хочу сюда!
 

Irksa

41 год, телец, познакомится с парнем в возрасте 35-45 лет

Заметки с меткой «100-річчя»

100-й річниці завершення Першої світової війни

Президент України разом із лідерами країн світу взяв участь у пам’ятній церемонії, присвяченій 100-й річниці завершення Першої світової війни

11 листопада 2018 року - 14:23

Президент України разом із лідерами країн світу взяв участь у пам’ятній церемонії, присвяченій 100-й річниці завершення Першої світової війни

Президент України Петро Порошенко з дружиною Мариною Порошенко разом з лідерами країн світу у Парижі взяв участь пам’ятній церемонії, присвяченій 100-й річниці завершення Першої світової війни. Глава держави перебуває з робочим візитом у Франції.

Заходи почалися зранку в Єлисейському палаці та продовжилися біля Тріумфальної арки у Парижі.

Участь у церемонії взяли Президент Франції Еммануель Макрон з дружиною, Президент США Дональд Трамп з дружиною, Канцлер Німеччини Ангела Меркель, інші лідери країн Великої сімки та понад 70 Глав держав та урядів країн світу, лідери міжнародних організацій.

Пам'ятні урочистості розпочалися з військової церемонії та виконання національного гімну Франції. Під час урочистого вшанування пам’яті загиблих у Першій світовій війні було запалено Вічний вогонь біля Тріумфальної арки.

Молоді люди з різних країн зачитали спогади свідків – відомих письменників, які на власні очі бачили жахіття тієї війни. 

Церемонія завершилася проходженням військових у формі часів Першої світової війни.

Глава Української держави також візьме участь у відкритті «Паризького форуму заради миру», який ініційований Президентом Франції.

Ключовим завданням Форуму є зміцнення справи миру шляхом покращення глобального управління та підтримки дій, які сприяють зниженню міжнародної напруги, співпраці між державами для вирішення транскордонних проблем. За прикладом Паризької конференції з питань клімату, «Паризький форум заради миру» має за мету стати платформою для обміну досвідом і новаторськими рішеннями, яка об'єднає всіх учасників процесу глобального управління: Глав держав і урядів, представників управлінських органів місцевого та національного рівнів, регіональні та міжнародні організації, громадянське суспільство.

П’ять мантр про "приречену" державу

П’ять мантр про "приречену" державу
Віталій Скальський _ Вівторок, 9 січня 2018, 23:45
Версія для друку
Віталій Скальський
кандидат історичних наук, 
науковий співробітник Інституту історії України НАН України

Які висновки належить зробити українському суспільству через 100 років після подій Української революції? Раніше "Історична правда" опублікувала текст "100 років приреченої держави" журналіста Віталія Гайдукевича. Переосмислення досвіду Української революції продовжується. Запрошуємо до розмови як професійних істориків, так і лідерів суспільної думки.

100-річчя подій Української революції 1917-1921 рр. спонукає до пошуку так званих "уроків історії". 

У більшості випадків ці "уроки" зводяться до кількох тверджень-мантр: 

• політиків не цікавила доля України, 

• Центральна Рада не звертала уваги на армію, 

• більшовикам треба було давати негайну відсіч, 

 відсутність єдності призвела до поразки українців. 

Усі шукають помилки тодішніх політиків та посипають голову попелом. Частину із цих мантричних фраз хотів би спростувати:

Мантра 1: Українці програли!

Український національний рух не зазнав поразки у 1917-1921 рр. З революції Україна вийшла у значно кращому політичному стані, ніж була до 1917 р. 

По-перше, УСРР – маріонеткова, залежна, комуністична та усе ж таки ДЕРЖАВНІСТЬ. З власним урядом, прапором, територією та міжнародними угодами. 

Також діяв уряд у вигнанні, який продовжував уособлювати національно-визвольний рух. 

До революції не було ніякої державності, після революції ця державність була химерною, однак вона була.

По-друге, українці отримали важливий історичний прецедент. Це важливо для націєтворення. Це дало підстави для боротьби за незалежність України у наступні роки. 

Надалі усі прихильники незалежності мали можливість говорити: бачите, ми уже були незалежними!

По-третє, українці отримали важливий досвід творення та відстоювання власної держави. 

Тисячі українців перебували (та воювали) у лавах Армії УНР, були чиновниками незалежних українських держав. 

Пізніше антирадянський спротив в СРСР, українські партії міжвоєнного двадцятиріччя в Польщі, Румунії та Чехо-Словаччині, політично активна діаспора так чи інакше апелювали до 1917 р.

По-четверте, більше українців відірвалось від "русского мира". До галичан, буковинців та закарпатців (які не були підданими Російської імперії) долучились мешканці західної Волині (ця територія увійшла до складу Польщі). 

Мантра 2: Українці програли через чвари!

Одним із так званих "уроків історії" Української революції 1917-1921 рр. є наголошування на розбраті та взаємопоборюванні тодішньої української політичної еліти, яка призвела до поразки. Мовляв, якби були єдиними, виступили як один міцний кулак, то й перемогли би ворогів-супостатів.

Проте, цінність демократичного суспільства – це різноманіття. Єдність усіх і в усьому – це тоталітаризм, це ми уже проходили в радянські часи. Тому є нормальним, коли політики ведуть політичну боротьбу. В тому числі і радикальними засобами. 

Історичний досвід показує, що повстання, заколоти, перевороти можуть призводити як до позитивних, так і до негативних наслідків. Держава може і виграти, і програти. 

Конфлікти серед тодішніх політиків перебільшені. 

Петлюра після відставки з посади Генерального секретаря військових справ не почав огульно критикувати свого наступника Порша. 

Петлюра створив Гайдамацький кіш Слобідської України, пішов на його чолі воювати на антибільшовицький фронт і фактично очолив оборону на полтавському напрямку. 

І на тому напрямку щось не чути було про щось подібне до крутянського бою і заяв про нейтралітет від українізованих частин не було.

Скоропадський не став арештовувати Грушевського, а Петлюра потрапив до вязниці через кілька місяців після квітневого перевороту. А після повстання Директорії спротив гетьманців тривав близько місяця і фактично проявився тільки у Мотовилівському бою.

Мантра 3: Не треба було довіряти більшовикам!

Як виглядали більшовики в Україні у 1917 р.? Українське суспільство, яке ще не пережило Голодомору, терору, колективізації, Другої світової війни і Чорнобиля, не вбачало в РСДРП(б) якоїсь особливо небезпечної сили. 

Більшовики – це одна із багатьох політичних партій, що тоді діяли в колишній Російській імперії. 

Так, дещо радикальніша у своїй риториці і політичних діях. Але, вона ж одна із небагатьох російських партій, що підтримали (звісно ж з власних міркувань) Українську Центральну Раду у протистоянні з Тимчасовим урядом. 

Нічого страшного у більшовиках у 1917 р. не вбачали ані політики, ані суспільство. Лише перша більшовицько-українська війна дещо змінила ставлення до Леніна. І їх образ змінився з відносно нейтрального на умовно ворожий.

Помилково вважати, що УНР не боролась із більшовиками. 

Перші більшовицькі заколоти були придушені на більшій території УНР, уряд ухвалив рішення про припинення поставок продовольства в радянську Росію та скасував надання допомоги родинам вояків, які перейшли на сторону більшовиків. 

Регулярний залізничний рух між українськими та російськими містами припинився, запроваджено візовий режим. Це досить багато для суспільства з потужними проросійськими настроями.

Мантра 4: Винні – політики! 

Надто зверхньо і самовпевнено було би вказувати Грушевському, Петлюрі чи Винниченкові на їх (ніби-то) помилки у державотворенні. 

Це ми зараз, через сто років, ми такі мудрі. І роздаємо рецепти тодішнім політикам: і незалежність треба було проголошувати ледь не у квітні 1917 р., і армію треба було створювати, і не сваритись і т.д. і т.п.

Тодішні очільники України зробили усе, що вважали потрібним, можливим та доцільним для свого часу.

Так, майже усі вони були соціалістами. 

 Генеральний Секретаріат Української Народної Республіки. Більшість урядів УНР сформували партії соціалістичного кшталту

В українському політикумі тільки дві партії не мали у своїй назві похідні від слова "соціалізм" чи "соціал-демократія" - Українська демократично-хліборобська та Українська народна партія. Друга, щоправда, протрималась недовго і ще наприкінці 1917 р. стала Українською партією соціалістів-самостійників. 

Але, на початку ХХ ст. уся Європа хворіла соціалізмом. Це була популярна політична течія. І соціалістичні партії поступово приходили до влади у багатьох державах світу.

Не варто обмежувати українську перспективу лише центристами і консерваторами. 

Людство вигадало безліч політичних концепцій – соціалізм, лібералізм, консерватизм. 

Чому Україна має відмовлятись від котроїсь із них? Тільки через те, що певний час при владі перебували соціалісти і їх урядування було не надто успішним? Але ж і націоналістичний, і ліберальний уряди можуть зазнати політичного, економічного чи військового фіаско.


Мантра 5: Діячі Центральної Ради не звертали увагу на армію

До складу Української Центральної Ради входили 26 членів від Українського генерального військового секретаріату та 132 – від Всеукраїнської ради військових депутатів. Це становило четверту частину усього складу Центральної Ради. 

Організовано та проведено три всеукраїнські військові зїзди. На двох із них проголошувались основоположні революційні акти - Універсали. 

Для порівняння всеукраїнських селянських зїзди відбулось тільки два (при цьому другий – нелегально, уже після гетьманського перевороту). 

Центральна Рада намагалась утримати у правовому полі діяльність добровольчих українських полків – полуботківців, дорошенківців, богданівців.

У складі Генерального Секретаріату діяло генеральне секретарство військових справ. Спочатку його очолював Симон Петлюра, з грудня – Микола Порш. Коли Тимчасовий уряд відмовився його затвердити, УЦР зберегла цей прообраз військового міністерства і воно продовжило свою діяльність.

Сформовано Вільне козацтво, під час наступу більшовиків у ряді регіонів оголошено стан облоги. Збільшовичені та деморалізовані частини колишньої Російської імператорської армії демобілізовано, натомість розпочато формування Армії УНР.

Усе це свідчить, що армія була одним із пріоритетів діяльності Центральної Ради.

Підсумки

Українська державність 1917-1921 рр. у вигляді УНР, УД, ЗУНР є принципово нормальною. 

У цих державах були формальні та неформальні ознаки. Яскраве та цікаве політичне життя – з виборами, переворотами, переслідуваннями опонентів, замахами на життя політиків, зрадами і перемогами. 

У економіці - реформи, реформування реформ та їх скасування, а потім відновлення. 

У зовнішній політиці – війни і мирні договори. 

Тодішня українська держава за короткий час спромоглась створити власну армію, яка кілька років воювала (воювала на кілька фронтів, без достатнього фінансового забезпечення, пережила "трикутник смерті" та епідемію тифу). 

Запровадили власні гроші, відкрили кілька вишів та сотню шкіл. Створили національні архів, бібліотеку та академію наук. 

То хіба така держава є приреченою?

Грушевський, Винниченко та Петлюра, які і Скоропадський з Петрушевичем – не боги. Вони такі ж люди як і ми. Можливо, дещо успішніші.

Недостатньо проголосити Незалежність держави. Відстояти її зі зброєю – теж мало, хоча й надзвичайно важливо. Такий високий статус треба щодня підтверджувати конкретними діями усіх громадян.

Найкраща пропаганда – це комфортні умови життя в державі. Сила української пропаганди – не у вигадуванні та підтримці міфів, а у банальному знанні історії, критичному оцінюванні фактів, відмови від "лакованих героїв".

Вчити потрібно не уроки історії, а саму історію. З хорошими історичними  знанням буде менше помилок у сучасності.

Дивіться також:

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

Як Січові стрільці поставили національне над класовим

А в січні 1918-го розпочалося повстання на "Арсеналі"

Як усе закінчилося. Доля членів Центральної Ради в СРСР

Переведення стрілок. Як Центральна Рада вводила європейський час

Микола Скрипник про стосунки між "радянською" і "націоналістичною" УНР

Українська дипломатія на перехресті епох (ч. 1)

До 100-річчя заснування дипломатичної служби України


Павло Клімкінміністр закордонних справ України

З-поміж усіх визначень дипломатії (жартівливих і серйозних) мені найбільше до вподоби слова англійця Ернеста Сатоу, який вважав, що дипломатія — це насамперед інтелект і почуття такту, поставлені на службу державним інтересам. А також думка ще одного англійця — Гарольда Ніколсона, який серед чеснот дипломата на чільне місце ставив правдивість. 

І той, і інший написали у першій половині XX століття монографії, базові для розуміння основ дипломатії. І той, і інший доводили своїми працями, що справжня дипломатична професія має мало спільного зі стереотипами навколо неї. Всі дотепні сентенції про дипломата як "людину, що тричі подумає перед тим, як нічого не скаже…" або про "людину, послану за кордон, аби брехати в інтересах держави…" — це скоріше жарти, матеріал для застільних тостів, проте з реальністю дипломатичного буття вони мають досить мало спільного. 

Врешті, кому цікавий той, хто нічого не каже? Або хто слухатиме професійного брехуна? 

Дипломатія і правда

Відносини між дипломатією і правдою — це вічна тема, глибину якої усвідомлюють далеко не всі. 

Свою несподівану тезу про правдивість як базову вимогу до дипломата Ніколсон пояснює в такому ключі: дипломатичний фах — це насамперед діалог, який базується на довірі між керівниками держав і дипломатами, а також між самими дипломатами різних країн. І якщо твої стосунки з правдою апріорі напружені або ж ти апріорі погодився бути інструментом неправди — то і твій діалог буде напруженим. А значить — раніше чи пізніше довіра зникне, як правило, раніше, ніж пізніше. Ти можеш успішно збрехати і раз, і два, і десять — але момент, коли тебе бачать як рупор пропаганди і особливо коли ти сам перестаєш розрізняти правду і неправду — це момент, коли ти перестаєш бути дипломатом у повноцінному сенсі цього слова (політиків та й усіх інших це теж стосується, тільки дещо по-іншому). 

Нині, в добу соцмереж, до двох "ніколсонівських" складових дипломатичного діалогу можна додати і третю: діалог між дипломатами і громадськістю. Але й тут базові вимоги лишаються аналогічними: компетентність, довіра, відданість принципам і обов'язково патріотизм, без якого все інше втрачає сенс. 

Отож, попри поширені стереотипи, насправді триматися за правду — це альфа і омега дипломатичної професії. Мінімально — перед самим собою. Оптимально — всередині країни й зовні. 

Цього не розуміли ті українські політики, які впродовж років незалежності часто застосовували дипломатію для вирішення поточних політичних проблем. Усі ці внутрішньополітичні скандали, за які доводилося "віддуватися" дипломатам, усе це екстрене відмивання (подекуди невідмивної) політичної репутації — наші політики надто часто не розуміли, що дипломатія так не працює. Для цього існують брудні гроші й цинічні політтехнологи — але, як показує досвід, і їх бракує, аби приховати правду. "Нема нічого таємного, яке не стало б явним". 

Звісно, ніхто не збирається в усьому звинувачувати тільки політиків. Є й дипломати, які вважають цинізм професійною чеснотою. Проте тенденції змінилися, і я радий, що настав час, коли в стосунках дипломатів і політичного класу нарешті з'явилася взаємна повага. У друге сторіччя української дипломатії ми вирушаємо з новим, позитивним настроєм. 

Дипломатія і (нова) геополітика

У безвідповідальних руках дипломатія перетворюється на інструмент війни. Як, наприклад, у сучасній Росії, де функції дипломатії часто зводяться до функції черевика, яким Хрущов свого часу стукав по оонівській трибуні. 

Мені шкода дивитися на російських колег, принаймні на тих, які знайомі мені зі старих часів як світлі голови (порядні чи ні — інше питання) і які змушені тепер відпрацьовувати порядок денний війни, ненависті та брехні. Важко забути, як минулого тижня на віденській конференції міністрів ОБСЄ досвідчений дипломат Сергій Лавров на запитання щодо можливого засудження дій Росії не знайшов нічого кращого, ніж зневажливо кинути: "Засуджуйте!". 

Я маю надію, що колись, ще за мого життя, "хрущовський черевик" усе ж таки перестане стукати — і російська дипломатія повернеться до своїх нормальних функцій: відчиняти двері для співробітництва, а не поширювати брехню та нехтувати чужим болем. 

Протистояння Росії із Заходом було вибором Росії, а не Заходу й тим більше не України. У Росії був шанс хоча б спробувати стати частиною Заходу, але вона обрала постімперський проект, який є самодеструктивним за своєю природою. 

Один з головних світових гравців, по суті, вирішив будувати свою політику на парадигмі протистояння, відкинувши саму можливість спільного процвітання Сходу і Заходу в умовах глобалізації. Путін поставив світ (а також і самого себе) перед дилемою "або—або". Або західний світ захищає свої цінності, не боячись конфронтації з Росією, або він уникає цієї конфронтації, погоджуючись, що диктатори в різних кінцях світу мають право на авторитарну владу та агресію. Іншими словами: або ми проявляємо силу (і не тільки військову) і лишаємося у XXI столітті, або ж дозволяємо Росії поділити світ на зони впливу й повернути історію до реалій XX, якщо не XIX століття. 

Популярна ідея "вести з Росією рівноправний діалог", яка, на жаль, є комфортною для багатьох на Заході, може привести його до прикрих розчарувань. Росія не може бути рівною Заходові, оскільки наразі не хоче й не здатна грати за загальноприйнятими правилами. Вона бачить себе домінуючою силою, яка має право і на свою виключну зону впливу, і на боротьбу без правил у будь-якій точці світу. Наскільки швидко Захід усвідомить цю нову парадигму — велике питання. Коли це усвідомлення стане керівництвом до дії — питання ще більше. 

Водночас саме тепер хоча б частина західної спільноти стала нарешті розуміти, що Росія почала системну гру проти демократичних інститутів та інституцій, на яких західний світ власне й заснований, і що кінцева її мета — зруйнувати Захід і трансатлантичну цивілізацію як явище. 

Будучи неспроможною вести проти Заходу відкриту війну, Росія користується гібридними методами. Разом із тим проти України вона веде одночасно і воєнну, і гібридну агресію. І в цьому сенсі наша перемога й успіх українського проекту як демократичного європейського суспільства є фундаментальним тестом на здатність Заходу залишатися самим собою, бути вірним власним цінностям і надалі виступати рушійною силою сучасного світу. 

Зазначу, що, будуючи наш український проект, ми навряд чи можемо залишатися комфортними в усьому й для всіх. Однак ми готові послідовно обстоювати логіку й право нашого проекту, в тому числі й у діалозі з нашими західними сусідами. 

У тому, що Захід тільки починає усвідомлювати, ми вже переконалися на власному гіркому досвіді. Понад те, ми вже перегрупувалися й адаптувалися до нових реалій. Наш наступний виклик — самим створювати нові реалії. Це завдання мають вирішувати в тому числі й дипломати. Бути готовими і надалі працювати в умовах жорсткого протистояння — така необхідність стоїть перед нашою дипломатією і зовнішньою політикою. У цьому — ідея і драйв перетворень та реформ, які відбуваються і будуть відбуватися в системі МЗС України. 

Українська дипломатія на перехресті епох (ч. 2)


Дипломатія і слово

"Зробіть так, щоб Францію любили" — за легендою, ці слова Талейран часто казав послам, відряджаючи їх за кордон. У цьому, у примноженні позитиву, у побудові мостів і засипанні прірв бачу базову заповідь дипломатичного фаху. Але очевидно, що ця заповідь не єдина і що від неї періодично доводиться відступати, кажучи партнерам і світові неприємні речі. 

Цілі, мотиви, прагнення України мають бути зрозумілими для світу. Але маємо домагатися не тільки розуміння, а й позитивного сприйняття України. Так, ми пливемо проти течії. У часи євроскепсису ми боремося за Європу. У часи цинізму, замаскованого під прагматизм, ми прив'язуємо своє зовнішньополітичне мислення до європейських принципів та ідеалів. У часи, коли дехто хоче, щоб ми здалися, ми не здаємося. 

Ми продовжуємо ґенезу Єдиної Європи, над якою працювали і про яку мріяли інші європейці. Тієї самої Єдиної Європи, яка має більше сили й витривалості, ніж багато хто сподівається. Деякі з європейських країн уже не здатні або ж не хочуть боротися за Європу так, як вони це робили раніше. Однак ми йдемо до успіху європейським шляхом, на якому перед нами досягли успіху інші. Ця проста, на перший погляд, ідея насправді лежить в основі нашої сили. 

Головне, аби ми справді йшли. Головне, аби в наших очах була щирість. Головне, аби наші слова збігалися з нашими діями. Наше слово повинно щось значити. Катастрофа для дипломатії — це коли слово стає пустим. Як це трапилося, наприклад, 2013 року, коли після десятиліть рішучої європейської риторики тодішнє керівництво держави так і не спромоглося на одну рішучу європейську дію — не підписало асоціації. 

Отже, завдання української дипломатії нині є ширшим, ніж у талейранівській максимі. Нам треба, щоб Україну підтримували — дієво, а не тільки на словах і в заявах. А також — упізнавали в обличчя. З цієї причини, до речі, значну частку дипломатичних бюджетів віднині становитимуть системні іміджеві проекти. Уже цього року наші посольства нарешті отримали фонди на проведення власних культурних, просвітницьких, інформаційно-роз'яснювальних проектів. Наступного року можливостей буде ще більше. Як і повноважень та відповідальності. Для цього запускається проект "Український інститут" — спочатку в п'яти ключових для нас столицях, а потім, сподіваюся, й ширше. 

Дипломатія і війна

Війна з Росією змінила все. Інші завдання. Інші виклики. Війна — це за визначенням боротьба за виживання і відповідальність перед тими, хто жертвує й ризикує всім. Немає відповідальності вищої, ніж ця. 

Але в нас не просто війна, а, як я вже казав, суміш класичної агресії та гібридної війни. Себто війна особливо підступна й підла. Війна, яку дехто намагається не називати війною. Війна, яку дехто волів би сховати за евфемізмами — "громадянський конфлікт", "зіткнення", "зона нестабільності"… Це війна не лише проти українців і України, а й проти самої ідеї свободи. Це битва цивілізацій, в якій ми неочікувано опинилися на передньому краї. 

Заснований на запереченні свободи світ рабства кинув виклик світові, для якого свобода є невід'ємним правом кожної людини. Світ рабства (зухвалий і впевнений у собі, не зв'язаний жодними правилами і необхідністю пояснювати чи обґрунтовувати свої дії) готувався до цієї війни давно, тимчасом як світ свободи досі не може збагнути у повній мірі масштаб проблеми, з якою йому довелося зіткнутися. 

Багато хто вірить, що проблема "розсмокчеться" або ж що її можна "заговорити". Дехто навіть морально готовий до нового поділу світу як компромісного варіанта. Не усвідомлюючи при цьому, що допоки під "компромісом" мається на увазі втрата Україною своєї землі або свободи, ніякого компромісу не буде. 

Функція української дипломатії в умовах війни — не в тому, щоб заговорювати проблему, а в тому, щоб формулювати її максимально чітко: ось проблема, а ось її вирішення. Іншими словами, більш конкретно: ось — російська агресія, ось — єдність світу свободи, яка її може зупинити, а ось те, що цей світ може і повинен зробити. Гібридна війна — це в тому числі й війна ідей, а війна ідей — це в тому числі й війна слів і смислів. Правильно підібране, переконливе слово важить нині як ніколи багато. Знайти його — це теж талант дипломата, професійна функція, нагальніша, ніж будь-коли раніше. 

Війна поставила на порядок денний докорінну зміну і стилю, і змісту дипломатичної роботи. Поки триває агресія, місія української дипломатії — бути другим фронтом, дипломата — бути побратимом для українського солдата, працювати для перемоги. У той час як солдат боронить територію України — дипломат боронить її добре ім'я і забезпечує їй підтримку. Так має бути. Це — не гасло, це — голос людської совісті, елементарного національного самозбереження.

Дипломатія і реформи

Україна прийняла на себе удар, пішла на небачену в новітній європейській історії жертву. Заради чого? Все просто: Україна прагне зламати негативну рутину своєї історії і стати кращою нацією. Для себе, для своїх дітей, для світу. 

Відповідь на питання, чому громадяни країни, якій дано так багато, століття за століттям живуть у бідності, слід шукати в історичному контексті. Зокрема в історії українських суперечок, які систематично переростали у "війну его", в український розбрат. Нам потрібні не просто термінові реформи, а зміни самих себе. Ми це вже почали, тепер мусимо довести справу до кінця.

Ейнштейн казав, що типове безумство — це робити одне й те саме, очікуючи іншого результату. Наша війна за незалежність (а саме це відбувається сьогодні) — це спроба припинити робити одне й те саме, перестати ходити зачарованим колом нашої історії, зламати рутину нашого розбрату та рішень, які ми десятиріччя за десятиріччям, століття за століттям ухвалюємо на межі Сходу і Заходу. Це — цивілізаційний вибір на користь того набору цінностей, який зрозумілий і випробуваний і який по праву можна вважати рецептом успіху. 

Мету можна сформулювати й простіше — успішна європейська трансформація. Війна — не виправдання, щоб зволікати зі змінами, війна — це час, коли мусимо проводити їх негайно. 

Для дипломатії ця вимога така ж нагальна, як і для інших сфер української держслужби. У цьому — суть нового закону про дипломатичну службу, який має бути ухвалений найближчим часом. Залучити в дипломатію достойних, дати дипломатам змогу ефективно працювати, мати можливість спитати з тих, хто працює неефективно. А ще — це спроба синхронізувати українську дипломатію з дипломатіями європейськими. Сподіваюся, з ініціативи президента та за політичного консенсусу в парламенті новий дипломатичний закон незабаром стане новою дипломатичною реальністю.

Сучасна дипломатія працює не просто в інших умовах, ніж сто, п'ятдесят чи навіть десять років тому. Ми не тільки мусимо швидко орієнтуватися й робити правильні кроки в політично більш небезпечному, підступному й непередбачуваному світі. Ми маємо бути готові до зміни парадигм одразу за багатьма різними напрямами, передусім у технологіях, комунікації, енергетиці, науці і культурі. Дипломатія повинна проникати й регулювати відносини в нових для себе сферах, таких як кліматичне середовище й кібернетичний простір. 

Отже, сьогоднішній, а тим паче завтрашній дипломат — це, по суті, нова професія, яка суміщає в собі десятки інших. Сучасний дипломат — це і аналітик, і політик, і іміджмейкер, і перекладач, і блогер. Можливо, дипломат є останнім у нинішньому світі універсалом. 

Навчатися все життя — це не ідеалістичне побажання, а функціональний обов'язок кожного, хто належить до цієї благородної професії. Я сам нагадую собі про це, відкриваючи підручник нової для мене, але такої чудової іспанської мови. У цьому, в постійному русі — принада і складність дипломатичного життя. Точніше — дипломатичних життів, адже кожна нова країна і кожна нова посада — це новий початок. Зупинився — відкотився назад. Перестав розвиватися — перестав бути дипломатом. 

Дипломатія і світ

Отже, бачу дипломатію не лише як фах, а й як почесне покликання і шанс. 

Якщо дипломат справжній, то він добре це відчуває: покликання представляти свій народ — і шанс залишити свій слід в історії. Не прославитися і не назбирати "вподобайок". Прожити життя не на арені, а скоріше за лаштунками. Але хоч трохи змінити речі на краще. За умови доброї політичної волі дипломатія дає шанс на кращий, більш прогнозований та мирний і менш абсурдний світ. З цього погляду якість дипломатії — це точно якість держави. Над цим маємо працювати! 

Щиро вітаю всіх колег зі столітнім ювілеєм нашої дипломатичної служби й бажаю щастя та нових успіхів у служінні Україні!

#Павло Клімкін
https://dt.ua/internal/ukrayinska-diplomatiya-na-perehresti-epoh-263587_.html#_=_