Я, взагалі-то не блогер, а смак до інтернет-боїв розгубив ще на початку даного століття. Але тут знову вліз в оцю халепу, і розібрала мене злість на деяких нерозумних істот.

Тому й вирішив зробити логічний висновок з нелогічної ситуації.

Отже - є Україна. Є український народ. І частина цього народу чомусь гидує власною мовою.

Одразу відкинемо тих осіб російської національності, котрі прибули сюди, впевнені в тому, що там, де ступив свого часу московський лапоть, їм повинні одразу піднести усі пільги, в тому числі і мовні, на блюдечку з блакитною облямівочкою. Що з них взяти - це діти Імперії. Біда їх ще не навчила - ось доведеться в недалекому майбутньому вивчати китайську, тоді зрозуміють.

Але поговоримо про т.зв. російськомовних українців.

Відомо, що за всіх часів московського панування, панство й чиновництво говорило російською. Нею ж велося діловодство. Нею ж навчали в школах та гімназіях. І хоча влада, що за царя, що за генерального секретаря була немилосердною до всього населення, російська мова чітко асоціювалася з владою, а отже - з силою.

Не секрет, що доволі велика частина людей поважає силу і владу. Селективний відбір довів цю масу поважаючих російськомовну владу і московський батіг до критичної точки.

Відомо також, що в Україні за царських часів, фактично не існувало україномовної інтелігенції (родина Косачів, та інші нечисленні винятки не в рахунок). Причини цьому відомі теж - через офіційні урядові заборони українська література, драма і т.п. могла існувати лише в Галичині, де австрійська влада була байдужа до мовного питання. Опісля 1905 року україномовна творчість "вийшла з підпілля", але то була творчість лише письменників-народовців, цілком присвячена багатостраждальному селу та бідноті.

Звісно, така творчість теж була потрібною. Однак, тодішня укр. інтелігенція зациклилась на селянській тематиці. Такий геніяльний виняток, як Леся Українка, котра підняла укр. драму на світовий рівень, знов-таки погоди не робив.

Суспільна думка твориться в великих містах. Це аксіома. А великі міста через відсутність літературних творів на теми козацтва, переможних воєн укр. народу, його ролі у світі як правонаступника Київської Русі, себе з українством не асоціювали.

Трохи відлиги настало в 20-х роках минулого століття. Саме тоді з явилися україномовні твори високого рівня на всі вищезгадані теми. Потім настали 30-ті роки і тотальне знищення. Українство було винищене фізично (виморене голодом україномовне селянство, котре могло б стати мовним резервуаром великого міста) і морально: письменники, поети розстріляні, або вислані, селяни, котрі втекли від розкуркулювання на великі будівництва, змушені були мімікрувати і вивчати мову переможців. Окрім того, продовжувалось, розпочате ще за Імперії, ввезення в Україну етнічних росіян (знов таки на будови віку), та вивезення з України укр. інтелігенції - як в концтабори, так і "по распрєдєлєнію" на інший край держави.

Отже, наприкінці 20-го століття, коли всі перетурбації трохи уляглися:

1. В українських містах Сходу фактично не було українських шкіл. При чому населення цих міст у більшости своїй поповнювалось україномовними селянами області, діти яких вже були повністю русифікованими.

2. В багатьох українських містах не існувало україномовних вузів. Фактично вся вища освіта за винятком кількох західних областей, була російськомовною.

3. В шкільних програмах фактично вивчалася з зарубіжних лише російська література. Тим самим дітей переконували про її величезне місце в літературному масиві (а не те, що вона є рівна серед рівних в європейському суспільстві). Те саме було з фільмами та іншими засобами впливу на розум.

4.Інтелигенція України в більшости своїй розмовляла російською. До 90-х років було чітко сформована суспільна думка - українською говорить лише малоосвічений селянин, з яких городян ненав язливо привчали знущатись, забувши про те, хто їх, цих городян, годує.

5. Людина з інтелігентів, котра вперто розмовляла українською в вузі, на роботі і т.п., ризикувала або вилетіти з вузу (роботи) або й потрапити в холодні місця. За цим пильно стежили певні органи.

Однак, на початку 90-х більшість населення України проголосувало за незалежність. Багато хто свідчить - люди сприйняли спокійно і державну укр. мову. Ясно ж було - ніхто нікого не силуватиме, однак освіта буде українською. Тому, навіть росіяни з приїжджих, віддавали дітей в укр. школи - знадобиться.

Оскільки ж при владі в Україні зосталися фактично колишні комуністи і партократи, то їм стало вигідно утримувати населення України в стані постійної напруги. Тому вони роздули неіснуючу мовну проблему як московський піп кадило. Без цієї "проблеми" не обходилися жодні вибори

Патріотичного виховання українців за ці 20 літ фактично не існувало. А що б простіше - хто поліг за рідну землю, той і герой. А у нас досі при слові УПА у декого очі на лоба вилазять.

І що ж ми бачимо нині?

Виросло понівечене покоління, котре ненавидить свою країну і свою мову. Котре говорить російською, навчається російською, читає книги російською, однак впевнене, що якісь міфічні "націоналісти" йому все те заважають робити.

А за ці 20 років сильна Українська Націоналістична Держава могла виховати таку молодь, щоб її усі боялись і не насміхались.

Сумно жити в орчатнику, панове...

Появилися і нові фігури учителів з різними своїми причудами, пристрастями, схоластичністю або дикою суворістю, несправедливостями, неуцтвом або лінивством і недбайливістю. Слащавий єхида-піп З-ков, самодур-учитель грецької мови Б-ко («Безголовий»), а потім чудак В-кий (Обезьяна), тупо-педантичний німець К-ман, наївно-дурнуватий п’яничка – француз А-рі, садистично – лютий О-да, «Дон Кіхот» М-кий і т.д. Незважаючи на всю різнорідність їх натур, метод навчання і відношення до своїх обов’язків, всі вони, однак, робили одне діло, переслідували одну мету: взяти ум і волю дитини в певні шори і направити думання й бажання її певним шляхом, а саме – зробити з неї слухняного «вірноподданого». Найменший прояв якоїсь окремішності немилосердно нищили.

Мільйони дітей народжуються в умовах, які не вимагають від них такої роботи їхнього ума, яку мусіла зробити скалічена душа української дитини. То є діти пануючих націй, які від того часу, коли тільки іще починають спинатися на ноги та вимовляти перші слова, і до самої своєї старості живуть в умовах нормального зародження й розвитку свого національного почуття, ніхто їх не намагається покалічити і, навпаки, їм допомагають украпитись в свідомості свого національного «я». Але наші українські діти росли й виховувалися в інших умовах; до них належав і я. Нам ніхто не допомагав нормально розвиватися й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голову «русскость». Ті нечисленні щасливчики із українських дітей, які уродилися в родинах національно свідомих батьків, не можуть, мабуть, належно оцінити, яке велике щастя вони мали в своїм житті, коли їм не довелося іти кривулястими доріжками й плутаними стежинами, шукаючи шляху до усвідомлення себе національно. Тому-то я в юнацтві так глибоко відчував необхідність бути в оточенні родинного життя української інтелігентної родини.

М.Г. З моїх споминів...

П.С. Тож будьте свідомими батьками, виховуючи свідомих дітей, в ім"я нашої великої Батьківщини!

Якщо на вулиці  хтось заговорить до нас російською, ми враз переходимо на російську. Чому?? Чому переходимо на його мову, коли бачимо, що він навіть не намагається сказати хоча бслово по нашому? Бо він росіянин?? Бо він не знає української?? Бо він російськомовний українець?? Але за такої ситуації росіяни і всілякі російськомовні   коні троянські  завжди  будуть вважати себе кращими за нас. І навіть через  200 років  нічого не змінимо, а світ буде вважати, що Україна  - це одна із російськомовних країн.

                                  ****  ****   ****   ****

Прийшов Человік до місцевого відділку реєстрації громадян, щоб улагодити дуже важливу, термінову справу. 

--Здравствуйте – сказав  самовпевнено.

--...?? – відповів Чиновник.

--Что ви молчите? Я сказал здравствуйте! – розсердився  Человік.

--…??  –  у відповідь знову німе запитання.

--Я хотел уладить очень важное,  очень срочное дело! – майже крикнув відвідувач.

Тиша...

--Я хотел уладить очень важное, срочное дело!! – повторив Человік неприємним голосом, бо ця ситуація  вже почала його дратувати. 

Чиновник нарешті озвався:

--Але про що ви говорите? Я вас не розумію. Звідки ви приїхали? З Болгарії? Чи,може, із Сербії?  Вибачте, та я не знаю чужих мов. 

Здивований відвідувач  в першу мить  притих ... Коли ж  оговтався, то   став репетувати:

--Вы не понимаете, что я говорю?? Как это может быть!? Ведь я говорю на нашем языке! Почему вы делаете вид, что меня непонимаете? Я вызовувашего  начальника!

--А може покличете Президента?  - іронічно запитав чиновникі продовжив:-- Чи ви не чули про нові закони!? В державних установах  говоримо тільки українською мовою. Кожному,  хто на державній службі   спілкується російською, загрожує п’ять років в’язниці. Тому ідіть геть звідси! Та не повертайтеся, поки ненавчитеся  користуватися українською!  Інакше  покличу не тільки начальника, але й прокурора. І розлючений чиновник схопив  слухавку:  - Прокурор? Прийшов сюди якийсь провокатор, приїжджайте чимскоріш!

Наляканий чоловік кинувся навтьоки. Потім довго не міг второпати, що сталося. Вдома розповів про все  дружині. Вона також не змогла розібрати вчому річ. Увімкнули телевізор, дивляться -- а по телебаченню всі говорять українською. Увімкнули радіо – тесаме.  Нічого не розуміють… Нарешті спало їм на думку, щоб увімкнути радіо Москва. Якраз почули такі новини:

«…..На Украине  вступил вдействие  новый закон о языке.Запрещается  разговаривать на  русском  в государственных учереждениях, в армии,  милиции, средствах массовой информации,   учебных заведениях   и тому подобное. Каждому,  кто  нарушит закон, угрожает не менее пяти  лет  тюрьмы….»

Чоловік, мовчки, глянув на дружину -дружина на чоловіка.... Що ж робити? Дружина,  дещо мудріша за свого чоловіка, зметикувала  і придумала:

--Тебе надозаписать на бумаге то,  что нужно сказать в отделении   на украинском языке. Пойдёш туда ещё раз, возьмёш шпаргалку и будешь читать. Пусть наш сосед  поможет  Тебе  составить  несколько предложений. Нет другого выхода.

Человік зробив так, як порадила йому дружина. Сусід добре не знав української мови, але  з неабиякими зусиллями  написав на аркуші паперу всі можливі запитання чиновника і відповіді на ці запитання. І Человік знову вирушив  до відділку реєстрації громадян. Коли увійшов, то побачив  того самого Чиновника --  і   трохи  злякався. Але його справа була термінова, тому зважився підійти. Взяв  у руку шпаргалку і став читати:  

--Добрий день… я хотіти… улагодити… вкрай… важлива… справа…

Чиновник  привітався у відповідь та  привітно посміхнувся:

--  І навіщо  було вам гарячкувати? Бачите, якщо людина дуже чогось хоче, тоді може це зробити.  Чим  я можу вам допомогти?

--… мені… треба… паспорт… я... хотіти... їхати... до Росія – сказав Человік звеликими складнощами і зітхнув, немов переплив  через  ріку, в якій повно крокодилів.

--А на який термінви хочете їхати до Росії?

--... – занімів у відповідь Человік. 

Такого запитання у шпаргалці не було…Человік стояв, дивлячись  у  свою картку…   і нічого не міг сказати. Не був упевнений, чи те, що було в нього написане стосується цього запитання. Розмірковував  подумки, чи відзиватися, чи, може, зновувтекти.  Але наважився і невпевненим голосом, що зазвучав неначе погано настроєна скрипка, заговорив:

--Я… хотіти… їхати… і... моя… дружина… також… я просити… ви… дати… мені…паспорт…- прочитав Человік не дуже впевнений у собі. Подивився на Чиновника зі страхом в очах, бо здалось йому, що той хоче взяти до руки слухавку і знову покликати міліцію або прокурора. Але ні. Цього разу Чиновник був стриманим і терплячим.Человік зітхнув та подумав, криво посміхнувшись: «Видно у него сегодня хорошее настроение». 

Чиновник угледів цю посмішку:

--З чого ви смієтеся!? Чи бачите тут щось смішне!? Скажіть, що тут такогосмішного?  – запитав розсерджено.

Піт з’явився на лобі  відвідувача. Вже всерйоз наляканий,  він намагався щось сказати, але згадав, що російською  не слід говорити:

--Я... я... – зумів промовити тільки  дваслова.

  -- Що за «Я..я...»? – запитав грізно чиновник- Я поставив просте запитання: «На скільки часу ви хочете їхати до Росії», а нез ким ви їдете! – кричав чиновник. Чоловік, відчуваючи щораз більший страх іневпевненість у собі, стояв, дивився на чиновника і не знав, що відповісти. Нарешті наважився: ще раз підняв тремтячими руками свій папір  і трусячись  почав читати:

--Я… хотіти… їхати… і… моя… дружина… також…

--Годі! – пробив криком тишу чиновник. Ви так знаєте українську, як я китайську. Але для таких, як ви, ми робимо виняток. Даємо паспорти навіть тоді, коли в них таке знання української, як у вас. Причому то паспорти одноразового використання.  Поїдете тільки в один напрямок - туди. Без можливості повернення…

                                      ****    ****  ****  ****

.. І смішно і грішно…  Якби ж то наша влада булла іншою.. Якби  президентом не була  маріонетка без власних  поглядів, а рішучий і безоглядний політик,  справжній патріот…  

Або заведемо відповідні закони, або повік-віків будемо жити в дусі Радянського Союзу: вже назавжди в тіні Росії.  Прокиньмося! Бойкотуймо людей, які нав’язують  нам думку, що наша мова гірша. Не купуймо у крамницях, де не говорять українською, не відповідаймо людям на вулицях, коли питають в нас про що-небуть російською, не дозволяймо нашим дітям гратися з дітьми, яких батьки не хочуть навчати української мови, не читаймо газет, не дивімося телебачення, не слухаймо радіо на російській мові, не читаймо блогів, писаних російською, оминаймо десятою дорогою підприємства, в яких не говорять українською!   З такими людьми слід поводитися рішуче - не говорімо з ними! Просто  бойкотуймо їх всіх!! Рано, чи пізно вони будуть змушені  навчитися української або переселяться  звідси, якщо не зможуть нічого залагодити, не знаючи нашої мови. Показуймо завжди і всюди нашу українську гідність! Влада в нас така, яка є, зараз її не змінимо. Але влада - це не Народ. Бо Народ  - це звичайні люди, це ми! Показуймо всім, що ми українці і пишаймося нашою Батьківщиною!

Я знаю, що тепер нема такого політика, відважного, хороброго, який зумів би розбудити українській народ. Але  вірю, що така людина з’явиться.

Я вірю, що наша Україна зрештою стане справжньою Україною!

 

«Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми браття козацького роду!»

Не забуваймо слів нашого чудового гімну, не забуваймо, що ми українці, пишаймося нашою українською мовою і нашою  Україною!! 

 

PS - Нехтую коментарі писані російською мовою!!!! 

 

 

 

04 жовтня 2010 року під будинком Комітетів ВРУ відбуася анонсована акція проти вненсення на розгляд сесії Верховної Ради русифікаторського законопроекту про мови.

Участь взяло кілька сотень людей. "Українська правда" повідомила про 2500. Точно не скажу, не рахував. З гущавини визначити кількість було складно.

Були студенти, артисти, колишні радянські "в'язні сумління", підприємці... Громадяни різних верств і професій.

Активісти принесли україномовні книжки у "золтих клітках". Це символізувало політику влади на обмеження застосування та розвитку української мови, на її упослідження в Україні за збереження за нею титулування "державна мова".

Звучала музика народів, чиї мови вимерли або вимирають. Це мало нагадувати про перспективи української мови у разі ухвалення русифікаторського закону, а також нагадувати, що в різноманітті національних мов та культур - бегетство світової культури.

Фотографії не мої: http://photo.i.ua/user/1429445/213637/

Фотографії мої: http://photo.i.ua/user/1429445/213643/

Прес-реліз від Громадянського руху "Відсіч": 

ВРЯТУЙ СВОЮ МОВУ!

 

Біля комітетів Верховної Ради зібрались понад 2000 громадян України, які вимагали відкликати антидержавний проект закону «Про мови в Україні». Аналогічні акції також відбулись у Харкові та Чернігові.

Сьогодні, 4 жовтня, погоджувальна рада парламенту мала розглядати законопроект «Про мови в Україні», який, у разі його погодження,  мав бути включений до порядку денного пленарного засідання Верховної Ради цього тижня. Законопроект не був внесений до розгляду і, за словами народного депутата України Андрія Шевченка, який вийшов до мітингуючих, його немає в проекті порядку денному й на насиупний тиждень.

Українці – громадяни різних національностей, яким не байдужа доля України, прийшли до будівлі  комітетів Верховної Ради України і висловили свій рішучий протест проти антиукраїнського законопроекту О. Єфремова, С. Гриневецького і П. Симоненка, який фактично наділяє російську мову функціями другої державної й загрожує стабільності в країні. Становище української мови після прийняття законопроекту організатори символічно підкреслили золотими клітками, до яких вклали україномовні книжки.

Громадянські активісти вимагали відкликати антидержавний проект закону із реєстрації у ВР і закликали коаліціантів та владу зайнятись ділом: тарифами на газ, цінами на продукти харчування, зарплатами, іншими економічними та соціальними проблемами, а не питаннями, які роз’єднують країну і суперечать її Конституції.

 

На акції були присутні відомі громадські діячі (українські дисиденти Євген Сверстюк і Василь Овсієнко), письменники (брати Капранови) і музиканти (лідери гурті «ТНМК» і «Тартак» Фагот й Сашко Положинський). Виступаючі навели неспростовні докази того, які загрози чекають на українську мову в разі прийняття цього документу. Символом заборони та руйнації стали золоті клітки, в які активісти помістили  книжки українською мовою, диски з українськими піснями, фільми.

 

Якщо буде узаконена «українсько-російська двомовність», українська швидко зникне зі шкіл і вишів, з телебачення й кінотеатрів, книгарень і крамниць, органів влади і війська. Українці стануть людьми другого сорту у власній країні, а сама Україна після цього швидко перетвориться на російську провінцію.

Протестувальники наголосили, що автори законопроекту роблять акцент тільки на одній з мов національних меншин – російській. При цьому обходять належною увагою мови народів, які проживають в Україні на своїх етнічних територіях і не мають іншою держави, де б їхні мови могли зберігатися й розвиватися – кримськотатарську, гагаузьку, караїмську, кримчацьку, урумську мови. Цим мовам загрожує зникнення, якщо держава не надасть їм підтримки, а деякі з них вже перебувають на межі забуття. Натомість українською владою декларується відданість Хартії регіональних мов, яка спрямована на захист мов, які зникають, чи число носіїв якої скорочується, й одночасно вона «захищає»  російську, якій нічого в Україні не загрожує.

Закінчуючи акцію, ведучий Євген Ніщук, відомий всій Україні зі сцени Майдану-2004, закликав продовжувати боротьбу та поширювати її на всю Україну, допоки антиукраїнський законопроект не буде знято з реєстрації остаточно.

Аналогічні акції також відбулись у Харкові та Чернігові.

Нам немає на кого сподіватися, окрім як на самих себе. Лише кожен із нас і всі ми разом зможемо зупинити українофобів. Коли нас багато, вони відступають!

В разі, якщо законопроект не буде знятий з розгляду остаточно,

ВЛАДА, ЯКА МОРОЧИТЬ ГОЛОВУ ГРОМАДЯНАМ ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБ ВИРІШУВАТИ НАГАЛЬНІ ДЛЯ НИХ ПРОБЛЕМИ, ПРИРЕЧЕНА БУТИ ВИКИНУТОЮ НА СМІТНИК ІСТОРІЇ!

Організатори: Громадянський рух «Відсіч», Рух добровольців «Простір свободи», Громадська кампанія «Новий громадянин».

Прес-служба ГР «Відсіч»

Цю подію було анонсовано: http://events.i.ua/user/1429445/

“Русскій язик”, яким сьогодні говорить Москва, виник з діялекту Української мови, точніше — з діялекту Курського. Жителі Курських земель тоді, коли ще не було хутора Кучкового (Москви), говорили діялектом мови України (Руси): Курщина належала до престолу царя України (Руси).
І. Іоненко у праці “Об історіческих условіях превращенія Курсько-Орловського діялекта в основу русского національного язика” (1952 р., (7), стор. 88—100) і Р. Ава¬нєсов у праці “К вопросам образованія рус¬ского національного язика” (1953 р., (2), стор. 47—70), визначили, що русский національний язик виник з Курського діялекту.
І. Іоненко (московський авторитет в ділянці лінгвістики) устійнив (після ретельних дослідів), що московська (великорусска) мова почала формуватися у 12 столітті, тобто після спалення і пограбування Києва Андреєм Суздальським і відходу Ростово-Суздальських колоній від імперії України (Руси).
Р. Аванєсов вважає, що “великорусска національна мова” почала творитися щойно в 14—16 століттях на Ростово-Суздальщині, очевидно на основі “язика Божого”. Відомо, що в 14—16 століттях охрещені татари і угро-фінські племена вже вважали себе рускіми православної віри; церква старанно перетво¬рювала їх в єдине стадо Христове.
540. “Великорусска національна мова”, отатарившись, поставила себе осторонь від східно-слов’янських мов таких, як українська, білоруська, польська, чеська, словацька. До¬свід¬ченому лінгвістові відомо, що “Татарские элементы русского словаря являются одним из факторов, отграничивающих русский язык от других словянских” (Н. К. Дмитриев, “Строй Тюркских язьіков”, Академия наук СССР, Москва, 1962 г., ст. 504). Які “татар¬ские елементи русского язика” має на увазі Академія наук СССР? У пісні “У кібітке качевой єдіт ямщік маладой, у кібітке сундук с бахрамой, у ямщіка колпак дорогой, кушак золотой. Сматрі, сматрі, будет кутєрма!” — десять татаро-монгольських слів, а сім — слов’янських.
Якщо б з московської (россійської) мови забрати, наприклад, татаро-тюркські слова, то вона б була мовою невистачаючою для життєвих відносин жителів Москви. Згадаю декілька татаро-тюркських слів, які входять в основу щоденної мови москвичів: бумага, дєнґі, тєтрадь, карандаш, казна, балик, кабак, кафтан, ґлаза, караул, калітка, вор, бірюк, кандали, кумач, курган, кушак, башмакі, кутєрма, тюрма, кутіть, ямщік, таможня, ал¬тин, алий, балда, кабала, чулан, тюфяк, бі¬рю¬за, баклага, буланий, упирь, лапша, туша, на¬бєкрень, таракан, кавардак, войлок, коли¬ба, кочевать, очаг, лафа, башка, чувал, чу¬че¬ло, ка¬цап, палач, єрмолка, кубур, буча, пурга, кін¬жал, табун, шамать, халат, ба¬калейная та інші.
541. Татаро-тюркські слова ввійшли у військову, державну, освітню, фінансову, лікарську, господарську, в’язничну, катівську, побутову термінологію Московитії (Россії). І вони поширюються, як “прелесть істінно русского язика” в Україні (Русі), Польщі, Чехії, Білорусії, Румунії і в Західному світі стоять в основі “чистої славістики”. “Профе¬сійні славісти”, які вважають мову України (Руси) майже діялектом мови Московитії (Россії), несвідомо, або тенденційно ширять неуцтво у світі знань славістики.
Українець каже “з тобою”. Татарській мові властивий вислів “тобою-с” замість “з тобою”. Отатарення духа слов’янської мови було в Москві особливо модним тому, що воно впроваджувалося впливовими татарсь¬кими (“обрусєлими”) аристократами.
У Москві є багате метро, пасажири часто чують: “Арбатская площа”; на Арбатській площі відбуваються гуляння у святкові дні; Б. Я. Владімірцов у книзі “Общественньій строй монголов” (сторінки 41—42) пояснює, що у монголів (кочовиків) і татар слово “арба” значить “двоколесний віз”. На Арбатскій площі селилися бідніші татари, їх по-та¬тарському звали “арт іл”, що значить -“гірші люди”, “ті, що позаду, тилові”; звідси по¬ходить “артель”; “артель ім. Лєніна”, “артель ім. Тємірязєва”, “артель ім. Тур¬гєнєва”, “артель ім. Булганіна”.
543. Вихрещені татари, які були кацапами (уже знаємо, що татарське слово “кацап” значить “різник”, “мясник”) мали в Москві свої “шалаші”, де продавали “шамовку”. (У татаро-монгольській мові “шалаш” значить “намет”, “палатка”, а “ашамаґ” — їда; з слова “ашамаґ” виникло московське слово “ша¬мать”, “шамовка”, “пошамать”). Артільні (бід¬ні люди) помагали кацапам різати скотину (товар). За працю їм давали “алтин” (мон¬гольське слово “алдан” значить “золота копійка”). Юний москвитянин прагнув мати “алтини”, для “калиму” і для “кумача”. У татаро-монгольській мові “калим” значить “викуп за невістку”, а “кумач” — червона ма¬терія на жіночу сукню.
Монгольське слово “ям” значить “стан¬ція”. (Коли князь Александер Нєвский, став¬ши улюбленцем хана Батия, їхав до Чингіс Хана в Каракорум, він зупинявся біля “ям”; лишав стомлені коні й брав бадьорі. У Москві з слова “ям” було створене слово “ямщик”. У дівчат фінок, чудок переважно світлі очі. Православний рускій (татарин), який був багатою людиною, старався одружитися (було модно) з дівицею, яка має “алия ґлаза”, ці татарські слова означають “світлі очі”. Він їхав на “агері” (у татарській мові “агерь” — жеребець), його дівиця їхала у “колибі”; він гордився, що має честь, славу, не є “белбес”. У татарській мові “колиба” значить “віз” (по¬дібний на циганський), а “белбес” — людина, яка не знає “язика Божого” (церковного), вона “ні белмеса”.
544. На Арбатській площі москвини мають “бариш” (монгольське “бариш” значить “при¬буток”, “торговельні сходини”, де й прохо¬дить “кутерма”, торгівля. Після “кутерми” баришники їдять “кавардак” (малі кусні м’яса, смажені на салі).
Під впливом татарської вимови у Московії “о” вимовляється, як “а” — даска (дошка), са¬маган (самогон), вада (вода), ґаварю (го¬ворю), чаво (чого) і так далі. (Москвини мають право красою своєї мови гордитися, та будуть вони зненавиджені в Україні (Русі), Білорусії, Польщі, Чехії, коли при допомозі насильства свої мовні гордощі примусово узаконюватимуть не на своїй землі).
У Московських “кабачках” після бари¬шування ведуться розмови, що “Орда пере¬мінила квартиру: з Царицина (Сараю) пе¬рейшла в Москву. Треба, щоб і Київська Русь перейшла в Москву”. Прибулі з Києва монахи (бродяча юрба) пішли до Московського патріярха: просять, щоб він “київських православних узяв під свою опіку”.

664. “Дабы никакой розни й особого наречия не было”, — давав Петро 1 вказівки православним богословам у Києві. Українці повинні забути українську мову і, як народ, щезнути. І в цьому бачити “прогресивне значення” політики Петра 1. “Возз’єднання України з Росією, що об’єднало два великі слов’янські народи, мало величезне прогре¬сивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку укра¬їнського і російського народів” (“Історія Української РСР, т. 1, стор. 258).
(Наприклад, у 1740 році (так твердить перепис населення) на Полтавщині і Чернігівщині — 866 шкіл з українською мовою викладання; школи ці охоплюють дітей з 1034 сіл. Діти вдома і в школі говорять рідною мовою. У 1804 році в ім’я “величезного про¬гре¬сивного значення”, в ім’я “культурного розвитку українського і російського народів”, був з Московитії присланий наказ, оголо¬шений жандармами: заборонити у школах України (Русі) учити українських дітей ук¬раїнською мовою. Школи, які не дотри¬му¬валися цієї заборони, були забиті дошками).
Попи (по-походженню українці, по-про¬фесії — слуги Московії) рекли біля кивотів, що “Разность язиков может проізвесті і разность в мислях, опасную для церкви”, яка прагне, щоб вівці стада Христового “вовеки вси єдино бьіли!” Попи і жандарми запро¬ваджують порядок московський у “Малоросії, добровольно подченившейся” (Н. А. Добро¬любов, “Ізбранниє філософскіє проізвєдєнія”, Ленінград, 1948 р., стор. 323).
665. У 1876 році з Москви прийшов в Україну (Русь) “Емський указ”: українцям забороняється писати і друкувати книжки українською мовою. Попи і учителі отри¬му¬ють підвищену платню (нагороду з Москви) “за обрусеніє”. Перепис населення, зроблений в 1897 році, показав, що за п’ятдесят років українці, які були відомими як освічений народ, стали неписьменними: на сто українців тільки дванадцять можуть писати і читати.
Україна (Русь), прийнявши грецьку віру, “відкрила свої двері цивілізації, освіті, мис¬тецтву, науці” і тепер, як пише В. Бєлінський, “злившись навіки з єдинокровною Росією, Малоросія відкрила свої двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці”.
(Українці не здібні бути творцями циві¬лізації, освіти, мистецтва, науки, їх робила цивілізованими людьми Візантія, а тепер — Москва?! І тільки треба в це вірити, і ця віра їх робитиме низькими рабами на рідній землі).

Л.С.

715. Свята правда не старіє: мова — душа й розум народу. Принижена мова — при¬ни¬жений народ. Українець і руській їли в окопах з одного “котєлка”, щоб була принижена душа Українського народу, щоб українець був рабом. Рабом є та людина, яка з тих чи інших соціяльних, політичних чи релігійних причин не може говорити рідною мовою. Є раби освічені, професійні, орденоносні, заслужені: вони не говорять мовою рідної матері.
Наприклад, українець іде вулицею Києва і не говорить по-українському: він цим перед світом демонструє, що він є рабом у рідній столиці. Слово — це людина, немає слова — немає людини. Українське слово творить українську людину. Якщо українець не гово¬рить українською мовою, значить він не думає по-українському.
Українець, який не думає по-українському, може себе вважати католиком, православним, баптистом, большевиком, але він не може себе вважати повноцінною людиною такою, як англієць, француз, москаль (руській), німець. Він неповноцінна людина тому, що не вміє думати по-рідному. Думаючи по-чужому, він є чужий сам для себе, тобто він є людиною без національної моралі.

Л.С.

Сергій ЖАДАН

петеу

ця молодість початку дев’яностих
                              н.ф.

щасливо – говорять вони – до наступного року
господь копається в давніх блокнотах
з якими постійно має мороку
знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
й викреслює їх імена

щасливо жовта цегляна дорого хто мав дійти той дійшов
ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
лишає снайперські мітки
на душах і на речах

швидкі саламандри світла сарана олівців
щасливо дістатися ти говориш що б не було на тому кінці
безумні іспити школа життя трахане петеу
сонце випалює вимотану траву

добрі часи погані часи – вони залишали шанс
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
й виригував палений польський шнапс
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
що чути навіть як дихають в небі птахи

мудрість речей якої стане як її не витрачай
тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
вуличний секс фасований чай
скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
і що цікаво – на кожну була стаття

скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
школа яка не навчила нічому
і час що нічому також не навчив
і я гадаю – вічна марното адже ця лажа трива
і добираю слова:

поразки завжди забуваються наче біль
важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
складно з’їжджати зі сленґу коли у кров здираєш язик
якщо ти звичайно не звик

тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
коли українець прийде до бога я знаю що саме він скаже йому
він скаже богові знаєш док
мене не кличе твоя труба
якщо я весь час боровся з собою
хто сказав що це боротьба?

всі ці підлітки такі беззахисні проти років
і їхні серця тверді наче грифель
та разом з тим наче грифель крихкі
і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса

***

© Сергій Жадан. Всі права застережені.

Україну врятуєш тільки ТИ!

26 серпня о 14.00 відбудеться засідання Київського апеляційного адміністративного суду, де під тиском влади може бути прийняте рішення про відбирання частот і ліцензій у 5-го каналу та ТВі.

Безпосередню зацікавленість у такому рішенні суду мають як влада в цілому (на цих двох каналах сьогодні ще можна почути альтернативну думку), так і голова Служби безпеки України Валерій Хорошковський, який прагне зробити свою "ІнтерМедіаГруп" монополістом українського медійного ринку.

Мова йде не просто про два ці канали, до яких у багатьох громадян можуть бути свої претензії (наприклад, з 5-го каналу під тиском влади зникли програми "5 копійок" Романа Чайки і ток-шоу Ганни Безулик "Я так думаю"). І навіть не про те, що ліцензії і частоти нова влада має намір відібрати ще в 14 загальноукраїнських та місцевих телеканалів.

Питання стоїть значно ширше: свобода слова в Україні може зникнути взагалі, як поступово зникають й інші свободи (наприклад, суди заборонами акцій протесту обмежують свободу зібрань). Як колись в Радянському Союзі, переважна більшість населення житиме в інформаційному вакуумі й не знатиме, що десь щось відбувається, оскільки ніхто невигідних для влади подій просто не висвітлюватиме.

Якщо сьогодні відберуть частоти в каналів, власниками яких не є представники влади, то завтра альтернативна правлячій верхівці думка з телеекранів зникне взагалі (сьогодні навіть провладні канали через наявність конкурентів у телепросторі змушені, хоч і дозовано, подавати не лише провладну інформацію). Зосередження телевізійного мовлення в одних руках і відсутність конкуренції призведе до погіршення стану телеефіру не лише в політичній сфері. Адже для влади зникне сенс утримувати багато телеканалів, і просто з метою економії коштів їх кількість рано чи пізно скоротять. Отже, в Україні стане менше цікавих передач, менше показуватимуть кінофільмів, і такий винахід людства, як пульт, стане непотрібним. Бо не буде сенсу гортати телепрограми в пошуках чогось цікавого, якщо, як колись в СРСР, в нас буде 2-3 канали-близнюки.

Тенденцію повернення України в брехливий і маніпулятивний совок яскраво засвідчив той факт, що акцію 16 серпня (http://vkontakte.ru/event19346224) під тим самим судом (засідання було перенесене на 26 серпня) більшість українських телеканалів не показали. Провладні журналісти просто "не помітили" такої резонансної події, як суд щодо відбирання частот у двох загальнодержавних каналів, тоді як в нормальній країні це було б топ-новиною у всіх випусках.

Тому звертаємося до всіх, хто відчуває себе Людиною, а не бидлом, якому хтось нагорі визначатиме необхідну дозу інформації: прийдіть 26 серпня на 14.00 до будівлі суду (м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 30) заради підтримки не лише 5 каналу чи ТВі, а свободи слова взагалі, заради підтримки власної честі та гідності, бо кожна людина має право на отримання всебічної інформації.

Ми також звертаємось до усіх громадських організацій та громадських ініціатив долучитися до захисту 5-го каналу та ТВі, оскільки сьогодні чиниться розправа над журналістами, а завтра прийде наша черга.

В акції візьмуть участь:
Рух "Митці проти цензури"
Рух "Стоп цензурі"
Громадянський рух "Відсіч"
Молодіжний рух "Спротив"
Журналісти 5 каналу та ТВІ
Відомі музиканти, співаки, поети та письменники

Сподіваємося, що до 26 серпня кількість бажаючих виступити на захист свободи слова збільшиться.

Прохання до всіх, хто долучиться до проведення акції, не перетворювати її на змагання партійних та організаційних прапорів, а своє ставлення до події висловити у написах на одягу (футболках, кепках тощо), плакатах, транспарантах тощо.

Мiсто:	Київ
Район:	Печерський
Адреса	Московська, 8
Станція метро:	Арсенальна
Початок:	26 серп 2010 о 13:00
Закiнчення:	26 серп 2010 о 17:00

 

Контактна iнформацiя
Телефон:	093 758-0897; 066 136-5984

 Сторінка: http://vkontakte.ru/event19445723

Враховуючи важливість, публікую цю інформацію одночасно в кількох співтовариствах. Тому наперед прошу вибачити, якщо хтось через це її одночасно в кількох спільнотах і отримає.

Я вже давніше помітив, що міністр д-р Сабо говорить одним із діалектів «руської» мови, який я прекрасно знав ще з дитинства, бо міністр, так само, як і я сам в дитинстві, замість «і» вимовляв «уи». Отже, я сказав міністрові, що й я умію говорити точнісінько так, як говорить він. На доказ цього я став говорити своїм чернігівським діалектом. Д-р. Сабо, видно, зовсім цього не сподівався. Він питав мене, звідки я родом, і коли почув, що я аж з-за Києва, із Чернігівщини, то здивувався, як видно було, ще більше. Після невеликої паузи, міністр заявив, що говорити так, як я з ним говорив, не може людина, яка не знала тієї мови з дитячих років. Він додав, що це справді, на його думку, є доказом того, що ми є собі «руидні брати». Я це цілком потвердив і зі свого боку заявив, що коли в Закарпатті й на Чернігівщині живуть рідні брати, то трудно сумніватися в тому, що на цілому просторі між тими двома областями (в тому числі й у Галичині) живуть також наші рідні брати, значиться, що ми всі є членами одного народу українського. Звернув я, між іншим, увагу міністра на той факт, що в мадярській мові назва “orosz” (читається «орос» ц.т. «руський») відноситься в першу чергу до тих «руських», які живуть на цілому просторі від Закарпаття до Київщини й Чернігівщини. Для тих же, що живуть далі на північ, мадяри мають окрему назву «moszka» (читається «моска», ц.т. «москаль»). Лише згодом, головно в різній офіційній кореспонденції, почали називати словом “orosz” також і росіян (великоросів чи москалів). Отже, виходить, що мадяри, так само як і наші предки, ясно відрізняли українців «руських» від росіян «москалів». Після цього маленького інтермецо якось нібито змінився і самий тон нашої розмови, яка набрала більше, я б сказав, інтимного характеру.
Звичайно, що офіційне становище члена правительства не дозволяло д-рові Сабо бути зі мною зовсім одвертим, тим більше, що ми бачилися перший раз. Я не можу тішити себе тим, що переконав д-ра Сабо в помилковості його попередніх міркувань, чи зробив його українцем, але думаю, що наша розмова до певної міри на нього вплинула. Ми прощалися зовсім дружньо.

Микола Галаган. З моїх споминів...