СМЕРТЬ КОМАНДИРА МИКОЛИ ТВЕРДОХЛІБА-ГРОМА

Михайло Зеленчук - Деркач, хорунжий УПА

Як уже нам стало відомо, перший раз Довбуша схопили зрадою живим 15 вересня 1951 року. Під час допиту (агентами МГБ) на місці під маскою СБ Довбуш виявив зв’язки, через які можна вийти на Грома. Зрозуміло, що чекістам дуже потрібно було склонити Довбуша до співпраці. То вже на другий день після арешту його і Хмару повезли в Київ,
Там на різних рівнях проходили розмови в тому напрямку, що всі біди й економічні невдачі – це через збройну боротьбу. «Люди бояться належно працювати на всіх ділянках, щоб бандерівці не повбивали. Як підпілля ліквідуємо – все піде скорими темпами до світлого майбутнього. І ви повинні нам допомогти в цьому»,– заявив голова Президії Верховної Ради України Гречуха.
Він запевнив, що ніхто не буде суджений, хто допоможе ліквідувати підпілля, і Довбуш з Хмарою у принципі погодилися з затаєною надією, що під час операцій можна буде втекти від ворога.
Після повернення з Києва була створена група захоплення Деркача. Скрупульозно готувались до «зустрічі» на зв’язку 4 жовтня 1951 р. Підготування ускладнювалося тим, що зв’язок був намічений на високій, безлісній горі Нидеї, де море повзучої альпійської сосни (джарапу) і далеко ліс, де могли скритися оперативні групи з собаками. Було розроблено два варіянти і основний полягав у тому, що як на зв’язок прибуде Берест і районний тереновий провідник Тарас, то Деркача і Береста брати живими, а Тараса і решту, скільки буде, убивати на місці, щоб ні в якому разі ніхто не втік.
А тим часом події розвивалися завсім інакше. Інша група провокаторів, в якій для маскування тримали беззвучного окружного Куряву, готувалась на зв’язок до крайового провідника Гомона. Тут основну роль грав Шварно, який керував групою, що мала зустрітися із зв’язківцями від Гомона і дальше діяти в залежності від того, які відомості почерпнуть від зв’язківців.
День зустрічі був десь наприкінці вересня. Шварно також цілий час думав утікати від ворога, і він рішив це зробити на зустрічі із зв’язківцями від Гомона й таким чином безпосередньо повідомити Гомона про велику провокаційну акцію. В його групі були всі знані підпільники, яких також хвиля захопила у вир зради.
Зустріч відбулася точно і без всяких підозрінь зі сторони гомонівців.
Шварно закликав «своїх» у сторону і твердо заявив: «Досить творити злочин проти своїх друзів. Тут ми повинні все виявити і тікаймо хто куди може. Негайно повідомляти всіх підпільників і людей у тих районах, де ще не сягнула чорна зрада».
Отож Шварно докладно розповів зв’язківцям, щоб передали Гомону, як започаткувалась і як проходить ліквідація збройного підпілля, хто з керівних кадрів потрапив живим і хто ще нічого не знає про цю зраду.
Звідтіля всі вийшли без пригод, а ворог у відповідь на другий день бльокував терен Богородчанського району тисячами військ, щоб не дати вислизнути втікачам.
Шварно за ніч зумів пройти в безпечні терени і зразу ж написав альярмове комюніке і цивільними людьми порозсилав у села, де як він знав, діють підпільники. Таке комюніке одержали і ми. Але трудно було повірити у його правдивість. Там говорилося таке: «Йде краєм страшна провокація чорної зради: до рук ворога попали живими окружний Курява, надрайонні Хмара і Довбуш, районні Дуб, Явір, багато боївкарів і в тій чи іншій мірі пішли на співпрацю з ворогом. Десятки загинули на зв’язках. Не виходьте ні на які зв’язки, повідомляйте про це Грома – Гомін уже знає. Ми також були у ворога, але втекли, щоб врятувати хоч тих, кого можна,– Гомона і Грома. Вересень 1951 р. Хорунжий Шварно». (Шварно загинув тієї ж осени в Галицькому районі, потрапивши на засідку.)
Після цього випадку Хмара зі своєю групою, Дуб, Залізняк, його брат також утекли і більше року скривалися на свою руку (Хмара загинув 7 квітня 1953 р. в с. Лоєва, біля Надвірної.)
Отже ми думали, що це комюніке – чергова ворожа затія, бо як можна було собі пояснити, що такі з крови й кости вояки-революціонери, як Хмара, Довбуш і другі можуть щось таке робити. Але все ж таки на зв’язок 4 жовтня ми не пішли. Тим більше, що тимчасом безслідно щезли з терену Берест і Тарас.
На всякий випадок ми відвідали цивільний зв’язок у Рафайлові. Там чекала нас записка, написана  рукою Довбуша. Я вивчав кожне слово, кожну букву, чи щось не так, але все було так. В ній вказувалося, що у зв’язку з посиленими операціями ворога на зв’язок 4 жовтня не міг прибути. Назначую зустріч 12 жовтня через цих людей. Дім, де був зв’язок, був в 1 км від села. В цьому проміжку плив потічок, через який був місток. Тут ми вдвох і заховалися ще за дня, щоб на сумерки бути там. Я ще не довіряв, щоб Дбвбуш був з чекістами. Дивимося – ідуть. Перший, другий, третій... п’ятий ішов Довбуш, всіх було шість. Через деякий час загавкав собака, і я собі подумав – вже розставились, а тоді підійшли до хати. Скоро дівчина за домовленістю почала голосно кашляти і шукати нас. Ми, переконавшись, що вона одна, покликали її. Дівчина, що вже декілька років співпрацювала з нами й привикла до нас, запитала: «Чому не підходите ближче до дому, Довбуш уже чекає вас?»
– Скільки з ним є хлопців? – питаю.
– Три, він і ще два незнайомі.
Я розпитав за кожне слово, що він говорив, як він стояв, чи ті два були близько біля нього і т. п., а тоді кажу: «Анно, дуже уважно мене вислухай, але наперед наберися мужности, бо від цього буде залежати доля вашої родини і твоя».
– Що таке?
– Довбуш у руках ворога. Ми бачили, як вони йшли. Їх усіх – 6, чотири в засідці, а два з ним. Ти мусиш зіграти ролю, що ти нічого не знаєш, шукала, шукала нас і не знайшла і, лаючись, прийдеш додому. Якщо зможеш, перевір, чи він не прив’язаний до другого шнуром через рукав лівої руки.
Дівчина виконала завдання добре. Він сварився, що так сталося, що мене нема і, присвічуючи ліхтариком, накрившись плащ-палаткою, написав другу записку з новою датою за три дні. Коли відходили, то потиснув її руку.
Аж тепер ми точно переконалися, що Довбуш у руках чекістів і попередили про це наших людей по селах. Опісля Довбуш говорив, що він там плянував зробити замах. Він знав, що нас прийде двоє-троє. Одного несподівано уложить він сам, своїм металевим «пепеесом», а ми, побачивши таку ситуацію, повинні вдарити або накинутися на другого – і все. Четверо інших були в 50 м. у засідці.
Більше ні на які зв’язки ми не йшли. Зробили хатину на найвищих горах Полянських і там, маючи лямпове радіо, на сніговій воді перезимували 1951-1952 рр.: Дуб – Верхоляк Дмитро, Анна Попович і я.
Весною  1952 р. ми пішли в терен і довідалися, що Довбуш зимою втік від ворога і шукає через родину зв’язку з нами.
Тимчасом я пов’язався і зустрівся з Громом і здав докладний усний звіт з обстановки на нашому терені. Грім тоді базувався на Рожнятівщині – Осмолода – Сивуля. Уважно вислухавши, Грім дав наказ піти в терен, віднайти Довбуша, заарештувати й привести до нього.
Також було вирішено повідомити всіх, хто уцілів після провокації, прибути на відправу (збори) 12 липня 1952 року на горі Межигавурська.
Виконуючи наказ Грома я віднайшов Довбуша, зустрівся з ним і сказав, що він з нами має піти до Грома, але не арештував. Його жалюгідний вигляд і розпач душі за все, що сталося, якось вплинули на нас, що ми йшли разом, як і колись, у добрі роки.
12 липня 1952 року, на свято Петра й Павла, зранку стягувалися з усіх усюдів рештки по два-три підпільники на Межигавурську, щоб взяти участь у останній, може, відправі, яку мав провести командир УПА, а нині референт СБ ОУН Карапатського Краю – Грім і старий сотник армії УНР, майор УПА, нині окружний референт пропаганди ОУН Сокіл – Кость Петер.
Коли ми надійшли із Довбушем, то біля вогнища великим колом одні сиділи, другі стояли, загартовані часом і трагічними подіями командири і боївкарі підпілля УПА-ОУН. Побачивши нас – всі піднялися. Я підійшов до Грома, всі клацнули закаблуками «на струнко» і я зголосив: «Друже командир, зголошую свій прихід із сотником Довбушем». Всі на мить завмерли. Довбуш, опустивши голову, стояв біля мене... Грім старався зрівноважитися, але це йому не вдавалося: «Зголосіться, сотнику» – сказав Грім. Довбуш підійшов, ще раз став «на стружко» і трагічним голосом зголосився. Громові капали сльози, майор Сокіл плакав і всі довкола заплакали. Ніхто ще не бачив такої тяжкої відправи... Такої трагічної атмосфери.
Грім і Довбуш сам на сам відійшли в сторону, а Сокіл проводив відправу. Кожний керівник осередку одержав нові вказівки й інструкції. Підпільні зв’язки як такі ліквідуються. Зв’язки між окремими групами можуть відбуватися тільки за посередництвом довіреного нам населення.
Біля цього вогнища згадалось, як то в 1943, 1944 роках успішно організувались підстаршинські школи, перші відділи, вишкільні сотні, які в скорім часі виросли в курені й загони. А весь терен засягу дій ОУН-УПА був насичений підпільним збройним людом і все це зорганізовано в дисципліновану структуру станиць і кущів, які несли повсякденну службу в забезпечені продуктами, медикаментами, зброєю, амуніцією і поповненням УПА, які були тилом і кадрою УПА. Все діяло так справно, як годинниковий механізм. Здавалося, що ми можемо вести підпільну боротьбу в Карпатах ще десятки років. І на 7-му році боротьби упала на нас така чорна зрада.
Упала на наше збройне визвольне підпілля страшна трагедія – пішов командир на командира, провідник на провідника, побратим на побратима, боївкар на боївкаря. Всюди на зв’язках полилася кров зради, падали герої, потрапляли в пазурі чекістів на тяжкі муки есбісти й провідники, лицарі-революціонери священної боротьби за визволення.
Все це нині, біля цього вогнища усвідомлюється, все це нині зважується, в чому наші помилки, як зробити, щоб якнайдовше пронести наш прапор боротьби.
І на закінчення цієї відправи Грім сказав: «Друзі! Ворогові не вдалося за одним помахом знищити нас фізично. Але він як гідра роз’ятрена на легкій добичі докладає всіх зусиль до цього. Деспот з Кремля сичить люттю на нас і перед нами ще більші випробування. Кожна наша листівка, кожна відозва, кожна наша поява на терені дратує окупантів, що ми ще існуємо, що боротьба продовжується, а з другого боку радує і тішить наш пригноблений терором народ. Звертаюся до вас усіх доложити вміння і винахідливість продержатись якомога довше наперекір лютому й нещадному ворогові і на славу нашій воюючій і нескореній Україні. Дорогі друзі! Бойові побратими! Всі усвідомлюємо, що ця відправа наша – історичного значення. Що віднині, боротьба піде іншими методами, іншим трибом. І не знаємо, коли і який буде кінець нашій збройній боротьбі. Але знаємо ми і свято віримо, що Україна незборима, що Україна розірве кайдани і стане Самостійною Незалежною Державою. Хай вам усім щастить. Хай вам допомагає Бог! А на закінчення, може вже останній раз, проспіваємо разом гімн «Ще не вмерла Україна». «Струнко!»
На цій відправі прощено Довбушеві його вчинок, який суперечив присязі, одначе функцію надрайонного знято і призначено в групу Деркача з пониженням до звичайного боївкаря.
Через рік літом 1953 р. Грім з дружиною перейшли із Рожнятівського району на постійне перебування у наш Надвірнянський район.
Після докладного вивчення терену було вирішено будувати підземну криївку на схилі гори Березовачка. Місце було добре тим, що вода була підземна, без ніяких ознак потічка. Вона пробивалась із землі і через кілька метрів ховалася у землю. В криївці мало жити шість осіб: Грім з дружиною, Довбуш з Попович Анною, я – Деркач і Яркий – Ярослав Обрубанський. В цьому складі ми почали будувати осідок. Ольга, дружина Грома, і Анна Попович цілий час будівництва стояли з двох сторін на стійках, а вечорами варили їжу на примусах. Треба віддати належне жінкам-підпільницям, дружині Грома Ользі Герасимович-Твердохліб і Анні Попович, які разом з нами, мужчинами, стійко переносили всі труднощі підпільного буття. Бувало, Ольга по тижневі сама одна жила серед далеких гір, даючи змогу виконувати іншу роботу боївкарям, своїм охоронцям.
Будівництво йшло відкритим способом: розчистили на 3-4 м. глибини яму, зав’язали з кругляків стіни, основою 3-4 м, зробили подвійну стелю, щоб сніг не топився, зробили коридорчик і комору на продукти, на зберігання бензину, інструментів та інших речей. Кімната була приблизно 4 на 4 м., в протилежному від входу куті був проведений вивід вентилятора (люфтівник), а вхід повітря був у коридорі, біля виходу. Треба сказати, що грунт складався із суцільного грубого каменя, який легко пропускав повітря і ніколи не відчувалося задухи. В цьому ж місці попри стіни були зроблені поверхні прйчі для спання, серед кімнати був столик і лавки, де ми їли і працювали. Коридорчик закінчувався туалетою, туди ж зливалися помиї з кухні, а тверді відходи зберігали в скрині до весни. У верхній частині коридору була зроблена криничка, вода з якої жолобком стікала в туалету і дальше просочувалася між каміннями у підземелля. В кінці коридору на 3-4 м. був вихід типу отвору 60 на 60 см. Вверху вихід прикривався «дучкою» (це скриня на завісах, наповнена землею і мохом відповідно до місцевого терену).
Робили ми криївку дуже потихо, без жодного стуку, пилку завивали у рушник, сокирою майже не користувалися. На початок вересня 1953 р. криївка була готова і настільки добре замаскована, що вівчар ходив з вівцями через криївку і нічого не замічав. В цьому місці хочу висловити належне жителям хутора «Рівня», особливо двом родинам, від яких ми мали всі продукти, розвідку і все, що потрібне було. Грім завжди говорив, що цих добрих людей треба нагородити найвищими нагородами. У найтяжчі трагічні часи боротьби вони жертвували своєю безпекою і безстрашно допомагали нам всім, чим могли.
Так ми стали на зиму з 1953 на 1954 рік. На цілу зиму був розроблений плян занять. Треба сказати, що для безпеки ми мусіли замінити день на ніч. Отже, коли на дворі ранок, тоді в нас ніч і ми лягаємо спати. Коли надворі вечоріє, ми встаємо, варимо їсти, проводимо заняття, і так цілу зиму. Ми мали радіо, трохи книжок, писали спогади і так жили. До обіду три години були заняття з таких дисциплін: історія загальна, історія Польщі, Росії, Румунії, тобто наших окупантів, історія України, історія дипломатії, психологія товпи, загальна психологія, логіка, основи красномовства, а також способи діяльности СБ (тут завжди для закріплення після занять проводилося індивідуальне читання протоколів зізнань агентів НКВД-МГБ), структура і методи роботи МГБ. Після обіду вільні заняття, кожний за своїми потребами і можливостями займався самостійно по програмі «Олега».
Надходила весна 1954 року. Довбуш цілий час наполягав, щоб налагодити зв’язок із групою Хмари.
Ми знали, що Хмара після втечі то тут, то там був у терені, я за дорученням Грома зустрічався з Хмарою літом 1952 року після відправи, але Хмара не захотів піти до Грома і діяв повністю на свою руку.
Довбуш добре жив із Дубом (районний Яремчанського району Антон Вацюк) і дуже його «тягло» до Дуба на зв’язок. І після того, як ми своє бліде від підземелля тіло трохи припалили на сонці й дістали людський вид, Грім рішився на те, що пішов зі мною на терен с. Рафайлів (тепер Бистриця), а Довбуша і Яркого з с. Делятин відпустив на зв’язок до Дуба у с. Лоєва, на господарстві Івана Романюка.
Було домовлено, що всі ми мали повернутися до криївки до 15 травня. У випадку, як на 15 травня Довбуша і Яркого не буде, то в криївці мали прийняти це як стан тривоги і на деякий час до вияснення покинути криївку. Одначе коли ми прийшли з терену до криївки 14 травня і не застали Довбуша, то Грім запевнював нас, що він має добре передчуття і не збирається покидати криївку. Не хотів виходити з криївки і коли 15 і 16 не було ні Довбуша, ні Яркого. Навпаки, 16 травня в неділю він післав мене у с. Зелену дістати кислої капусти, цибулі та ще дечого купити і 18-го рано прийти на осідок. Я піднявся нагору з криївки і кажу до Попович, яка сиділа на криївці: «Може підеш зі мною у село?». А вона відповіла, що не піде, бо снився поганий сон. І я пішов сам.
Ввечері зустрівся з нашим чоловіком, поговоривши про новини, я дав гроші на купівлю рибних і м’ясних консервів, просив приготувати капусту, діти вдень мали принести дещо поїсти, а ввечері знову ми мали зустрітися. З тим я пішов досипляти ніч. Ніч була досить холодна, я загорнув голову у куртку і так задрімав. Сниться мені сон, що дівчина, подібна до мавки, паде з неба біля мене, взяла мене рукою за плече, розбудила і каже: «Скоро йди на свій осідок». Я пробудився. Довго не думаючи, закинув автомат на плече і йду скоро до криївки. Перейшов я відкриту гору на другий бік, а на протилежному узбіччі вже була наша криївка. До криївки вже цілий час ліс і отже нема чого спішити, я сів і закурив. День видавався дуже погідний, сонце тільки що зійшло, ще по-весняному червоне, і й міркую собі, що це за сон такий снився. І тільки я піднявся іти далі, як біля криївки затріскотіли автоматні черги. Стрілянина продовжувалася пару хвилин і затихла. Потім пролунали два чи три приглушені вибухи гранат. Все! Бункер упав, думаю собі. Ось закидують гранатами. Привів Яркий або Довбуш. Потім пролунали двй пістолетні постріли, так як з бочки – і тишина. Я подумав собі: Грім з дружиною пострілялися, а Попович взята живою. Так воно і сталося.
Нині Анна Попович кожен раз подає іншу картину, але одне є незмінним. Коли вони почули на криївці гуркіт, то дружина Грома Ольга пішла дивитись, хто це, трохи підняла дучку і тоді просвистіли кулі понад головою, почалась стрілянина. «Що, ми вже готові?» – запитав Грім і пішов додучки виясняти, хто привів. Костенко дозволив Довбушеві обізватися. Грім, упізнавши голос Довбуша, запитав: «Як ви ся там чуєте, сотнику?» Довбуш відповів: «Так як коза, прив’язана на заріз» (за словами Анни Попович, по чоловікові Матвейка, с. Залісся  Золочівського району Львівської обл.).
За теперішньою версією Попович, там облога продовжувалася цілий день, велися переговори про здачу Грома і аж надвечір вони пострілялися. Одначе, Яркий, який біг повідомляти, що Довбуша нема і під час перших пострілів був недалеко від криївки, також чув пістолетні вистріли не дальше, як 15 хвилин від початку. Так приблизно розглядалася справа і на суді.
Попович твердить, що Ольга застрілилася і зразу померла, а Грім після вистрілу, як прийшов до себе, то згадав, що Деркач пішов у село і просив її, щоб не всипала (не указала, куди він пішов, аби його не вбили).
Ось так загинув командир 4-ї воєнної округи УПА-Захід, майор УПА Грім – Микола Твердохліб, уродженець с. Петрилів, Тлумацького р-ну.
Події з Довбушем розвивалися так: коли вони пішли в терен, то пару днів походили разом, а потім Довбуш відпустив Яркого до дружини у Делятин і 14 травня вечором вони мали зустрітися біля нафтової вишки у с. Пасічна.
Зустріч з Дубом мала відбутися 12 травня. Довбуш прибув до с. Лоева 11 травня вечером і, викликавши господиню дому, старався вияснити, чи Дуб і Хмари брат Іван не можуть бути знову провокаторами. Вона сказала, що вони на стриху чекають на нього і запевнила, що вони не зрадники, що вона гарантує своєю головою, що вони чесні. Після таких запевнень Довбуш рішив зустрітися. 12 травня вони зустрілися, їх було троє, Довбуш – один. По короткій схватці Довбуш був зв’язаний. Господиня, узнавши про таку трагедію, взяла на себе відповідальність і з тої розпачі кинулася у криницю й загинула.
Чекіст Костенко знав, що Довбуш зимував з Громом, тому зразу ж почав тиснути. Довбуш згадав про 15 число, як останній реченець, і на всякий випадок міркував, що Яркий 14-го прийде на зв’язок і як його не буде, піде на осідок повідомити Грома про небезпеку. А тим часом Яркий рішив чекати на другий день, тобто 15 травня і аж тоді пішов на осідок. Але 16-го вдень не ризикував перейти присілок Зеленицю, зачекав до вечора, перейшов присілок, заночував і раненько пішов на осідок, не дійшовши 500 м., як почалася стрілянина.
Довбуш тримався до 16-го, ранком признався і показав на карті місце. Тоді почалася підготовка і 16 травня уночі група чекістів із зв’язаним Довбушем поїхала у гори і до світанку прибула на місце трагедії. Дільше події розгорталися, як описано вище.
За рік, знову ж таки за допомогою зрадників-провокаторів і з використанням наркози вдалося взяти мене, Яркого і Архипа в Надвірнянському районі. Дуба – Верхоляка Дмитра і Остапа – Іванківа Степана в тодішньому Солотвинському районі. З 9 по 16 лютого 1956 року відбувся суд над нами усіма – 9 осіб. Вирок такий: чотири на розстріл, решта на різні терміни. Мені, Верхолякові і Обрубанському замінили розстріл на 25 літ лагерів, а Довбуша – розстріляли.
Ось так трагічно закінчилася боротьба останніх повстанців-революціонерів у Карпатському краї.

Спогад записано 14 липня 1991 року.
м. Івано-Франківськ.

Під час футбольного поєдинку між краснодарською "Кубанню" і пітерським "Зенітом" фанати "Кубані" розгорнули плакат із зображенням козака і написом українською - "За Батьківщину". Матч завершився нічиєю - 2:2.

Ось зсилка на новину:

http://kp.ua/daily/290413/391739/

Сложнее всего было решиться. Тема "трубы" является самой политизированной в сегодняшней Украине.

И все таки, они это сделали. Видимо, ждать больше нельзя.

Действующая власть Украины решилась отдать газотранспортную систему России.

Соответствующий правительственный законопроект зарегистрирован в Верховной Раде 26 апреля 2013 года.

Теперь, когда последний бастион совести преодолен, все пойдет по накатанной. Рассмотрение законопроекта – протесты оппозиции ДЛЯ ВИДА – разнос кулечков с деньгами – сытые довольные лица депутатов - подавляющее большинство "за" – ГТС отошла России через механизм консорциума и уступки за долги плюс в обмен на скидку.

Дата публикации законопроекта – 26 апреля - выбрана не случайно. Это пятница, предпасхальная неделя. На следующей неделе почти на десять дней вся страна разъезжается на каникулы. Резонансная новость о том, что правительство согласилось отдать ГТС, "рассосется" по законам жанра.

Произойдет это лишь потому, что любая негативная новость "живет" неделю. А дальше она уже никого принципиально не задевает. Даже если это что-то вроде убийства Кеннеди.

То есть, правительство сознательно применило пиар-технологию. Впрочем, не впервой.

Связанные события? Захват ТВі и молчание оппозиции

Кстати, теперь очень похоже, что именно к этому событию приурочен захват телеканала ТВі. Прошло уже несколько часов после публикации "Украинской правдой" самой резонансной новости последних трех лет, а новый директор телеканала Артем Шевченко сидит и рассказывает о планах на будущее.

Вдумайтесь! Тема сдачи ГТС не стала резонансной в вечернем эфире канала! Это важный и ключевой признак его захвата.

Новая редакционная политика ТВі стала чувствоваться с первых дней. На фото "инвестор" канала Александр Альтман и новый директор Артем Шевченко

Для тех, кто не в курсе. Очень похоже на то, что несколько господ в интересах первого вице-премьера Сергея Арбузова несколько дней назад захватили управление единственным реально оппозиционным телеканалом страны – ТВі.

Почему Арбузов? Ну, может, и не он. Может, это "инсценировка под Арбузова". Но сам процесс захвата оформлен настолько грубо и топорно, что напрашивается именно это имя. Есть также ряд мелких деталей, которые также выводят на такое предположение.

Например, работников телеканала "заливают" деньгами. А "арбузовские" боты – так мы называем наших комментаторов – всеми силами стремятся преподнести захват ТВі как корпоративный конфликт. Дескать, поссорились господа Княжицкий и Кагаловский, и нечего тут комментировать.

Кстати, именно эту точку зрения продвигает собственно Николай Княжицкий. И эту же точку зрения исповедует так называемая украинская оппозиция. Где манифестанты от "Свободы" и "Блока Кличко"? Где очередной "майдан" по поводу того, что закрыт последний телеканал, который подает точку зрения, отличную от официальной позиции властей?

Первый вице-премьер Сергей Арбузов (конечно, по центру) может стоять за захватом телеканала ТВі. Фото "Комментарии"

Позиция БЮТ (куда влился "Фронт Змін") – это вообще песня. Княжицкий является депутатом от "Батьківщини", а значит имеет иммунитет от нападок со стороны "своих". В первый день захвата к телеканалу подъехал соратник Арсения Яценюка – Андрей Пышный. Покрутился и уехал, реакции со стороны БЮТ не последовало. Видимо, тоже всей душой поддерживают версию о корпоративном конфликте.

Правда, интересная позиция? Арсению Петровичу надо было водителя прислать – зачем напрягать совсем уважаемого человека Пышного?

Кстати, БЮТ не стал высказывать свое мнение и насчет законопроекта о приватизации ГТС. Хотя для этого есть как минимум один веский повод. Законопроект подан в Комитет экономической политики, который возглавляет Андрей Иванчук. А это ближайший соратник Яценюка.

Комментировать законопроект не стали ни Яценюк, ни Иванчук, ни Пышный. Видимо, нужно с кем-то посоветоваться.

Андрей Иванчук и Арсений Яценюк на фоне коллег

Удивительно, но ничего не сказали и "свободовцы". Мы обратились к ним за комментариями, но нам ответили что-то в духе "нашу позицию мы озвучим завтра". Видимо, тоже нужно с кем-то посоветоваться.

"Кличковцев" даже спрашивать не стали. Эти сделают так, как скажет "Папа", тут без вариантов. Ну, понятно, чемпион мира по боксу будет официально против. Ну вот такой он человек - принципиальный, но никем не контролируемый.

Есть ли в Украине оппозиция? Ответ на этот вопрос уже давно известен. Но в таком деле, как сдача России ГТС, могли бы хоть ради приличия что-то сказать.

Что будет дальше

Можно легко предположить, как будет проходить голосование по законопроекту.

Партия регионов и Компартия будут голосовать "за". Перед голосованием по депутатам побегут гонцы с кулечками, наполненными какими-то прямоугольными брикетиками. Ну, или в электронной форме. Скорее всего, бегать будут люди Арбузова – он привык "заливать" парламентариев деньгами, они его за это любят.

Для более уверенной победы – все таки, голосование важное, и нужна поддержка разных депутатов – проплатят нескольких "тушек". Найдутся депутаты, которые имеют точку зрения, которая отличается от официальной точки зрения оппозиции. Ну вот такая их человеческая позиция. Может, в конце концов, депутат иметь собственное мнение?

Оппозиция, скорее всего, попробует поблокировать трибуну – хотя обещала этого не делать. В любом случае, она будет или "против", или вообще не будет голосовать.

Ну, естественно, митинги, флаги, бабушки со слезами на глазах. Поход на Банковую, поход на Кабмин. "Досить!", "Люди добрі!", "Ганьба!" – ну и всякая такая риторика.

Лидерам "оппозиции" опять придется "бороться". Фото profi-forex.org

Кличко в белой футболочке, Яценюк с мегафоном, публичные чтения открытого письма Юлии Тимошенко из тюрьмы. Может, даже яйца и помидоры полетят в депутатов-"зрадників".

Все это до 18 мая, когда соберется Рада, и немного после голосования, которое наверняка пройдет по ускоренной процедуре. В день "Х" под куполом Рады соберутся улыбчивые регионалы, довольные коммунисты и "тушки", чтобы нажать заветные кнопки. Может быть, для удобства спикер Владимир Рыбак соберет выездное заседание – исключительно в целях гигиены.

А после этого – тоже вполне предсказуемые вещи.

Первое – создание консорциума с Россией.

Второе – создание совместного с Россией предприятия, которое будет управлять "трубой" и многими другими активами.

Юрий Бойко, Алексей Миллер и Евгений Бакулин. Фото gazprom.ru

Третье – передача России собственно ГТС по "белорусскому" сценарию. То есть, бесплатно. Белорусы отдали свою "трубу" в обмен на скидку на газ. Украина, скорее всего, получит и скидку, и прощение долгов по штрафам.

Интересный, кстати, вопрос - эти долги. Напомним, как они возникли.

В 2012 году тогда еще министр энергетики Юрий Бойко намеренно недокупил у России требуемые объемы газа. Как и годом ранее.

Но в отличие от 2011 года (тогда Россия якобы простила Украину), в этот раз Кремль выставил нашей стране штрафную санкцию – 7 миллиардов долларов.

Но и это не все. Грядут новые штрафы.

В 2013 году недобор газа продолжается. Уже третий месяц (с февраля) НАК "Нафтогаз" вообще не покупает газ у России. Газ ввозит трейдерская компания олигарха Дмитрия Фирташа.

Юрий Бойко и Дмитрий Фирташ. Фото "Подробности"

Параллельно, в Украину поставляется газ из Западной Европы. То есть, наша страна не просто не выполняет контракт с Россией. Она самым наглым образом подставляется под штрафные санкции. Об этом "Экономическая правда" писала на днях, и даже приводила официальное письмо главы "Нафтогаза" Евгения Бакулина.

Мы даже на пальцах разложили, почему в той истории крайним будет президент Янукович.

Итак, россияне бесплатно получат "трубу", и будет это по довольно хитрому механизму, который мы опишем ниже. Вместе с украинскими властями они создадут консорциум, который будет управлять этой "трубой".

Хотя, конечно, в законопроекте заложен еще один механизм – аренда. Если пойти по этому пути, то сначала консорциум возьмет "трубу" в аренду. А когда вложит в нее несколько сот миллионов долларов, то получит право забрать в собственность – бесплатно или за символическую сумму.

В любом случае, газотранспортной системы у нашей страны не останется. Оно, может, и не проблема – но тогда выставьте "трубу" на открытую продажу, зачем конструировать механизм бесплатной передачи ее в пользу России?

Юрий Бойко и Виктор Янукович. Фото "Сегодня"

Такую вопиющую сдачу национальных интересов нужно чем-то прикрыть. И такое прикрытие будет найдено. Украина получит, скажем, "белорусскую" цену на газ – например, 165 долларов за тысячу кубометров. Это будет преподнесено как великую победу режима Януковича Первого. С ней он, скорее всего, и пойдет на выборы 2015 года.

Ну и, конечно, нам простят штрафы. Которые нарисованы в воздухе, конечно, но все же… 7 миллиардов долларов.

За все ответит... Ставицкий?

Самым недальновидным в ситуации с законопроектом о сдаче ГТС является министр энергетики Эдуард Ставицкий. Он не устает демонстрировать способность вешать на себя чужие грехи.

Вот и в этот раз Ставицкий подписал пояснительную записку к законопроекту о приватизации ГТС.

Знал ли он, что подписывает? Мы уверены, что да. Но это его не остановило. С чем его и поздравляем.

Сдачу "трубы" маскируют под выполнение норм ЕС

Оказывается, отдав ГТС, Украина станет менее зависимой от России

Обратите внимание на маленький желтый след напротив строки об общественном обсуждении. Решили обойтись без него

Лишь недавно "Экономическая правда" описала, как тандем Юрий Бойко/Евгений Бакулин сделали Ставицкого крайним в вопросе штрафных санкций по отношению к Украине. В самом деле, НАК "Нафтогаз" (руководит Бакулин) с февраля не покупает газ напрямую, а ввозит газ фирма Дмитрия Фирташа (бизнес-партнер Бойко).

Но крайним сделали Ставицкого. В самом деле, что это за министр? Почему он сложа ручки наблюдает, как Украина подставляется под миллиардные штрафные санкции со стороны России?

В общем, так ему и надо. Пусть еще "Эдик" (так называют молодого министра за его спиной) отдувается за сдачу ГТС. Ну действительно, не президенту же вешать на себя этот грех.

Эдуард Ставицкий проигрывает позиционные войны Юрию Бойко. Фото пресс-службы Кабмина

Хотя, как писала "Экономическая правда", как раз Ставицкий во всех этих раскладах – почти посторонний персонаж.

Газовые договоренности последние три года соблюдал Виктор Янукович. С его подачи Украина даже не попыталась отсудить у России более выгодные условия. Хотя в 2012 году этого не сделал только ленивый.

А главным переговорщиком, который уже знает каждое облачко на пути в "Газпром", стал Юрий Бойко. Именно он десятки раз летал в Москву, и каждый раз непонятно о чем "тер" с Алексеем Миллером, главой компании. Именно он, скорее всего, согласовал с Кремлем конкретный механизм, по которому Россия получит украинскую "трубу". Причем, скорее всего, бесплатно.

Алексей Миллер и Владимир Путин. Фото gazeta.ru

Кстати, ходят упорные слухи, что Миллер сейчас в немилости у президента России Владимира Путина. Он проигрывает позиционную войну главе "Роснефти" Игорю Сечину. Против него играет бесспорный факт – Миллер "не заметил" так называемую "сланцевую революцию". По всем признакам, "Газпром" уверенно движется к банкротству и искусственному разделению – скажем, между "Роснефтью" и "НОВАТЭКом". Но это уже другая история.

Но вдруг (?!) стало более чем реальной покупка украинской ГТС, и Миллер благодаря этой сделке снова может оказаться на коне. Не его ли активность, в том числе, стала причиной столь скоропостижного появления законопроекта нашего Кабмина?  Просто предположение, но не такое уж и беспочвенное.

Ну и, конечно, нельзя недооценивать роль Юрия Анатольевича Бойко. Чтобы не повторяться – читайте одну из публикаций "Экономической правды". В ней сведены воедино допущения и факты о том, как именно бывший министр энергетики создал условия для получения Россией украинской ГТС.

Текст законопроекта – расшифровка.

Правительство решило ничего не прятать. Сценарий будущей приватизации ГТС прописан в тексте закона. Рассмотрим его постранично.

За комментариями мы обратились к ведущему в Украине специалисту в области приватизации – бывшему председателю Фонда госимущества Александру Бондарю.

По его общей оценке, данным законопроектом власть снимает преграды для создания консорциума, который будет эксплуатировать ГТС. А также делает ряд других новаций, которые делают возможной приватизацию "трубы".

Страница 1

Упоминание о международных договорах означает, что будет создаваться консорциум. " "Скорее всего это делается не просто так, а в связи с договоренностью с Россией", - отметил Бондарь.

А еще оно нужно, чтобы не спровоцировать скандал с Европой. "Видимо для того, чтобы это не противоречило Европейской энергетической хартии, такая себе "отмазочка" от скандала с ЕС", - прокомментировал эксперт.

По его убеждению, Европа никогда не пойдет на вхождение в консорциум. А значит, он будет двусторонним – с участием только России и Украины.

Виктор Янукович и Владимир Путин. Фото РИА "Новости"

Также на этой странице вы можете видеть норму о том, что распоряжаться ГТС после принятия законопроекта будет не парламент (хоть какой, но избранный населением Украины), а Кабинет министров.

То есть, новая власть получит право "в ручном режиме" делать с "трубой" все, что захочет. Что именно захочет, догадаться нетрудно – что скажет Янукович. О менеджерских способностях нашего правительства мы уже писали.

Страница 2

Может, мы ошибаемся насчет деталей будущего отчуждения "трубы".

Условно, сегодня ГТС не является частью "Нафтогаза", и лишь эксплуатируется "Укртрансгазом". И, например, россиянам могут отдать в собственность часть "Нафтогаза", а сама "труба" на некоторое время останется на балансе государства.

Но в целом, на этой странице законопроекта видно, что запрет на вхождение частного капитала в предприятия "Нафтогаза" снимается.

"Любое предприятие, сданное в аренду или преобразовано в СП, уже не является государственным", - отметил Бондарь.

Страница 3

На этой странице находится совершенно ключевой момент. Внешне громоздкая и непонятная фраза означает, что теперь приватизацией будет считаться… выполнение условий международного договора.

"Это скандальный и серьезный пункт. Это делается для того, чтобы не продавать ГТС с торгов, а по международному договору отдать его России. Просто отдать. В международном договоре могут быть какие-то условия или предоставления кредита, или погашения задолженности. Факта продажи не будет, просто по международной сделке передается часть.

Путин отработает на Януковиче "белорусский" сценарий. Фото focus.ua

По такой же схеме свою ГТС отдавала России Беларусь", - прокомментировал Бондарь дополнение к статье 1 Закона "О приватизации государственного имущества".

По словам эксперта, не может приватизация предусматривать каких-либо обязательств между государством. Это уже не приватизация, а что-то другое, и имеет другое название – "контрибуция".

Страница 4

А вот, собственно, и механизм продажи "трубы". Магистральные нефте- (?!!!!) и газопроводы изымаются из перечня государственного имущества, не подлежащего приватизации.

"Конечно, трубопроводы нужно вывести еще из одного перечня. Но я думаю, они и сами догадаются", - резюмировал Бондарь.

Страница 5

Продолжается "зачистка" законодательства под сдачу ГТС.

Страница 6

Будущее ГТС отдается на откуп решениям Кабмина и международным договорам. Кстати, будет любопытно, если проект международного договора уже лежит где-то в сейфе у Януковича или Бойко.

Страница 7

Техническая страница, продолжение предыдущей.

Страница 8

На этой странице видно, что под приватизацию власть отдаст не только "трубу", то есть, магистральные газопроводы. Власть собирается отдать россиянам также украинские газохранилища.

Для понимания, это отдельные стратегические объекты, за которые нужно просить отдельную – и очень высокую – цену. Отдадут их, скорее всего, "паровозом", за бесценок.

И еще, данная страница содержит пункт, который удивительным образом дополняет страницу 4 (смотрите выше). Получается, что Украина может продать магистральные нефтепроводы, но не может их сдать в аренду.

Это не ошибка, и не опечатка. Сегодня магистральные нефтепроводы хоть и контролируются олигархом Игорем Коломойским, но остаются в госсобственности. Правда, часть из них, по слухам, уже распилены на металлолом.

"Семья". На фото Виктор Янукович с сыном Александром и двумя неизвестными. Фото Корреспондент.net

Покупкой нефтепроводов давно интересуются бизнесмены "Семьи", которые сегодня контролируют внутриукраинский рынок топлива. По имеющейся у нас информации, по этим "трубам" они собираются перекачивать по всей стране бензины и дизельное топливо, привезенные по морю.

Возможно, это и есть тот маленький интерес "Семьи" в деле сдачи украинской ГТС.

***

Подытожим.

Точный механизм, по которому Россия получит украинскую "трубу", пока не известен. Рассмотренный нами законопроект предполагает большую свободу действий в этом направлении – от аренды до бесплатного получения по международному договору.

С высокой долей вероятности можно предполагать, что уже готовы проекты тех самых международных договоров, по которым Украина лишится своей ГТС. Вероятнее всего, именно их так долго утверждал Бойко, летавший в Москву как к себе домой.

Если так, то становится понятным, что он даже не пытался расторгнуть грабительское соглашение с "Газпромом". Также не исключено, что экс-министр энергетики намеренно подвел Украину под штрафные санкции со стороны "Газпрома". Теперь эти миллиарды облегчат передачу России нашей "трубы".

Виктор Янукович исполнит мечту Владимира Путина. Фото rian.com.ua

И еще. На политическом уровне вопрос тоже решен. Все телеканалы находятся под контролем власти, оппозиция как таковая не существует уже давно, ее так называемые "лидеры" полностью подконтрольны власти. Единственный лидер, способный реально создать резонанс в обществе на данную тему, сидит в тюрьме.

Таким образом, Янукович и его команда беспрепятственно сделают с "трубой" все, что они захотят.

Уважаемые дамы и господа, расслабляемся и получаем удовольствие.

Сергій Лямець,

ЕП

Історія, яка набула розголосу в українських ЗМІ стосовно конфлікту Ростислава Камерістова з Луганщини з лікаркою, яка вимагала від нього розмовляти виключно російською мовою, дійшла до логічного завершення. Хлопець за направленням відвідав психолога і поряд із діагнозом «здоровий» отримав від неї подяку за сміливість відстоювати державну мову в рідному місті.

«Я таки пішов до психолога. Прийняла вона мене добре. Я пройшов тест, питання, здається, були стандартними. Розмовляла психолог зі мною українською мовою. Вона також сказала, що їй соромно за таких людей, котрі “граються” з вогнем. Мовляв, в Україні повинна бути єдина державна мова. Також додала, що рада, що є такі люди ще на Сході, а тому є шанс, що все буде нормально. Побажала багато сміливості та вдачі. А потім віддала мені довідку, потрібну для отримання сертифікату (російською мовою). Завтра я повинен забрати сертифікат», – розповів Ростислав Камерістов «Погляду».

Хлопець додав, що донині не до кінця розуміє, чому його відправили до психолога.

«Мені просто потрібно було підписати сертифікат, що я здоровий. У кількох лікарів все пройшло без казусів, незважаючи на те, що я вимагав підписувати державною мовою, бо планую поступати до Львова. Через те, що я розмовляв українською, було, звичайно, нерозуміння, але без категоричної агресії. В одному із кабінетів довелося по буквах диктувати лікарці, як українською пишеться моє прізвище. І лише в останньому кабінеті виник конфлікт», – розповів Ростислав.

За його словами, лікарка розпитувала, чому він вирішив поступати саме до Львова, нащо йому українська мова, яку школу він закінчує, що так наполягає на українській і в доволі агресивній формі вимагала від нього розмовляти виключно російською мовою.

«Не знаю, можливо, її розізлило те, що я періодично дивився в телефон на годинник. Можливо, вона мені написала проходження психолога через те, що я роздратувався через розпитування про українську мову. Але уся ця ситуація мене справді трохи розізлила. Коли я запитав, «за що до психолога?», вона мені просто відповіла «разгаварівай па рускі». Тому я думаю, що причина була саме в мові», – пояснив «Погляду» хлопець.

У направленні до психолога Ростиславу написали необхідність перевірити «структуру мислення» та «рівень психоналізації».

«Можливо, я був неправий, що назвав лікарку шовіністкою, але ситуація мене роздратувала. Я не йшов туди із наміром створити конфлікт. Просто хотів отримати сертифікат і просто розмовляв українською. Добре, що все закінчилося нормально. Психолог підтвердила, що я здоровий і не псих», – розповів Ростислава Камерістов.

Також хлопець поділився, що йому не до кінця зрозуміло, чому ця історія набула такого розголосу. «В наших краях така ситуація є доволі звичною. Тому я справді здивувався, коли до мене з”явилося стільки уваги”, – зазначив Ростислав.

До речі, хлопець цьогоріч планує поступати до ЛНУ ім. Івана Франка у Львові на політолога або історика. Щоправда, дещо хвилюється. «Ще багато чого потрібно вивчити. І я не впевнений у своїх знаннях української. Дуже її люблю, але багато чого ще не розумію», – додав Ростислав Камерістов.

Нагадаємо, позавчора ЗМІ облетіла інформація про хлопця з Артемівська, який пішов до лікарів за медичним сертифікатом, необхідним для вступу у ВНЗ, а зіткнувся із нерозумінням, бо розмовляв з ними… українською мовою.

Джерело: Погляд

Какая церковь, такие и методы! 

Лиц 20 в церковь зашли под видом строителей. Выбросили из храма священника и прихожан. Это просто бандиты. Заблокировались внутри на несколько дней. В церкви пьянствовали и курили . Вчера, когда был митинг, один из них взобрался на колокольню и в окно всем нам внизу показал свои половые органы"

Он считает, что ситуацию спровоцировало руководство райгосадминистрации.

"А на него влияли сверху. У нас в Кировограде под патронатом губернатора строятся пять московских храмов и ни одного украинского. "Нагибают" весь кировоградский бизнес. Это просто банда оккупантов. Какой бы там ни был Кучма, он строил поровну московские и украинские храмы . Пытался людей не ругать, как добрый отец. А тут мало того, что украинским ничего не дают на строительство, да еще и в наглую забирают", - отметил Игорь Борисович.

Юридическое противостояние по этому делу продолжается с ноября 2012 года. Тогда вышло распоряжение облгосадминистрации о переходе прихожан из Киевского патриархата под протекторат Московского.

"Власть взяла на себя несвойственные ей функции. О том, в какой церкви хотят молиться прихожане Новоархангельска показали сами, когда пришли в Свято-Владимирский храм, но их оттуда вытолкали неизвестные рейдеры. Сейчас храм опечатан, туда никто не заходит, так что сказать, какие предметы культа пропали нельзя. Вскоре должна состояться встреча с губернатором. Лучшим выходом из ситуации на данном этапе, будет спокойная возможность отслужить в этом храме Пасхальные праздники. А потом уже в судах выяснять правомерность перевода общины под протекторат московского патриархата. Очередное заседание суда в этом деле предстоит уже 17 мая в Кировограде", - сказал Епископ Кировоградский и Голованевский Марк.

Любовь КАРНАРУК

Останнім часом у стінах українського парламенту все частіше лунає слово «фашизм» від представників партії влади на адресу політичних опонентів. Що ж таке «фашизм» насправді?

езадовго до вибуху Другої світової війни Президент США Франклін Делано Рузвельт у зверненні до Конгресу застеріг: «Перша істина в тому, що свобода демократії є в небезпеці, якщо люди толерують зростання особистої влади до межі, коли вона стає сильнішою, ніж демократична держава. Це, по суті, є фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб». Узагальнення, зроблене знаменитим американським президентом 29 квітня 1938 року, ніхто з науковців і політиків досі не спростував. Хіба що Партія регіонів України.

Через 75 років, 2 квітня 2013-го, прес-служба цієї партії нічтоже сумняшеся заявила, що «фашизм – на пороге украинского Дома», що «от фашиствующих лозунгов оппозиция перешла к зверству и террору».

Маємо класичну підміну понять, банальне політичне шулерство. Звинувачуючи політичних опонентів у тому, що вони сіють ворожнечу і ненависть серед українських громадян, Партія регіонів свідомо не бажає згадувати, що «фашизм – контроль уряду однією людиною, групою осіб».

І коли, приміром, Вадим Колесніченко, член Партії регіонів, на засіданні парламенту безапеляційно стверджує, що Верховна Рада стає коричневою, що «ці фашисти через деякий час будуть рахувати ваші паспорти та появляться шибениці», що «ці фашисти і неоліберали топчуть нас своїми чобітьми з фашистськими підковами», то йдеться не про політичну безвідповідальність, не про елементарне неуцтво, а про добре продуману провокацію. Бо що насправді є фашизмом і нацизмом, можна довідатись навіть з електронної Вікіпедії. Це якщо ліньки вивчити історичну «матчасть» із першоджерел.

Але такого бажання у Вадима Колесніченка, вочевидь, бракує. Ще раніше, 24 травня 2012 року, на засіданні Верховної Ради України він уже страхав присутніх: «Вы слышите шабаш, который устраивают национал-фашисты, которые кроме своей точки зрения не признают другой точки зрения. Это национал-фашисты, которые могут расстрелять человека за то, что он говорит на другом языке, а не на том, который им хочется. Это национал-фашисты, которые готовы расстрелять человека за то, что у него другая национальность»…

Спекуляції на тему «фашистів і фашизму» насправді є політичною грою, яку веде влада, щоб відволікти увагу народу від проблем у державі.

Ще один приклад політичного анамнезу. Член такої собі «Російсько-української молодіжної палати» Володимир Рогов явно з провокаційною метою виголошує, що «марш вишиванок заключається в тому, що молодь одягає вишиванки, але насправді ми прекрасно знаємо, що вони йдуть зі свастикою, з портретами Бандери і Шухевича, прославляючи ідеї колабораціоністів, зрадників і тих людей, які намагались нав’язати тут націонал-соціалістичні порядки», а прес-служба Партії регіонів розпачливо волає, що «сегодня все громче раздаются нацистские призывы к физическому насилию и террору по отношению к инакомыслящим, людям другой веры, национальности, языковых традиций». Де такі заклики? Покажіть.

Насправді в Україні зашкалюють печерні українофобні настрої: «Убей в себе украинца», «Хватит мычать на мове»… Це лише два приклади «злоякісної реклами», на яку нещодавно звернула увагу газета «День», зауваживши, що тиражування антиукраїнських гасел здійснюється всупереч ст. 161 ККУ («умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті…»), що карається позбавленням волі терміном до п’яти років. Редакція скерувала відповідний запит до Служби безпеки України. Чи буде реакція?

Одкровення донеччанина Євгенія Чернишова, розмішені на сайті «Русские в Украине» 27 лютого 2013 року, також наштовхують на певні роздуми щодо бездіяльності українських правоохоронних органів: «… каким бы русским ни был кандидат в президенты Украины, он никогда не может стать русским президентом. <…> Сама логика существования государства Украина, отдельного от остальной России, диктует киевской власти русофобскую линию. <…> Мы же, патриоты нашего Единого Русского Отечества, не должны заблуждаться насчет патриотизма власти на Украине, который неизбежно будет носить русофобский неонацистский характер до тех пор, пока эта часть Руси мнит себя «незалежной». <…> Те же, кто любит Отечество, кто живет одною только мыслию о его воссоединении, никогда не примут раскольнической идеологии украинства, во грехе гордыни замышленного. Мы навсегда, что бы ни случилось, сохраним верность Русскому государству и Русской Православной Церкви! И обязательно воссоединим Святую Русь!»

«Сусід з каменем за пазухою» – під такою інтригуючою назвою (підзаголовок: «В яких випадках національна меншина стає п’ятою колоною?») у журналі «Дружба народов» 1995 року побачило світ розлоге аналітичне дослідження московського журналіста Володимира Коваленка.

Автор наводить численні аналогії, ділиться цікавими спостереженнями, зіставляє факти з далекого минулого і сучасності, прискіпливо аналізує поведінку нашого північно-східного сусіда. Підтверджень наведених аргументів і передбачень за час, що минув, – сила-силенна. Слід зазначити, що в своїй публікації Володимир Коваленко використав оригінальні висновки працівника Амстердамського державного інституту військової документації Луї де Йонга (Louis de Jong), зроблені ним у книзі The German fifth column in the Second world wa» (Сhicago, 1956). Через два роки це дослідження було перекладено російською московським видавництвом іноземної літератури під назвою «Немецкая пятая колонна во второй мировой войне». Завважимо, що спостереження Луї де Йонга все ще актуальні. Зокрема для розуміння конфліктних ситуацій, пов’язаних з російськими меншинами на території колишнього СССР. При цьому, як слушно зазначає Володимир Коваленко, між воєнною і політичною п’ятими колонами, безумовно, існує чимало проміжних, перехідних варіантів. Їх українці відчувають сьогодні в системі освіти, в Законі про мову, в безпековій та військовій сфері, у міжконфесійних конфліктах…

Трагедія України в тому, що у Верховній Раді чимало парламентаріїв просувають та захищають інтереси іншої держави, всупереч національним інтересам. «Так ось як вони діють за кордоном… Спершу вони займають ключові позиції в урядовому апараті, затим ведуть в країні підривну роботу і нарешті викликають кризу, з тим щоби ввести… війська за телеграмою, текст якої складається заздалегідь» (Луї де Йонг). Ця цитата стосувалась дій німецької п’ятої колони в Австрії 1938 року. Але.

Звернімо увагу, приміром, на «Заявление Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников» від 2 грудня 2012 року, оприлюднене на інформаційно-аналітичному порталі «Русский мир Запорожья». Ось лише кілька фрагментів: «Об угрозе политического реванша коалиции украинских националистов, противоправности и недопустимости планов, вынашиваемых украинскими националистами по запрету деятельности Коммунистической партии Украины <…> Сегодня украинские националисты, значительная часть которых культивирует откровенно неонацистские взгляды, заявляют о своём намерении захватить власть на Украине, пытаясь таким образом взять реванш за поражение своих идейных предшественников во Второй Мировой воне на стороне гитлеровской Германии, за состоявшийся провал украинского националистического режима, окрашенного в «оранжевые» и «бело-сердечные» цвета. <…> Партия «Русский блок» зарекомендовала себя как молодая и энергичная политическая сила, твердо стоящая на позициях русско-украинского единства, представители которой активно выступают против политики принудительной украинизации. В этой связи, Всеукраинский Координационный Совет организаций российских соотечественников, заявляет о том, что расценивает заявления украинских националистов, требующих запретить деятельность Коммунистической партии Украины и Партии «Русский блок», как провокационные и противоправные действия, направленные против интересов русского и русскокультурного населения Украины. <…>

Мы обращаемся к руководству Российской Федерацией с призывом не допустить ситуации, когда представители левопатриотического движения, русских и пророссийских организаций Украины будет вынуждены в одиночестве противостоять узурпировавшему власть на Украине альянсу украинских националистов, подстрекаемых и поддерживаемых западными державами. (Це ж у який спосіб керівництво РФ «не допускатиме ситуації»? – О. Р.)

Российское государство создавало на территории Украины индустриальные центры, заселяло юго-восточные регионы русским населением, формировало здесь русскокультурную среду. Поэтому, мы твердо считаем, что руководство Российской Федерации имеет полное моральное право (?!) оказывать действенную (?!) поддержку всем пророссийским, антинационалистическим силам Украины, быть вместе с русским и русскокультурным населением Украины в борьбе против политических притязаний и посягательств украинских националистов и неонацистов.

Перед лицом угрозы националистического реванша на Украине, мы, члены Всеукраинского Координационного Совета организаций российских соотечественников, призываем крепить единство представителей русских и пророссийских организаций, левопатриотических и народно-патриотических сил, всех здоровых сил общества в борьбе за неотъемлемое право многонационального народа Украины жить в союзе с Российской Федерацией, свободно развивать русскую культуру и использовать русский язык на территории государства Украина как государственный наравне с украинским языком. Вместе – мы сила! Национализм не пройдет! Будущее Украины – в Союзе с Российской Федерацией!».

Чи мав рацію Володимир Коваленко, написавши статтю «Сусід з каменем за пазухою»? Питання навіть не риторичне.

До речі, про націоналізм. Видатний англійський політик, прем’єр-міністр Великобританії Бенджамін Дізраелі, єврей за національністю, постійно наголошував, що національне питання – ключ до всіх загадок світової історії. Він категорично стверджував: «Національна приналежність – єдина істина».

Давід Мільман, помічник головного рабина України, під час телевізійного ток-шоу після прем’єри документального фільму «ДНК-портрет нації» на ТРК «Україна» (листопад 2012 року) акцентував: «Є націоналістом, а націоналізм – це основа національної ідеї. Без поваги до себе жодна країна не може існувати. Я вдячний цьому фільму, який намагається повернути народу України почуття поваги до себе. Бо тільки поважаючи себе, можна поважати інші народи. <...> І коли люди України перестануть вважати себе малоросами і почнуть себе поважати – хай вони називають себе арійцями, хай вони називають себе націоналістами».

Є питання?

P.S. 15 квітня 2013 року у своєму блозі Вадим Колесніченко, співголова Міжнародного антифашистського фронту (?) безапеліційно вирік: «Маски знято. Всі ж нікчемні спроби відвести увагу громадськості від злочинної діяльності ОУН, УПА, СС «Галичина» та інших організацій цього штибу, які ми зараз спостерігаємо в окремих ЗМІ, не просто приречені на поразку, але й є жалюгідним плагіатом діяльності українських націонал-фашистів». Закономірно постають питання: кому адресована ця войовнича сентенція? що має означати? яку мету переслідує? Поживемо-побачимо. Та для думаючих, логічно мислячих українців, гадаємо, все зрозуміло ужей зараз.

На Волині пройшли тренування силових структур, починаючи з СБУ до пожежників, в яких задача стояла така - приблизно силами батальйону обороняти від терористів будівлю райвиконкому... Дивні якісь терористи - штурмують владну будівлю, де обороняється цілий батальйон бійців... Скільки ж тих терористів тоді ? По армійськім правилам - не менше трьох батальйонів... Тобто близько півтори тисячі чоловік... 

 

В связи с тем, что в первом чтении принят проект Закона о внесении изменений в некоторые законодательные акты Украины относительно совершенствования процедуры по финансовым векселям (N2845), украинцам стоит задуматься о том, что это означает и чем может грозить собственному карману

 Напомним, данный проект узаконил аферу: 50 млрд грн внутреннего госдолга будет выдано в виде векселей.
«Рекомендация людям: бегите в банк и забирайте деньги! Следующие удары будут нанесены по вашим депозитам и обмену валют, на который введут налог, потому что голодное государство будет рыскать, как шакал, в поисках денег везде», — советует бизнес-философ, политический психоаналитик Геннадий Балашов.

 Он утверждает, что государство будет стараться увеличить налоги, для чего у нас и появилась налоговая полиция. «Бездушный госаппарат становится всё более опасным для каждого гражданина Украины. Потому что работают беспринципно, нагло и на собственный карман, зарабатывая на горе и потерях простых людей», — утверждает Балашов.

 «Держите деньги в долларах и поближе к себе. Самое интересное ещё впереди», — предупреждает эксперт.

 И подводит жирную черту: «Государство — ваш личный враг №1».

БАЛАШОВ ГЕННАДИЙ

Арифметика – наука простая. Даже когда считаешь гривны в кошельке, столько-то плюс столько, дает точную сумму. И если ее не хватает на что-либо необходимое, бессмысленно от досады колотить портмоне. Разве что, если есть шанс, поискать недостающее количество за подкладкой. А если такого шанса нет, приходится думать, как раздобыть прибавку, использовав иные источники. Может быть, даже прийти к выводу: «это необходимое» в создавшейся ситуации можно только отнять. Упаси Бог, я – не о воровстве и не о грабеже на уголовно-бытовом уровне. Исключительно – об обретении необходимой для страны возможности избавиться от азаровского Кабмина. В нынешнюю пятницу это попытались сделать в парламенте. Количественно – не получилось. А каковы качественные результаты, как расценивать голосование с этой точки зрения? И – шире, что было бы, если б хватило голосов? Ну, и конечно, более важно: есть ли польза от заседания, посвященного этому вопросу? Попробуемте поразмыслить.

Начать, все же, придется с арифметики, только непременно – с попыткой рассмотреть не только голые цифры, а то, что стоит за ними. Прорежимные медиа утверждают: «оппозиция провалила голосование за отставку правительства». Озвучиваются подозрения, что сделано это нарочно, по сговору с властью. И тут же, даже вне рассуждений, кто «провалил», заголовки трубят: «Верховная Рада выразила доверие Кабинету министров».
Вот, с последнего утверждения и начнем. Против отставки (то есть, если смотреть беспристрастно, это означает ни что иное, как за доверие существующему Кабмину) голосовал 91 народный депутат. Из конституционного количества 445. Ну, ладно, отминусовав так называемые проблемные округа, где до сих пор нет результата из-за фальсификации, и приняв во внимание, что на пятничное заседание зарегистрировалось где-то около 370-380 человек. Все равно: поддержку азаровскому правительству недвусмысленно высказало меньше сотни нардепов. Какой это процент, а? И корректно ли в подобном случае считать, что Верховная Рада, какой бы она ни была по политическому составу, дала правительству «добро»? И насколько уверенно может чувствовать себя министерский кабинет с таким, прилюдно продемонстрированным одобрением своих действий и планов высшим законодательным органом? Ведь похоже на то, что если бы на голосование было вынесено постановление с противоположным ударением, например, «О выражении доверия правительству» — цифра поддержки была бы ровно такой же…
Перед голосованием, в процессе дебатов, Инна Богословская, призывая к плодотворному сотрудничеству ветвей власти, произнесла достаточно страстно: «парламентское большинство готово подставить плечо правительству». Извините за невольную игру слов, но действительно – подставили. Если плечо, то какое-то полуампутированное. Потому как численный состав фракции Партии регионов – 208 членов. И 40 из них официально числились отсутствующими на столь знаковом голосовании. (Об отсутствующих из оппозиционных фракций поговорим чуть ниже).
По поводу этого достаточно массового регионального прогула можно предположить несколько причин. Одна – классическая: «правильные пацаны», приобретя мандат, как не намеревались, так и не собираются протирать штаны в зале заседаний. Несмотря на озвучиваемые Ефремовым гарантии наведения во вверенном ему подразделении порядка в плане «индивидуального присутствия и голосования». Кстати, целый ряд источников в Инете сообщал еще в среду, что вечером назначено «строгое» совещание фракции ПР, именно по вопросу нехватки голосов, в среду как раз около 40 нардепов партии власти «не голосовали за ключевые вопросы, которые были согласованы на уровне администрации президента».
Но кажется, что в ситуации с отсутствием большинства у большинства (?), в частности, при голосовании за доверие Кабмину, просматривается еще одна составляющая. Можно предположить, что дело не только в том, что «тузы» не считают нужным участвовать в работе парламента просто потому, что не царское это дело. Отсутствие – эдакая «итальянская забастовка»: кое-кто из партии власти еще не решается открыто выступить против невыгодного многим жадного всевластия Семьи; того же азаровского правительства, отгребающего куски бюджета и прочее «в одни руки» — но уже предпочитает занять выжидательную позицию, и если подставлять, то отнюдь не плечо.
Еше один знаковый момент. «Были времена, ах, было времечко, где ж вы, кудри, мягкие как лен…». В предыдущем созыве, да что там, по расчетам – и в нынешнем, до длительного, непреклонного блокирования заседаний оппозицией с целью добиться индивидуального голосования – разве бы могло взволновать партию власти присутствие-отсутствие своих «штыков» во время голосования? Им об этом было и подумать-то смешно. Хоть 50 «посаженных на кнопки» и одна механическая рука Чечетова – и полный шоколад, на табло – любая серьезная цифра. Значит, приходится признать, что начатая с первой сессии (и продолжающаяся) борьба оппозиционных фракций против пресловутого кнопкодавства – все же не пиар-акция, не «хулиганская выходка», а рычаг, который позволил поставить под угрозу парламентскую составляющую режима?
Кому-нибудь может показаться, что я пытаюсь подсластить пилюлю, которая так или иначе, но заключается в конкретике: нынешняя пятница Верховной Рады не отправила Кабмин в отставку. Нет. Просто – привожу факты, на основании их – высказываю некоторые предположения, а выводы каждый должен делать сам.
Не отправила. Не выразила недоверия. Для принятия постановления необходимо минимум 226 голосов. За постановление – проголосовало 190. И здесь – тоже начнем с арифметики, бесстрастных цифр. Среди 190 – 88 от «Батьківщини»; 35 – от УДАРа; 36 (полный состав фракции) дала «Свобода». К оппозиции присоединились в данном случае 21 коммунист; 10 внефракционных депутатов.
Как ни крути, две крупнейшие оппозиционные фракции недодали каждая – по семь голосов от своего количества. Прежде, чем выразить справедливую претензию, стоит, ради справедливости, отметить, что с оппозиционными голосами электронная система «Рада» иной раз в последнее время выкидывает пока нерасследованные фокусы. Вот, в сегодняшних не голосовавших за постановление, числится член «Батьківщини» Денис Дзензерский. А именно Дзензерский, неучтенный «Радой» в голосовании за отмену Пенсионной реформы в среду, написал официальное заявление о том, что голосовал, и не понимает, каким образом «Рада» сумела это не отобразить.
Нет-нет, не ищу оправдания оппозиционерам. Не исключено, что и на этот раз один-два голоса «слизнули», применив техническую фальсификацию. Но не 14 же?! Дисциплина, она, знаете ли, не только на фракцию регионалов должна распространяться… В пятницу оппозиционный нардеп Владимир Арьев написал в Фейсбуке: «будем принимать решение относительно пребывания во фракции депутатов, которые отсутствовали без уважительной причины». И подобный подход – единственно возможный. Уверенность в том, что если человек не лежит в этот день под ножом хирурга или с кем-то из его близких не случилось беды, то он будет делом поддерживать решение фракции – нужна прежде всего оппозиции.
Поведение коммунистов было предсказуемо, но на этот раз – не без оригинального поворота сюжета. На публику. Когда выступали от фракций, Симоненко подержал интригу, взяв слово последним. Если отбросить привычную, пустую риторику о том, что «бело-голубые и оранжевые» равны по вредоносности, то среди шелухи вычленилось зерно. Лидер «красных» бескомпромиссно раскритиковал Азарова, заявив, что его правительство «усиливает деструктивные процессы»; «протестное настроение достигло наивысшей точки». И, наконец: «КПУ будет голосовать за выражение недоверия». Зрители – затаили дыхание…
И что же? Комми продемонстрировали «очко». Да не подумает никто, что я выразилась вульгарно. Цифра 21, в понимании картежной игры. Это при том, что фракция КПУ в составе 33 членов, нужно отдать им должное, всегда голосует полностью и синхронно. Да, Симоненко и вправду пытался заработать очко, по принципу «и невинность соблюсти, и капитал приобрести». Договорная игра с режимом: вы нам позволите (на словах) продемонстрировать «трудящимся», что коммунисты-симоненковцы против и вправду антинародного правительства, а мы уж – поостережемся, не додадим голосов, которые, чем черт не шутит, могут быть опасными. Грязновато, как всегда у отечественных «красных». Но, знаете, и здесь можно заметить знаковые, причем, не худшие тенденции. Коммунисты в Раде-7 не так безоговорочно исполняют распоряжения партии власти, с ними приходится торговаться. Это раз. И два – коль посчитал Симоненко нужным хоть каким кандибобером позиционировать КПУ в качестве «народных защитников», то и он чует, что потенциальные перевыборы властных структур досрочно – вполне реальны.
10 внефракционных «за». При 18 официально отсутствующих, из, никого не хочу обидеть, но «Вороньей слободки» (трудно разобраться, сколько в парламенте этих самых «вне». Кто-то выходит из фракций, так что, попадает туда? А те, кого лишили мандата по суду, но они вроде бы все равно числятся внефракционными на сайте Рады?) Словом, кажется, таких — около 30. Возможно, их достаточно массовое отсутствие при голосовании по поводу доверия Кабмину чем-то похоже на предполагаемые мотивы прогула 40 регионалов: ЕЩЕ не против, но УЖЕ – не за. Кстати, когда в начале сегодняшних заметок позволила себе образ: поискать недостающее количество «за подкладкой кошелька», то имела ввиду работу именно с внефракционными. Парламентские методы, по результатам завершившейся пленарной недели, почти исчерпаны. Но пока Рада-7 существует, подобные попутчики, в хорошем смысле определения, могут еще понадобиться при достаточно знаковых голосованиях.
Но – не по поводу выражения недоверия азаровскому Кабмину. Не потому, что сегодня, так сказать, проехали, и по закону на этой сессии второй раз вопрос поднимать нельзя. А потому – что в плане реальной отставки и ехать-то было некуда. Опять – немного арифметики. Если к 190 прибавить 14 «испарившихся» оппозиционеров, приплюсовать 12 коммунистов, «ослушавшихся» Симоненко, гневно клеймящего правительство – то все равно выходит 216, а не 226. Ну, конечно, если бы к ним еще потенциальных 20 внефракционных, то по минимуму, но в самый раз. И опять – нет. Поскольку если бы все внефракционные были так «распропагандированы», то комми получили бы приказ – голосов не давать.
Так что, оппозиция сознательно шла на проигрыш? Вопрос, что считать на данном этапе проигрышем, а что – тактическим, но выигрышем. «Отставить» правительство в одночасье было и вправду практически невозможно. А если бы и да, то что дальше – при существующих структурах режима? Янукович, обрыдавшись в Межигорье от раскаяния, вынес бы кандидатуру премьера и состав Кабмина – не из той же своей шоблы? И Рада, находящаяся в патовом положении, смогла бы результативно противостоять ничего не стоящей смене фейсов и ФИО?
Скорей всего, режим должен быть отрешен от власти не «в розницу, а оптом». Но для этого отрешения, кардинального изменения, смены курса движения страны – нужна наглядная агитация в лучшем смысле слова. И в нынешнюю пятницу – она была. Гласно.
Заголовок заметок — из старого советского анекдота. В приемной парткома жмется дрожащая фигура. Кто-то из заседающих выходит, «а ты чего здесь делаешь?» — «так… претензии ко мне… говорили – слушать будут» — «слушают – соловья. А тебя здесь (употреблен грубый глагол – В.А.) – иметь будут».
Так оно и выглядело по отношению к нашему славному правительству. Наконец-то. Впервые за три года янучарства, Кабмин, не представивший вопреки требованиям закона, программу действий, вынужден был пройти всю процедуру, и режим не смог избавить его от этого. Правительство выглядело бледненько, и его не столько «слушали», сколько… Причем – не по «сокращенной прграмме», нажать на кнопочки, как настаивал накануне Ефремов – а по полной. Начиная от планового «часа правительства», где отдувался министр агропромышленной сферы Присяжнюк. И, почесывая спину под расстегнутым пиджаком, не мог ответить на вопросы по сути внефракционного депутата Ивахива (кстати, именно конкретика, отстаивание интересов округа), ни оппозиционерки Кужель, которая наступала с цифрами и фактами.
По главной теме дня – вопросе «об ответственности правительства» (опять-таки, впервые за янучарство, не посмели не вынести этот вопрос от оппозиции), докладывал Яценюк. Нравится он кому или нет – говорил без излишне декларативных «геть» и «ганьба». Цифры и факты, о том, как на фоне заявления от Азарова о преодолении «кризы» и «пакращенни», по данным Госкомстатистики рост ВВП – 0%, что есть стагнацией; рост цен на так называемый «продуктовый набор» за год – на 61%. Минус – 6% роста промышленности. Гибель золотовалютного резерва, возрастание внешнего долга, закрытие промпредприятий. Были озвучены и конкретные предложения законопроектов, которые пакетно готовы у оппозиции по большинству направлений, и то, «где взять деньги» хоть на первое время, если за последние 3 года расходы на содержание госструктур поднялись на 30 миллиардов гривен.
Азаров, в свою очередь, уткнувшись в бумаги, в стиле, над которым уже грешно смеяться («Адин, КОМА, 36 процентив»), шептал, что «нам удалось спасти ситуацию». И что они 18 раз поднимали зарплату бюджетникам, и 34 раза – размер пенсий.
Некие цифры – и в одном, и в другом выступлении. Кому верить, если профессия гражданина не предполагает времени на скрупулезный анализ? А верить – себе. Примерить все на личную повседневную жизнь: свои доходы, ущемления, или, напротив, поддержку со стороны власти. На тарифы, цены, дороги, больницы, школы и т.п. в своем городе, поселке, селе. Не в лицах политиков – дело. В тенденции развития страны.
То, что было озвучено в пятницу, стало достоянием всех, кто имел возможность подробно узнать и сравнить с реально происходящим, коснувшимся каждого. Материал для размышлений, выводов, действий. Но… Прорежимные СМИ и наемные политологи лгут и будут лгать, вырывать из контекста, переносить акценты. Там в Раде оппозиция раздала нардепам брошюрки с изложением падения страны при этой власти, и конкретными предложениями иного пути. Мы, граждане – не нардепы. Оппозиция, слабО сделать и распространить внятные, сжатые, конкретные листовки с фактажом – но в каждый дом?
Ведь когда в начале этих заметок упоминалось: если не хватает «суммы в ограниченном кошельке» для приобретения нужного, может, единственный выход – отнять? Власть отнять. А сделать это можно только с помощью граждан. Если они рассмотрят, почему нужно отнять власть у «этих», и что может быть взамен азаровского бормотания.

Виктория АНДРЕЕВА,

«ОРД»