О сообществе

Співтовариство патріотичного спрямування. Націоналістичний рух. Невідома історія України. Інформаційна просвіта суспільства. Дискусійний клуб щодо політичних кроків влади і опозиції. Обмін досвідом інформаційної боротьби з антиукраїнськими діями на теренах України і сусідніх держав.
Вид:
краткий
полный

ВАРТА

Терпилам для размышлений.

  • 29.07.17, 19:30
Западные СМИ шокировали фотографии, сделанные в вымирающих деревнях Костромской области России

Колишній політв'язень сл.п. Володимир Герасимчук з міста Токмак


Газета „Таврія” 3 травня 2005 року рубрика „Люди і долі”

У Золочевській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки”

- Володимире Петровичу, що привело Вас до лав УПА?

- Одним словом не скажеш. Я народився у стародавньому селі Побужани Буського району на Львівщині, в патріотично налаштованій сімї. Колядуючи в дитинстві, ми також, на прохання односельчан, співали гімн „Ще не вмерла Україна”. Пізніше, навчаючись у Львові на кравця, я вступив до товариства „Зоря”, став симпатиком ОУН. Західна Україна тоді була під Польщею. Звістка про проголошення Закарпатської республіки викликала ще більшу політичну активність, ми брали участь в антипольських демонстраціях протесту. На той час мене, 18-річного, було прийнято до ОУН. А невдовзі прийшли „визволителі”.


- Маєте на увазі Червону Армію?

- Так. Я саме був на канікулах, і з обох сторін села ми обладнали дерев’янів брами, прикрасивши їх жовто-блакитними прапорами і квітами. Але директор школи Степан Кужіль, якого потім було репресовано, сказав нам: „Зніміть. Не ті йдуть”.

Він мав рацію.

Почались репресії проти прихильників незалежності України, переслідування за патріотичні ідеї, за те, що селяни не хотіли іти в колгосп. Як правило, арешти відбувалися вночі. До львівської в’язниці кинули моїх двоюрідних братів, які були патріотами. Карали й за дрібниці. Кілька днів за гратами перебував мій батько – тільки тому, що в гурті односельчан напівжартома відповів: „Молодь піде у колгосп, а стариків – на мило”. Одну селянку посадили на 5 років за те, що її маля, десь почувши пісню про примусову колективізацію, заспівало: „Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні ...” . Люди жахалися військових у формі НКВС.

- Виходить, що й серед західних українців були донощики?

- В сім'ї не без виродку. В селі такими вважалися Панько Дацький, який став головою колгоспу, та його родич. Якось Панька на деякий час посадили у тюрму, щоб він доповідав начальству про почуте в камері. За все скоєне і поплатився життям перед війною.

- Що сталося з Вашими братами?

- Із львівської тюрми їх випустили, запроторивши потім у золочівську.

В ніч з 23-го на 24 червня, після нападу Німеччини, у золочівській тюрмі співробітники НКВС розстріляли 649 моїх земляків, серед яких були вагітні жінки. Хоча у тюремному дворі гуркотіли два трактори, жителі м.Золочів чули постріли. З-поміж розстріляних виявилися і мої брати. Тіла вбитих – а частину з них підпалили, обливши бензином – посипали вапном і загорнули землею. Я був очевидцем розкриття цих могил. Поруч них неможливо було знаходитися без повязки, бо з часу трагедії минув тиждень і тіла вже розклалися. Люди пізнавали своїх по одягу чи інших ознаках... Камери в’язниці – закривавлені. Побачили й піч, де розжарювали металеві прути для звірячих катувань. Жахливе видовище.

Залишаючи Львів, кати з НКВС розстріляли політв’язнів кількох тюрем. В одній з них, деякі камери заклали цеглою, щоб люди задихнулися...


Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями”


- Як сталося, що Вас не мобілізували на фронт?

- Не встигли. 22 червня надійшла команда, щоб молодь села прибула у райцентр. Посходились. А потім голова сільради сказав: „Треба – прийдуть за нами”. У вівторок вже нікого з начальства в райцентрі не було.

30 червня у Львові відбулися національні збори, де Стецько виголосив „Акт проголошення Української держави ”. З-поміж учасників зборів було багато молоді. Бажаючих записали до української армії. Деякий час жили в казармах, охороняли від грабіжників млини, крамниці тощо.


- А як німці відреагували?

- Холоднокровно. Коли вони потім заарештували Стецька і Бандеру, ми розійшлися хто куди. Я повернувся в село і знову став працювати на сепараторному пункті. Сюди я влаштувався після того, як радянська влада закрила у Львові училище, в якому навчався. Робив сир; возив, маючи посвідчення, сметану до районного маслозаводу. Це врятувало від робіт у Німеччині, бо молодь забирали туди.

У 1942 році розпочалось створення УПА – на добровільних засадах. Через деякий час вона вже не пускала німців у наші села. У Побужанах організувався загін самооборони, до якого увійшов і я.

- Вам доводилось брати участь в бойових діях?

- Сутички з німцями, які боялися УПА, були менші, аніж на Волині. Загін залучали тоді, коли наша сотня мала потребу в підкріпленні. Найдужче запам’ятався бій в районі Яричів. Ми переходили на інший терен. Під час переправи німці не витримали натиску, почали тікати. Серед нас були вбиті і поранені.

Спочатку сотнею, яка стояла в сусідньому селі, командував Орел. Одного разу німецьке командування запропонувало йому зустрітися. Сотенний висунув умову: зустрінусь, якщо дасте зброю. Про це довідались у Проводі УПА, двічі викликали його до себе, але він не поїхав. Тоді приїхали звідти. Сотню вишикували. Зі словами „Друже Орел, Ви покарані карою смерті за зв’язок з німцями!” представник Проводу застрелив сотенного. Звичайно, рішення – помилкове, бо Орел вважався винятковим командиром. За контакти з німцями, що заборонялося, можна було покарати в інший спосіб.

- А що, сотні бракувало зброї?

- І зброї, і набоїв. Ще на початку війни ми підбирали радянські гвинтівки. Пригадую, як через село йшло майже 100 червоноармійців. Ми попередили їх, що на тому краї вже німці, але командир не звернув на це уваги. Дехто з солдатів почав кидати зброю. Дійшовши до околиці, червоноармійці попіднімали руки. Ви не уявляєте, скільки тоді їх здавалося в полон. Дороги – перекриті, паніка...

- УПА воювала з партизанами?

- ворожнеча існувала, але на наших теренах траплялися тільки випадкові сутички.

-Чому? Адже ворог був спільний – фашисти.

- Наш сотенний Бульба якось зустрівся з представниками Ковпака. Але вони відмовилися від спільних дій проти німців. Ось і пішла ворожнеча. Тим більше, що інколи ковпаківці грабували наші села, забираючи продукти. Одного разу і на хуторі неподалік Побужан зчинився галас. Ми кинулись туди, відкрили вогонь. Партизани відступили в ліс.

- А під час звільнення Західної України УПА вела бойові дії проти Червоної армії?

- На наших теренах ніхто не чіпав частини Червоної армії, які проходили й лісом, і через села. Зустрічаючись близько з радянськими солдатами, ми не чіпали їх, а вони – нас. Українська повстанська армія вела війну проти частин НКВС.

Коли жив уже в Токмаку, якось став свідком однієї розмови в магазині. Мовляв, бандерівці стріляли нашим у спини. Дивлячись в очі тих покупців, я сказав: „Брехня! Ні ззаду, ні спереду ми не стріляли в регулярні частини”.


В лютому 1945-го, у Золочівській в’язниці, народився мій син”


- Володимире Петровичу, за яких обставин Вас заарештували?

- 2 листопада 1944-го мене і Григорія Романюка сотенний відпустив додому за продуктами і переодягтися. На околиці села нас попередили про облаву. Сховалися у клуні з неглибоким погребом. Невдовзі почули російську мову. Під клуню почали підкопувати, потім кинули гранату. Мого супутника було поранено. Довелось вийти зі схованки.


- Зброю при собі мали?

- Якби мали, постріляли би себе, щоб уникнути тюрми. У клуні солдати НКВС знайшли іржаву гвинтівку: „О, прі – оружіє”. З кількома односельчанами нас доставили до камери попереднього ув’язнення, а потім перевезли до золочівської тюрми. 12 листопада сюди посадили і мою дружину Емілію, яка була вагітною.

- А її за що?

- За зв’язок з УПА. Дружина доставляла продукти в ліс.

На першому допиті начальник райвідділу НКВС Лемешко почав розпитувати, хто розстріляв голову колгоспу Панька Дацького. „Не знаю, - кажу, - я того дня з батьком сіяв просо. Чув дзвони в селі”. „А в какой банде ти бил?” „У банді я не був”. „Нам ізвєстно, что ти бил в УПА”. „Якщо відомо, то навіщо розпитуєте?” Через кілька днів мене допитував майор Яковлєв. Сказавши, що вони розбили нашу сотню і знайшли архів, слідчий почав перелічувати прізвища: „Знаєш таких? В лєсу бил с німі в одной бандє?” „Не знаю. А ліс поруч, я все життя до нього ходив”. Мого прізвища у списку не могло бути, бо з загону самооборони до нього не вносили. Майор почав люто бити, я впав з табуретки. Він – ногами... Опритомнів, коли мене облили водою. Вже після свого терміну покарання, приїхавши додому погостювати, я випадково зустрівся з Яковлєвим. Було так. Сидимо в чайній райцентру зі знайомим дільничним. Заходить Яковлєв, якого я впізнав одразу. „Здорово, Харченко! Что, давай по 100 грамм?” „Цю людину знаєш?” – запитує дільничний, показуючи на мене. „Нєт, нє знаю”. „А він тебе на все життя запам’ятав”. „А-а-а. Ну, понімаєш, такоє врємя било...” Ще щось промимривши, Яковлєв вийшов із чайної..

- Відчуття ненависті до слідчого залишилося?

- Я людина віруюча, своїх ворогів простив.

А тоді, в тюрмі, Лемешко хотів мене завербувати під час одного з допитів. „Хочеш на свободу?” – запитує. „Хто ж не хоче. Відправте на фронт”. „На фронтє бєз пебя обойдьомся. Будєш с намі сотруднічать – устроім побіг. Вот пістолет, убьйош прєдсєдатєля сєльсовєта Божінського і станєш прісматріваться, кто чєм дишит в сєлє. Сообщєнія будеш оставлять в дуплє верби...”. Бути стікачем я відмовився. Сподівався, що й так випустять, не маючи доказів моєї участі в УПА. Але надії на свободу не виправдались.

- Може, через Вашу відмову?

- Могло і так бути. В лютому 1945-го, у золочівській в’язниці, народився мій син. Один із слідчих, якому не бракувало людяності, надав мені п’ятихвилинне побачення з дружиною і сином, попередивши, щоб не розповідав про це у камері, бо там – провокатор. А що за п’ять хвилин скажеш? ..

У Листопаді чи грудні того ж року нас відправили товарним поїздом до Львова, причепили ще кілька вагонів і – на Воркуту. Пройшовши карантин, частина з нас потрапила на шахту №20.


- Сдаем Врагов „народа!”

„ – Принимаем врагов народа!”


- На який термін Вас засудили?

- До Воркути відправили без вироку. Тільки на початку 1947-го я розписався на якомусь документі, що ознайомлений з вироком Особливої наради МВС СРСР, яка засудила мене на 8 років позбавлення волі по статтях за зраду Батьківщині.


- Покарання відбували на шахті №20?

- Більше половини терміну працював на різних шахтах, куди переводили. Вантажив під землею породу і вугілля, а на поверхні вивантажував з вагонів стояки для шахт. Потім був у гірничо-рятувальній і пожежній бригадах. Скрізь лиха зазнав.

- Як годували ув’язнених?

- Від тієї їжі ми часто голодували. Менш загартовані прибалтійці пухли. Вони крошили хліб у котелки з водою, щоб наповнити живіт, вгамовуючи відчуття голоду. Хворіли на цингу. А це не тільки випадання зубів. Ткнеш пальцем у тіло – він провалюється. Люди ходили по смітниках їдалень, шукаючи рибячі головки тощо. Одного разу, зібравши на смітнику картопляні шкуринки, я зварив собі юшку. Почав їсти. Одна ложка, друга... Ні, думаю, хай буду голодний, аніж пухлий. Їжа і кількість хліба залежали від виконаної норми, яка становила 52 тонни за зміну. Норму не завжди виконували, бо вугільні пласти – різні.

До 1948-го політичних в’язнів утримували з „побутовиками”. А це – крадії, вбивці...

- Напевно, навмисно утримували?

- Так. Вони крали у нас хліб, махорку і так далі; бувало, забивали до смерті. Потім політв’язнів відокремили від „побутовиків”, перевівши в інший табір. Запамяталося, як під час передачи конвойні віддавали команди: „Сдаем врагов народа!” „Принимаем врагов народа!”

- Яких наглядачів було більше – добрих чи поганих?

- Поганих. Якось один старшина, прагнучи вислужитись, переслідував мене, щоб я став стікачем. Обіцяв і їжу кращу, і посилки від рідних. Я відмовився. Потім сказав, що мене вже підозрюють і зі мною ніхто не хоче розмовляти. В одному з таборів служив оперуповноважений Прохоров. Противна людина, страшна. Одного разу на моєму нічному чергування сталася пожежа на стовбурі шахти. Погасивши її, я трохи відкрутив кран, щоб вода не замерзла у шлангові. Була зима, мороз за 40 градусів. Позбігалося начальство. Бачу, що Прохоров натискує ногою на шланг. „У тебе шланг замерз”. „Ні, - відповідаю, - неправда”. Не вийшло в нього „пришити” мені шкідництво майна. За гасіння пожежі одержав подяку від табірного начальства.


З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році”


-Листувались політв’язням дозволяли?

- Два листа в рік ми могли написати близьким і рідним. Першого і останнього табірного листа від дружини я отримав на початку 1947-го. Її було засуджено військовим трибуналом на 10 років, і покарання вона відбула у мордовському таборі. Нашого сина виховувала її сестра. Під час переїзду в інший табір я загубив конверт з адресою дружини, тому листування обірвалося.

Листувався з батьками і своєю сестрою, яких через мене відправили в заслання у Красноярський край та Іркутську область. Передавали потайки листи й через вільнонайманих. Якось сестра необережно відправила лист у моєму ж конверті, розгорнувши його навиворіт. Цензор помітив це, доповів Прохорову, бо лист був понад обмежену норму. Почалося з’ясовування. Словом я потрапив в ізолятор, у холодну камеру. Начальник пожежної охорони поклопотав за мене перед начальником табору. Оскільки я працював сумлінно, перевели в загальну камеру ізолятора, з правом виведення на роботу. А через 6 місяців закінчився термін мого ув’язнення.

- А як потім склалася Ваша доля?

- З дружиною я зустрівся тільки у 1957 році. На той час вже звільнився і працював кочегаром в одному з воркутинських дитсадків, оскільки мусив перебувати в засланні понад три з половиною роки. Про адресу дружини – а після ув’язнення вона була на спец поселені майже два роки – довідався від її родичів. Деякий час ми жили у Воркуті, а потім переїхали до батьків у Красноярський край. Тут теж мені було важко дихати, але краще, аніж на Півночі. Напевно далася взнаки робота на шахтах.

Мав намір оселитися в рідному краї, але знайомий дільничний відрадив: „Тут тебе начальство „з’їсть”. Намагався прописатися в іншому районі Львівщини, де знайшов роботу, але в міліції мені наказали виїхати протягом 24-х годин. Коли моя сестра завербувалася у Левадне, до місцевого колгоспу, ми вирішили переїхати у Токмак. Оселилися тут і мої батьки. До виходу на пенсію і трохи потім працював робітником тарного складу райспоживспілки. Пропонували посади завідуючого складом (а потім – заступника), але я відмовився, бо різне могло статись і крайнім міг опинитися через колишнє ув’язнення. Трудова книжка списана подяками. За сумління отримав чимало грамот. Дружина весь час працювала в дитсадку „Золота рибка”. У нас дві онучки і п’ять правнуків.


Мені хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі”


- Можу уявити Ваші почуття після перемоги Віктора Ющенка на виборах.

- Я плакав, коли дивився телесюжет про помаранчеву революцію. Народ піднявся проти злочинної влади. Україна все-таки стала по-справжньому незалежною, за що я боровся з молодих літ. Я відчуваю якусь причетність до перемоги помаранчевої революції. Мені , 84-річному, хочеться жити і побачити, що буде з Україною далі.

- Володимире Петровичу, а 9 травня Ви відзначаєте?

- Звичайно.

- Недавно Президент України із жалем говорив про те, що й досі немає згоди поміж ветеранів Великої Вітчизняної війни та Української повстанської армії, тоді як порозуміння з німцями, японцями та поляками знайдено. Влучне порівняння, чи не так?

- Згоден. Я за те, щоб ветерани УПА, піднявши жовто-блакитні прапори, мали змогу пройти у святковій колоні разом з ветеранами Великої Вітчизняної війни в день Перемоги. Це було б прекрасно. Ми вже літні люди, нам треба знайти примирення у своїх серцях.

Інтервю вів

В.Глянь.

Від автора.

На підставі ст.1 Закону „Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні ” Володимир Петрович Герасимчук та його дружина Емілія Данилівна були реабілітовані на початку 90-х років.

9:41 21.12.2015р.





Скоро будуть сумні роковини.

15 серпня 2016 року Володимира Петровича Герасимчука не стало. Світла йому пам'ять і царство небесне. Мабуть Бог забрав його до себе в часі небезпеки для України на посилення світлого воїнства.



















Ми - хунта (с)

Вподобана сторінка · 18 хв. · 
 
Маккейн тільки після операції, зі шрамами - приїхав у сенат, голосувати за антиросійські санкції.
Що сказати - ми хунта)

А взагалі - Джону Батьковичу повного одужання і довгих років.

Світлина від Баба і кіт.

ЗРАДА!

  • 23.07.17, 16:37
Третій рік сидять у Раді 
ці можновладні розенбляді.
Тиснуть кнопками закони, 
а наш народ їх зве: 
- Гандони!
......
Ой ви очі бурштинві!
Наче липи бакси шелестять...
Кнопкодави безголові!
Де не кинь, там якась розенблять!