Які висновки належить зробити українському суспільству через 100 років після подій Української революції? Раніше "Історична правда" опублікувала текст "100 років приреченої держави" журналіста Віталія Гайдукевича. Переосмислення досвіду Української революції продовжується. Запрошуємо до розмови як професійних істориків, так і лідерів суспільної думки.
100-річчя подій Української революції 1917-1921 рр. спонукає до пошуку так званих "уроків історії".
У більшості випадків ці "уроки" зводяться до кількох тверджень-мантр:
• політиків не цікавила доля України,
• Центральна Рада не звертала уваги на армію,
• більшовикам треба було давати негайну відсіч,
• відсутність єдності призвела до поразки українців.
Усі шукають помилки тодішніх політиків та посипають голову попелом. Частину із цих мантричних фраз хотів би спростувати:
Мантра 1: Українці програли!
Український національний рух не зазнав поразки у 1917-1921 рр. З революції Україна вийшла у значно кращому політичному стані, ніж була до 1917 р.
По-перше, УСРР – маріонеткова, залежна, комуністична та усе ж таки ДЕРЖАВНІСТЬ. З власним урядом, прапором, територією та міжнародними угодами.
Також діяв уряд у вигнанні, який продовжував уособлювати національно-визвольний рух.
До революції не було ніякої державності, після революції ця державність була химерною, однак вона була.
По-друге, українці отримали важливий історичний прецедент. Це важливо для націєтворення. Це дало підстави для боротьби за незалежність України у наступні роки.
Надалі усі прихильники незалежності мали можливість говорити: бачите, ми уже були незалежними!
По-третє, українці отримали важливий досвід творення та відстоювання власної держави.
Тисячі українців перебували (та воювали) у лавах Армії УНР, були чиновниками незалежних українських держав.
Пізніше антирадянський спротив в СРСР, українські партії міжвоєнного двадцятиріччя в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині, політично активна діаспора так чи інакше апелювали до 1917 р.
По-четверте, більше українців відірвалось від "русского мира". До галичан, буковинців та закарпатців (які не були підданими Російської імперії) долучились мешканці західної Волині (ця територія увійшла до складу Польщі).
Мантра 2: Українці програли через чвари!
Одним із так званих "уроків історії" Української революції 1917-1921 рр. є наголошування на розбраті та взаємопоборюванні тодішньої української політичної еліти, яка призвела до поразки. Мовляв, якби були єдиними, виступили як один міцний кулак, то й перемогли би ворогів-супостатів.
Проте, цінність демократичного суспільства – це різноманіття. Єдність усіх і в усьому – це тоталітаризм, це ми уже проходили в радянські часи. Тому є нормальним, коли політики ведуть політичну боротьбу. В тому числі і радикальними засобами.
Історичний досвід показує, що повстання, заколоти, перевороти можуть призводити як до позитивних, так і до негативних наслідків. Держава може і виграти, і програти.
Конфлікти серед тодішніх політиків перебільшені.
Петлюра після відставки з посади Генерального секретаря військових справ не почав огульно критикувати свого наступника Порша.
Петлюра створив Гайдамацький кіш Слобідської України, пішов на його чолі воювати на антибільшовицький фронт і фактично очолив оборону на полтавському напрямку.
І на тому напрямку щось не чути було про щось подібне до крутянського бою і заяв про нейтралітет від українізованих частин не було.
Скоропадський не став арештовувати Грушевського, а Петлюра потрапив до вязниці через кілька місяців після квітневого перевороту. А після повстання Директорії спротив гетьманців тривав близько місяця і фактично проявився тільки у Мотовилівському бою.
Мантра 3: Не треба було довіряти більшовикам!
Як виглядали більшовики в Україні у 1917 р.? Українське суспільство, яке ще не пережило Голодомору, терору, колективізації, Другої світової війни і Чорнобиля, не вбачало в РСДРП(б) якоїсь особливо небезпечної сили.
Більшовики – це одна із багатьох політичних партій, що тоді діяли в колишній Російській імперії.
Так, дещо радикальніша у своїй риториці і політичних діях. Але, вона ж одна із небагатьох російських партій, що підтримали (звісно ж з власних міркувань) Українську Центральну Раду у протистоянні з Тимчасовим урядом.
Нічого страшного у більшовиках у 1917 р. не вбачали ані політики, ані суспільство. Лише перша більшовицько-українська війна дещо змінила ставлення до Леніна. І їх образ змінився з відносно нейтрального на умовно ворожий.
Помилково вважати, що УНР не боролась із більшовиками.
Перші більшовицькі заколоти були придушені на більшій території УНР, уряд ухвалив рішення про припинення поставок продовольства в радянську Росію та скасував надання допомоги родинам вояків, які перейшли на сторону більшовиків.
Регулярний залізничний рух між українськими та російськими містами припинився, запроваджено візовий режим. Це досить багато для суспільства з потужними проросійськими настроями.
Мантра 4: Винні – політики!
Надто зверхньо і самовпевнено було би вказувати Грушевському, Петлюрі чи Винниченкові на їх (ніби-то) помилки у державотворенні.
Це ми зараз, через сто років, ми такі мудрі. І роздаємо рецепти тодішнім політикам: і незалежність треба було проголошувати ледь не у квітні 1917 р., і армію треба було створювати, і не сваритись і т.д. і т.п.
Тодішні очільники України зробили усе, що вважали потрібним, можливим та доцільним для свого часу.
Так, майже усі вони були соціалістами.
 |
Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки. Більшість урядів УНР сформували партії соціалістичного кшталту |
В українському політикумі тільки дві партії не мали у своїй назві похідні від слова "соціалізм" чи "соціал-демократія" - Українська демократично-хліборобська та Українська народна партія. Друга, щоправда, протрималась недовго і ще наприкінці 1917 р. стала Українською партією соціалістів-самостійників.
Але, на початку ХХ ст. уся Європа хворіла соціалізмом. Це була популярна політична течія. І соціалістичні партії поступово приходили до влади у багатьох державах світу.
Не варто обмежувати українську перспективу лише центристами і консерваторами.
Людство вигадало безліч політичних концепцій – соціалізм, лібералізм, консерватизм.
Чому Україна має відмовлятись від котроїсь із них? Тільки через те, що певний час при владі перебували соціалісти і їх урядування було не надто успішним? Але ж і націоналістичний, і ліберальний уряди можуть зазнати політичного, економічного чи військового фіаско.
Мантра 5: Діячі Центральної Ради не звертали увагу на армію
До складу Української Центральної Ради входили 26 членів від Українського генерального військового секретаріату та 132 – від Всеукраїнської ради військових депутатів. Це становило четверту частину усього складу Центральної Ради.
Організовано та проведено три всеукраїнські військові зїзди. На двох із них проголошувались основоположні революційні акти - Універсали.
Для порівняння всеукраїнських селянських зїзди відбулось тільки два (при цьому другий – нелегально, уже після гетьманського перевороту).
Центральна Рада намагалась утримати у правовому полі діяльність добровольчих українських полків – полуботківців, дорошенківців, богданівців.
У складі Генерального Секретаріату діяло генеральне секретарство військових справ. Спочатку його очолював Симон Петлюра, з грудня – Микола Порш. Коли Тимчасовий уряд відмовився його затвердити, УЦР зберегла цей прообраз військового міністерства і воно продовжило свою діяльність.
Сформовано Вільне козацтво, під час наступу більшовиків у ряді регіонів оголошено стан облоги. Збільшовичені та деморалізовані частини колишньої Російської імператорської армії демобілізовано, натомість розпочато формування Армії УНР.
Усе це свідчить, що армія була одним із пріоритетів діяльності Центральної Ради.
Підсумки
Українська державність 1917-1921 рр. у вигляді УНР, УД, ЗУНР є принципово нормальною.
У цих державах були формальні та неформальні ознаки. Яскраве та цікаве політичне життя – з виборами, переворотами, переслідуваннями опонентів, замахами на життя політиків, зрадами і перемогами.
У економіці - реформи, реформування реформ та їх скасування, а потім відновлення.
У зовнішній політиці – війни і мирні договори.
Тодішня українська держава за короткий час спромоглась створити власну армію, яка кілька років воювала (воювала на кілька фронтів, без достатнього фінансового забезпечення, пережила "трикутник смерті" та епідемію тифу).
Запровадили власні гроші, відкрили кілька вишів та сотню шкіл. Створили національні архів, бібліотеку та академію наук.
То хіба така держава є приреченою?
Грушевський, Винниченко та Петлюра, які і Скоропадський з Петрушевичем – не боги. Вони такі ж люди як і ми. Можливо, дещо успішніші.
Недостатньо проголосити Незалежність держави. Відстояти її зі зброєю – теж мало, хоча й надзвичайно важливо. Такий високий статус треба щодня підтверджувати конкретними діями усіх громадян.
Найкраща пропаганда – це комфортні умови життя в державі. Сила української пропаганди – не у вигадуванні та підтримці міфів, а у банальному знанні історії, критичному оцінюванні фактів, відмови від "лакованих героїв".
Вчити потрібно не уроки історії, а саму історію. З хорошими історичними знанням буде менше помилок у сучасності.
Дивіться також:
Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти
Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му
Як Січові стрільці поставили національне над класовим
А в січні 1918-го розпочалося повстання на "Арсеналі"
Як усе закінчилося. Доля членів Центральної Ради в СРСР
Переведення стрілок. Як Центральна Рада вводила європейський час
Микола Скрипник про стосунки між "радянською" і "націоналістичною" УНР
