Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Леся Українка загадкова постать дотепер

Леся Українка. Геніальна дочка українського народу
20442
Леся Українка. Геніальна дочка українського народу
Леся Українка
Лариса Косач розширила традиційні жанри української літератури, привнесла душевний драматизм і психологізм.
Національний банк України 25 лютого ввів в обіг нову купюру номіналом 200 гривень із зображенням великої української поетеси Лесі Українки. Вона народилася в цей день 149 років тому. Корреспондент.net згадує цікаві факти з її біографії.
 
Велика дочка великої матері
 
Поетеса Леся Українка, яку називають геніальною дочкою українського народу, красою і гордістю нації, духовним вождем української інтелігенції, народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському під ім'ям Лариса Косач.
 
Матір'ю Лесі Українки була письменниця Ольга Косач, що ставила на своїх роботах псевдонім Олена Пчілка. Вона була активною учасницею проукраїнського руху, видавала альманах Перший вінок. Встановила сімейною мовою спілкування українську мову і прищеплювала своїм дітям любов до української народної пісні, казок і традицій.
Олена Пчілка
 
Лариса народилася слабкою і хворобливою дитиною. Її мати, не оговтавшись за півтора року після перших пологів, залишає дочку і відправляється на півроку на лікування за кордон. Майбутній поетесі батько не зміг знайти підходящу годувальницю, тому довелося вдатися до рідкісного на той період штучного вигодовування.
 
Леся була другою дитиною в сім'ї. Старшою дитиною в родині був Міша. Брат з сестрою були настільки прив'язані один до одного, що в родині їм навіть придумали колективне ім'я - "Мішелосіє". Крім них в родині були ще четверо дітей.
Леся Українка з коханим братом Михайлом Косачем
 
Біографи відзначають холодне і дуже суворе ставлення матері до Лесі. Втім, існує версія, що на той момент, коли народилася Леся, вона була небажаною дитиною. Також у дівчинки був свавільний характер, що зовсім не подобалося Олені Пчілці.
Лариса і Михайло Косач
 
Дядьком Лесі Українки був відомий український вчений, засновник українського соціалізму - професор Михайло Драгоманов. Серед іншого, він розробив концепції народності літератури, боровся з псевдонародністю, провінційністю і обмеженістю літератури.
 
Драгоманов своєю діяльністю викликав інтерес до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Деякі роботи він підписував псевдонімом Українець. Драгоманов значно вплинув на становлення Лесі Українки як письменниці.
 
 
У чотири роки вона навчилася читати, в п'ять - грати на роялі, у вісім - писала вірші. У 12 років вона вже друкувалася в журналах. В цей же час вона захворіла на туберкульоз кісток, через що довелося назавжди залишити заняття музикою.
 
Самостійно вивчила 11 мов, в тому числі латину і грецьку. Перекладала твори Гомера, Гюго, Байрона, Гейне, Шекспіра. Написала загалом понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки.
 
 
Леся Українка перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт поетеса публікувала за кордоном Російської імперії - Берліні, Дрездені, Празі, Відні.
 
Смерть наздогнала українську поетесу в місті Сурамі в Грузії 19 липня 1913. Їй було 42 роки. Лесю Українку поховали на Байковому кладовищі в Києві.
 
 
Заслуги Лесі Українки
 
Леся Українка різко розширила традиційні жанри української літератури. Вона також принесла нові образи - з Давнього Єгипту (В дому роботи), давньоєврейської історії (У полоніНа руїнах), періоду раннього християнства (Руфін і ПрісціллаАдвокат Мартіан), європейського Середньовіччя (Роберт БрюсСтара казка).
 
У роботах на тему національно-визвольної боротьби з'являються нові образи борців за волю, незалежність, свободу України (поема Самсон, поетичний цикл Сльози-перлиНевільницькі пісніТриптихОргії).
 
Основними джерелами творчості Лесі Українки стали її власні переживання. Завдяки їм в українській поезії з'явилися надзвичайно прекрасні по глибині ліричності, душевного драматизму і психологізму твори.
 
Вона вдосконалила формальні можливості української поезії, розвинула естетичні концепції літератури, розширила жанрові і стилістичні можливості поезії, прози, драматургії.
 
Леся Українка стала найбільшим збирачем українського фольклору, зберігши його для нащадків, знала близько 500 народних пісень, написала роботу по фольклористиці Купала на Волині.
 
Вишукана лесбійська фантазія
 
Вважається, що між Лесею Українкою та іншою великою українською письменницею Ольгою Кобилянською були більш ніж дружні стосунки.
 
Новелу Меланхолійний вальс Кобилянської - історія жіночої дружби і ніжної прихильності - називають вишуканою лесбійською фантазією. Любов жінок тут описується як почуття більш тонке, глибоке і багате на відтінки. Крім того, про любовні стосунки жінок можна зробити висновок зі щоденників і листування.
 
Варто відзначити, що Кобилянська стала першою в українській літературі жінкою, яка пише охоче і відкрито про іншу жінку. Саме їй належить перша в історії української літератури еротична новела Природа.
 
Між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською, можливо, були романтичні стосунки

150-річчя Лесі Українки – чудова нагода

Президент: 150-річчя Лесі Українки – чудова нагода актуалізувати творчість видатної поетеси

1 лютого 2021 року - 17:40

Президент України Володимир Зеленський провів нараду з міністром культури та інформаційної політики Олександром Ткаченком. На ній було обговорено план підготовки заходів до 35-х роковин Чорнобильської катастрофи, розвиток туристичних «магнітів», а також реалізацію проекту «Велика реставрація» на 2021 рік. Президент наголосив, що проект має охоплювати об’єкти на всій території країни.

Під час зустрічі міністр розповів, що нині відпрацьовані такі туристичні «магніти», як Біосферний заповідник «Асканія-Нова» імені Ф. Е. Фальц-Фейна на Херсонщині, Національний заповідник «Хортиця» на Запоріжжі, Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник і Національний музей народної архітектури та побуту України (Музей просто неба в Пирогові) у Києві.

«Ці «магніти» містять чимало історично-туристичних атракцій, що приваблюють не лише українців, а й туристів з багатьох країн. Доопрацювання інфраструктури та підвищення якості послуг допоможе привернути увагу значно ширшого кола мандрівників», – зазначив Олександр Ткаченко.

Президент окремо порушив тему святкування 150-річчя видатної поетеси Лесі Українки. Указ щодо цього Глава держави підписав минулого тижня. Олександр Ткаченко представив попередню презентацію запланованих заходів, зокрема масштабне відкриття експозиції «150 імен Лесі».

Глава держави зауважив, що 150-річчя з дня народження Лесі Українки – чудова нагода актуалізувати її творчість.

«Свого часу Леся Українка була символом прогресивного мислення, фактично письменницею світового масштабу. Вона вивела українську літературу на новий рівень, продемонструвала нові можливості українського слова. Вона стала голосом України у світі. Що я хочу сказати: для своїх сучасників вона була просто крутою. І сьогодні ми можемо її «оживити», зацікавити молодь, показати її актуальність. Леся Українка буде значимою завжди», – зазначив Володимир Зеленський.

Також детально обговорили оновлення кіноточок та осучаснення українських бібліотек у маленьких містечках.

«Це буде дуже добрим «магнітом», який дозволить привернути увагу туристів до невеликих населених пунктів нашої країни», – наголосив Президент.

https://www.president.gov.ua/news/prezident-150-richchya-lesi-ukrayinki-chudova-nagoda-aktuali-66329

Комент Богдана Гордасевича: Зверніть увагу на дві кінцеві фрази, коли все робиться для туристів, але не самого населення України - на них насрати і правильно! 73 % - це ж не люди, а шмати для підтирання.

Українська поетеса Любов Забашта

Любові Забашті — 95!
Стаття Наталії Марченко від 05.02.2013 р. до ювілею Любові Забашти в проекті КЛЮЧ, присвяченому дитячій літературі України.

Ім’я Любові Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд із ім’ям Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…

Поетеса вирізнялася не лише мистецьким обдаруванням, а й вродою. «Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси, — просто величної краси українка!» — такою запам’яталася Любов Забашта 1964 р. на відпочинку в Пущі-Водиці, де була з А. Малишком.

Митці прожили разом майже 14 років. Про свою дружину поет писав:

Ти прийшла у дні погожі,
Хай без цвіту й солов’я.
Стала в серця на сторожі,
Як провісниця моя.

Освітила кожен кутик,
Кожну рисочку чола,
Медяного хмелю жмуток
Біля серця заплела.

Син Любові Василівни — Ігор Валентинович Забашта пригадує: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко — два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років — до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.

Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка «Бояном України», «жайворонком», «козаченьком», «сурмаченьком». До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка — Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником».

Саме «Малишків дух» як природній стан народності художнього мислення та ще теплий щемкий настрій непідробного родинного щастя склали основу поетичної гармонії у творах Любові Забашти для дітей.

Це не надто чисельний, але напрочуд цілісний доробок. На відміну від «дорослих» текстів, віршам для дітей Любові Василівни не притаманне розмаїття тем, художніх засобів і жанрів (здебільшого, писала про природу і світ дитинства), хоча вони так само відзначаються «різноманітністю й широтою обріїв, постійною змінністю й шуканнями — при збереженні художницької і емоційної індивідуальності».

Поетеса була щедро наділена одним із найбільших людських талантів — здатністю щиро й беззастережно ЛЮБИТИ — ближніх, живий світ довкола і життя загалом. Відтак, її вірші напоєні непідробною чулістю та сердечністю чуття, воістину шевченківською прозорістю емоції та образу. Поетика Любові Забашти не «поринає у фольклорну традицію» і не «закорінена у народнопісенні пласти». Вона — жива плоть від плоті народного мелосу та естетики, етичного і ментального самовизначення українства. У її віршах для дітей немає нічого надуманого чи штучного. Це жива течія життя, де чиста емоція вихлюпується у прозорі, близькі дитячому світосприйняттю образи:

Жив собі журавель
Та журавочка,
Що ходила по городу,
Ніби павочка.

Не копала, не садила
І городу не ростила,
Конопельки щипала,
Своїх діток годувала.
Он як!

(«Про журавликів»)

Л. Забашта. "Сівачі". Обкладинка

Любов Забашта широко використовує класичні народнопісенні зразки, органічно вплітаючи у традиційні поетичні схеми нові, свіжі образи, заставляючи по-новому відлунювати в душі дитини знайомі з народження мелодії. Так, заголовний вірш збірки «Сівачі» — типова щедрівка й, водночас, квінтесенція щирого, на всі часи, материнського бажання благополуччя та щасливої долі дітям:

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.

Хай в нашій хаті
Пахне хлібами.
Пахне хлібами
Ще й пирогами.

Щоб виростали
Діти-орлята,
Вчилися праці
В мами і в тата.

Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.

(«Сіячі»).

Вражає органічність і природність із якою поетеса обіграла фольклорний мотив, непідробна народність звучання її тексту. А ще варто згадати, що в часи, коли писалася ця поезія, традиція коляди та щедрування жодним чином не підтримувалася офіційно на українських землях…

У кращих традиціях народнопісенного жанру написана також «Колискова», де мама просить котика ходити тихіше, аби не збудити Оксанки, і весь світ — нічка, зорі та місяць — переймаються тим, чи спить її дитинонька. На глибинних фольклорних засновках тримається образний ряд віршика «Яблунька», у якому доля дівчинки має паралель із ростом посадженого нею деревця, та чудова мініатюра «Жито-житечко», в якій людина і земля нерозривно поєднані вічною таїною зростання:

Ой у полі жито,
Жито-житечко
Поливає дощик
Через ситечко.

А малий хлопчина
Під дощем
Мріє швидше стати
Сівачем…

Л. Забашта. "Коли я виросту". Люкладинка

Авторка тонко передає природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створюючи тим самим у читача відчуття значимості описуваного, його небуденності. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому він — завжди «дитина» людства… Й водночас ця лірична мініатюра — прекрасна акварельна замальовка літнього дощу в полі.

Головним завданням Любові Забашти як дитячої поетеси мені бачиться бажання відкрити малюкам поезію життя шляхом проявлення у слові краси та гармонії 

світу. Разом із дитиною поетеса роззирається довкола і замість сірої пелени буденності, бачить неповторні чарівні картини життя:

Іде весна, іде красна,
І сонечко всміхається,
І перші квіти-проліски
Крізь листя пробиваються.

Пливе весна на човнику,
На човнику сріблястому,
А ми її стрічаємо
Веснянкою і рястом.

(«Веснянка»).

За простими, легко відтворюваними рядками, постає цілісна, повна і зрозуміла малечі картина настання весни — теплішає сонце, розквітають проліски та ряст, пробиваються трави, течуть струмки, діти співають веснянку. Водночас, сам вірш і є цією веснянкою, прадавній стрій і настрій якої тонко збережено та відтворено поетесою.

Звертається Любов Забашта і до казкових образів і прийомів (зокрема, сталих епітетів, повторів тощо), увиразнюючи вірші знайомими читачам змалку персонажами. Так, насправді казковим дійством постає у віршику «Пташиний млин» народження хліба та паляниць:

Я попрошу синицю,
Хай принесе пшеницю,
А та ворона чорна
Нехай покрутить жорна.

А славний хлопчик горобець
Нехай спече для нас хлібець.
Сороки ж мандрівниці
Спечуть хай паляниці.

Л. Забашта. "Пісня зеленого лісу". Обкладинка

Водночас, чимало поезій Л. Забашти поетично та напрочуд людяно відтворюють спостереження авторки за буденним життям природи («Бобри-будівники», «Зубри й олень» тощо), а найбільше — розмаїтого птаства. Про кого тільки не оповідає вона своїм читачам! Жайворонки («Жайвір») і сойки («Сойчині комори»), шишкарі («Шишкарі») та лебеді («Лебеділи лебідоньки»), лелеки («Лелеки») і гуси («Гуси»), і навіть малий чижик («Чижик») відкривають малюкам свої великі таємниці. І чи не найбільшою з них є щира родинність, дивовижа появи на світ пташенят, любов і взаємна підтримка, так явно видна поетесі у стрімкій течії непомітних пташиних буднів. Тому її герої захоплено й водночас делікатно спостерігають, як «крила підіймають / Малі лелеченята», як годує діток шишкар, а із зеленавих яєчок диких гусей прокльовуються «золоті пушки». Тому малюк, якому брат подарував чижика, не лише уважно доглядає пташку, а й мріє весною випустити її, адже «немає кращого / Для пташок від волі».

Чомусь подумалося, що пташині образи, можливо, тому такі значимі в поезії Любові Забашти для дітей, що на той час це був чи не єдиний спосіб відкрито поетизувати «волю-вільну» — у творчості, в любові, у буднях людського неповторного життя… Певно, поетесі підсвідомо хотілося донести дітям ідеал «пташиного щастя» — лету, родинності та відкритого безмежного світу.

Окремою темою у ліриці для дітей авторки можна вважати також численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок», 

Л. Забашта. "По гриби". Обкладинка

«Волошки», «Кленове листя» та ін.). Так, молода берізка для поетеси — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» видається поетесі й вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»). А образ красеня-дуба мимоволі викликає в уяві читача спогад про «справжнього чоловіка» — опору й надію люблячої родини:

Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.

Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він один,
Моє осіннє диво.

(«Осінній дуб»).

Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні цього слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..» тощо). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, таким — простим, багатобарвним і відкритим — постає Божий світ перед дитячими очима. І поетеса вміє піймати і зберегти у своїй творчості цей не замутнений дріб’язком чистий погляд на життя:

Л. Забашта. "Дощик і веселка". Обкладинка

Сіє дощик голубий,
Поховались голуби,
Чижики й горобчики,
І дівчата, й хлопчики…

(«Дощик і веселка»).

Є серед дитячих поезії Любові Василівни й «обов’язкові» вірші, написані до свят, загадки, примовки тощо. Зокрема, хочу привернути увагу до простої для декламування та інсценізації поезії «Снігуронька», яка і сьогодні може стати окрасою будь-якого дитячого ранку, оскільки це наповнений персонажами та дією, емоційно виразний вірш-монолог.

Але визначають поезію Любові Забашти для дітей все ж вишукані, засновані на народнопісенних образах і мелосі твори, що вражають глибиною передачі славнозвісної української чулості та чистоти природної краси Рідного Слова:

Лебеділи лебідоньки,
Літечком літаючи,
Лопотіли крилечками,
Літепло стрічаючи.
Лебеділи лебеді,
Леле моя, леле, —
Літо пухом біло-білим
Дороженьку стеле.

(«Лебеділи лебідоньки»)

Хочеться вірити, що з роками ніжне сяяння цієї світлої зорі української поезії не згасне в нашій пам’яті, а пробуджуватиме для Людських почувань все нові й нові покоління українців.

День Соборності України – державне свято



У Запоріжжі День Соборності України відзначили кількома акціями. Зранку 22 січня на острові Хортиця біля пам’ятного знаку борцям за волю України відбулося вшанування пам’яті учасників національно-визвольних змагань початку ХХ сторіччя. У заході взяли участь активісти і ветерани війни на Донбасі, які розгорнули прапори своїх підрозділів.

Місце для проведення вшанування обрали символічне, адже на Хортиці після звільнення Запоріжжя (тоді Олександрівська – ред.) від більшовиків у 1918 році війська УНР, які в масі складалися з жителів Наддніпрянської України, на чолі з Петром Болбочаном та січові стрільці, які буди вихідцями з західноукранських земель, на чолі з Василем Вишиваним провели спільну акцію з ушанування козаків, борців за Україну.

«У 1918 році вперше не стали чубитися, не стали один одному чимось дорікати, а об’єдналися дві України, Західна Україна та Центральна Україна, Україна Василя Вишиваного (командир Українських Січових Стрільців – ред.) та Україна Петра Болбочана (полковник армії УНР – ред.). Тут вони провели спільну панахиду, а в Олександрівську ще й спільний парад. Звільнили Крим. І всі забувають, що корпус Болбочана потім рушив на схід і звільняв Слов’янськ. Цю подію звуть «Перша злука» на острові Хортиця. Потім 22 січня 2019 року на Софійській площі відбулася всім відома офіційна Злука, коли нарешті об’єдналися дві наші України. Цю подію довгий час вважали за такий собі День Незалежності України», – розповів ветеран війни на Донбасі В’ячеслав Зайцев.

Учасники акції на Хортиці вшанували хвилиною мовчання всіх, хто поклав своє життя в боротьбі за Незалежність України, та поклали квіти до пам’ятного знака.

«Згадуючи історичні події ми проводимо паралелі із сьогоденням. Бачимо такі досить чіткі приклади і паралелі того, що відбувалося тоді і відбувається сьогодні: зовнішній ворог як був на Сході, так і є; як наші союзники були досить невизначені стосовно української держави, так і зараз є формальна підтримка, а опиратися має українська держава на своїх захисників, саме українських військових. Тому ми говоримо, що якщо Україна хоче залишитися соборною. незалежною, то єдиним захисником і стрижнем у цьому протистоянні є українські воїни», – каже ветеран війни на Донбасі Максим Зайченко.

Також 22 січня в Запоріжжі на майдані Героїв Революції відбувся флешмоб, під час якого активісти за допомогою стрічок у кольорах національного прапора утворили символічну живу цифру 102, адже саме стільки років виповнилося від дати підписання Акту злуки між УНР і ЗУНР. Під час акції активісти також запалили фальшфеєри та заспівали національний гімн.

«Сьогодні 102 річниця з дня проголошення Акту Злуки. Оскільки вважаємо, що це дуже визначна для України подія, то ми вирішили зробити такий невеличкий флешмоб, щоб нагадати про це, а для тих, хто не знав, то розповісти, що саме відбулося 102 роки тому. Такий захід ми проводимо вдруге. Нам сподобалося, сподіваємося, що людям теж, тому спробуємо щоб це було таким щорічним заходом нас в Запоріжжі», – розповіла одна з організаторок акції Олена Кузьменко.

22 січня 1919 року був проголошений Акт Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що символізувало об’єднання українських земель у єдину державу.

День Соборності України – державне свято, його офіційно відзначають з 1999 року.

102-га річниця Дня соборності України 22 січня



Підготовка Акту злуки

Території на які претендувала Українська Народна Республіка
У результаті ухвалення III-го Універсалу Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р. була проголошена Українська Народна Республіка, до складу якої увійшло 9 українських губерній. Під впливом цих подій в жовтні 1918 р. у Львові представники західноукраїнських політичних партій створили Українську Національну Раду, а 19 жовтня того ж року було проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки. Відтоді між урядами УНР і ЗУНР велися переговори про втілення ідеї соборності. 1 грудня 1918 р. у Фастові був підписаний «Передвступний договір» про об'єднання УНР і ЗУНР, у якому було заявлено про непохитний намір в найкоротший строк створити єдину державу. Восени 1918 року після перемоги революції в Австро-Угорській імперії, на уламках монархії утворилися незалежні держави: Чехословацька Республіка, Австрійська Республіка, Угорщина, а також (як наслідок збройного повстання 1 листопада 1918 року у Львові та інших містах цього краю) Західноукраїнська Народна Республіка, Королівство сербів, хорватів і словенців, Польська Республіка.

Уряд Західноукраїнської Народної Республіки — Державний секретаріат — у своїй зовнішній політиці під тиском народних мас та Української Галицької армії на перше місце поставив питання державного об'єднання з Наддніпрянською Україною. Досягнення державного об'єднання розглядалося, по-перше, як втілення в життя вікового прагнення українського народу до державної єдності, а по-друге, як засіб об'єднати сили в боротьбі проти зазіхання Польщі на українські землі.

Проте голова Української Національної Ради Євген Петрушевич застерігав, що об'єднуватися з гетьманською Україною на цьому етапі недоцільно, бо в «14 пунктах», оголошених американським президентом Вудро Вільсоном, народам Австро-Угорщини забезпечувалося право самовизначення, а Росія в той час розглядалася як єдина держава. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б Східній Галичині також опинитися в складі «єдиної Росії».

В умовах політичної і дипломатичної ізоляції уряд Західноукраїнської Народної Республіки звернувся за допомогою до демократичних утворень на східних землях України.

Зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися з Директорією. Вже 1 грудня членами Ради державних секретарів ЗУНР Лонгином Цегельським і Д. Левицьким у Фастові було укладено «передвступний договір» з Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 3 січня 1919 року Українська Національна Рада Західноукраїнської Народної Республіки у місті Станіславі схвалила закон про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Наддніпрянською Українською Народною Республікою в Народну Республіку. 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття[5]. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — ЗУНР.

Проголошення злуки
Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого універсалу про повну незалежність України.

22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

Головні урочистості проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську площу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемонія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський зачитав та передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» голові Директорії Володимиру Винниченку.

Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:

«…Віднині во єдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної, незалежної української держави, на добро і щастя українського народу.»

Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець.

22 січня 1919 р. у Києві на Софійській площі відбулися урочисті збори, на яких був проголошений Акт Злуки (об'єднання) українських земель, засвідчений Універсалом про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну. Ним стверджувалось об'єднання двох тодішніх держав, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій в єдину соборну Українську державу, яка відтоді ставала гарантом загальнонаціональних інтересів українців. Століттями розірваний український народ визволився з неволі і возз'єднався на своїй землі в єдиній Українській державі.

Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх самовизначення, становлення політичної нації. Уперше за 600 років він став реальним кроком до об'єднання українських земель, що вплинув на подальші національно-політичні процеси в Україні.

Наступного дня, 23 січня, розпочався Трудовий конгрес України, який мав виконувати функцію всеукраїнського парламенту. Акт злуки було затверджено вищим законодавчим органом України. На основі цих рішень Західноукраїнська Народна Республіка перейменовувалась у Західну область УНР (ЗО УНР). Єдиним державним гербом став тризуб замість раніше затвердженого для ЗУНР золотого лева на блакитному полотні. У той же час злиття урядів, армій, законодавчих органів УНР та ЗУНР відклали до скликання Установчих Зборів об'єднаної України, як це й передбачалося ухвалою Української Національної Ради від 3 січня.

Міжвоєнний період
Об'єднання українських земель відбулося юридично та політично. Проте державне об'єднання не відбулося. Тому перед фактом військової катастрофи восени 1919 і в 1920 роках уряди та військове командування ЗУНР та УНР дбали передусім про свої регіональні інтереси. Це яскраво проявилося після того, як представники Галицької армії в односторонньому порядку без урахування думки уряду УНР 6 листопада 1919 року підписали з Добровольчою армією Зятківський договір про припинення бойових дій між Галицькою армією і силами Білого руху, укладення між цими силами військового союзу і перехід Галицької армії в розпорядження генерала Денікіна. Дані угоди були повторно затверджені в Одесі 17 листопада 1919 року із керівництвом Новоросійської області ЗСПР, і договір був ратифікований у Вінниці 19 листопада, після чого був реалізований[6][7][8].

В процесі переговорів Симона Петлюри з Польським керівництвом та в підписанні ним 21 квітня 1920 року Варшавського договору, згідно з яким, за визнання Польщею Директорії УНР, очолюваної С. Петлюрою, та надання військової допомоги проти більшовицьких урядів Росії та України. Польщі передавалася Галичина, Холмщина, Підляшшя й Західна Волинь (зокрема повіти Рівненський, Дубнівський та частину Кременецького).

Поділ українських земель між більшовиками та Польською республікою за Ризьким договором, а також Королівством Румунія (Сен-Жерменський мирний договір (1919), Бессарабський протокол), Чехословацькою республікою (Тріанонський договір) знову відсунув на невизначений період возз'єднання всіх українських земель. Частково воно відбулося лише у вересні 1939 року, але не як втілення в життя віковічних прагнень українського народу, а як результат таємної радянсько-німецької змови від 23 серпня 1939 про сфери впливу, а також гри на патріотичних почуттях населення Західної України. Надії народу не справдилися. «Свято свободи, що прийшло зі Сходу», обернулося для населення жорстокими буднями.

Це об'єднання виявилось нетривким, і невдовзі історія розпорядилась так, що окремі частини українських земель знову опинились у складі різних держав. А методи, якими було здійснено нове об'єднання «сходу» і «заходу» в 1939 році, полишили в думах мільйонів українців незагоєні рани.

Перше офіційне святкування Соборності
22 січня 1939-го було вперше за 20 років урочисто відзначено на офіційному рівні свято Соборності. Відбулось це у Карпатській Україні (м. Хуст), на той час — автономній республіці Чехословацької республіки. Це був чудовий привід нагадати закарпатцям про волю, висловлену на з'їзді Всенародних зборів українців у Хусті 21 січня 1919-го про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею у Києві, і легітимізувати тим самим свою програму побудови Української держави на базі «закарпатського П'ємонту».

Це була не просто маніфестація, а найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація місцевого населення за участю 30 тис. люду, яке з'їхалось до столиці Карпатської України з усіх куточків краю.

Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячі возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячі синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть. Зразу можна розрізнити з одягу: Гуцульщина, Хустщина, Волівщина, Севлющина і т. д. Навіть із далекої Ужанщини та Середнянщини людей повно. Це ж річниця української соборності, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах. Волівщина заступлена сильно; саме тільки Волове послало аж трьома величезними вантажними автами своїх заступників, щось біля двісті людей.

(…) Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України. Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори — рекорд (…)

Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів, і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Три години тривав похід вулицями нашої столиці, і аж біля чотирнадцятої години розпочались святочні збори на площі".

— Зі спогадів письменника та журналіста Василя Ґренджи-Донського про святкування 20-ї річниці Акту Злуки в Хусті 22 січня 1939-го

Символічно, що Закарпаття вписало й наступну сторінку в історію Дня соборності України: через незнання комуністами історії України, в 1946 році саме 22 січня Верховна Рада УРСР включила Закарпаття до складу УРСР[9].
День Єдності 1990 року. Живий ланцюг
21 січня 1990 р. патріотичні сили організували «живий ланцюг» між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом як символ духовної єдності людей східних і західних земель України. Основне русло суцільним ланцюгом починалося в Івано-Франківську від Центрального народного дому (вул. Шевченка, 1) і тягнулося до Стрия, де приєднувалося незначне відгалуження з поодиноких учасників із закарпатського напрямку. Зі Стрия живий шерег прямував до Львова, звідти — до Тернополя. Далі маршрут проходив через Рівне, Житомир — і до Софійської площі в Києві. За різними оцінками, участь в акції взяли від 0,5 до 3 мільйонів українців.[10]

Наприкінці 2000-х р. почали відроджувати традицію створення «живих ланцюгів», що символізують єдність українського народу. В 2008 — 2011 роках у Києві такі «ланцюги» утворювали на мосту Патона. Таким чином символічно об'єднували правий та лівий береги Дніпра. Основним організатором цієї акції виступало Братство козацького бойового звичаю «Спас». Найбільшого розмаху акція досягла 2011 року, коли на міст Патона прийшло понад 1000 учасників. Того року до організації акції долучилися такі громадські організації як Відсіч, Молода просвіта, Національний альянс, Молодіжний націоналістичний конгрес, студентський туристичний клуб «Скіфи» КНЕУ[11]. 22 січня 2011 р. «живий ланцюг» утворено у понад 20 містах України.[12] Так, у Львові близько п'яти тисяч осіб утворили «живий ланцюг» від пам'ятника Тарасу Шевченку до пам'ятника Степану Бандері.[13]

Тимчасові зміни з 2011 року
30 грудня 2011 року Президент України Віктор Янукович видав указ, яким скасував указ президента Віктора Ющенка 2005 року про встановлення Дня Свободи 22 листопада (присвяченого подіям Помаранчевої революції), та указ президента Леоніда Кучми 1999 року про встановлення Дня соборності України 22 січня, водночас з оголошенням 22 січня Днем Соборності та Свободи України[2][3]. Отже, офіційно 22 січня у 2012—2014 роках в Україні відзначали саме День Соборності та Свободи України.[14].


Написано Яценюком ще два роки тому, але хто слухає свого



Арсеній Яценюк
Прем`єр-міністр України 2014-2016 рр.., лідер партії “Народний фронт”, Голова Київського безпекового форуму.
Редакция Цензор.НЕТ может не разделять позицию авторов. Ответственность за материалы в разделе "Блоги" несут авторы текстов.

  31795  100
28.06.18 14:06Конституція: давайте почнемо предметну дискусію
Минулого року я виклав основні положення конституційних змін, які ми обговорюємо. З’їзд «Народного Фронту» вирішив ініціювати відкриту, предметну дискусію про конституційну реформу щодо розподілу повноважень та відповідальності між гілками влади.

Основний Закон повинен дозволяти тим, кого обрали, зреалізувати те, для чого їх обирали. Це, своєю чергою, дає визначеність громадянам країни.

Всі внутрішні політичні конфлікти України виникали через те, що Конституція або не виконувалась, або була прописана з подвійним тлумаченням повноважень. Двічі конституційні зміни в Україні відбувалися під час революцій - в 2004 і в 2014 роках.

Чому я про це говорю? Бо мав честь працювати прем’єром, спікером парламенту, міністром закордонних справ, міністром економіки, в.о. голови НБУ, а також у регіонах – міністром економіки Автономної Республіки Крим та заступником голови Одеської ОДА. Знаю, як функціонує ця машина. Залишати так як є – закрити шлях до розвитку.

Про головне

В Конституції треба визначити курс на членство України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору. Сьогодні є однозначна воля більшості українського народу: Україна має бути в ЄС і в НАТО.

Ефективний парламент

Верховна Рада України має бути ефективною, професійною і впливовою. Зокрема, одного народного депутата має обирати більша кількість людей. Тоді він матиме більшу легітимність і відповідальність. Треба зменшити кількість народних депутатів до 300. Що менше депутатів, то більші їхній вплив, легітимність, професійність і відповідальність.

В Конституції треба чітко передбачити, що не може бути народним депутатом України особа, яка має іноземне громадянство.

Пропоную, щоби члени Кабінету міністрів могли одночасно бути народними депутатами - як це є в Німеччині, Британії. У парламентсько-президентській республіці Верховна Рада і уряд мають бути більш скоординовані. Не треба вигадувати велосипед.. Коли  урядовець є членом парламенту, це - ефективніша законотворчість. Урядові законопроекти легше і оперативніше проходитимуть у Раді. Це - діалог між урядом і парламентом. Це - політична відповідальність кожного члена Кабміну перед коаліцією і перед своєю партією в парламенті.

Наразі триває дискусія про повне скасування депутатського імунітету. Ми пропонуємо надати можливість затримання і взяття під варту народного депутата без згоди Верховної Ради України під час або одразу після скоєння ним тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Проте політична діяльність і політична позиція народного депутата України повинні бути захищені.

Вивчивши міжнародний досвід, пропонуємо змінити процедуру голосування в Верховній Раді. А саме: дозволити ухвалення рішень більшістю від присутніх на пленарному засіданні. Це мобілізуватиме парламентарів. Це стимулюватиме міжпартійну єдність у прийнятті надважливих законів. Це вимагатиме персонального голосування.

Водночас пропонуємо в Конституції прописати позбавлення мандату у випадку неособистого голосування народного депутата. Також, позбавляти статусу народного депутата в разі невідвідування пленарних засідань сукупно більше 30 днів протягом сесії без поважних причин.

Вводиться нове поняття: так звані конституційні закони України. Вони ухвалюватимуться не більшістю від присутніх, а більшістю від конституційного складу Верховної Ради. Конституційними мають бути ключові закони для розвитку держави. Зокрема, закони про Кабмін, про судоустрій, про Президента; Виборчий кодекс; про основи зовнішньої політики; закон про мову.

Жодних новацій в порядку внесення змін і доповнень до Конституції не потрібно. І ця процедура змін має бути найскладнішою: двома третинами депутатів (як зараз). Це найважливіший акт держави. Другі за важливістю і складністю ухвалення, – конституційні закони, - ухвалюються більшістю від складу парламенту. Прості закони - більшістю від присутніх.

Президент - Глава держави і Верховний Головнокомандувач

Залишаюся прихильником парламентсько-президентської республіки, де Президент обирається на загальнонаціональних прямих виборах. Він - Глава держави,  національний арбітр, Верховний Головнокомандувач.

У Президента залишається вся вертикаль призначень у Збройних Силах України. Президент також вносить до парламенту кандидатуру Голови Служби безпеки України. Якщо ми таки позбавимо Службу невластивих їй функцій, то керівник цього органу міг би призначатися Президентом без парламенту. Але ВР збереже функцію парламентського контролю за СБУ. Також Президент призначає керівника Служби зовнішньої розвідки.

У Президента залишається право оголошення воєнного стану, з подальшим схваленням Верховною Радою. Президент очолює РНБО.

Президент керує зовнішньою політикою, але визначається вона Верховною Радою. Фактично, переговорну позицію для Президента повинен готувати уряд на основі Закону “Про основи зовнішньої політики”. Міністр закордонних справ є членом Кабінету міністрів, який разом з Президентом братиме участь в переговорах, буде координатором підготовки переговорної позиції для Президента.

Право вето Президента треба чітко унормувати виключним переліком підстав ветування, визначених Конституцією. Президент скеровує вето в Конституційний суд. Якщо КС вирішив, що вето конституційне, закон повертається для повторного розгляду Радою. Таке вето не може бути подолане: закон має бути доопрацьований і знову проголосований. Якщо Конституційний Суд визнає вето необґрунтованим, - закон набуває чинності.

Президент не повинен втручатися в діяльність органів виконавчої влади та незалежних регуляторів. Зокрема, у вибори. Члени Центральної виборчої комісії призначаються Верховною Радою за поданнями депутатських фракцій, внесеними Головою ВР, - а не Президентом. Так само, парламент призначатиме членів Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Аналогічно, не Президент, а Кабмін вноситиме до Верховної Ради кандидатуру на голову Нацбанку, а всі члени Ради НБУ обиратимуться парламентом. Пропонується також розширити завдання Національного банку України. Він має відповідати не лише за цінову й курсову стабільність. До його функцій треба додати сприяння зайнятості населення та забезпечення адекватних, економічно ефективних відсоткових ставок по довгострокових кредитах.

Врегульовуємо також процедуру імпічменту Президента. Вона може бути розпочата у випадку вчинення державної зради, іншого злочину, а також в разі набуття громадянства іншої держави, чи умисного порушення Конституції. В Конституції прописуємо спеціальну слідчу комісію для імпічменту.

В Президента залишаються ті самі повноваження для розпуску парламенту, що й зараз. За винятком одного: право розпустити в разі, якщо протягом 60 днів не сформовано Кабмін, замінюється на право розпуску в разі непризначення нового прем'єр-міністра (це я пояснюю нижче).

Дієздатний Кабмін

Президент вносить до парламенту подання на призначення Прем'єр-міністра, проте кандидатуру визначає коаліція.

Всі члени Кабміну призначаються Прем'єр-міністром за погодженням з коаліцією. Навіть в умовах війни Президенту не потрібний свій міністр оборони: міністром має бути цивільна особа. Вся генеральська вертикаль залишається у Президента. Вертикаль забезпечення армії, - Міноборони, - буде в Кабінету міністрів.

А члени Кабінету міністрів призначаються і звільняються главою уряду одноосібно, за погодженням з коаліцією депутатських фракцій. Прем'єр-міністр має право звільнити члена уряду - без процедури голосування в парламенті, але з одночасним оголошенням нової кандидатури на цю посаду. Коаліція, відповідно до регламенту, погоджує призначення чи звільнення міністрів прем'єром.

Подібний механізм пропонується і для звільнення самого Прем'єр-міністра: одночасно із звільненням прем'єра Радою, коаліція визначає кандидатуру нового глави уряду.

Пропонується, щоб кандидатуру Генерального прокурора вносив не Президент, а Кабінет міністрів. Такий порядок логічніший, виходячи з нової ролі прокуратури.

Влада на місцях

Пропонуємо запровадити інститут префекта замість обласних і районних державних адміністрацій. Префекти призначатимуться Президентом за поданням Кабміну, і здійснюватимуть нагляд за додержанням законодавства. Якщо акт місцевого самоврядування не відповідає Конституції чи законам, - префект зможе ініціювати скасування такого акту в судовому порядку.

Вводимо в Конституції пряму заборону на федералізацію України. Водночас закріпити поняття “Кримська автономія”, - яке базується на історичних правах кримськотатарського народу.

Хочемо також визначити в Конституції фермерське господарство основою аграрного устрою України.

Отже, ми пропонуємо запровадити реальні стримування й противаги у владі. Наголошую – реальні.

Ми вже отримали підписні листи для внесення проекту змін до Конституції. Це має бути публічний процес та прямий діалог з громадянами країни. Звертаємося до всіх демократичних сил у парламенті: почнімо предметну дискусію. В цьому процесі важлива й роль Президента – як він бачить конституційний лад в країні?

Треба вже зараз, перед президентськими виборами, визначити, за що відповідає Президент. Перед парламентськими виборами, які будуть вже через 15 місяців, - які відносини будуть між Президентом, урядом і парламентом. Визначити зараз.

Сьогодні Євген Маланюк народився 124 роки тому




16:11 20.01.2021
· 
У цей день народився ЄВГЕН МАЛАНЮК, який увійшов в історію української культури як письменник, культуролог-енциклопедист, публіцист, літературний критик, неперевершений поет - тонкий лірик і водночас "імператор залізних строф", твори якого не можуть залишити байдужим. Також він був активним громадським діячем, учасником Української революції - сотником армії УНР,  та помітною постаттю на еміграції.
Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.
(Біографія, 1924)
Вільнолюбивий й татановитий поет Євген Маланюк сформувався під мелодії українського степу. Він народився 20 січня 1897 року в с.Новоархангельськ над річкою Синюкою на Херсонщині. Закінчив Єлисаветградське реальне училище і вступив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни став слухачем Військової школи в Києві, після закінчення якої його направили на Південно-Західний фронт, де він і вирішив повернутися в Україну, щоб взяти участь в обороні та розбудові Української держави.
О земле вічна, ти — одна на світі!
На небі — глибочіє древня синь,
Внизу — прозора велетенська тінь
Від хмари, що жене південний вітер.
(За синє море встане широчинь, Степова Еллада)
Він працював у Генеральному Штабі, був ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддніпрянською Армією УНР. Саме цей досвід пізніше ляже в основу поетичних та прозових творів Є.Маланюка. Зокрема його твір про подвиг героїв Крут досі вважається чи не найкращим серед праць про ті події ("Крути. Народини нового українця").
Гей, де ж той гімн з іржавих сурм?
Де марш непереможних кроків?
Де апокаліпс тих пророків,
Що поведуть в останній штурм?
З поразкою Української революції Євген Маланюк, як сотні інших українських військовиків, опинився в таборі для інтернованих поблизу польського міста Коліша в 1920 р. Там він разом із кількома друзями (Ю. Дараган, М.Чирський, М.Грива) видавав журнал "Веселка", на сторінках якого побачили світ його перші поезії. В 1923 р. разом із М.Селегієм і М.Осикою випустив у світ невелику збірку поезій "Озимина". 
Чужі: й земля, і небо тут, і люди,
І місяця золотосрібний ріг.
Життя давно, як божевільне, блудить
По манівцях заплутаних доріг.
(Під чужим небом, 1920)
Пізніше Є.Маланюк перебрався до Чехословаччини, де у Подєбрадах закінчив Українську господарську академію - осередок української освіти і культури, що об'єднав найпотужніші українські інтелектуальні сили. Відтоді він долучився до суспільно-політичного життя української еміграції. Саме у міжвоєнний період з’явилися його потужні збірки поезій “Стилет і стилос” (1925), “Гербарій” (1926), “Земля й залізо” (1930), “Земна Мадонна” (1934), “Перстень Полікрата” (1939).
Від римських провінцій до грецьких колоній
Гриміли століття меча і огня,
Здіймались до неба безсилі долоні
І марно молили великого дня.
(Від віку й донині, Перстень Полікарпа).
Наприкінці Другої світової війни Євген Маланюк переїхав до Німеччини, а пізніше, в 1949 р., -до Нью-Йорка (США). Там вийшла його поема “П’ята симфонія” (1954), збірки “Влада” (1951), “Остання весна” (1959), “Серпень” (1964),
культурологічні розвідки та літературно-критичні праці Є.Маланюка, зібрані в двох томах “Книги спостережень” (1962, 1966). Вже після його смерті побачила світ збірка “Перстень і посох” (1972).
Серце поета та патріота зупинилося 16 лютого 1968 року в Нью-Йорку. У той вечір він збирався в театр... Похований поет на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке називають українським пантеоном.
А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ Твій, сняться луки
І на узгір'ях — вітряки.
Там свист херсонського простору
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п'єш, самотній, смертний біль.
(Під чужим небом)

БІОГРАФІЯ
1.
Завжди напружено, бо завжди — проти течій.
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так — навпростець — де спалює мета.
Все чути. Всім палать. Єдиним болем бути,
Тим криком, що горить в кривавім стиску уст,
І знать, що випало — загаснути забутим,
І спомином кінця — кісток народних хруст.
2.
Так вийшовши з глухого степу,
З зідхань страждальної землі,
Вирізьблюю німий життєпис
На дикім камені століть.
Так конструюю вічний образ
На сірім цоколі часу,
І мудрість протина, як кобра,
Гадючим зоренням красу.
І розраховує, й шепоче,
І виміряє кожен крок.
Лиш електрично колють очі
Крізь все мереживо морок.
Заплутуюсь густіш і гірше
Під діямантовий гіпноз,
10
І тільки бачу — камні, вірші,
І тільки чую — гул погроз.
І все боюсь: скінчиться термін,
А я не скінчу завдання
І попливу один, без керми,
У тьму вмираючого дня.
3.
Мушу випити келих до краю —
Полиновий мед самоти,
Так нещадно, так яро згораю. —
Чи ж побачиш, почуєш ти?
Недорізаним звірем — вітер
Проридає в страшний простор.
(Там жито — надовго збите,
Там чорним повітрям — мор)
А я мушу незморено-просто —
Смолоскипом Тобі Одній,
Я — кривавих шляхів апостол
В голубі невечірні дні.
1924

Сказано Арсенієм Яценюком про сьогодення



П’ЯТЬ ПУНКТІВ ПРО ТЕ, ЧОМУ 2021 РІК ПСУЄТЬСЯ НА ОЧАХ

З нового року минуло трохи більше двох тижнів, а 2021-й починає псуватися на очах, разюче нагадуючи свого попередника. З новорічних святкувань Україна влетіла у локдаун на фоні тривожних новин.
Перше. Проблеми із запуском вакцинації від COVID-19. 
У США і ЄС владу критикують за повільність у цій справі, хоча щеплення там стартувало у грудні. Вакцинація триває у Великій Британії, Канаді, Ізраїлі, сусідній нам Молдові й охоплює дедалі більше країн. Наша влада поки обіцяє. Не буде дивним, якщо незабаром від нас парканами відгородиться світ, як від «ядерного реактора» пандемії.
Друге. Хто б міг подумати, що взимку можуть трапитися морози? 
Аж саме напередодні влада з’ясувала, що в Україні не вистачає запасів вугілля для електричної генерації. При тому, що перша половина зими була відносно теплою і не потребувала надмірного споживання палива. «Укренерго» опублікував документ про віялові відключення, явище, давно забуте з 90-х років минулого століття, чим фактично влада визнала – ситуація більш ніж серйозна. 
Третє. У той час, коли українській генерації бракує вугілля, влада дозволяє закуповувати електроенергію в Білорусі, вироблену за участі російських потужностей.
Четверте. З великим здивуванням і тривогою почув заяви про бажання влади запустити на територію України газ із Росії. Про начебто якісь «незалежні компанії» в країні-агресорі.
П’яте. В Україні фактично запроваджено державне регулювання ціни на газ.
Кожен із цих п’яти пунктів вимагає окремого коментаря. Про проблему непрофесійності влади говорять багато й аргументовано. Проте марка некомпетентності може бути чудовим прикриттям для роботи в неукраїнських інтересах. Затримка із початком вакцинації веде не лише до збільшення смертності та ізоляції України, але й посилює позиції Росії в бажанні втюхати нашій владі «Спутнік-Новічок». 
Спроби постачати газ з РФ та російську електроенергію з Білорусі, нищення української енергетики може бути елементом геополітичної гри з відновлення впливу Росії на Україну. А заяви про так звані «незалежні компанії» в Росії, які можуть постачати газ на територію України, - насправді рафінована брехня, бо всі енергетичні компанії РФ прямо чи опосередковано під контролем Кремля, а експорт газу з Росії регулюється законодавчо. Виключно «Газпром» може дати чи не дати зелене світло конкретній компанії поставляти газ. 
Такі, з дозволу сказати, ініціативи вбивають газову незалежність держави, яку ми досягали тяжко, але досягли. 
Для мене це ще й особиста історія, оскільки з російської енергетичної голки зняв країну мій уряд, розриваючи тенета, в які роками упаковувала нас Росія. 
І тут варто нагадати про минуле, яке знову може стати нашим майбутнім. Про постійний енергетичний шантаж України з боку РФ. Про передноворічні поїздки до Москви наших делегацій із проханнями укласти газові угоди. Це приниження як переговорників, так і України як держави було не так вже й давно, до 2014 року. Результати переговорів породжували чимало політичних криз усередині нашої країни. Нагадаю про «політичну ціну» на енергоносії, про намір РФ прибрати до рук «Нафтогаз» і заволодіти ГТС. Про неймовірну корупцію на російському газі, яка існувала, про дефіцит «Нафтогазу» в 10 мільярдів доларів і банкрутство, до якого його вели свідомо.
Ми це змінили, через незалежність енергетичного сектора порятувавши незалежність самої держави. «Нафтогаз» перестав бути збитковим. Ми виграли суд у російського «Газпрому» на 5 мільярдів доларів. Ми передбачили субсидії для тих верств населення, які не можуть оплатити ринкову вартість газу, і близько 60% громадян України отримували фінансову допомогу від держави. 
Робота зроблена, складна ринкова система була запущена і почала працювати в режимі самовідтворення. Не заважайте, розвивайте. 
Натомість влада банкрутує українську енергетику, не спромігшись забезпечити вугілля відповідно до нормативів. Планує віялові відключення. Пропонує адміністративне регулювання цін на газ у стилі СРСР. І тепер наш енергетичний ринок хочуть віддати під російську електроенергію і російський газ.
Не можна дозволити нишком під розмови про «непрофесійність і некомпетентність» розтягнути по шматочках, поточити наче міль основи енергетичної незалежності України. Не можна з-під поли продавати те, що робить нас резистентними чи то у питанні «ковіду», чи то у питанні економіки, чи питанні нацбезпеки взагалі. 
І тут питання не до дрібних виконавців. Після неконституційних дострокових парламентських виборів, дозволених нинішнім продажним Конституційним судом, країна фактично перетворилася з парламентсько-президентської на класичну президентську республіку. 
Тому і зовнішня, і внутрішня політика, і питання, які відносяться до компетенції уряду чи парламенту, сьогодні сконцентровані тільки в одному кабінеті – і це кабінет президента України. 
Якщо політична воля з цього кабінету не буде транслюватися на всю країну через вертикаль влади і не означатиме також політичної відповідальності, 2021 рік, на жаль, виглядатиме далеко не таким, як про нього говорили українці у новорічних тостах. І не таким, як про нього говорив у своєму зверненні до країни президент.

До роковин лесі українки

Eвген МАЛАНЮК
КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ

ДО РОКОВИН ЛЕСІ УКРАЇНКИ
(13. II. 1871)

I

Справжній мистець, себто творець у мистецтві, є, одночасно, відкривач.
Перед ним ніби всі на те дивилися і, здавалося їм, — бачили. Але допіру мистець об'єктивізує й усвідомлює наслідки того бачення, допіру мистець розкриває й показує — і тим переконує. О, не аргументами, не софістикою й діялектикою, не оповіддю й коментарями, а самим живим образом. „Не розказом, а показом", як колись вимагали у війську вчити рекрутів.
Цей закон мистецтва довелося ще і ще раз перевірити при огляданні проекту пам'ятника Лесі Українки ще в студії різьбаря.
Що Леся Українка була визначною, епоховою і навіть великою, що вона належала до клясиків нашої літератури, — це ми ніби всі знали. Ба що більше, ствердження того факту — особливо у 20-х і 30-х рр. — стало загальником, труїзмом, напівстертою обіговою монетою і для літератів, і для читачів. Але, як це завжди буває (а при безкритичності й браку ієрархізованого суспільства — поготів), — ці загальники шелестіли собі по шпальтах часописів, порожньо лунали на академіях, мідяком переходили з рук до рук. Твердження такі увійшли собі в систему інших давно змертвілих програм і обрядів, і лежали там, безкрилі й безлунні, для загальної більшости земляків.
Добре, отже, що авторові проекту пам'ятника в Клівленді, як справжньому мистцеві, пощастило розкрити в нім і показати головну суть Лесі Українки: вічний сенс її постаті і справжнє єство її особистости, як письменника й людини.
Одним словом, добре сталося, що творцем пам'ятника є мистець тієї міри й того духа, що Михайло Черешньовський — одне з тих кількох імен, які духово усправедливлюють існування теперішньої нашої еміграції.

ІІ

За свідченнями сучасників Леся Українка була невеличкого росту (покійний Евген Чикаленко, сам росту нижче середнього, звичайно підносив руку на висоту своїх грудей). Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі — не мала, бо й той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів'явши передчасно, зник без вороття.
Отже, зовнішні, фізичні дані — різьбяреві сливе не давали матеріялу, тим більше для пам'ятника, що, з природи речі, мусить мати елемент монументальности. Можна припускати, що Михайло Черешньовський над цією проблемою довго не зупинявся, а пішов за голосом своєї музи, яка у нього завжди одуховлює матерію, появляє духовий еквівалент речей і постатей.
І справді, в запроектованій ним постаті від „фізики" залишилися — хіба антично-прекрасна голова Лесі з її високим чолом Атени-Софії, та ще той біль, що горів у ній завжди і що супроводив і підкреслював урочистий тріюмф її духа: той титанічний, мовляв Грушевський, її хід на вершини. І от, саме ця тріюмфальна перемога над тілесним і земним і становить наймонументальніше в монументі Черешньовського.
Леся Українка — в її визволеній духовій сутності — в цім монументі — вже не йде, а, власне, гряде. Гряде, як непереможна правда, як необорна, як неуникнена неминучість. А при тім — жадної пересади, жадної котурняности, зовнішньої величности і якого будь фальшу. Справжня природня простота високого мистецтва.
Над ледве проступаючім, скорше відгадуванім, аніж присутнім, тілом — ледь-ледь еллінізовані, прості шати, ледь-ледь намічений старогрецький меандровний взір та звичайна собі нагортка на плечах — і вже не доба перелому ХІХ-ХХ століть, не сучасниця Коцюбинського й Олеся, не схорована донька Олени Пчілки, а мешканка вершин і вічности, повноправна громадянка Олімпу! А при тім, — Леся Українка, що інакшою і не може бути.
Так Михайло Черешньовський відкрив і розкрив суть Лесі Українки — олімпійки, Лесі Українки — клясика в доглибнім, а не історично-літературнім значенні цього слова. Людська подоба, що була сосудом Духа.

III

Вкоренилася у нас недобра звичка робити з Тараса Шевченка якийсь універсальний еталон для міряння всіх літературних і позалітературних явищ. Криється за тим своєрідний і в наслідках зловісний примітивізм, що так адже ж часто на нас мстився і мститься.
Не уникнула тих порівнянь і Леся. А що Шевченко, за зовнішньою аналогією в інших народів, має бути клясиком, то перед останньою війною вийшла навіть чимала праця покійного Евгена Пеленського саме під наголовком „Шевченко — клясик". Праця була неглибока і навіть, всупереч намірам автора, не академічна, бо зводилася, фіґурально кажучи, до підрахунків, скільки разів і де саме вжив Шевченко таких слів, як Юпітер, Юнона, Венера, Зевс і т. п.
Приходиться ще і ще раз повторити те, що протягом десятків літ доводилось повторяти, а саме, що Шевченко — явище єдине й неповторне, що то вийняток, а не „правило", що то згусток затисненого єства народу, що то вибух вулкану, якого не легко вбгати в сякий-такий „літературний процес", проаналізувавши „оточення" й відшукавши сакраментальні „впливи".
Вже раз назавше треба стати на ту точку погляду, що Шевченко був, є і, певно, — аж до осягнення нами державної суверенности — буде явищем згущено-національним в такій консистенції, що ще довго залишатиметься герметично-неприступним для більшости чужинців, навіть для українофільсько-настроєних найближчих сусідів.
Його символи й образи, його стиль і дух, його словництво й синтакса, його метрика й ритміка є настільки глибоко (расової) національні, що аналогій, властиво, немає. І в цім полягає трудність, фактично неможливість, підійти до нього з-зовні, з-поза українського духово-культурного кругу.
Дорога до нього веде таки з самого ядра духового й психічного українства.
Можна додати, що такі питомо-національні явища, як музика Ваґнера, поезія Лямартіна чи Гельдерліна, проблематика Виспянського чи Міцкевіча, назагал залишаються в зачарованім крузі їх національности, мимо, що ті круги знаходяться в спільнім колі європейської духовости й культури.
Шевченко був проявом не так нації, як нашої (дуже складної!) раси, її підземно-тектонічних, ще не збагнених нами, до кінця непросвітлених, глибин, що дуже яскраво показав Юрій Русов („Душа і дух нації").
Леся Українка — вже явище національне. Це прояв нації — напередодні її політичного відродження й спізненого культурного самоусвідомлення.
Є якийсь особливий історичний сенс у тім, що піонерська праця — „Поетка українського рісорджімента" — Дмитра Донцова була стимульована саме Симоном Петлюрою, на той час редактором журналу „Украинская Жизнь". В першій своїй редакції та праця з'явилася в рік смерти Лесі Українки і на рік перед першою світовою війною, в редакції ж остаточній праця та очолила перше число відновленого р. 1922 Літературно-Наукового Вістника.

IV

Колись прозорливий і точний Франко окреслив був (р. 1898) особистість Лесі Українки (ще лірика!), як „чи не одинокого мужчину на всю новочасну соборну Україну". Як кожна парадоксальна формула, і ця дещо переяскравлена (немало було в творчості Лесі Українки також чисто-жіночого, українсько-жіночого). Ця формула, на жаль, теж зробилася загальником, над дійсним сенсом якого мало хто зупиняється.
Так, характер і воля цієї фізично-схорілої жінки були й залишаються винятковими, сказати б у всеевропейському мірилі. Щось від французької Жанни д'Арк було в ній. І чи не ролю саме Жанни д'Арк в нашій літературі, а, тим самим, і в історії нашого народу, відограла ця хоровита й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині...
З підручників теорії літератури відомо, що найвищим родом поезії є драма.
Леся ще в дитинстві проявляла до неї нахил, бо з братом своїм, як згадує, провадила в саду такі „дитячі" забави, як... інсценізування Іліяди та Одисєї. Але почала вона (у віці 12 літ), розуміється, з лірики. І лірика та була спочатку (Леся-поетка не мала в собі ані дочасної зрілости поета, ані вродженого потужного ліричного дару) — досить епігонська, з неуникненими й досить зовнішніми ремінісценціями з Кобзаря та явним впливом поетичної яловости по-шевченківської доби, хоч з пізнішим захопленням (і перекладами) тоді дуже популярним Г. Гайне.
Розуміється, Леся росла, як поет, з кожним віршем, з кожним роком. Леся-письменниця — то був безперервний розвій і послідовне становлення, пізніше вже явний для всіх отой вольовий „титанічний хід по велетенських уступах" (слова М. Грушевського). Вона росла інтелектом, характером, дисципліною праці і окриленою волею до вершин та досконалости. Згодом та творча праця її сполучується з відчайною, справді смертельною боротьбою з жорстокою хворобою. І творчість Лесі Українки останніх (1909-1912) років, років „рвучкої боротьби зі смертю" — стає якби своєрідною формою цієї боротьби і дає таку вершину, як „Камінний господар".
Її лірика, згодом її перехід до фабульної епічної поеми — дають речі досконалі, з формального боку — без закиду, ба й справлені між ними — шедеври („Суворий Дант", „Хотіла б я уплисти за водою"), згодом речі, де вже проступає Леся Українка на повний зріст ("Fіаt Nох", "То bе оr not to be" і, зрештою, вже драматична „Іфіґенія в Тавриді"), в яких явно відчувається близьке драматургічне майбутнє. І все ж, лірика ані епіка не були її областю.

Її драматичний нерв, драматична жилка, видно, ніколи не завмирали. Внутрішній, органічний гін до драматичної форми проявляється то тут, то там і то не тим, що пронизує її ліризм, як це є майже традицією у нас (проза Яновського, лірична драма Миколи Куліша, ба навіть „Слово о полку", що аджеж, без сумніву, є поемою ліричною). Навпаки, самий ліризм Л. Українки, чим далі, тим частіше й виразніше набирає суто-драматургічного характеру: лірика монументалізується в монолог (вже в раннім „Ангел помсти"), а, спираючись на епічно-поемнім досвіді, переходить в діялог („Три хвилини") і врешті в драматичну поему („Кассандра", „У пущі", що була, між іншим, задумана ще р. 1898). Звідси вже залишається один крок до справжньої драми, що стала її письменницькою долею, життьовим покликанням і творчим вінцем.
Як у хемічних реакціях часто буває потрібен т. зв. каталізатор або просто поштовх чи струс, так у біографіях великих творців часто зустрічаємо не конче аж життьову катастрофу, але душевну рану, психічний шок, психічну травму, що якби відкривають нове творче джерело, або й обертають його в рвучку ріку.
Ролю такого „каталізатора", такого психічного струсу відограло в житті Лесі Українки її сильне, велике, правдоподібно перше (й останнє) кохання, люто обірване смертю коханого.
Десь р. 1897, либонь в Ялті, Леся Українка спіткала білоруса-журналіста Сергія Мержинського, що був теж сухітником. Спіткання це спалахнуло одразу ж палким коханням. Вибранець Лесі приїздив був до Гадячого (є спільна фотографія на луках річки Псла) до матері вибранки. Здавалося, що щастя буде повне й тривале. Але вже в лютому р. 1901 в Мєнську Мержинський вмирає на руках Лесі... І протягом однієї ночі Леся Українка пише драматичну поему „Одержима" з вікопомною датою: 15. II. 1901. Протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною тієї ночі Леся Українка стала драматургом. Ця вельми важлива — суб'єктивно і об'єктивно — подія в житті і творчості Лесі, поскільки знаю, не була ширше відома, певно з тієї простої причини, що „білоруський роман" Лесі залишався родинною таємницею. Та й не в характері Лесі було такі інтимні переживання розкривати. Навіть вірші, присвячені любій людині (р. р. 1897-1904), не були друковані: вони побачили світ вже по другій світовій війні, і то — на еміграції — майже 35 літ по смерті авторки. А, проте, проблема періодизації творчости Лесі Українки і момент народження в ній драматурга — цікавили таких критиків-дослідників, як М. Євшан і М. Зеров. І вони обидва (Євшан ще р. 1913, Зеров вже всередині 20-х років) висказували певні припущення й гіпотези, а Зеров — лише на підставі аналізи самих творів — майже відгадував дату творчого „переродження" письменниці, не згадуючи про саму подію, і, може, не знаючи про ту страшну лютневу ніч у Мєнську, коли Леся схилялася до холодіючого чола мертвого коханого...

І квітка щастя раз на завжди зникла,
Як леґендарний з папороті цвіт.

Перелом у творчості Лесі Українки збігся з переломом століть і Леся Українка-драматург з'являється на самім початку нашого XX століття.

V

Клясицизм, вірніше, олімпійство Лесі Українки вимагали б хоч короткого застановлення вже хоча б тому, Ідо літературна термінологія, як все в цій особливій добі, перейшла не одну інфляцію і нині фактично так, як не існує.
Насамперед слово „клясик" чи навіть „олімпієць" не треба вважати за ранґу чи ступінь ієрархії. Це просто — тип мистця. Але звернімось до прикладу.
Навіть не мавши надто буйної уяви, легко можна собі уявити спосіб реаґування, наприклад, на таку лютневу ніч в Мєнську, яку пережила р. 1901 Леся Українка, у різних мистців.
Цілком ясно, що, напр., Шевченко, Шіллер чи Байрон реагували б (у творчості, розуміється) цілком інакше, аніж, напр., Горацій, чи — в часі значно ближчому до нас — „олімпієць" Ґете.
Перша група — назвім їх „романтиками" — напевно вибухнула б могутнім вулканом серця, грозою гніву і прокльонів, бурею пекучих сліз, викликів і, може, погроз до самого неба („А ти, Всевидящее око..."). Другі два реаґували б на ту подію інакше. І це зовсім не значить, що вони мали холодніше серце чи були позбавлені темпераменту, як було б разючою помилкою вбачати ці прикмети у — клясика і олімпійця — Лесі Українки.
Вона могла бути й безумною Офелією, й тією Одержимою, що її „любов ненависти навчила", і демонічною Кассандрою, і бранкою, що кидає ґвалтівникові:

Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш.

Це справа не темпераменту й жару серця, навіть не могутности того чи іншого мистця.
В кілька літ по тій же мєнській ночі, згадуючи її знову, поетка стверджує:

Мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
Так мусить
 (— підкреслено авторкоюбути...

І лише прислухаючись,

Чи не заглух в душі мій давній грім?...
Якщо мене зима пройме до серця,
Мою весну таємну переможе, —

Тоді... вона скаже:

Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
Так жить не варт!

На мій особистий, зовсім неарґументований погляд, „клясичність" (поза багатьома іншими властивостями) полягає на певнім „топографічнім положенні" мистця по відношенню до життя й всього існуючого. Клясик уміє перебувати на такім пункті, з якого речі і істоти видно всебічно, в трьох, що так скажу, вимірах.
Тому у Лесі Українки ми либонь не зустрінемо прокльонів (чи апеляцій до сумління) ворога, закликів, щоб, напр., ворог „прозрів" або „схаменувся", — а це досить часто і з великою силою почуття роблять саме „романтики".
Леся Українка-„олімпієць" бачить „всебічно", отже знає, що ворог тим-то й ворог, що іншим бути не може. Бо —

так  мусить   бути.

Вересень 1961.

Так звані „білі" себто не-римовані, вірші з'являються в визначних поетів відносно пізно (прикладів є немало), у віці, коли зеніт життя вже перейдено, хоч не конче аж тоді, коли, мовляв Франко, „вниз котиться мій віз." Маю на думці явище, коли білий вірш з притаманною йому рефлексійністю з'являється природ н ь о, сам-собою, а не як завдання „спробувати ще цієї форми", не як експеримент, а дальший тяг творчости, коли вона, перебуваючи поміж двома бігунами — емоцією і інтелектом, — органічно пересувається в бік цього останнього.

Інтелектуалізм завжди ціхував творчість Лесі Українки. Отже не дивно, що білий вірш (такий характеристичний для драматургії!) з'являється у неї вже досить рано (1897 р.) і білим же віршем були написані такі шедеври як „Офелія" і „Суворий Дант" (1898 р.). Маю, одначе, тут на увазі ту виразну стилістично-споріднену групу поезій білим віршем, що поставали в атмосфері революційного передгроззя 1900-1905 рр., надто по згаданій вище особистій драмі Лесі.
Дивним присудом долі ця група віршів не була друкована ані за життя поетки, ані в пізніше видаваних збірних виданнях. Причиною цього могла бути занадто інтимна тематика деяких з тих поезій. Не виключені також рації цензурного порядку. Але може бути також припущення, що авторка тоді, кажучи метафорично, якби не бачила читача, спроможного ці поезії сприйняти, і тому воліла їх наразі не публікувати. Отже вірші цієї групи стали відомі лише року 1946, вже на другій еміґрації, в цикльостильнім виданні ,,Т е р н о в и й  в і н е ц ь" („Слова на дорогу"), призначенім для наших робітників, вивезених під час німецької окупації.
З цієї скромної і мало тепер доступної книжечки-альбому вибираю один з таких „білих віршів", датованих роком 1904. Його, зовсім не „рефлекційна" лише, природа вражають своєю могутньою візійністю й просто пророчественністю, які вповні сприйняти може лише с у ч а с н и й читач:

І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
Супроти тебе силу невблаганну
Сліпої долі. Оточив тебе
Народами, що мов леви в пустині
Рикали, прагнучи твоєї крови.
Післав на тебе тьму таку, що в ній
Брати братів не пізнавали рідних.

І в тьмі з'явився хтось необоримий,
Якийсь дух часу, що волав ворожо:
„Смерть Україні!"
Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
Розбіглися, немов шакали ниці.
Брати братів пізнали і з'єднались.
І дух сказав: „Ти переміг, Богдане,
Тепер — твоя — земля обітованна!"
І вже Богдан пройшов по тій землі
Від краю і до краю. Свято згоди
Між ним і духом гучно відбулося
В золотоверхім місті.
Але раптом
Дух зрадив.
Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
Та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі — розлилось Червоне Море
І розділилося по половині,
І знов злилось докупи й затопило —
Кого? Ой, леле! Новий фараон
Пройшов живий поміж Червоне Море,
Але козак з конем пропав навіки.
Співай, радій ненависна чужинко,
Бий в бубон і лети в танок з нестями,
Кінь і їздець в Червонім Морі згинув,
Тобі зостався спадок на прикраси,
Бо зносиш ти України клейноди,
Святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту...
Немов потоп. Заграло і ущухло
Червоне море, висохло й осталась
Безрадісна пустиня після нього
І став по ній блукать новий Ізраїль,
По тій своїй землі обітованній,
Немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
В ночі за тінню йшли, а в день з вогнем.
Коли ж у їх з'являвся дух величний,
Що вогняним стовпом палав у тьмі,
А в день ішов мов туча грізно-біла, —
Вони не вірили своїм очам
І врозтіч розбігались манівцями,
І попадали ворогам в полон.

...Чи довго ще о, Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
Рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти Духа,
Що він зламав свій заповіт великий,
Той, взятий з бою волі, заповіт?
Так доверши ж докраю тую зраду
Розбий, розсій нас геть по цілім світі,
Тоді либонь журба по ріднім краю
Навчить нас — де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
На срібне мариво у далені.
І скаже: „Он земля твого народу!
Борись   і  добувайся  Батьківщини,
Бо прийдеться загинуть у вигнанні
Чужою-чуженицею в неславі."
І може дасться заповіт новий,
І Дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? Як маємо шукати
Свого народу землю? Хто розбив нам
Скрижалі серця, духа заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
Що нас зайняв в землі обітованній?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли новий загине Вавилон?

(1904)

До змісту книги Eвген МАЛАНЮК "КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ"



Зрада відпочатку з боку української зе-влади загиблого екіпажу

Данілов про катастрофу PS752 в Ірані: не всі наші партнери були ними насправді

http://blog.i.ua/community/662/2314436/
Данілов про катастрофу PS752 в Ірані: не всі наші партнери були ними насправді

КИЇВ. 8 січня. УНН. Україна у низці питань не отримала тієї підтримки, на яку розраховувала, від партнерів у справі про збиття літака МАУ рейсу PS752 біля Тегерану. Про це у п’ятницю сказав журналістам у Києві секретар РНБО України Олексій Данілов, передає кореспондент УНН.

Так, зазначив секретар РНБО, на сьогодні у справі про катастрофу тривають перемовини, триває розслідування Генеральної прокуратури України.

З його слів, питання ускладнюється тим, що Іран — “непроста країна, непрості відносини”.

“Єдине що я можу сказати — на привеликий жаль, не всі партнери, які кажуть що вони партнери, в данному випадку були нашими партнерами”, — зазначив Данілов.

Він заявив, що не може сказати, про які країни йде мова, але додав що “на певні наші звернення ми не отримали ту підтримку, яку б ми хотіли отримати”.

Нагадаємо, у Києві сьогодні вшанували пам’яті загиблих пасажирів та членів екіпажу рейсу PS752 у небі над Тегераном.

Як повідомляв УНН, рівно о 6:14 (за іранським часом) 8 січня 2020 року під Тегераном був збитий Boeing 737 рейсу PS-752 компанії “Міжнародні авіалінії України”.

У результаті авіакатастрофи загинули 176 пасажирів і членів екіпажу, серед яких 11 українців і 63 громадян Канади.

Іранські війська 11 січня заявили, що український Boeing був збитий випадково, виною став людський фактор: літак пролітав поруч з військовим об’єктом Ірану і був прийнятий за “ворожу ціль”, а саме — за крилату ракету. При цьому, в Ірані відзначили, що очікували атаки з боку США, у зв’язку з чим системи ППО країни були приведені у повну бойову готовність.

Президент України Володимир Зеленський заявив, що очікує від Ірану повного визнання провини, офіційних вибачень, покарання винних і виплати компенсацій.

Катастрофа літака МАУ: Зеленський переконаний, що винні будуть притягнуті до відповідальності
Катастрофа літака МАУ: Зеленський переконаний, що винні будуть притягнуті до відповідальності

КИЇВ. 8 січня. УНН. Президент Володимир Зеленський заявив, що всі винні у збитті літака рейсу PS752, обов’язково будуть притягнуті до відповідальності, адже строку давності у таких злочинів немає, передає УНН.

“Ми дуже добре пам’ятаємо цей день і цю жахливу трагедію. Сьогодні перша гірка річниця, річниця того чорного дня, коли було збито український пасажирський літак у небі Ірану. Трагедії такого масштабу — це завжди рубець на серці нації”, — написав Зеленський.

За його словами, вже ні в кого немає сумнівів у тому, що “двома ракетами були злочинно забрані життя 176 мирних людей на борту мирного літака”.

“Не знати тоді, що в повітрі саме пасажирський літак, було неможливо. Не зрозуміти, що перша ракета вразила зовсім не військову ціль, також було неможливо. Це вже аксіоматичні дані. Це те, що вдалося дуже швидко встановити завдяки професійній роботі наших спеціалістів з безпеки, експертів і дипломатів. Це те, з чим абсолютно погоджується світова спільнота. Зрозуміло, що всі винні в цій катастрофі обов’язково будуть притягнуті до відповідальності. У сучасному світі немає шансу, що такий злочин залишиться без належної реакції. Строку давності у таких злочинів теж немає”, — зазначив Зеленський.

Президент зауважив, що Україна, очевидно, також “іде до дієвого покарання винних та отримання належних компенсацій для сімей загиблих”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Данілов: Україна не повинна приймати пропозицію Ірану про компенсації

“Все це обов’язково буде зроблено. Бо тільки так справедливо. Хоча все це, на превеликий жаль, уже ніколи не компенсує людських втрат”, — наголосив Зеленський.

За його словами, найменше, що могла зробити держава для вшанування пам’яті людей, це відзначити їх званнями Героїв України. Назавжди закарбувати прізвища героїв у нашій історії.

“Зовсім скоро матимемо пам’ятне місце, куди могли б прийти родичі, близькі загиблих, просто громадяни. Щоб згадати, подумати, посидіти поруч зі своїми. І де можна було б хоча б частково позбутися відчуття тієї шаленої несправедливості від того, що сталося. Скільки б часу та зусиль не потребував процес переговорів і вся необхідна міжнародна робота, ми отримаємо всі відповіді та обов’язково одержимо всі необхідні компенсації”, — розповів Зеленський.

Сьгодні, 8 січня у Києві вшанували пам’ять загиблих пасажирів та членів екіпажу рейсу PS752.

Нагадаємо, рівно о 6:14 (за іранським часом) 8 січня 2020 року під Тегераном був збитий Boeing 737 рейсу PS-752 компанії “Міжнародні авіалінії України”.

У результаті авіакатастрофи загинули 176 пасажирів і членів екіпажу, серед яких 11 українців і 63 громадян Канади.

Іранські війська 11 січня заявили, що український Boeing був збитий випадково, виною став людський фактор: літак пролітав поруч з військовим об’єктом Ірану і був прийнятий за “ворожу ціль”, а саме — за крилату ракету. При цьому, в Ірані відзначили, що очікували атаки з боку США, у зв’язку з чим системи ППО країни були приведені у повну бойову готовність.

Президент України Володимир Зеленський заявив, що очікує від Ірану повного визнання провини, офіційних вибачень, покарання винних і виплати компенсацій.

Джерело: УНН