хочу сюда!
 

Алинка

28 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 27-40 лет

До роковин лесі українки

Eвген МАЛАНЮК
КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ

ДО РОКОВИН ЛЕСІ УКРАЇНКИ
(13. II. 1871)

I

Справжній мистець, себто творець у мистецтві, є, одночасно, відкривач.
Перед ним ніби всі на те дивилися і, здавалося їм, — бачили. Але допіру мистець об'єктивізує й усвідомлює наслідки того бачення, допіру мистець розкриває й показує — і тим переконує. О, не аргументами, не софістикою й діялектикою, не оповіддю й коментарями, а самим живим образом. „Не розказом, а показом", як колись вимагали у війську вчити рекрутів.
Цей закон мистецтва довелося ще і ще раз перевірити при огляданні проекту пам'ятника Лесі Українки ще в студії різьбаря.
Що Леся Українка була визначною, епоховою і навіть великою, що вона належала до клясиків нашої літератури, — це ми ніби всі знали. Ба що більше, ствердження того факту — особливо у 20-х і 30-х рр. — стало загальником, труїзмом, напівстертою обіговою монетою і для літератів, і для читачів. Але, як це завжди буває (а при безкритичності й браку ієрархізованого суспільства — поготів), — ці загальники шелестіли собі по шпальтах часописів, порожньо лунали на академіях, мідяком переходили з рук до рук. Твердження такі увійшли собі в систему інших давно змертвілих програм і обрядів, і лежали там, безкрилі й безлунні, для загальної більшости земляків.
Добре, отже, що авторові проекту пам'ятника в Клівленді, як справжньому мистцеві, пощастило розкрити в нім і показати головну суть Лесі Українки: вічний сенс її постаті і справжнє єство її особистости, як письменника й людини.
Одним словом, добре сталося, що творцем пам'ятника є мистець тієї міри й того духа, що Михайло Черешньовський — одне з тих кількох імен, які духово усправедливлюють існування теперішньої нашої еміграції.

ІІ

За свідченнями сучасників Леся Українка була невеличкого росту (покійний Евген Чикаленко, сам росту нижче середнього, звичайно підносив руку на висоту своїх грудей). Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі — не мала, бо й той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів'явши передчасно, зник без вороття.
Отже, зовнішні, фізичні дані — різьбяреві сливе не давали матеріялу, тим більше для пам'ятника, що, з природи речі, мусить мати елемент монументальности. Можна припускати, що Михайло Черешньовський над цією проблемою довго не зупинявся, а пішов за голосом своєї музи, яка у нього завжди одуховлює матерію, появляє духовий еквівалент речей і постатей.
І справді, в запроектованій ним постаті від „фізики" залишилися — хіба антично-прекрасна голова Лесі з її високим чолом Атени-Софії, та ще той біль, що горів у ній завжди і що супроводив і підкреслював урочистий тріюмф її духа: той титанічний, мовляв Грушевський, її хід на вершини. І от, саме ця тріюмфальна перемога над тілесним і земним і становить наймонументальніше в монументі Черешньовського.
Леся Українка — в її визволеній духовій сутності — в цім монументі — вже не йде, а, власне, гряде. Гряде, як непереможна правда, як необорна, як неуникнена неминучість. А при тім — жадної пересади, жадної котурняности, зовнішньої величности і якого будь фальшу. Справжня природня простота високого мистецтва.
Над ледве проступаючім, скорше відгадуванім, аніж присутнім, тілом — ледь-ледь еллінізовані, прості шати, ледь-ледь намічений старогрецький меандровний взір та звичайна собі нагортка на плечах — і вже не доба перелому ХІХ-ХХ століть, не сучасниця Коцюбинського й Олеся, не схорована донька Олени Пчілки, а мешканка вершин і вічности, повноправна громадянка Олімпу! А при тім, — Леся Українка, що інакшою і не може бути.
Так Михайло Черешньовський відкрив і розкрив суть Лесі Українки — олімпійки, Лесі Українки — клясика в доглибнім, а не історично-літературнім значенні цього слова. Людська подоба, що була сосудом Духа.

III

Вкоренилася у нас недобра звичка робити з Тараса Шевченка якийсь універсальний еталон для міряння всіх літературних і позалітературних явищ. Криється за тим своєрідний і в наслідках зловісний примітивізм, що так адже ж часто на нас мстився і мститься.
Не уникнула тих порівнянь і Леся. А що Шевченко, за зовнішньою аналогією в інших народів, має бути клясиком, то перед останньою війною вийшла навіть чимала праця покійного Евгена Пеленського саме під наголовком „Шевченко — клясик". Праця була неглибока і навіть, всупереч намірам автора, не академічна, бо зводилася, фіґурально кажучи, до підрахунків, скільки разів і де саме вжив Шевченко таких слів, як Юпітер, Юнона, Венера, Зевс і т. п.
Приходиться ще і ще раз повторити те, що протягом десятків літ доводилось повторяти, а саме, що Шевченко — явище єдине й неповторне, що то вийняток, а не „правило", що то згусток затисненого єства народу, що то вибух вулкану, якого не легко вбгати в сякий-такий „літературний процес", проаналізувавши „оточення" й відшукавши сакраментальні „впливи".
Вже раз назавше треба стати на ту точку погляду, що Шевченко був, є і, певно, — аж до осягнення нами державної суверенности — буде явищем згущено-національним в такій консистенції, що ще довго залишатиметься герметично-неприступним для більшости чужинців, навіть для українофільсько-настроєних найближчих сусідів.
Його символи й образи, його стиль і дух, його словництво й синтакса, його метрика й ритміка є настільки глибоко (расової) національні, що аналогій, властиво, немає. І в цім полягає трудність, фактично неможливість, підійти до нього з-зовні, з-поза українського духово-культурного кругу.
Дорога до нього веде таки з самого ядра духового й психічного українства.
Можна додати, що такі питомо-національні явища, як музика Ваґнера, поезія Лямартіна чи Гельдерліна, проблематика Виспянського чи Міцкевіча, назагал залишаються в зачарованім крузі їх національности, мимо, що ті круги знаходяться в спільнім колі європейської духовости й культури.
Шевченко був проявом не так нації, як нашої (дуже складної!) раси, її підземно-тектонічних, ще не збагнених нами, до кінця непросвітлених, глибин, що дуже яскраво показав Юрій Русов („Душа і дух нації").
Леся Українка — вже явище національне. Це прояв нації — напередодні її політичного відродження й спізненого культурного самоусвідомлення.
Є якийсь особливий історичний сенс у тім, що піонерська праця — „Поетка українського рісорджімента" — Дмитра Донцова була стимульована саме Симоном Петлюрою, на той час редактором журналу „Украинская Жизнь". В першій своїй редакції та праця з'явилася в рік смерти Лесі Українки і на рік перед першою світовою війною, в редакції ж остаточній праця та очолила перше число відновленого р. 1922 Літературно-Наукового Вістника.

IV

Колись прозорливий і точний Франко окреслив був (р. 1898) особистість Лесі Українки (ще лірика!), як „чи не одинокого мужчину на всю новочасну соборну Україну". Як кожна парадоксальна формула, і ця дещо переяскравлена (немало було в творчості Лесі Українки також чисто-жіночого, українсько-жіночого). Ця формула, на жаль, теж зробилася загальником, над дійсним сенсом якого мало хто зупиняється.
Так, характер і воля цієї фізично-схорілої жінки були й залишаються винятковими, сказати б у всеевропейському мірилі. Щось від французької Жанни д'Арк було в ній. І чи не ролю саме Жанни д'Арк в нашій літературі, а, тим самим, і в історії нашого народу, відограла ця хоровита й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині...
З підручників теорії літератури відомо, що найвищим родом поезії є драма.
Леся ще в дитинстві проявляла до неї нахил, бо з братом своїм, як згадує, провадила в саду такі „дитячі" забави, як... інсценізування Іліяди та Одисєї. Але почала вона (у віці 12 літ), розуміється, з лірики. І лірика та була спочатку (Леся-поетка не мала в собі ані дочасної зрілости поета, ані вродженого потужного ліричного дару) — досить епігонська, з неуникненими й досить зовнішніми ремінісценціями з Кобзаря та явним впливом поетичної яловости по-шевченківської доби, хоч з пізнішим захопленням (і перекладами) тоді дуже популярним Г. Гайне.
Розуміється, Леся росла, як поет, з кожним віршем, з кожним роком. Леся-письменниця — то був безперервний розвій і послідовне становлення, пізніше вже явний для всіх отой вольовий „титанічний хід по велетенських уступах" (слова М. Грушевського). Вона росла інтелектом, характером, дисципліною праці і окриленою волею до вершин та досконалости. Згодом та творча праця її сполучується з відчайною, справді смертельною боротьбою з жорстокою хворобою. І творчість Лесі Українки останніх (1909-1912) років, років „рвучкої боротьби зі смертю" — стає якби своєрідною формою цієї боротьби і дає таку вершину, як „Камінний господар".
Її лірика, згодом її перехід до фабульної епічної поеми — дають речі досконалі, з формального боку — без закиду, ба й справлені між ними — шедеври („Суворий Дант", „Хотіла б я уплисти за водою"), згодом речі, де вже проступає Леся Українка на повний зріст ("Fіаt Nох", "То bе оr not to be" і, зрештою, вже драматична „Іфіґенія в Тавриді"), в яких явно відчувається близьке драматургічне майбутнє. І все ж, лірика ані епіка не були її областю.

Її драматичний нерв, драматична жилка, видно, ніколи не завмирали. Внутрішній, органічний гін до драматичної форми проявляється то тут, то там і то не тим, що пронизує її ліризм, як це є майже традицією у нас (проза Яновського, лірична драма Миколи Куліша, ба навіть „Слово о полку", що аджеж, без сумніву, є поемою ліричною). Навпаки, самий ліризм Л. Українки, чим далі, тим частіше й виразніше набирає суто-драматургічного характеру: лірика монументалізується в монолог (вже в раннім „Ангел помсти"), а, спираючись на епічно-поемнім досвіді, переходить в діялог („Три хвилини") і врешті в драматичну поему („Кассандра", „У пущі", що була, між іншим, задумана ще р. 1898). Звідси вже залишається один крок до справжньої драми, що стала її письменницькою долею, життьовим покликанням і творчим вінцем.
Як у хемічних реакціях часто буває потрібен т. зв. каталізатор або просто поштовх чи струс, так у біографіях великих творців часто зустрічаємо не конче аж життьову катастрофу, але душевну рану, психічний шок, психічну травму, що якби відкривають нове творче джерело, або й обертають його в рвучку ріку.
Ролю такого „каталізатора", такого психічного струсу відограло в житті Лесі Українки її сильне, велике, правдоподібно перше (й останнє) кохання, люто обірване смертю коханого.
Десь р. 1897, либонь в Ялті, Леся Українка спіткала білоруса-журналіста Сергія Мержинського, що був теж сухітником. Спіткання це спалахнуло одразу ж палким коханням. Вибранець Лесі приїздив був до Гадячого (є спільна фотографія на луках річки Псла) до матері вибранки. Здавалося, що щастя буде повне й тривале. Але вже в лютому р. 1901 в Мєнську Мержинський вмирає на руках Лесі... І протягом однієї ночі Леся Українка пише драматичну поему „Одержима" з вікопомною датою: 15. II. 1901. Протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною тієї ночі Леся Українка стала драматургом. Ця вельми важлива — суб'єктивно і об'єктивно — подія в житті і творчості Лесі, поскільки знаю, не була ширше відома, певно з тієї простої причини, що „білоруський роман" Лесі залишався родинною таємницею. Та й не в характері Лесі було такі інтимні переживання розкривати. Навіть вірші, присвячені любій людині (р. р. 1897-1904), не були друковані: вони побачили світ вже по другій світовій війні, і то — на еміграції — майже 35 літ по смерті авторки. А, проте, проблема періодизації творчости Лесі Українки і момент народження в ній драматурга — цікавили таких критиків-дослідників, як М. Євшан і М. Зеров. І вони обидва (Євшан ще р. 1913, Зеров вже всередині 20-х років) висказували певні припущення й гіпотези, а Зеров — лише на підставі аналізи самих творів — майже відгадував дату творчого „переродження" письменниці, не згадуючи про саму подію, і, може, не знаючи про ту страшну лютневу ніч у Мєнську, коли Леся схилялася до холодіючого чола мертвого коханого...

І квітка щастя раз на завжди зникла,
Як леґендарний з папороті цвіт.

Перелом у творчості Лесі Українки збігся з переломом століть і Леся Українка-драматург з'являється на самім початку нашого XX століття.

V

Клясицизм, вірніше, олімпійство Лесі Українки вимагали б хоч короткого застановлення вже хоча б тому, Ідо літературна термінологія, як все в цій особливій добі, перейшла не одну інфляцію і нині фактично так, як не існує.
Насамперед слово „клясик" чи навіть „олімпієць" не треба вважати за ранґу чи ступінь ієрархії. Це просто — тип мистця. Але звернімось до прикладу.
Навіть не мавши надто буйної уяви, легко можна собі уявити спосіб реаґування, наприклад, на таку лютневу ніч в Мєнську, яку пережила р. 1901 Леся Українка, у різних мистців.
Цілком ясно, що, напр., Шевченко, Шіллер чи Байрон реагували б (у творчості, розуміється) цілком інакше, аніж, напр., Горацій, чи — в часі значно ближчому до нас — „олімпієць" Ґете.
Перша група — назвім їх „романтиками" — напевно вибухнула б могутнім вулканом серця, грозою гніву і прокльонів, бурею пекучих сліз, викликів і, може, погроз до самого неба („А ти, Всевидящее око..."). Другі два реаґували б на ту подію інакше. І це зовсім не значить, що вони мали холодніше серце чи були позбавлені темпераменту, як було б разючою помилкою вбачати ці прикмети у — клясика і олімпійця — Лесі Українки.
Вона могла бути й безумною Офелією, й тією Одержимою, що її „любов ненависти навчила", і демонічною Кассандрою, і бранкою, що кидає ґвалтівникові:

Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш.

Це справа не темпераменту й жару серця, навіть не могутности того чи іншого мистця.
В кілька літ по тій же мєнській ночі, згадуючи її знову, поетка стверджує:

Мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
Так мусить
 (— підкреслено авторкоюбути...

І лише прислухаючись,

Чи не заглух в душі мій давній грім?...
Якщо мене зима пройме до серця,
Мою весну таємну переможе, —

Тоді... вона скаже:

Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
Так жить не варт!

На мій особистий, зовсім неарґументований погляд, „клясичність" (поза багатьома іншими властивостями) полягає на певнім „топографічнім положенні" мистця по відношенню до життя й всього існуючого. Клясик уміє перебувати на такім пункті, з якого речі і істоти видно всебічно, в трьох, що так скажу, вимірах.
Тому у Лесі Українки ми либонь не зустрінемо прокльонів (чи апеляцій до сумління) ворога, закликів, щоб, напр., ворог „прозрів" або „схаменувся", — а це досить часто і з великою силою почуття роблять саме „романтики".
Леся Українка-„олімпієць" бачить „всебічно", отже знає, що ворог тим-то й ворог, що іншим бути не може. Бо —

так  мусить   бути.

Вересень 1961.

Так звані „білі" себто не-римовані, вірші з'являються в визначних поетів відносно пізно (прикладів є немало), у віці, коли зеніт життя вже перейдено, хоч не конче аж тоді, коли, мовляв Франко, „вниз котиться мій віз." Маю на думці явище, коли білий вірш з притаманною йому рефлексійністю з'являється природ н ь о, сам-собою, а не як завдання „спробувати ще цієї форми", не як експеримент, а дальший тяг творчости, коли вона, перебуваючи поміж двома бігунами — емоцією і інтелектом, — органічно пересувається в бік цього останнього.

Інтелектуалізм завжди ціхував творчість Лесі Українки. Отже не дивно, що білий вірш (такий характеристичний для драматургії!) з'являється у неї вже досить рано (1897 р.) і білим же віршем були написані такі шедеври як „Офелія" і „Суворий Дант" (1898 р.). Маю, одначе, тут на увазі ту виразну стилістично-споріднену групу поезій білим віршем, що поставали в атмосфері революційного передгроззя 1900-1905 рр., надто по згаданій вище особистій драмі Лесі.
Дивним присудом долі ця група віршів не була друкована ані за життя поетки, ані в пізніше видаваних збірних виданнях. Причиною цього могла бути занадто інтимна тематика деяких з тих поезій. Не виключені також рації цензурного порядку. Але може бути також припущення, що авторка тоді, кажучи метафорично, якби не бачила читача, спроможного ці поезії сприйняти, і тому воліла їх наразі не публікувати. Отже вірші цієї групи стали відомі лише року 1946, вже на другій еміґрації, в цикльостильнім виданні ,,Т е р н о в и й  в і н е ц ь" („Слова на дорогу"), призначенім для наших робітників, вивезених під час німецької окупації.
З цієї скромної і мало тепер доступної книжечки-альбому вибираю один з таких „білих віршів", датованих роком 1904. Його, зовсім не „рефлекційна" лише, природа вражають своєю могутньою візійністю й просто пророчественністю, які вповні сприйняти може лише с у ч а с н и й читач:

І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
Супроти тебе силу невблаганну
Сліпої долі. Оточив тебе
Народами, що мов леви в пустині
Рикали, прагнучи твоєї крови.
Післав на тебе тьму таку, що в ній
Брати братів не пізнавали рідних.

І в тьмі з'явився хтось необоримий,
Якийсь дух часу, що волав ворожо:
„Смерть Україні!"
Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
Розбіглися, немов шакали ниці.
Брати братів пізнали і з'єднались.
І дух сказав: „Ти переміг, Богдане,
Тепер — твоя — земля обітованна!"
І вже Богдан пройшов по тій землі
Від краю і до краю. Свято згоди
Між ним і духом гучно відбулося
В золотоверхім місті.
Але раптом
Дух зрадив.
Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
Та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі — розлилось Червоне Море
І розділилося по половині,
І знов злилось докупи й затопило —
Кого? Ой, леле! Новий фараон
Пройшов живий поміж Червоне Море,
Але козак з конем пропав навіки.
Співай, радій ненависна чужинко,
Бий в бубон і лети в танок з нестями,
Кінь і їздець в Червонім Морі згинув,
Тобі зостався спадок на прикраси,
Бо зносиш ти України клейноди,
Святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту...
Немов потоп. Заграло і ущухло
Червоне море, висохло й осталась
Безрадісна пустиня після нього
І став по ній блукать новий Ізраїль,
По тій своїй землі обітованній,
Немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
В ночі за тінню йшли, а в день з вогнем.
Коли ж у їх з'являвся дух величний,
Що вогняним стовпом палав у тьмі,
А в день ішов мов туча грізно-біла, —
Вони не вірили своїм очам
І врозтіч розбігались манівцями,
І попадали ворогам в полон.

...Чи довго ще о, Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
Рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти Духа,
Що він зламав свій заповіт великий,
Той, взятий з бою волі, заповіт?
Так доверши ж докраю тую зраду
Розбий, розсій нас геть по цілім світі,
Тоді либонь журба по ріднім краю
Навчить нас — де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
На срібне мариво у далені.
І скаже: „Он земля твого народу!
Борись   і  добувайся  Батьківщини,
Бо прийдеться загинуть у вигнанні
Чужою-чуженицею в неславі."
І може дасться заповіт новий,
І Дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? Як маємо шукати
Свого народу землю? Хто розбив нам
Скрижалі серця, духа заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
Що нас зайняв в землі обітованній?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли новий загине Вавилон?

(1904)

До змісту книги Eвген МАЛАНЮК "КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ"



1

Комментарии