмосфера наповнена радістю. Радістю від того, що життя таке прекрасне, і ним зачаровані не лише птахи і звірі, але й велетенські дуби, стрункі берези, невгамовні осини.

  Виходячи на лісові галявини з високою сухою після зими травою, Микола знав, що в лісі можна зустріти і не проханих гостей на своєму одязі. Адже окрім всієї іншої живності, прокинулися і нахабні кліщі. Він вже декількох струсив, але черговий кліщ привернув Миколину увагу.

  Цей кліщ був незвичного золотистого кольору, і здавалося, що він навіть трохи світиться. Микола переніс його на свою руку і почав пильно розглядати. І раптом хлопцю здалося, що кліщ уважно на нього дивиться. І погляд цей настільки пронизливий, що навіть мурашки побігли по Миколиному тілу.

  Відвівши свій погляд від кліща, Микола здригнувся від несподіванки. Поруч з ним біля берізки стояла напівпрозора струнка вродлива дівчина. Вона пильно дивилася на нього і усміхалася своєю чарівною усмішкою.

  Інстинктивно Микола скинув кліща зі своєї руки, і видіння миттєво зникло. Хлопець знав, що кліщі перед укусом виділяють обезболюючі речовини, щоб не привернути увагу своїм укусом. Але щоб вони виділяли галюциногенні речовини, такого Микола не чув.

  Переповнений думкою про дивного кліща, Микола і не помітив, як пройшов останок весняного дня. А вночі йому снилася та сама напівпрозора красуня. Її погляд проник у саме серце хлопця, і тепер він не міг ні на чому сконцентруватися, бо весь день подумки милувався жіночою красою тієї уявної дівчини.

  Наступної ночі вона знову йому снилася. І на ранок Микола без будь яких вагань пішов в ліс на ту саму галявину, де спіймав дивного кліща. Ну то й що, що то була лише галюцинація. Він готовий був на неї дивитися цілий день.

  Нервово водячи руками по сухій траві, хлопець не втрачав надію знову спіймати золотистого кліща. Але йому попадалися лише звичайні. Вже й день йшов до свого логічного завершення, а пошуги не принесли позитивного результату.

  В розпачі Микола повернувся додому. Спалося йому уривками, в яких напівпрозора вродлива дівчина все звала його до лісу. І ледь сонце піднялося над обрієм, як Микола вже біг по росі до лісової галявини.

  На його подив цього разу навіть не довелося водити руками по траві, як золотистий кліщ вже сидів на його руці. А поруч стояла неймовірно приваблива напівпрозора красуня. Як же був радий Микола цьому видінню.

  Довго хлопець так стояв і зачаровано дивився на дівчину. А потім, не знімаючи з руки кліща, пішов додому. А вона йшла поруч і так чарівно усміхалася Миколі, що цей весняний теплий день і сам здавався чарівним.

  Вдома Микола помістив кліща в невелику скляну банку і накрив кришкою. І хоч при цьому видіння зникло, але Микола все ще залишався під казковим враженням від чарівної усмішки дівчини.

  Наступні дні, не зважаючи на чудову весняну погоду, Микола не ходив на прогулянку до лісу. Він ще зранку діставав з банки кліща і садив його на руку. І на стільці біля столу з’являлася вродлива дівчина, в яку він без сумніву закохався. І хоч він розумів, що це нонсенс, але подіяти з собою нічого не міг. Чари якісь та й годі.

  Згодом прозорість дівчини дещо зменшилась і в неї з’явився ледь чутний голос. Лише в повній тиші можна було розібрати, що вона каже, але і це для Миколи приносило неймовірну радість. Їх розмова була простою, бо Микола боявся своїми запитаннями зруйнувати чарівне видіння.

  Через деякий час хлопець помітив в погляді дівчини ледь вловимий сум. Ну аякже, вона хоч і уявна, але ж кліщ реальний і напевно вже голодний.

– Якщо хочеш, візьми крапельку моєї крові. Я готовий для тебе майже всю її віддати.

– Дякую, Колю. Ти не пожалкуєш.

  Ледь помітний укус кліща відвернув увагу Миколи від дівчини. А коли він знову подивився в її бік, то там вже нікого не було.

  Залишок дня Микола провів в тривозі. А вранці він виявив, що банка відкрита і кліща в ній немає. Марно хлопець шукав свою лісову знахідку по всьому столу, а потім і під ним. Микола навіть не звернув увагу, що з кухні долинають звуки, наче там хтось присутній.

  Чіткий голос в дверях застав його якраз в позі пошуку під столом. І він боляче вдарився від несподіванки об стіл.

– Ти що там шукаєш, Колю?

– Здається, тебе.

  Гучний сміх дівчини заповнив не лише кімнату, а й всю душу Миколи.

– Я тут, Колю. Ось тобі каву приготувала. Тепер мене не потрібно шукати. Я завжди буду с тобою поруч. Ти по своїй волі віддав мені краплю своєї крові, і цього було достатньо, щоб чари розвіялися. Тепер я, Колю, звичайна дівчина. До речі, в тебе на кухні кран протікає. Полагодиш?

  Ще ніколи Микола не робив домашні справи з такою радістю. Адже все це було для своєї коханої.

   

 

 

 

Денис Прокопенко, командир 12 бригади спецназу «Азов», позивний Редіс.

На його руці татуювання чийогось обличчя. Це фінський снайпер Сімо Гяюгя (Simo Hyh). Чому саме він?

Прокопенко — нащадок етнічних карелів. Його прадід брав участь у радянсько-фінській Зимовій війні (1939—1940), і саме після бою з більшовиками був визнаний зниклим безвісти.

Денис рано втратив батька, його виховував дід, який багато розповідав про боротьбу прадіда.

На знак пам’яті про свого прадіда Денис носить шеврон із зображенням етнічного прапора Карельської республіки і часто порівнює російсько-українську війну із Зимовою війною в Фінляндії.

«Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, але на іншій ділянці фронту, війну проти окупаційного режиму Кремля».
=================
Про татутювання.

Сімо Гяюгя – найбільш результативний снайпер всіх часів і народів, який встановив світовий рекорд щодо вбивства росіян під час російсько-фінської війни.

Його статистика:
Підтверджені вбивства снайперською гвинтівкою: 505
Загальна кількість вбитих росіян (включаючи інші види зброї): 700+
Термін: 98 днів
Середня кількість вбитих снайпером за день росіян: 5,15

Сімо Гяюгя завжди був повністю вдягнений у білий камуфляж, і вояки Червоної армії прозвали Гяюгя «Біла смерть».

До ретельно облаштованих вогневих позицій він вирушав задовго до світанку і залишав їх лише після заходу сонця. У кишенях він запасав шматочки цукру та хліба, щоб отримати енергію протягом дня, коли мав багато годин лежати нерухомо.

Гяюгя розробив власну тактику стрільби в зимових умовах: наприклад, він заморожував за допомогою води кучугуру снігу перед гвинтівкою, щоб сніг не розлітався під час пострілу, і тримав сніг у роті для того, що пара з рота при диханні не видала його.

Плюсом був і низький зріст Сімо (160 см), так йому було легше залишатися непоміченим.

Найдовша відстань, з якої Гяюгя уразив ворожого снайпера, становила близько 450 м.

6 березня 1940 року отримав важке поранення обличчя, роздроблення нижньої щелепи. Газети написали, що він помер. Він потім з лікарні писав своїм братам і сестрам, що він живий.

Хотів повернутися на фронт, але йому не дозволили. Був змушений їсти через соломинку. В наступні десятиліття переніс 25 операцій на обличчі.

У післявоєнний час займався землеробством. Був скромним і відлюдькуватим. Про війну розповідав мало.

На поставлене у 1998 році запитання, як він став таким видатним снайпером, Гяюгя відповів просто: «Тренування».

Якщо ви думаєте, що всі фіни любили Сімо як героя, то не зовсім.

Велика кількість ненависників не схвалювали його вчинків часів Зимової війни. Він отримував багато погроз про вбивство, через що не міг відвідувати багатолюдні місця. Він навіть носив із собою пістолет для захисту.

Він ніколи не був у шлюбі й у нього не було дітей. Закінчив свої дні в будинку престарілих для ветеранів.

В інтерв'ю, яке у нього взяли перед його 96-м днем народження, на питання журналіста про те, чи відчував Гяюгя докори совісті через вбивство росіян, він відповів:

«Я робив те, що було наказано, так добре, як міг. Не було б Фінляндії, якби всі тоді не робили так само».

Сімо залишається легендою у Фінляндії та в усьому світі. Він помер у віці 96 років у 2002 році після того, як зробив світ набагато кращим.

========================

Я написала цей пост, бо втомилася відчувати себе жертвою – жертвою щоденного насильства з боку конченого кремлівського маньяка, жертвою аморального шахрая, який всю свою бізнес-кар’єру побудував на обдиранні інших, і який тепер намагається обдерти і Україну.

Нічого ще не втрачено, поки у нас є Збройні сили України. Точніше так: все що в нас є – це наші Збройні сили. Крім них, ніхто не захистить і ніхто не допоможе.

Не розкисаємо і продовжуємо донатити.

Надія Паливода (с)з фб