Без прогресу в справах Юлії Тимошенко та Юрія Луценка ЄС не підпише Угоду про асоціацію з Україною.

Це випливає зі слів президента Європейської Ради Германа Ван Ромпея на спільній прес-конференції з президентом Януковичем після саміту в Брюсселі.

"Ми сфокусувалися на трьох блоках питань, де ЄС визначив конкретні критерії – виборче правосуддя, вибори та реформи Порядку денного асоціації", - сказав він.

Ван Ромпей зазначив, що Україна має продемонструвати прогрес у цих питаннях не пізніше ніж у травні 2013 року. 

Він додав, що деякі кроки були зроблені, але прогрес має бути відчутний та реалістичний.

"Ми заявляє про нашу стурбованість, яка і далі існує, щодо справ вибіркового правосуддя. Ми висловлюємо підтримку місії президентів Кокса-Квасьневського і чекаємо на вирішення у справах вибіркового правосуддя", - сказав Ван Ромпей.

"Системні реформи правової системи є надзвичайно важливим для гарантування того, що не буде повторення вибіркового правосуддя", - додав європейський керівник.

Аналогічну вимогу озвучив Януковичу і президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозо, який серед умов підписання Угоди про Асоціацію назвав "рішучо вирішувати проблеми вибіркового правосуддя".

Про це ж ідеться у спільній заяві України та Євросоюзу за підсумками саміту: "Лідери висловили повну підтримку місії спостерігачів Європейського парламенту в Україні на чолі з колишнім президентам Коксом і Квасьневським, у тому числі необхідність вжити заходів щодо судових справ, які викликають особливу занепокоєність". 

"Україна також висловила свою тверду прихильність якнайшвидшому виконанню рішень Європейського суду з прав людини, а також рекомендацій Ради Європи, пов'язаних з умовами утримання та медичної допомоги особам, що знаходяться в ув'язненні", - сказано в документі.

Водночас сам Янукович у своєму виступи ніяк не торкнувся цієї теми. Він лише зазначив, що вітає продовження місії Кокса і Кваснєвського зі спостереження за ситуацією навколо Тимошенко і Луценка.

Лідери ЄС також заявили, що уважно слідкуватимуть за проведенням виборів по 5 проблемних округах.

В стране постоянно не хватает запасов крови, бюджетные деньги бросаются на привлечение желающих поделится с больными кровью, и только на Донбассе все не как у людей. В Красноармейске доноры или те, которым необходимо пройти процедуру сдачи крови по той или иной причине, должны заплатить за это «удовольствие» минимум 50 гривен.

В помещении отделения переливания крови сейчас не так людно как когда-то: во-первых изменился график работы, теперь сдать кровь здесь можно только с понедельника по среду, кроме того, за это требуется заплатить, сообщает местная телекомпания «Орбита». С такой ситуацией столкнулась и жительница города Алина. «Нет у нас в больнице этого контейнера, который называется гемакон. Люди, желающие сдать есть, а... Но вот пришлось идти на второй этаж в администрацию и платить 50 гривен — это, как оказалось, была гуманитарная помощь», - говорит Алина.

«Есть добровольные пожертвования в больницу, есть больничная касса, куда пациенты, доноры, желающие вносят свои добровольные пожертвования для тех или иных нужд больницы», - заверил главный врач Красноармейской ЦРБ Сергей Шутько.

Если вспомнить советское время, то донорство тогда было почетным делом. Сейчас же, когда в Украине за сдачу крови платят копейки, в соседней России с 20 января вообще отменили денежное вознаграждение за донорство.

У березні-квітні минулого року проти одного із ключових свідків у справі Щербаня Сергія Зайцева було порушено 5 кримінальних справ. Але, після його допиту в травні, Нікопольська міжрайонна прокуратура, за вказівкою Генеральної прокуратури, ніяких слідчих дій у відношенні Зайцева не проводить.

Про це повідомив на своїй сторінці в Facebook депутат від "Батькивщины" Геннадій Москаль*

Так "хто є Ху" Сергій Зайцев, що є ключовим свідком обвинувачення в справі вбивства депутата Євгенія Щербаня? Я особисто був присутній на публічному допиті пана Сергія Зайцева, що проходив в Апеляційному суді м. Києва, і не повірив своїм очам а вухам... Біографія даного свідка не має жодного вільного місця, на якому можна було б поставити ще одне клеймо", - відзначає депутат.
За інформацією Москаля, у березні-квітні 2012 року проти Сергія Зайцева було відкрито ряд справ за присвоєння, розтрату майна, зловживання службовим становищем, службова підробка. Таким чином, у результаті протиправних дій Зайцевим був нанесений матеріальний збиток на суму близько 2 мільйонів гривень.

"Усього було порушено 5 кримінальних справ. З метою уникнути кримінальної відповідальності за зроблені злочини, у травні 2012 року Зайцев С.В., за допомогою свого родича П.Кириченко, запропонував свої послуги Генеральній прокуратурі України щодо показання проти Тимошенко"*,

За інформацією депутата, після допиту Зайцева в травні 2012 року, Нікопольська міжрайонна прокуратура, за вказівкою Генеральної прокуратури, ніяких слідчих дій у відношенні Зайцева С.В. не проводить.

"З 12.10.2012 року дії Зайцева С.В. прокуратура перекваліфікує в ст. 190 ч. 4 КК України - шахрайство, зроблене в особливо великих розмірах або організованій групі й ч. 4 ст. 358 КК України й направляє справа для подальшого розслідування в Нікопольський міський відділ внутрішніх справ. 12.11.2012 року кримінальні справи № 32129011/1, № 32129011/2, № 32129011/3, № 32129011/4 за вказівкою Генеральної прокуратури закриті Нікопольською міжрайонною прокуратурою на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 УПК України - за відсутністю складу злочину в діях Зайцева С.В. (У редакції 1960 року). 19.11.2012 року, за вказівкою Генеральної прокуратури, слідство по кримінальній справі № 321290/5 по ч. 4 ст. 190, ч. 4 ст. 358 КК України зупинено на підставі п. 3 ст. 206 УПК України (якщо не встановлена особа, що зробила злочин, хоча особистість то відома)"

"Крім того достеменно відомо, що в 1999 році Зайцев С.В. був арештований або затриманий правоохоронними структурами Польщі по підозрі в здійсненні вбивства. Але був відпущений при нез'ясованих причинах. Джерело із Дніпропетровської прокуратури повідомляє, що Зайцев С.В. дуже погана людина, «кінчений». Щоб не посадили у в'язницю готовий дати будь-які показання на кого завгодно, на кого попросить прокуратура. З огляду на викладене, підготував депутатське звертання до Сергія Власенко з метою використання даного матеріалу в процесі захисту Юлії Тимошенко", - відзначає депутат.

Після дострокових виборів парламент перестане існувати.

Просочуються в ЗМІ повідомлення про підготовку влади до позачергових парламентських виборів – цього разу вже повністю по мажоритарній системі - можуть бути сприйняті спостерігачами як самий дійсний блеф, як "психічна атака" на опозицію, як прагнення показати, що буде, якщо опозиційні фракції не розблокують сесійну залу і не дадуть "напьорсточнікам" від влади «порєзвіться» з картками для голосування.

Але насправді це ніякий не блеф. Ідею про позачергові вибори можна було почути від представників влади ще до того, як її представники вирішили поділитися своїми міркуваннями зі ЗМІ. Більше того, навіть не блокування парламенту тому причиною. Позачергові вибори по мажоритарних округах повністю вписуються в логіку узрупації влади, якою керується Віктор Янукович після своєї перемоги на президентських виборах 2010 року.

То була перемога, здобута у відносно чесній сутичці - і у відносно демократичній державі. Але збереження такої держави й чесних виборів - з огляду на економічний стан країни й наміру переможця і його оточення - явно не входило в плани Януковича. Далі пішли створення антиконституційної більшості в парламенті, зміна самої Конституції без згоди Верховної Ради, арешти лідерів опозиції - і суспільство все це ковтало, а дехто навіть з великою насолодою.

Виборчий закон 50:50 був прийнятий у такому вигляді тільки тому, що для його схвалення необхідні були опозиційні голоси – інакше в нас була б уже зараз чиста мажоритарка. Я абсолютно упевнений, що опозиція допустила серйозну, я б навіть сказав стратегічну помилку, погодившись зі изміною виборчого законодавства. Якби ця помилка не була допущена, у нас уже зараз був би парламент із опозиційною більшістю, що диктує свої умови узурпаторові й вимагає від нього повернутися в законодавче поле.

А так ми маємо просто ще одну перешкоду на шляху до остаточної "белоруссизации" України - парламент, у якому недостатньо голосів для презентації думки народу про владу й президента, але досить, щоб вимагати голосувати за законом і висловлювати альтернативні думки так, щоб вони були почуті.

Від такого парламенту необхідно позбутися. Саме тому "регионали" і не йдуть ні на які серйозні компроміси з опозицією - вони самі шукають привід для того, щоб надати президентові можливість розпустити Верховну Раду й оголосити дострокові вибори. Єдина перешкода - це зміна закону про вибори, але отут уже вони обов'язково що-небудь придумають: сила на їхній стороні, як і тотальна байдужість громадян до насильства над правом.

За задумом Януковича і його оточення, нові вибори пройдуть уже після нового вироку Тимошенко, на тлі підсилення маргинализації суспільства, краху надій на європейський вибір і зростаючі економічні проблеми. Люди будуть думати про виживання, а не про голосування - і більша частина електорату проголосує за гречку. Після виборів парламент як законодавча гілка влади перестане існувати, перевибори президента в 2015 році стануть простою формальністю й Україна остаточно порине в болото авторитаризму і злиднів. Такий от план, який має всі шанси бути втіленим у життя. Чи зуміють громадяни протистояти йому - дуже велике питання.

Правляча політична команда, будучи в більшості своїй родом з Донбасу, завжди на словах афішувала своє особливе ставлення до рідного краю. Донбас регулярно наводили у приклад, називали «годувальником» України, підкреслювали економічне значення регіону для всієї країни.

Любов до малої батьківщини особливо загострювалася ближче до виборів, коли «донецькі» їхали до рідних країв торсати електорат. Донбас розхвалювали, Донбасу дякували, Донбас закликали у черговий раз підтримати «по нутру своїх». У полум'яних промовах згадувалися досягнення радянських часів, трудові та бойові здобутки прадідів, оспівувалися степові краєвиди. Ось тільки реальні справи за всіма цими єлейними промовами якось не йшли. Не дивлячись на перемогу «донецького» президента у 2010 році, обіцяні грошові потоки до краю не хлинули, а віз проблем регіону так і залишився на місці, хоча тягнути його обіцяли дружно та в одному напрямку.

Любов до рідного краю, за логікою, передбачає роботу, спрямовану на примноження та збереження його багатств. У тому числі об'єктів історичної спадщини, якими волею долі Донбас не багатий. На практиці ж історичні пам'ятники регіону найчастіше перебувають у жахливому стані, а деякі й зовсім безповоротно втрачені назавжди. Ні місцева, ні державна влада жодним чином їх не підтримує. В той час, як величезні кошти витрачаються на показушне святкування ювілею Стахановського руху, яке коштувало у 2010 році 17 млн грн, унікальні архітектурні об'єкти перетворюються на руїни та зникають.

Садибу поміщика Казиміра Мсціховського, що знаходиться у селищі Селезнівка Луганської області, іноді справедливо називають перлиною Сходу України. Відома вона далеко за межами регіону - унікальний архітектурний комплекс 19 століття є одним з головних об'єктів історичної спадщини Донбасу. Здавалося б, таке місце треба ретельно доглядати, однак садиба Мсціховского забута владою. Сьогодні вона перебуває у аварійному стані та поступово руйнується вандалами.

Садиба Мсціховского. Невпинно «покращується» до стану цілковитої руїни.

Казимір Мсціховський, засновник селища та колишній власник садиби, був статським радником та власником шахт з Польщі. У Донбас його привело те ж, що й інших - багаті запаси вугілля. Тут Мсціховський заснував Селезнівський рудник та став головою правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості. Навколо рудника незабаром виросло селище, що потім стало містом Паркомуна, а ще пізніше було перейменоване у Перевальськ.

Чудова садиба була побудована у Селезнівці під безпосереднім керівництвом Мсціховського. Головні будівлі садиби - будинок поміщика (архітектор Сергій Гінгер) та храм на честь Св. Олександра Невського (архітектор Лев Руднєв), виконані у стилі італійських вілл - звели десь у 1840 році. Для будівництва використовувався місцевий камінь.

Уявіть, як би це виглядало, якби за ним доглядали

Навколо садиби був розбитий великий парк, площею понад 20 гектарів. Нині він перебуває в запустінні. Алеї заросли, багато декоративних рослин загинуло, не працює фонтан. Головна пам'ятка парку - величезні дерева, що збереглися з часів заснування маєтку.

Ці дикі хащі колись були шикарним парком.

Революція 1917 року перевернула все з ніг на голову. Господарі, не чекаючи експропріацій, кинули маєток та втекли закордон. Новий уряд оселив у їх колишньому маєтку Будинок сиріт. Після Другої Світової садиба функціонувала як протитуберкульозний диспансер.

У 90-ті у колишній садибі Мсціховського розташовувалася наркологія, після закриття якої унікальний маєток фактично було кинуто напризволяще.

Колишня споруда бібліотеки не витримала першою. Довгий час вона потихеньку руйнувалася, поки остаточно не розвалилася кілька років тому.

«Покращена» часом і людьми бібліотека у всій красі.

Садиба Мсціховського - єдина садиба на території Луганської та Донецької областей, що є аналогом замкової архітектури Західної України. Ця пам’ятка могла б стати унікальним туристичним об'єктом, якби влада регіону хоч трохи подбала про неї. Нажаль, цього не відбувається, і з кожним роком від пам'ятника архітектури залишається все менше. Занепадають ворота, валиться кам'яна огорожа, приходять в непридатність інтер'єри поміщицького будинку. У доброму стані знаходиться лише храм Святого Олександра Невського, який нині належить УПЦ МП. Настоятелі підтримують його у первозданному вигляді.

Ще не все втрачено – стіни стоять, тож садибу можна врятувати.

Будівлі садиби ще міцні. Парк та споруди цілком можна було б привести до належного стану за наявності відносно невеликих коштів. Однак, бюджетні гроші «патріоти Донбасу» в основному витрачають на помпезні ювілеї і свята, ігноруючи дійсно гострі питання. В результаті, Луганська область втрачає один зі своїх найкрасивіших пам'ятників, а Східна Україна все більше відповідає стереотипу про край, де нема на що подивитися.

Нажаль, долю садиби Мсціховського повторюють і інші схожі об'єкти Луганської області. У ще більш занедбаному стані знаходяться унікальні поміщицькі садиби в Олександрівську та селі Весела Гора. Вони також сильно зруйновані і заростають травою під гучні промови про необхідність шанувати пам'ять предків та пам'ятати славне минуле Донбасу. Пам'ятники XVIII та XIX століть, занесені до реєстру пам'яток архітектури національного значення, незабаром можуть цілком зникнути. Про існування цих об'єктів більшість луганчан просто не знає, а тому особливого шуму з приводу їх руйнування немає. Все відбувається буденно, протягом років.

Садиба поміщика Юзбаша у селі Весела гора була побудована ще в позаминулому столітті, і цілком непогано трималася до початку нинішнього. У радянські часи вона була піонерським табором «Чайка», який проіснував аж до 2003 року, після чого був проданий луганському ТОВ «Полі-пак». Вигідне розташування історичної будівлі на березі Сіверського Дінця у передмісті обласного центру робило його вельми вигідним придбанням для інвесторів, однак вони чомусь досі ним не скористалися. В результаті реконструкції, яку почав директор ТОВ «Полі-пак» Ігор Чаплигін, будівля позбулася перекриттів та даху. На цьому всі роботи припинилися.

Так виглядала будівля навесні 2012 року. (фото газети«Молодогвардеец»)

Схожа ситуація з поміщицької садибою в Олександрівську, заснованою у 1772 році. До 2006 там розташовувався обласний туберкульозний диспансер, а після його переселення будівля занепала. Зараз вона виглядає не краще, ніж будівля у Веселій горі.

Зовсім вже кричущий приклад - втрата будинку промисловця Гартмана у Луганську. Густав Гартман заснував у місті паровозний завод (сучасний «Луганськтепловоз») та вважається однією з найбільш знакових фігур в історії Луганська, а будинок його, що донедавна перебував у Кам'янобрідському районі, недалеко від заводу, безперечно, мав архітектурну та історичну цінність.

У радянський час в будівлі знаходилася лікарня. У 90-х установу перенесли, а будинок викупив один з луганських підприємців, який відкрив у ньому цех з виробництва соняшникової олії. У 2008 році підприємець помер, і виробництво дісталося його компаньйонам (за словами родичів померлого - було захоплено рейдерським чином). Очевидно, повністю оформити необхідні документи на власність будівлі вони так і не змогли, тому що з тих самих пір будинок Гартмана був покинутий та поступово руйнується. Взимку 2011 року він виглядав так:

Будинок Гартмана за часів "руїни"

Зараз від будинку не залишилося навіть стін. Відновити його неможливо. Незабаром на його місці будуть тільки пустир і дерева.

Будинок Гартмана "покращений"

Якщо справи й далі підуть так само, то вивчати історію рідного краю луганські діти зможуть тільки по картинках у підручниках. А сумні руїни садиб та особняків ще довгий час будуть безмовно нагадувати про пафосні обіцянки «служити Донбасу», що щедро роздаються перед виборами представниками влади.

Нагадувати доти, поки остаточно не зникнуть.

Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здобули, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То була воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати історики. Але Україна постала, вона є. Я переконаний, що інакше бути не могло. 

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід картати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як сталося, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних людей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави? 

Багато хто все ще боїться свободи. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо виховані в іншому світогляді. 

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальними індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад — власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парканом, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки розбудувати щось на кшталт власного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свободи для кожного й не примушувало змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кожному ставати невільником власного клаптика землі. 

Історики кажуть: українці поставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена традиція все одно давалася взнаки. 

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на території Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як — литовці. Литовці вміли свої справи розв'язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за плечима щонайменше 20 років незалежності. Але чи тільки в тому була причина? 

Часом ми добре працюємо гуртом. З історії відомо, що українські військові формації в різні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життєві проблеми, нас напрочуд важко переконати, що треба співпрацювати. Життя призвичаїло мешканців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудовувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчувати себе спільнотою, коли відсутній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби відчути себе справжньою родиною, не роз'єднаною парканами особистих прагнень, дрібних острахів та нісенітних забобонів? 

Українців на певний час може об'єднати шляхетна ідея, прекрасна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спроможний віддавати останнє, йти до в'язниці, ризикувати здоров'ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змозі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схильність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену героїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, щоденну спільну працю. 

Наведу приклад із власного досвіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводиться Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то стимул зникає. Нащо зайво турбуватися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняється відтоді, як Храм Божий зведено. Воно, власне, тільки починається. 

Який зв'язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода — це обставина бути людиною. Свобода — це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода — то змога служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно створити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільними. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна людина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас. 

Якби мене запитали, що означає бути свобідним, я би не відповів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не почуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть заарештувати. Або влаштувати мені дорожньо-транспортну пригоду, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути вільним і наражатися через те на небезпеку — доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною. 

Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося часами козацької держави, але надто ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастережно світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тікаючи до свободи. Але вони її не втримали. 

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою незалежність, але завше цю можливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставинами. Якби весь народ був справді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кожного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ставити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є ознакою вільної людини. 

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху — це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керуватися. Господь завжди випробовує тих, кого любить. 

Знову пошлюся на поширену думку — мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підкорюватися комусь, хто спроможний обдарувати нас добром, здатний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так? 

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці — соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого диктатора. Одвіку ми прагнули доброго князя, гетьмана чи президента, який узяв би на себе тягар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам легше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізувати, розв'язати, настановити, навернути. Це з одного боку. З іншого — ми мріємо про ідеального очільника, тому далеко не кожен, хто на подібну місію претендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської природи: ми не користаємося правом розв'язувати проблеми власноруч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки його зверхність достеменно не доведена. Що це, як не наочний вияв внутрішньої несвободи? 

Зрозуміла симпатія певної частини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його наступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, — чорти, але, й не всі, хто в опозиції, — янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі — злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запитання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була вільною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою. 

Навіть мудрішим з провідників складно встояти перед спокусою всевладдя. Пастир може перетворитися на фарисея, коли паства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних людей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є початок і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажадати від людей вдячності, аби йому співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, позбавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побудувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збудує. 

Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного — тільки вбити.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхідний або спільний ворог, або батіг провідника? Нам іще належить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода народжується як 
відсіч примусові, але побудувати свободу під примусом не можна. 

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою "проти". Люди любили Україну, терпіли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повалення Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування працею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витримали випробування владою і почали наслідувати своїх переслідувачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманітними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, здебільшого поранені духовно. То є гірка правда. 

Ми не маємо усталеної традиції любові до свободи, тож мусимо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тільки належить збудувати справжню, вільну Україну, 
підмурком якої слугуватимуть внутрішня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми нарешті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути. 

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впоратися з тим. В Україні є достатньо людей, що не тільки почуваються вільними а й усвідомлюють необхідність побудови вільної країни. Треба лишень переступити через власні лінощі, острахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, зацікавлювати свободою, пояснювати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, безумовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбуття України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що мають достатній суспільний авторитет. Мають бути взірці — ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стільки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи. 

Не слід складати розлогі плани, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати людей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконливим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То політики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий дорожить кожною спасенною душею. Ми не змагаємося за мільйони, ми боремося за кожну душу. Кожний, хто ще вчора не думав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що нинішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інертністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попередніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жива. Вона втомилася від штучного, облудного, несправжнього, їй бракує щирого й правдивого. Якщо знайдеться достатня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, — віра ця неодмінно знайде відклик у серцях багатьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього. 

Любомир Гузар 

dt.ua