Сьогодні серед наших співвітчизників точиться неформальна дискусія щодо того, як правильно слід казати:
"в Україні" чи "на Україні"
Ось як висловлюється щодо даної синтаксичної побудови
відомий український філолог
професор Олександр Пономарів:
Ще за радянських часів багато хто цікавився, чому чуємо й читаємо в Росії, у Франції, в Англії, у Вірменії, але на Україні. Після того, як наша Батьківщина відновила свою незалежність, в офіційному вжитку запанувала форма в Україні. Проте окремі громадяни її не сприймають і вишукують різні підстави, аби повернутися до старого — на Україні.
Треба сказати, що в народній творчості і в красному письменстві вживані обидві форми: на Україні і в Україні. Напр., у Т. Шевченка: «Серед степу широкого на Вкраїні милій», і «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну».
Якому ж варіантові слід віддати перевагу? Свого часу це питання глибоко
дослідив великий знавець української мови Іван Огієнко. Ось що писав
він у статті з промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:
«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на
з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на
питання «де» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не
окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь
держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на
Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.),
то «на Украине», а тому й защепили собі це «на Україні» як своє власне,
зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це
власне «на» — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення…
Стара наша Русь чи Малоросія складалася з кількох частин: Галичина,
Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова «Русь» чи
«Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була
тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках,
наприклад, в універсалах Богдана Великого або в літопису Величка й ін.
Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вислів на Україні був нормальний…
Але вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні… Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання де місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну
тощо… Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої
держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення» (Рідна мова. 1935. Ч. 2. С. 67—72).
Отже, основною (а в офіційному мовленні єдиною) формою є в Україні. Проте не варто виправляти фольклорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні.
