Хворі відділення СНІДу відмовляються залишати приміщення лікарні на вулиці Лаврській у Києві, поки не буде готове нове, заявляють організації пацієнтів. Усіх інших пацієнтів клініки Інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Громашевського виписують або тимчасово переводять в інші лікарні, попри підписаний меморандум між церквою, Академією наук та громадськими організаціями. У цьому документі зазначалось: поки не здадуть в експлуатацію нову клініку, в будівлі біля Києво-Печерської лаври залишаться всі пацієнти. 
 
У клініці Інституту епідеміології та інфекційних хвороб імені Громашевського, пацієнтів якої тимчасово «розселяють» по інших лікарнях, продовжують приймати ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД та надавати їм допомогу. Про це Радіо Свобода повідомив Володимир Жовтяк, голова координаційної ради Всеукраїнської мережі людей, які живуть із ВІЛ. За його словами, поки не буде нового приміщення, ніхто нікуди не піде. Хоча дебати з цього приводу із керівництвом лікарні та Національною академією медичних наук проходять мало не щодня, зазначає Жовтяк.
«Так, їм, напевно, хотілося б зробити це швидше, але є певні технологічні процеси, які вони не завершили, зокрема, я маю на увазі здачу в експлуатацію приміщення на Амосова, – говорить він. – Тому зараз триває виселення інших відділень: відділення нейроінфекцій та відділення реанімації. Ці відділення переїжджають у приміщення на Галицькій».
 
Окрім того, стало відомо, що в інші лікарні перевели також хворих на вірусний гепатит. Пацієнтка, з якою вдалося поспілкуватись Радіо Свобода, зазначила, що в Олександрівській лікарні, де вона зараз перебуває, умови її влаштовують:
«Я тут лежатиму стільки, скільки треба з гострим гепатитом В. Все нормально, не переймайтесь». Сюди ж у реанімацію перевели чоловіка Олени.
«Коли нас клали у лікарню, попереджали, що незабаром будуть переводити. Але взяти нас не відмовились, бо мій чоловік – дуже тяжко хворий. Ми сподіваємось, що лікарня працюватиме і далі. Нам казали, що десь через тижні два відкриють нову», – розповідає жінка.
 
Ще одна хвора, яка відмовилася себе називати, в особистій розмові зауважила однак, що її з гепатитом зі стаціонару виписали додому. Деякі інші пацієнти раніше надсилали звернення до омбудсмена. Вони переконані: те, що відбувається у клініці Інституту Громашевського, порушує їхнє право на медичну допомогу.
 
Хворі, які досі лишаються у приміщенні на Лаврській, нервуються. Один із пацієнтів Анатолій висловив своє незадоволення головному лікарю клініки.
«Я лежу на стаціонарі. Починають просто тиснути. Починають виселяти. Хочуть тупо розігнати інститут. Мені сказали в Москві: якщо хочеш жити, то єдине місце в Україні, де ти можеш лікуватися, Інститут Громашевського», – говорить Анатолій.
 
Нетранспортабельних у клініці на Лаврській немає – головний лікар
 
Тим часом головний лікар клініки Інституту Громашевського Костянтин Легеза запевняє, що жоден хворий без допомоги не залишиться.

«Хворих, які потребують подальшого лікування, переводимо в інші клініки міста Києва. Після відкриття клініки ми їх усіх знову заберемо до себе назад. У нас хворих, які не можуть бути транспортабельні, на сьогоднішній час немає», – заявляє він.
 
За інформацією українського представництва Всесвітньої організації охорони здоров’я, у них даних, що хтось із пацієнтів клініки не отримує медичну допомогу, немає. Про це Радіо Свобода зауважив заступник представника ВООЗ в Україні Ігор Перегінець.
 
«У якому місці пацієнти будуть отримувати лікування, для нас не суть важливо. Важливо, щоб пацієнти його отримували. За нашою інформацією, всі пацієнти, що перебувають на амбулаторному та стаціонарному лікуванні в інституті епідеміології, отримують лікування».
 
11 липня представники Києво-Печерської лаври, двох пацієнтських організацій та Академії медичних наук підписали меморандум, що клініку переселять тільки після того, як буде готове нове приміщення.

Однак виселення почали достроково. За даними МОЗ, стан більшості приміщень нинішньої лікарні, яка була побудована ще 100 років тому, незадовільний і не відповідає сучасним вимогам надання якісної медичної допомоги.
 
Запит Радіо Свобода до Головного управління Держсанепідслужби у місті Києві, яке, за словами деяких пацієнтів, проводило перевірку будівлі, поки що лишається без відповіді.

Тим часом, речник Української православної церкви (Московського патріархату), отець Георгій Коваленко зазначив, що на місці інфекційної лікарні на Лаврській «має бути Лаврська лікарня для прочан і для братії».

Місту Жовква, що на Львівщині, пощастило. І не лише тому, що його будував архітектор Павло Щасливий, а тому, що його феномен у людях, котрі творили ренесансне місто Галичини. За кількістю архітектурних пам’яток воно поступається хіба що Львову. Втім, архітектура руйнується, а жовківчани за роки незалежності не відродили характер і дух міста.
 
Двадцять років тому в церкві Святого Лазаря у Жовкві знайшли оригінальну грамоту 1865 року з посланням для нащадків. Понад 150 років цей документ зберігався під куполом храму, при якому на початку XVII століття донька засновника Жовкви – польського шляхтича Станіслава Жолкевського – зробила притулок для вбогих людей. На старому пергаменті, з гербом Жовкви з австрійських часів, влада зобов’язалася відродити притулок, який перебував тоді у занедбаному стані.
 
«Тоді влада опікувалась, офірувала, а сьогодні всі розводять руками, що немає грошей», – каже настоятель храму отець Петро.
 
Загалом проблемами міста переймаються сьогодні одиниці жовківчан, справжніх диваків рідного міста. А переважна більшість мешканців, зі споживацькою ментальністю, не відчуває відповідальності за рідне місто.

Радянська влада зруйнувала дух міста, перейменувала його на честь свого героя-льотчика Нестерова. Після радянсько-німецької війни повністю змінилось середовище міста, корінних жителів майже не залишились – одних знищили, інших вислали, комусь вдалося втекти. Відтак Жовкву населили селяни і приїжджі, у містечку були дві військові частини, було втрачено дух міста. Жовківчани не поспішають відвідати виставки у музеї, байдуже проходять повз купи сміття у старому замковому парку (саме за кресленнями жовківського збудовано парк біля Вілянівського палацу у Варшаві), зрештою, самі ж і смітять, не знають історію королівського міста.


 
Жовква переживає ренесанс?
 
Науковець, завідувач музею «Жовківський замок» Софія Каськун найбільшою проблемою Жовкви називає людську свідомість. Бо феноменом міста є люди, які його творили.
«Зараз Жовква переживає ренесанс, потрібно відроджувати свідомість людей. У Жовкві був дух місця. Жовква була перлиночкою цілий час і завжди вирізнялась, притягувала людей, які могли щось зробити і сказати», – каже науковець.
 
Станіслав Жолкевський у 1594 заклав місто, яке у 1603-му отримало Маґдебурзьке право. На місці села Винники збудували так зване «ідеальне місто», це коли ідеально поєднані архітектура, оборонні споруди, забезпечено комфортне проживання людей. І ця автентика збереглась.
 
Наприкінці ХVІІ століття Жовква належала правнукові Жолкевського – королю Яну ІІІ Собеському, це була його приватна улюблена резиденція. Саме у той період місто розквітало. Окраса Жовкви – замок, зведений у XVI столітті, зазнав суттєвих змін у всі наступні сторіччя. Його власниками, як і Жовкви, були Жолкевські, Давидовичі, Собєські й Радзивілли.
«Жовку можемо прираховути до імовірного міста, де народився Богдан Хмельницький, – каже науковець Софія Каськун. – Збереглись документи, в яких мовиться, що дослідник, монах бачив листи Регіни Жолкевської до чоловіка Станіслава, який був постійно на полі битви, де вона повідомляє, що прийняла на проживання у 1594 родину Михайла Хмельницького (тоді збіднілого шляхтича). А у 1605 році донька Софія одружується з Яном Даниловичем, і з нею переїжджає Михайло Хмельницький з родиною. Ймовірно, якщо не у Жовкві, то довкола неї і народився Богдан Хмельницький».
 
Архітектура вабить туристів
 
До ХІХ століття Жовква славилась різьбярською школою і малярством, саме з Жовкви пішло мистецтво бароко в Україні, зазначає Софія Каськун. Замок, вежі, оборонні мури, монастирі,костели, церкви, синагога – архітектура робить місто неповторним. Таких, як Жовківська синагога у Європі лише три. Втім і ця пам’ятка архітектури, і замок, і старі розкішні вілли – у занедбаному стані, на місці пам’яток виростають нові будівлі. Хоча з 1994 року історична частина має статус Державного історико-архітектурного заповідника, підпорядкованого мінкульту.
 
Мер Жовкви Петро Вихопень розповів Радіо Свобода, що замок, який перебуває у державній власності, від 2008 року немає фінансування, але рятуватимуть пам’ятку завдяки коштам Європейського Союзу. Він сподівається, що синагогу реставрують за кошти Німеччини. 

«На 13 тисяч мешканців наш бюджет становить десять мільйонів гривень, це мізер. Ще й постійні труднощі з казначейством. Туризм є одним із пріоритетних для міста, хоча на ньому багато не заробиш, ще одна перспектива – це агропереробні підприємства. Є у місті невеликі підприємства, де працює по 30-50 людей, але не жовківчани, а з навколишніх сіл. Бо там низькі зарплати», – каже міський голова.
 
Окрім бюджетної сфери і торгівлі роботи у місті немає. Іноземний інвестор боїться вкладати гроші у розвиток підприємництва через нестабільну ситуацію в Україні.
 
Більшість туристів з України та Польщі
 
Протягом року Жовкву відвідує 30-40 тисяч туристів, більшість з Польщі та України. У жовківських готелях зупиняються гості, щоб відвідати Львів, бо дешевше проживання і до міста Лева лише 27 км.
 
Підприємець Роман Онисько був першим, хто у Жовкві відкрив готель, починав з кількох номерів, бо розумів, що місто має туристичний потенціал.
 
«Шкода, що синагога не реставрується, бо це б дало поштовх. Якщо замок реставрують, то там можна проводити багато заходів. Сьогодні у Жовкві можна розмістити 200 людей у готелях», – каже підприємець.
 
Щоби розвивати туризм, потрібна не лише належна інфраструктура, але й власний туристичний продукт, який ще не з’явився у Жовкві. Чимало молодих людей працюють у Львові і провінційне містечко для них, як спальний район. Інша частина людей займається торгівлею, перепродуючи польські товари.
 
«Яке середовище творить молодь? Середовище хворе, і це проблема загальноукраїнська. Жовква могла б скористатися тим, що недалеко кордон із Польщею. Місто Замосць старалось налагодити контакти. Зорганізували джазовий концерт і прийшло кілька людей…», – зауважує Софія Каськун.
 
Замало перейменувати вулиці, на місці пам’ятника Леніну встановити фонтан із Богородицею. Важливо зробити вибір – творити чи руйнувати місто, яке залишили шляхтичі й королі, а тим паче будував архітектор Щасливий.

---

Галина Терещук В ефірі Радіо Свобода з 2000 року. Закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Франка.

1941 розповідь військовополоненого: "Німці змусили нас копати яму. Коли яма була готова нас вишикували. Німецький офіцер сказав:-юде вийти з шеренги! Жиди  вийшли.-Юде стрибай в яму!Жиди пострибали-рус бери лопати і закопуй юде! Ми перезирнулися і ніхто не взявся за лопати. німець сказав:-юде вилазь!-рус стрибай в яму! - юде закопуй рус! Жиди похапали лопати і почали нас закопувати. Коли земля дійшла нам до пояса німець зупинив жидів і запитав:-ну, що рус , зрозумів, хто такий юде? "

Украина стремительно летит в пропасть. Разрушена вся система государственности, институты власти. В стране 4 года отсутствуют любые органы власти, включая местные, Президент страны брошена в тюрьму. В Украине полный разгул бандитизма и репрессий. Ежедневно убивают, сажают, насилуют... Те, кто раньше назывался милицией, судьями – сегодня плотно сомкнулись с ворами и убийцами. Вовсю идут аресты по всей стране. Неугодных бандитам, несогласных с режимом бандитов, просто владеющих хоть каким-то имуществом, приглянувшимся уголовной своре.
И что при этом народ? Народ извиваясь, как уж на сковородке, продолжает изгаляться над оппозицией ... Нет, я не об армии троллей и ботов, запущенной, как новое бактериологическое оружие против здравомыслия и общечеловеческих ценностей, устоев жизни.
Я о тех, кто сладострастно уничтожает доброе имя оппозиционеров, будучи совершенно уверенным, что с высоты его местечкового насеста лучше видно, ЧТО и КАК, и КТО должен делать. Видимо, синдром футбольного болельщика у телевизора прочно угнездился в сознании обывателей. И далеко не до каждого обывателя дошло ещё, что беспредел в стране – это КАТАСТРОФА, а не игра. Причём, катастрофа, касающаяся каждого.
Вместо того анализировать ПРеступную деятельность и понять, кто в реальности является виновником всех несчастий в стране и настоящим врагом, обыватели изощряются друг перед другом, кто краше обзовёт оппозицию, кто больше выльет на этих людей грязи.
КРАСИВО?..
СТРАШНО?..
БЕЗЫСХОДНО?..
НЕТ!!!
Несмотря на массу обывательского равнодушия, конец верёвочки всё равно настанет. Хотя, если честно, надоело писать и объяснять. Поехала Кужель в Горловку сразу после аварии – весь Интернет заполнили гневные выкрики «Пиарится!». Если бы не поехала – орали бы, «Где оппозиция!». Поехал Яценюк к Тимошенко в больницу – «Делает вид, что переживает». Не поехал бы – «Рад, что Тимошенко в тюрьме». А несколько сайтов вообще написали, что Турчинов не поехал, потому что..........у него не хватило денег.
А почитать, что оппозиция ЗАРАНЕЕ расписала, кто и где будет в этот печальный день, и сообщила об этом, СЛАБО?
Нет, это на лохов и рассчитано. На тех, кому так мешает оппозиция «бороться», сидя на насесте, с настоящим врагом.
Народ, ещё не надоело бесконечно выкручиваться и оправдывать собственное равнодушие и откровенную тупость, недочётами оппозиции? Целая толпа комментаторов, радостно подхватила подсунутую им рыгами кличку оппозиции, и, визжа от счастья, уже полгода жуёт эту жвачку.
ГРЯЗЬ, которой поливают оппозицию в целом, и каждого из оппозиционеров в отдельности – это ИНСТРУМЕНТ РЕПРЕССИЙ!!!
Причём, инструмент не новый, хорошо проверенный гэбистами за 70 лет, но очень эффективный. Особенно эффективно он действует на слабохарактерного и очень «ранимого» обывателя, которому так нравятся сплетни и скандалы. И неважно, что они придуманы, неважно, что они поют в унисон с врагами – главное побольше желтизны и дурно пахнущих «новостей».
Люди, С КЕМ ВЫ ОСТАВИТЕ СВОИХ ДЕТЕЙ???
КАКУЮ СТРАНУ ВЫ ОСТАВИТЕ БУДУЩЕМУ ПОКОЛЕНИЮ???
Страну титушек, шкод, пиховшеков и чаленко?
Украину сквернословящих комментаторов?
Страну, население которой не трогают чужие трагедии и людские судьбы?
Украину, в которой обыватель становится на сторону насильников и уголовников, рассуждая о недостатках ЖЕРТВЫ?
Или вы считаете, что после вас, хоть януковичи, хоть гопники, хоть потоп, лишь бы вас не трогали?

P. S. И новая подборка провокаций. На этот раз, полностью посвящённая Юле.
Что вызывает гомерический смех, так это то, что журнаШлюхи, пишущие опусы, в которых красной нитью проходит рефрен «Тимошенко все забыли, и она никого не интересует», даже не понимают своими жалкими мозгами, что СОТНИ ежедневных статей, написанных ими же, полностью ОПРОВЕРГАЮТ этот тезис. ))))))))))

1. http://inpress.ua/ru/politics/14258-sizhu-za-reshetkoy-v-bolnitse-syroy
2. Европарламентер о Тимошенко: Она украинка и должна доверять украинским врачам http://www.pravo-kiev.com/events/evroparlamenter-o-timoshenko-ona-ukrainka-i-ona-dolzhna-doveryat-ukrainskim-vracham
3. К Тимошенко не всегда и не во всем прислушиваются, даже в ее родной партии http://argumentua.com/novosti/k-timoshenko-ne-vsegda-i-ne-vo-vsem-prislushivayutsya-dazhe-v-ee-rodnoi-partii
4. Тимошенко пішла у забуття і більше не зможе повернути собі колишню популярність – політологи http://tsn.ua/politika/timoshenko-pishla-u-zabuttya-i-bilshe-ne-zmozhe-povernuti-sobi-kolishnyu-populyarnist-politologi-305585.html
5. Политолог: Главная беда Тимошенко в том, что общество стало о ней забывать http://www.from-ua.com/news/283fd3aa857a7.html
6. Тимошенко не победит Януковича во втором туре, - политолог http://www.ukr.net/news/politika.html
7. Тимошенко больше не влияет на Батькивщину http://minprom.ua/news/129415.html
8. Нужна ли Тимошенко в качестве лидера оппозиции http://lenta-ua.net/novosti/politika/28093-nuzhna-li-timoshenko-v-kachestve-lidera-oppozicii.html
9. Конец игры. Тимошенко признала поражение http://donetskie.com/novosti/2013/08/07/konets-igry-timoshenko-priznala-porazhenie



Катерина Маслова ·

Залізничники вирішили, що 22 мільярди за лізинг електровозів, має отримати фірма «Прем’єр Лізинг», яку обслуговували «межигірські» юристи.

Наприкінці минулого тижня у ЗМІ прокотилась низка публікацій про те, що «Укрзалізниця» замовила «маловідомій компанії» електровози на 8 мільярдів по лізинговій схемі. Оскільки «маловідомою» компанією було названо широковідому у вузьких колах фірму «Прем’єр Лізинг», то не буде зайвим нагадати про героїв нашого часу, а також додати трохи більше інформації про ці тендери взагалі.

По-перше, поки різні сайти передруковували один у одного інформацію з першоджерела «Комерсанту-Україна» про тендери на 8 млрд грн., у «Віснику держзакупівель» з’явилось ще кілька оголошень про акцепти «Прем’єр лізингу» – наразі маємо акцепти на загальну суму 22,33 млрд грн. З цієї суми 22,07 млрд грн. – це закупівлі електровозів, а решта – закупівлі рейкозварювальних комплексів на автомобільних шасі, які можуть їздити і по рейкам (весь перелік тут).

По-друге, називати «маловідомою» компанію «Прем’єр Лізинг» – трохи зневажливо як для фірми, яка до останніх тендерів менше ніж за рік уклала угоди з «Укрзалізницею» на 5,29 млрд грн., а з врахуванням останніх електровозів взагалі матиме тендерний букет на 27,62 млрд грн.

Отже просто нагадаємо хто ховається за «прем’єрською» вивіскою.

Засновником фірми «Прем’єр Лізінг» є Анатолій Герасименко, мешканець смт Білокуракине Луганської області. Компанія прописана за адресою масовою реєстрації в Києві по вул. Горького, 97.

За даними «Української правди», реєстрацією та супроводом діяльності різних фірм, в тому числі і «Прем’єр лізингу» займалась «Юридична компанія «Стайлинг». А засновник «Стайлингу» Богдан Данкевич відомий як засновник ПАТ «Домінанта», основним акціонером якого є ТОВ «Танталіт» – номінальний власний резиденції «Межигір’я» Віктора Януковича.

Директором «Прем’єр лізингу» є Андрій Черніков, теж широковідомий діяч у вузьких колах. У 2009 році він очолював компанію «Укррослізинг», коли вона намагалась продати Київському метрополітену вагони на суму 1,39 млрд грн. За даними ГоловКРУ, вартість вагонів було завищено на 55%.

Тоді засновником «Укррослізингу» була кіпрська компанія «Імпофірм Консалтінг Лімітед». Вона також виступала засновником ТОВ «Албента», пов’язаного з бізнес-групою народного депутата від Партії регіонів Юрія Іванющенко (про зв’язки «Укррослізингу» з Юрою Єнакіївським докладніше тут і тут).

Нині Черніков також відомий як директор ТОВ «Фортуна-лізинг», яке отримало підряд Сімферопольського аеропорту на лізингові послуги вартістю 297,54 млн грн. А директором «Укррослізінгу» після Чернікова була призначена Світлана Жукова, яка до цього працювала у фірмі «ВТБ лізинг Україна», дочірній компанії російського «Внешторгбанка» (до росіян у історії з лізингом електровозів ми ще повернемось).

По-третє, самі тендери пройшли на межі закону.

На тендерах на постачання електровозів залізничники мали по три пропозиції – від «Прем’єр лізингу», а також від фірм «Альянс лізинг» та «ОТП-лізинг». З цієї трійці лише остання компанія з міжнародної групи ОТП видається абсолютно зовнішнім гравцем, який вирішив спробувати щастя у багатомільярдній грі, а потім здивувався потужностям конкурентів. Вже після тендеру представник компанії розповідав «Комерсанту», що пропозиція ОТП (лізингова ставка 13%) була зроблена взагалі на межі рентабельності. Тому конкурувати їм з «прем’єрською» пропозицією 9,5% було взагалі неможливо.

Хоча чомусь є враження, що якби «ОТП» запропонувало електровози під 9%, то у них би з’явились проблеми з оформленням заявки, і до тендерів було би допущено лише двох інших учасників. У цьому випадку «Альянс» забезпечив би «Прем’єру» тендерне алібі, будучи єдиним мінімально необхідним конкурентом для процедури «відкритих торгів». Бо ці фірми недалеко попадали від спільної яблуні.

Як вже йшлось вище, «Прем’єр лізинг» мав справу з юридичною компанією «Стайлинг». І саме ця юркомпанія у 2011 році заснувала «Альянс лізинг» (згодом лізингову фірму було перереєстровано на такого собі киянина Сергія Білоткача).

Відмітимо, що така «пов’язаність» законом не карається, бо нашим правоохоронцям та іншим стражам держбюджету потрібно, щоб хтось їм офіційно довів наявність у тендерних конкурентів одного співзасновника з часткою щонайменше 25% в обох компаніях. На все, що складніше описує зв’язки між фірмами, закон офіційно плювати хотів.

Цього разу плювок вийшов аж на 22 мільярди.

Також є певні сумніви у тому, що це взагалі була найкраща схема.

Закупівля у кредит коштує дешевше від лізингу, оскільки постачальник закладає у свою винагороду і кредитний відсоток, і ризик того, що замовник з часом відмовиться від придбаних електровозів.

Тож хто має отримати задоволення від цієї схеми?

Той же «КомерсантЪ» відмічав, що «Прем’єр лізинг» зміг запропонувати найдешевші відсотки тому, що за фірмою, можливо, стоять дешеві кредитні гроші кремлівського «Внешэкономбанку». Також у фірми, наближеної до найвищого керівництва країни, у рукаві цілком можуть бути варіанти компенсації лізингової ставки від виробника техніки. Чому б не припустити, що російські виробники електровозів (а саме у них будуть купувати техніку) мають відповідну вказівку з Кремля піджати свою маржу на кілька відсотків, які у вигляді знижки і перекочують у кишеню лізингодавця?

У цьому випадку всі учасники схеми будуть задоволені. Кремлівський банк вкладається у подальше збільшення залежності української економіки від російських грошей, російський виробник отримує величезне замовлення на кілька років роботи, мешканець села Білокуракине отримає свій процент від багатомільярдного замовлення. Оплачує ж банкет «Укрзалізниця».

Єдине питання, чи будуть задоволені пересічні українці та вітчизняний бізнес, яким «Укрзалізниця» по кілька разів на рік підіймає тарифи на перевезення, бідкаючись на свою збитковість?

Юрій Ніколов, «Наші Гроші»

Ігор Степанович Улуханов Російський лінгвіст, доктор філологічних наук, професор, головний науковий співробітник відділу історичної лексикографії та історичної граматики Інституту російської мови ім. В.Виноградова РАН, фахівець з історії російської літературної мови, словотвору, морфології, лексикології та граматики сучасної російської мови.
Закінчив філологічний факультет МДУ ім. М.В.Ломоносова.
З 1958 р. працює в Інституті російської мови АН СРСР (РАН). У 1966 р. захистив кандидатську дисертацію на тему «Слов'янізми в російській мові (Дієслова з неповноголосними приставками)» (науковий керівник - ак. В. В. Виноградов), в 1975 р. - докторську дисертацію на тему «Словотвірна семантика в російській мові і принципи її опису ». Один з авторів розділу «Словотвір» «Російської граматики» (1980), брав участь у створенні «Словника словотворчих морфем російської мови», «Словника давньоруської мови (XI-XIV ст.)». Член Комісії з словообразованию при Міжнародному комітеті славістів. З 1994 по 2008 - голова цієї Комісії.

В роботі "Разговорная речь Древней Руси" ("Русская речь", № 5, 1972): круг славянизмов, регулярно повторявшихся в живой речи народа Московии, расширялся очень медленно. Записи живой устной речи, произведенные иностранцами в Московии в XVI - XVII веках, включают только некоторые славянизмы на фоне основной массы местной финской и тюркской лексики.

В "Парижском словаре московитов" (1586) среди ВСЕГО СЛОВАРЯ народа московитов находим, как пишет И. С. Улуханов, лишь слова "владыка" и "злат". В дневнике-словаре англичанина Ричарда Джемса (1618 - 1619) их уже больше - целых 16 слов ("благо", "блажить", "бранить", "воскресенье", "воскреснуть", "враг", "время", "ладья", "немощь", "пещера", "помощь", "праздникъ", "прапоръ", "разробление", "сладкий", "храмъ"). В книге "Грамматика языка московитов" немецкого ученого и путешественника В. Лудольфа (1696) - их уже 41 (причем, некоторые с огромным финским "оканьем" в приставках - типа "розсуждать"). Остальная устная лексика московитов в этих разговорниках - финская и тюркская.

У лингвистов той эпохи не было никаких оснований относить язык московитов к "славянским языкам", так как самих славянизмов в устной речи не было (а именно устная речь народа является тут критерием). А потому и разговорный язык Московии не считался ни славянским, ни даже околорусским: крестьяне Московии говорили на своих финских говорах. Характерный пример: русского языка не знал и мордвин Иван Сусанин Костромского уезда, а его родня, подавая челобитную царице, платила толмачу за перевод с финского костромского на российский "государев" язык. Забавно, что сегодня абсолютно мордовская Кострома считается в России "эталоном" "русскости" и "славянства" (даже рок-группа есть такая, поющая мордовские песни Костромы на русском языке, выдавая их за якобы "славянские"), хотя еще два столетия назад никто в Костроме по-славянски не говорил. И тот факт, что Московская церковь вещала на болгарском языке (на котором писались и государственные бумаги Московии), - ничего не значил, так как вся Европа тогда в церквях говорила на латыни и вела делопроизводство на латинском языке, и это никак не было связано с тем, что за народы тут проживают.

Перший крок до українізації Південно-Східної України – це не змушувати людей розмовляти українською, а зробити їх патріотами. Вважає лідер новоствореного руху Російськомовний українських націоналістів (РУН) Сергій Замілюхін.

– Як і чому виникла організація Російськомовних українських націоналістів?

– Організація створювалася не те, щоб спонтанно, але у всякому разі спочатку не стояло завдання її створити. Насамперед створювалися групи у соцмережах, було просто бажання зібрати навколо себе людей з такими ж поглядами задля живого спілкування. Я розумів, що таких людей маса, і явище російськомовних українських націоналістів, про яке говорять десь з 2008 року, є масовим. Зрештою спроба об’єднати таких людей у соцмережах принаймні додає їм впевненості, що вони не самі, що це явище для України, що їхні погляди підтримують і вони не білі ворони. Так почали збиратися люди у соцмережах і коли дійшло до певної критичної маси, почали виникати ідеї, що з цим щось слід робити. А 14 жовтня, на Покриви, до дня народження УПА, ми надрукували 10 тисяч кольорових флаєрів російською мовою «Розкажи правду про УПА», де розвінчувалися усі міфи радянської епохи про Українську Повстанську Армію. Ми оголосили, чи є охочі роздавати у південно-східних областях ці листівки. Акція пройшла вдало: організували її за дуже короткий термін, десь приблизно за тиждень, і роздали листівки у 16 містах України. Саме цей захід і підштовхнув до створення організації. Десь протягом місяця відбулося обговорення питання. Можу сказати, що ідея створення організації визріла як щось саме по собі зрозуміле із групи однодумців.

– Скільки людей сьогодні налічує РУН?

– Тут є два аспекти: частина людей – це учасники груп у соціальних мережах, а частина – учасники організації. Ми розуміємо, що соцмережі і реальний вступ в організацію – це дві великі різниці. У соцмережах набереться десь близько восьми тисяч прихильників. Якщо ж говорити про реальних членів, то їх не так багато, бо організація лише формується, відбуваються перші зустрічі. Потенціал є немалий, оскільки перші осередки ми відкрили лише у шести містах. А судячи з настроїв, які є у групах, то на нас чекають у багатьох містах Південно-Східної України.

– В Україні сьогодні є чимало організацій націоналістичного спрямування. Чи була потреба у створенні ще однієї?

– Тут йдеться у різниці психології поглядів, саме психології, а не самих поглядів. Російськомовна людина приходить до ідеї націоналізму не тому, що народилася у цьому середовищі і так має бути, а тому, що усвідомила певну інформацію, зробила для себе висновки: те, що відбувається – неправильно. Тож незважаючи на те, що людина є частиною російськомовного середовища, супротив, який у ній назріває, виводить її на певний протестний рівень. Спочатку людина є патріотом, потім у неї з’являються якісь націоналістичні погляди, відповідно це приходить через пізнання. Є такий дуже хороший вислів, якщо російськомовний націоналіст не просто голосує за одну державну мову, то він не просто розуміє, що це треба, він розуміє, чому це треба. Люди з цього середовища краще розуміють, як донести ідею націоналізму на теренах південного сходу України.

– А як ви особисто дійшли до ідеї націоналізму?

– Усе почалося з ознайомлення із правильною історією України. Поступово накопичувалась інформація, яку ретельно приховували за радянських часів. Тому я й вважаю, що перший крок до українізації південного сходу – це зробити з російськомовних українців насамперед патріотів. Свого часу нам закидали навіть, що ми адепти «русского мира», але все ж вдається переконати людей у зворотному. До речі, ми ухвалили рішення відкрити відділення РУН у Львові. І робимо це не тому, що у Львові є російськомовні, яких ми б могли об’єднати, а тому, що вважаємо, що людей треба інформувати про те, що є російськомовні українці. Адже зокрема на Західній Україні російськомовних сприймають як росіян, а не як українців. Тому ми хочемо пояснити, чому це відбулося і що все це можна виправити. Таким чином наша організація може стати об’єднавчою між Заходом і Сходом.

– Як інші націоналістичні організації, зокрема «Свобода» ставляться до РУН? Чи є якісь спільні плани дій?

– Наразі спільних планів дій не існує. Ми наразі самі формуємося як організація, але було кілька акцій, які ми провели разом із «Тризубом імені Степана Бандери». Контакти на рівні місцевого відділення були у Донецькому регіоні. Про теплі стосунки говорити надто рано, але є контакт на рівні взаєморозуміння. Зі «Свободою» контактів наразі нема, але, гадаю, це питання часу.

– Ви згадували акцію роздачі листівок «Розкажи правду про УПА». Як її сприйняли на Півдні та Сході України?

– По-різному, звичайно. Зокрема були й ситуації не зовсім мирні. Після цієї акції ухвалили рішення, що потрібна підтримка сильних хлопців. Адже під час тієї акції листівки роздавали дівчатка, і траплялися доволі прикрі моменти. Але народ сприймав по-різному. Утім, те, що текст був російською, збільшувало шанси бодай його прочитання. Зрештою принаймні відразу не викидали, а брали із собою. Ми не спостерігали масового викидання листівок.

– Найближчими вихідними в Україні очікують на візит патріарха Кирила і президента РФ Путіна. Низка організацій вже заявили, що готуються до акцій протесту. Чи братиме участь у цих акціях РУН?

– Окремо брати участь в акціях не будемо, але однозначно приєднаємося, оскільки у Києві наразі окремого відділення немає, але є люди, які заявили, що вони члени організації. І такі люди, зокрема й я будемо брати участь у цих акціях, принаймні приєднавшись до них. 1025-річчя Хрещення Русі – це не свято Росії. Вважаю, що ще за часів Петра І, Катерини ІІ у нас вкрали нашу історію, так продовжується і зараз. Росія хоче присвоїти собі святкування 1025-річчя Хрещення Русі. Ми ж вважаємо, що вони не мають жодного стосунку до цього. Це вкрадена наша історія, ми різні народи. Насправді це знає більшість людей в Україні, а хто не знає, тим ми розповімо.

– Україна очікує найближчим часом на підписання угоди про Асоціацію з ЄС. Натомість організації з націоналістичним ухилом в основній своїй масі виступають проти євроінтеграції. Якою є позиція Російськомовних українських націоналістів?

– Тут у нас є розбіжності. Ми вважаємо, що в Європу нам треба йти. Слід зрозуміти, що Європа не уся є ліберальною, тобто голубою. Це більше притаманно Західній Європі – Іспанії, Голландії, десь Франції. Але є інша Європа, Центральна, більш консервативна. І ось тут ми можемо відіграти дуже важливу роль. Мало того, якщо взяти передісторію, ми завжди грали важливу роль у регіоні, зважаючи на й на те, що Україна найбільша за площею, відповідно наше геополітичне положення може відіграти важливу роль. Польщі, Австрії тощо не притаманні деякі речі, які притаманні Західній. І своєю присутністю ми підсилимо Центральну Європу, можливо, навіть направимо, станемо фарватером у напрямку більшого консерватизму. Тому не треба боятися йти у Європу, а треба ставити завдання змінити її. 

Розмовляла Оксана Дудар
pohlyad

http://www.youtube.com/watch?v=Klbd7QGEgkA

Зловіть момент з ролика, "Чингизиди пішли в Палестину звільняти Гроб Господній тому, що вважали себе християнами."
"На Русь пішли 30 40 тис.воїнів" в зимовий період(Середня дача сіна коню- близько 1,5 -2 кг на 100 кг живої ваги, за зиму кінь з'їдає 6-7 тонн сіна.У монголів на одного воїна було декілька коней до чотирьох, тобто фуражу для одного воїна потрібно було б по мінімуму 20 тонн.З одного гектара косовиці можна отримати 1-5 тони сіна, тобто на обслуговування одного воїна треба було б чотири гектари сінокосу!!! І як мінімум одне село людей, яке робило б цю роботу. Іншим кормом годувати коней тоді не могли, сіно потрібне коню, як людині - клітковина.)
"Російської державності не було і росіянами ніхто себе не називав."
"Взяли Комломну, Володимир, Рязань, а чому не пішли на Новгород? А це загадка." - А не було тоді Новгорода на Волхові .
"Становлення російської державності є федеральна робота монгольської влади." -Оце в точку

Не випадково Росія вкладываетсяв межі Орди" - і я це говорю.

"На Західній Україні немає жодної православної церкви 13-15 віків" - зухвала брехня.

"Писемність у монголів уйгурська або, типа того".- цей вислів ґрунтований на тому, що було зафіксовано (невідомо де), що Чингісхан в 1204 р.довідався від полоненого ним візиря найманского Таян-хана - Тататунга, який ніс ханську печатку, для чого застосовується цей предмет і з якими письмом, і потім почав використовувати таку ж печатку для скріплення державних паперів, а тоді доручив тому ж Тататунга навчати його дітей і ноянів-родичів уйгурскій писемності. Більшість іноземних учених, спираючись на це неясне повідомлення, без достатніх доказів вважають, що монголи перейняли уйгурськую писемність початку XIII ст.(правда вони чомусь не залишили жодних доказів,того що вони писали на такій мові)

Леся Українка (1871 – 1913)

Леся Українка ( справжнє: Лариса Петрівна Косач-Квітка) народилася 25 лютого 1871р. у Новограді-Волинському. Її мати –  Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, яка творила під псевдонімом Олена Пчілка – і мецената української культури та дбайливого батька великої сім’ї Петра Антоновича Косача – юриста за фахом. Батьки багато уваги приділяли гуманітарній освіті дітей, розвивали інтерес до літератури, вивчення мов, перекладацької роботи.
Серед близького оточення майбутньої поетеси були відомі культурні діячі: М. Драгоманов (її дядько по матері), М. Старицький, М. Лисенко. Все це сприяло ранньому входженню Лесі в літературу: в дев'ять років вона вже писала вірші, у тринадцять почала друкуватись. У 1884р. у Львові в журналі “Зоря” було опубліковано два вірші (“Конвалія” і “Сафо”), під якими вперше з'явилось ім'я – Леся Українка.
Дитячі роки поетеси минали на Поліссі. Взимку Косачі жили в Луцьку, а літом – у с. Колодяжне. Серед факторів, які впливали на формування таланту Лесі Українки, була музика. “Мені часом здається, – писала вона, – що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені кепський жарт”. Цей “жарт” – початок туберкульозу, з яким вона боролась усе життя.
Хвороба спричинилась до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також М. Драгоманову, який мав великий вплив на духовний розвиток Лесі Українки, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала більше десяти мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію. Так, наприклад, у 19 років вона написала для своєї сестри підручник “Стародавня історія східних народів”.
У 1879р. було заарештовано і вислано до Сибіру тітку Лесі Олену Косач, яка належала до київського гуртка “бунтарів”, там же, в Карійській тюрмі, загинула мати її найближчої товаришки – Марія Ковалевська. Враження тих літ виявилися такими сильними й пам'ятними, що пізніше ожили у віршах “Віче”, “Мати-невільниця”, “Забуті слова”, “Епілог”. Ідеалом для поетеси стає герой, який, пробитий списом, шепоче: “Убий, не здамся!”
На початку 1893р. у Львові виходить перша збірка поезій Лесі Українки – “На крилах пісень”. Збірку відкриває цикл лірики “Сім струн”, з якого постає образ “бездольної матері” України, що дістає свій розвиток у циклі “Сльози-перли”. Два наступних цикли – “Подорож до моря” і “Кримські спогади” – привертають увагу не тільки любов'ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі і неволі. Серед вміщених у збірці творів виділяється вірш “Contra spem spero”, що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері “Досвітні огні”.
1892р. у Львові виходить “Книга пісень” Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенева “Німфи”, уривок з поеми А. Міцкевича “Конрад Валленрод”, поетичні твори В. Гюго “Лагідні поети, співайте” і “Сірома”, уривки з “Одіссеї” Гомера, індійські обрядові гімни із збірки “Ріг-Веди”. Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов'язаний з діяльністю гуртка київської літературної молоді “Плеяда”. Тут готували видання для народу з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали і власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані і деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах “Зоря” (“Така її доля”, “Святий вечір”, “Весняні співи”, “Жаль”), “Дзвінок” (“Метелик”, “Біда навчить”).
У 1894 – 1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у Драгоманова. У Болгарії була написана переважна частина циклу політичної лірики “Невільничі пісні”. Поетеса говорить, що розстається з рожевими мріями, із скаргами на долю і сльозами та свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні (“Північні думи”, “О, знаю я, багато ще промчить”).
З 1893р. вона перебуває під таємним наглядом, підтримує тісні зв'язки з особами, які були на засланні і багатьма студентами “сумнівної політичної благонадійності”.
У 1898р. у “Літературно-науковому віснику” з'являється стаття І. Франка про творчість Лесі Українки, в якій він ставить поетесу в один ряд з Шевченком.
1899р. у Львові виходить друга збірка поезій – “Думи і мрії”. Сюди ввійшли цикли “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, поеми “Давня казка” і “Роберт Брюс, король шотландський”. Ця збірка засвідчила безсумнівний злет творчості молодої поетеси.
В 1900р. в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу “Жизнь”. Леся Українка вмістила в “Жизни” чотири статті: “Два направлення в новейшей итальянской литературе”, “Малорусские писатели на Буковине”, “Заметки о новейшей польской литературе”, “Новые перспективы и старые тени”. Підготована до друку стаття “Новейшая общественная драма” була заборонена цензурою, а дві інші – “Народничество в Германии” і “Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана” – не були опубліковані, бо 8 червня 1901р. журнал ліквідовано.
Більшість своїх статей для “Жизни” Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого С. Мержинського. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему “Одержима” (1901), в якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху і тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші “Завжди терновий вінець...”, написаному за кілька місяців до “Одержимої”, і широко розроблені у драмі “Адвокат Мартіан”, 1913).
С. Мержинському присвячені також “Я бачила, як ти хиливсь додолу”, “Мрія далекая, мрія минулая”, “Калина” та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетеси відлунюються також у поемі “Віла-посестра”.
Пережита особиста драма позначилась на загостренні хвороби легень, і Леся Українка їде на Буковину, далі – Гуцульщину рятувати підірване здоров'я. В 1902р. у Чернівцях з ініціативи студентів університету, які тепло вітали поетесу, виходить третя збірка її поезій – “Відгуки”. Вона складається з циклів “З невольницьких пісень”, “Ритми”, “Хвилини”, шести легенд і драматичної поеми “Одержима”.
У 1907р. при обшуку у Лесі Українки вилучено 121 брошуру, серед них були три видання “Маніфесту Комуністичної партії”, три праці В І. Леніна (“До сільської бідноти”, “Державна дума і соціал-демократична тактика”, “Перемога кадетів і завдання робітничої партії”), чотири праці К. Маркса, п'ять – Ф. Енгельса, біографія К. Маркса і Ф. Енгельса та ін.
Феномен таланту Лесі Українки полягав у тому, що вона одночасно плідно працювала в різних літературних жанрах. У кінці 90-х – на початку 900-х рр. з'являються її поеми “Одно слово”, “Віла-посестра”, “Се ви питаєте за тих”, “Ізольда Білорука”, в яких яскраво виявилася схильність до оригінальної обробки світових сюжетів. Активно працює Леся Українка і як перекладач, її увагу привертають вершинні явища світової літератури – “Макбет” Шекспіра, “Пекло” Данте, “Каїн” Байрона. Вона перекладає також драму Г. Гауптмана “Ткачі”, яка належала до забороненої в Росії літератури, вірші Надсона, Конопніцької, Ади Негрі.
З метою популяризації української літератури серед російського читача Леся Українка вибирає для перекладу твори на народні теми. Так, у видавництві “Донская речь” у Ростові-на-Дону в 1903 – 1905 рр. вийшли в її перекладах російською мовою оповідання І. Франка “Сам собі винен”, “Добрий заробок”, “На дні”, “Ліси і пасовиська”, “Історія кожуха”, “До світла”. Переклади Лесі Українки відзначаються високою мовною культурою, пильною увагою до відтворення ідейно-художнього змісту оригіналу, його стильових особливостей.
Особливе місце у творчій біографії Лесі Українки займає фольклор. Починаючи з дитячих вражень (поема в народному дусі “Русалка”) і кінчаючи останньою казкою “Про велета”, він органічно входить у поетичний світ письменниці. Вона записує з уст селян обряди, пісні, думи, балади, казки. Вже на початку 90-х рр. Леся Українка друкує в “Житі і слові” підбірку “Купала на Волині”. Широтою інтересів відзначається рукописний зошит пісень із с. Колодяжне, куди ввійшли веснянки, колядки, весільні, родинно-побутові, жниварські та ліричні пісні.
Під час перебування в Карпатах поетеса записувала гуцульські мелодії; в 1903р. вона друкує збірник “Дитячі гри, пісні, казки”. У 1904р. у неї виникає задум видати “Народні пісні до танцю” (54 тексти). Леся Українка стає ініціатором видання українського героїчного епосу, у 1908р. записує на фонографі думи у виконанні кобзаря з Харківщини Г. Гончаренка. 30 записів веснянок і обжинкових пісень з голосу Лесі Українки зробив композитор М. Лисенко. 225 пісень увійшли до книги “Народні мелодії.
З голосу Лесі Українки”, яку впорядкував і видав 1917р. К. Квітка. У 1908 – 1910 рр. стараннями поетеси була організована експедиція Ф. Колесси для записування народних дум на Полтавщині, й у 1910 – 1913 рр. у Львові вийшли два томи цих записів (“Мелодії українських народних дум”), які стали визначним явищем світової фольклористики.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму і на Кавказі, у Німеччині і Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але й збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів, зміцнювала й поглиблювала інтернаціональні мотиви її творчості. Так, у циклі “Весна в Єгипті” (1910), Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
У 1904р. в Києві вийшло ще одне видання поетичних творів Лесі Українки (вибране) під заголовком “На крилах пісень”.
1905 рік не був несподіваним для Лесі Українки. Драматичні поеми “Осіння казка” і “В катакомбах”, датовані 1905р., були безпосереднім відгуком на революційні події.
Після поразки революції Леся Українка звертається до соціальної і політичної сатири, співробітничає в журналі “Шершень”, її вірші “Пан політик”, “Пан народовець”, “Практичний пан” та ін. – це критика ліберальної буржуазії, лжедрузів народу.
В останнє десятиліття у творчості Лесі Українки переважає драматургія. За порівняно короткий час було написано понад двадцять драматичних творів, які відкрили нову сторінку в історії театральної культури.
Поетичний театр Лесі Українки вимагав від глядача розвивати здатність не лише дивитися, а й бачити та розуміти, підноситися від живого споглядання до абстрактного мислення. Все це разом було однією з причин складної сценічної долі драматургії поетеси; ні тогочасний театр, ні глядачі ще не були готові до її освоєння. Так, поставлена в 1899р. драма “Блакитна троянда” (1896) успіху не мала. Щось подібне – нерозуміння, глузування – пережила “Чайка” Чехова, зазнавши провалу в Александрінському театрі в 1896р. Але вже в 1898р. “Чайка” була поставлена МХАТом, який поклав початок її тріумфу. На жаль, такого театру Леся Українка не мала.
На характер і тенденції новаторства Лесі Українки-драматурга проливають світло її статті, в яких викладена теорія соціальної драми. Виходячи з концепції змістовності жанру, авторка багато уваги приділяє його еволюції.
Функціональне призначення сюжетів притчового характеру, які брала Леся Українка з історії Давнього Сходу й античного світу, полягало не в бажанні “оживити історію”, а в прагненні письменниці художньо об'єктивувати духовну суть філософських і морально-етичних шукань та політичних проблем свого часу (драма “Кассандра” (1907), драматична поема “В катакомбах” (1905), драматичний діалог “На полі крові” (1909), драма “Руфін і Прісцілла” (1910), драматична поема “Адвокат Мартіан” (1911)).
Про те, що Лесю Українку постійно хвилювала тема митець і суспільство, свідчить її драматична поема “У пущі”, над якою вона почала працювати в 1897р., а завершила в 1909р.
Визначним досягненням драматургії Лесі Українки є її “Камінний господар”. Це одна з найцікавіших версій легенди про Дон Жуана, до образу якого зверталося багато великих художників. Звернення до образу Дон Жуана мало і конкретні причини. В 1911р. в журналі “Русская мысль” П. Струве, який у 90-х рр. підтримував культурний рух на Україні, виступив із статтею, де заперечував доцільність самого існування української культури, говорив про її нездатність використовувати світові образи. Політичне донжуанство Струве обурило Лесю Українку, і, вважаючи, що лише публіцистичної полеміки тут замало, вона написала “Камінного господаря”.
На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва, а в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де зокрема побувала у Севастополі, Алупці та Ялті. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів вал), 32, кв. 11 у Києві.
Батько Петро Косач дуже любив усіх своїх дітей, але таки “особливо був ніжний до Лесі”, “любив і шанував її завжди безмірно”. Батькові листи пройняті тривогою за здоров’я найстаршої доньки, її негаразди й радістю з приводу письменницьких успіхів. Можна зрозуміти батькове занепокоєння Лесиними близькими стосунками з Климентом Квіткою в той час, коли вони стали очевидністю: в майбутнього зятя була відкрита форма туберкульозу. Знаменно, що неохочий до подорожей, тяжко хворий на серце, Петро Косач усе-таки зважився поїхати до Лесі в Ялту за півроку до своєї смерті, восени 1908 року. Ніби відчув, що ця зустріч із донькою буде останньою.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Невблаганно прогресувала хвороба. Перемагаючи тяжкі страждання, вона знаходила силу працювати. На Кавказі вона все частіше згадувала волинське дитинство, перед нею поставали картини задумливої поліської краси. Так виникла “Лісова пісня”, яка була написана за кілька днів тяжкохворою поетесою.
Датовані 1913-м – останнім роком життя – твори свідчать, що Лесю Українку не лишають роздуми про громадянські обов'язки митця, його творчий подвиг. Образ співця стає в центрі останньої драматичної поеми – “Оргія”. Свій ліро-епічний триптих – “Що дасть нам силу?”, “Орфеєве чудо”, “Про велета”, в якому звучить думка про суспільне перетворюючу місію мистецтва, письменниця присвятила І. Франкові і надіслала до ювілейного збірника на його честь.
Леся Українка померла 1 серпня 1913р. в грузинському містечку Сурамі. Тіло її перевезли до Києва і поховали на Байковому кладовищі.
http://www.parta.com.ua/ukr/stories/writers/39/

Українка Леся

Ви щасливі, пречистії зорі

Ви щасливі, пречистії зорі,
ваші промені – ваша розмова;
якби я ваші промені мала,
я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі,
все на світі вам видко звисока;
якби я так високо стояла,
хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі,
ясні, тверді, неначе з кришталю;
якби я була зіркою в небі,
я б не знала ні туги, ні жалю.

Енциклопедія життя і творчості Лесі Українки http://www.l-ukrainka.name/

Твори на теми щодо Лесі Українки, які, на жаль, не мають вказаного авторства
[ Читати далі ]

Відголос таємного розпорядження російського міністра внутрішніх справ Петра Валуєва від 1863 року, яким влада Російської імперії здійснила масштабну акцію лінгвоциду української мови, подекуди можна відчути й в сучасній незалежній Україні.