Може я і консерватор, але от з помідорами не люблю експерементувати. Знаю сорти які подобаються, їх і беру. Але ж зараз для краси багато цікавих сортів є. На днях пригостили нас різносортними помідорами. 

        Ну чому фальшстарт?  Та тому що флешмоб "Пасаді зєрно" розпочався нещодавно, а я своє зєрно втикнула ще в середині травня 

       Здавалося б, роди можна прийняти у якоїсь животинки? Але ж те, що було сотворено, теж свого роду можна назвати прєждєврємєнними родами  

      Літо - прекрасна пора року: сонце, аромати квітів, буяння зелені і квіткової краси. Ранкові серебристі крапельки роси переливаються на травичці і квіточках, віє приємною післядощовою  прохолодою..
       Як приємно зранку пити ароматну каву і дивитись у вікно на росяні квіточки. Їх вже пестить вранішнє сонечко і квіточки наче прищуреними оченятками радіють його ласкавим промінчикам. От і ми вже дочекались цвітіння улюбленців Гладіолусів.



Ще не всі квітують, але то і добре, значить радість від їх цвітіння продлиться на довше.









Ці Гладіолусики у мене минулорічного заводу, так що маю від них вже дитячий садочок. Як завжди жалко було викинути маленькі бульбочки, які начиплялись на мамку-цибулинку, то і насадила. Звичайно, що в цьому році квіточок на них не буде(і в наступному мабуть теж), але все одно, їх гарний розвиток мене радує. Це я вперше вирощую гладіолусну малечу



А поряд росте Ехінацейка. Довго чомусь не могла у мене прижитись, але вже ми з нею подружились



А ще дуже люблю Рудбекію. Цього року регулярно йдуть дощі і вона вимахала висока і розпатлана  



І на останок минулорічний ковьорчік (так ці квіти називала моя бабуся). В цьому році я трохи стратила з насадженням Портулаку, а минулого він був гарнюнький





Бажаю всим гарного літнього настрою!

         Продовжуємо нашу подорож, яка розпочалась тут http://blog.i.ua/user/729788/2232896/ ; http://blog.i.ua/user/729788/2233136/&nbsp  ; http://blog.i.ua/user/729788/2234185/
        Сьогодні на нас чекає зустріч з головним об"єктом, до якого ми і прагнули і з якого розпочалась вся ця затія  - Добромильський Замок Гербутів.
        У 1450 році львівський ловчий Микола Гербурт на Сліпій горі поблизу Добромиля звів дерев’яний замок, для захисту навколишніх земель від татар. Але у 1497 році замок таки згорів, а село сплюндрували татари. У ХVІ столітті Станіслав Гербурт почав перебудову замку, використовуючи камінь і цеглу.





       Замок Гербуртів знаходиться не далеко від Добромиля, в селі Тернава, але перед штурмом фортеці слід зазначити, що стоїть вона в лісі на висоті 560 метрів.
       Переночувавши в селі Тернава, підкріпившись і зібравши речі ми вирушаємо на взяття фортеці    Із зупинки в селі Тернава видно вершину Сліпої гори, де саме і знаходиться замок.



Сюди ми дійшли ще вчора і заглибившись в село, переночували скраєчку. Зранку вже йшли до гори і зустріли пару цікавих хаток і хрест на вулиці села Терава.









       Далі наш шлях пролягав у гору і чим вище ми підіймались, тим гарніші відкривались краєвиди. Аромат від квітів і трав стояв супер    Хотілось впасти в трави, лежати, дивлячись в небо і напитуватись цим божественим нектаром ароматів
Це вигляд попереду, курс тримаємо на ліву гору


 
А це вид позаду, який далі буде відкриватись все краще і краще




    





  
Тут місцевий люд пасе худобу. Корівка відмовилась від фотосесії, відвернувшись і відмахуючись хвостом від нас. А козенятко трохи дало себе зазняти ))


      


        Вже під горою, де починається лісиста місцевість, ми зустріли місцевого жителя, який пас свою худобу. У нього ми уточнили чи на вірному ми шляху. Він з достоїнством  підтвердив, що шлях пролягає саме тут і розповів, що далі йде одна стежка, яка і веде прямо в замок, але на стежці буде одна розвилка і треба йти на ліво, бо права стежка зведе нас вниз до сусіднього села. Якось він скептично на нас поглянув і  додав, що майте мол на увазі там крутий підйом ))) Вийдете? Ми посміхнулись йому і підтвердили, що коли  є мета, зможемо її досягти
        І от ми йдемо серпантином хащами до замку. Підйом в деяких місцях дійсно був досить крутий, потім вугол підйому то трішки зменшувався, то знову  крутішав. І весь час стежка звертала і звертала…А ми все очікували, що ось за цим поворотом побачимо Замок.
 




Ось такий ми проробили шлях, дивлячись на карту



        Під ногами на стежці ми бачили свіжий слід від машини.
Дощу вночі не було, отже машина проїхала або сьогодні вранці, або вчора.


        І  НАРЕШТІ  за новим поворотом відкривається об’єкт нашої мрії
        Тут ми забули, і що підйом крутий, і що ми заморились, і стали йти ще скоріше, щоб нарешті доторкнутись до часу, до історії, до минулого….





З кожним кроком наближаємось все ближче і ближче







            Підійшовши до воріт, в глибині у дворі замку ми побачили 2 машини. Пройшовши в двір замку нас вітали його гості, які прибули сюди ще вчора і вже збирались від’їзжати. Це були дві молоді пари з Польщі. Ми трохи з ними поспілкувались. Розмова була дружня і приємна. Молоді люди були з Кракова і маючи відпустку вирішили проїхатись по цікавим місцям України. Провівши попередніх гостей замку, ми залишились в гостях у Гербутів


 
Це вхідний тунель, що веде зі входу у двір Замку











        Ми зайшли уверх, і знаходимось над вхідним тунелем і роздивляємось поближче цікаву кладку стін, в якій перекладені цегла з камінням.



















А тут гарно видно товщину замкових стін




У замковому дворі колись, звичайно знаходився колодязь, але тепер там лише яма, зарісша травою



Тут же знайшовся і теперішній мешканець ))) Жирненький равлик



          Історія одного з високогірних замків України сходить до 14-м століття, а саме - 1374, коли герцог Ополе запропонував щедрий подарунок старопольським родичам Гербутам, чиї предки були саксонськими і моравськими іммігрантами. Владіслав Ополе, користуючись підтримкою німецького дворянства, надав Гербутам ділянку на Галиційській землі, що тягнеться в долині річок  Вирва і Стрвяж, на якій він базується в декількох населених пунктах. Невгамовні середньовіччя, часте вторгнення татар та внутрішні війни стали приводом для вжиття заходів для захисту своїх товарів. Внаслідок цього виду діяльності недалеко від Добромиля був побудований укріплений замок. Ця дерев'яна фортеця, що височіє на вершині високої гори, майже 600 метрів, була заснована в 1450 завдяки Миколі Гербуту, де внизу пагорба біля підніжжя замку стали з'являтися перші будівлі, які пізніше дали життя сьогоднішній Тернаві.

        Руйнівне вторгнення татарської орди в 1497 році призвело до нечуваної бідності для мешканців Тернави та Добромиля, чиї садиби, як і Гербутська фортеця, майже повністю згоріли. Для того, щоб Добромиль повернувся до життя якомога швидше, король Ян І Олбрахт дав право вільно торгувати та організовувати торгові ярмарки. Протягом цього періоду кількість жителів значно зросла, включаючи велику кількість переселенців. Місто швидко прославилося ткачами, по товара до яких стояли в черзі торговці з Угорщини та Сілезії, також була дуже популярна сіль, видобуток якої почався на початку 16 століття завдяки сім'ї Гербутів. У 1566 році, коли Добромиль був під керуванням Станіслава Гербута, польський король Зигмунт II Август надав місту  Магдебурзького права.
          Протягом кількох років Станіслав Гербут ініціював будівництво нового замку, який мав би знову опинитися на вершині гори Сліпа, де саме стояла дерев'яна фортеця. Цього разу замок був побудований з каменю та цегли, який був привезений сюди з Варшави. На жаль, з цієї причини будівля часто страждала від вандалів, які викрадали цю надзвичайно стійку цеглу для своїх цілей.
       Цегла дійсно дуже міцна. А суміш для кладки схожа на вапнову, але вона міцна і не сиплеться, коли шкрябаєш її





       Значні будівельні роботи також мали місце під час правління Яна Щенсного Гербута, одного з найвідоміших господарів Добромилю. У той час оплот оточили захисною стіною в формі підкови і доповнили новою вежею, з якої в ясну пору дня були чітко видні навколишні території.
        У першій половині 17 століття чоловіча лінія династії Гербутів згасла, а в 1622 році замок перейшов у руки відомого магната Конєцпольського. За цей період ця фортеця, яка вже почала повільно втрачати свою оборонну цінність, була перебудована новими власниками: замковий комплекс став більш компактним і зруйновані кутові вежі. У XVIII столітті господарі дуже рідко оглядали стіни цього об'єкта, обличчя якого все більше погіршувалося.

Спочатку ми не зрозуміли, чому замок не має закінченої форми. В любому випадку мури повинні бути з усих сторін, хоч і зруйновані, але має щось бути. Але ж задня частина замку зовсім оголена і не має стін. Потім ми з"ясували в чому справа



      У 1784 році господиня фортеці, Анна Білоголовська, дозволила монахам із сусіднього василіанського монастиря зруйнувати частину оборонної стіни. Мешканці навколишніх сіл також доклались до розкрадання стін замку. А після Першої світової війни та Другої світової війни, та після артилерійських атак, колишня резиденція сім'ї Гербутів зрештою втратила монументальне обличчя.
https://castles.today/pl/zamki/ukraina/dobromyl/historia/

Обходили ми Замок вздовж і поперек і мабуть раза три, все боялись  пропустити якісь деталі

На вході є такі виїмки, можливо колись тут була замкова брама, яка фіксувалась в них

 
 


У всих стінах багато подібниї виїмок, а нижче бійниць їх цілий ряд, скоріш за все туди кріпились помости, або ще якість додаткові частини.



Ще цікаві деталі: внизу біля підлоги, в межах видимості є не великі отвори, схожі на зливи, вони під нахилом і виводяться за межі замкових стін



Дуже вразила кладка всередині вхідного/в"їздного тунелю   Пройшли віки, а каміння й досі міцно тримається. Тут також гарно видно суміш цегли і каміння в кладці.



Ще ми знайшли цікаві камінці. Нам так хотілось вірити, що це часточка герба   Сфоткавши їх, ми бережно склали їх у куточок.



Ми так прониклись духом цієї місцини, що майже відчували себе її мешканцями. Навіть піднялись якомого вище, а саме над входом в тунель. Там досить багато міста, але дуже заважають трава і кущі. Повиглядали, як дозорні, з вікон. І збоку, і в передні вікна над воротами і чітко побачили вїзну дорогу. Зверху прямо проникаєшся величчю Замку.







Кажуть, що за гарної погоди, з вершини гори на обрії можна побачити навіть місто Перемишль. Нам, на жаль, цього не вдалось, але фото з інету знайшли.



        Підти із Замку сил не було, хотілось бути тут ще, здавалось, що зараз перед очима повстануть якісь люди з того часу і щось нам розкажуть цікавого. Або інші, заморені далекою дорогою, путники заїдуть на конях і розкажуть нам, що нового у світі діється 
Прощаємось і дякуємо гарному замку і тим, хто багато літ назад збудував його!


Але ж час йде і треба було вирушати в інше місто, в якому нас чекали нові цікавості і вечірній потяг додому.

Далі буде...

        Звичайно, що наше життя складається не лише з приємних і радісних сторінок. Є в житті і горе, і страждання. Так і наша подорож була не лише приємними місцями, а і сумними місцями пам"яті. Тому що у кого немає пам"яті про минуле, у того не буде і майбутнього. Ми ціленаправлено йшли в ці місця, щоб побачити, зрозуміти трагедію людей, які жили менше як сто років тому на цій землі.
        Від костелу йдемо вгору і натрапляємо на цвинтар, на якому є і старі склепи, і старі кам’яні  хрести, і сучасні захоронення. На території цього ж цвинтаря є захоронення солдат, які загинули під час другої світової війни. І тут хочеться сказати: не вірте в те, що на Західній Україні паплюжать ту пам'ять, що там забули загиблих в тій війні. Це не правда! Там пам’ятають і другу світову війну, і біду, яку спричинили НКВДисти, і чорнобильську трагедію, і загиблих в Афганістані…. Люди, які зазнали переслідувань і страждань від всіх влад, які ходили по їхній землі і намагались підкорити, принижуючи, вбиваючи, знищуючи їх, не втратили здатності пам’ятати, співчувати і чтити пам'ять.
        До того ж люди досить привітні і чуйні. Жодна людина, в якої ми уточнювали дорогу нам не відповіла грубо і не відмахнулась від нас. Всі в подробицях розповідали шлях і додавали: як буде не зрозуміло, запитаєте, вас там далі скерують. Відчуття  на душі  від цієї місцевості і людей залишились дуже приємні.











      Далі по цвинтарю ми йти не стали. Ну може якось моторошно трішки було, там була така тиша, лише вітер шелестів то  тихенько, то збільшував свій подих. Відчулась там глибина віків, років...
   
          І от йдемо до сумного трагічного місця – урочище Саліна, яке розташоване в селі Солянуватка, поблизу Добромиля.
Трагедія, яка трапилась в Саліні наприкінці червня 1941 року. Протягом кількох днів в урочищі Саліна загони НКВС замордували і вкинули до шахт понад 3500 людей, здебільшого українців. Очевидці розповідають, що колона арештантів простягалась не на один кілометр. Всіх їх було зігнано в Саліну, і практично ніхто звідти не повернувся. Кілька днів в урочищі на повну потужність працювали двигуни, які приглушували постріли і крики замордованих. Коли катам почало бракувати набоїв, то людей били до смерті дерев"яними молотками, а потім напівживими скидали у шахту. Серед вбитих були місцеві жителі, колишні в’язні перемишльської тюрми, в якій відбували покарання, переважно українські патріоти. Вбитими були й робітники солеварні, які в цей день отримували зарплату і були свідками кривавої розправи НКВС. В навколишніх селах кілька днів було чути стогін і крики людей. На місці трагедії розмішений хрест і пам’ятна табличка в пам’ять про загиблих українців.
          26 червня 1941 року, коли нквс-ники покинули Добромиль, місцеві жителі в Саліні відкрили ями повні трупів, більшість з яких були настільки понівечені, що опізнати їх було практично неможливо. У липні 1941 року місцеві жителі спорудили в лісі братську могилу, де було поховано замордованих.
         Нацисти теж не оминули Саліну своєю увагою, і в липні 1941 року влаштовували тут розстріли євреїв.
          Сьогодні на місці загибелі тисячів людей встановлено меморіальний пам"ятник, капличку, а також відкритий меморіальний комплекс, який має нагадувати сучасникам про трагедію 1941 року - трагедію, яку радянська влада приховувала десятиліттями, але стерти її з пам"яті людей так і не змогла...

      Одразу при вході у ворота стоїть закинута сторожка


Далі двигаємось по довгій дорозі, яка веде в глиб і вглиб. Тиша тут стоїть ще більша ніж на цвинтарі. І було моторошно йти, але ми йшли. Було таке враження, наче все навколо пам"ятає ту страшну трагедію і сумує, скорбить за невинно і кровожадно загинувшими людьми. Дивишся вперед і здається, що там йдуть ті бідолашні люди.... Так і хочеться назвати цю дорогу - дорогою муки і смерті



Дорога дійшла до кінця і перед нами відкрились сходи до меморіалу пам"яті





       Затамувавши подих, ми тихо, наче навшпиньках, щоб не потревожити душі померлих, йдемо по сходам.
       Коли ми сюди потрапили біля пам’ятника було покладено вінки і квіти. І з’ясувалось, що нещодавно, 26 червня, як раз були роковини трагедії…. Навіть лавочки збоку стоять.





       Пройшовши ще далі вглиб, знаходиться та сама братська могила. Вона стоїть одиноко в глибині і тиші



А поряд з меморіалом росте яблунька, яка наче каже, що життя продовжується

        
         Відчуття в цьому місці дуже моторошні… Тиша і вітерець, який шелестить верхівками дерев, будоражать всередині і навіюють сумні думки… Перед очима наче вспливають події тих страшних днів… Довго тут залишатись неможливо! Наче земля стогне від болю людей, які тут отримали страшну мученичиську смерть… https://paschen.livejournal.com/20535.html
         Повертались ми звідти з тяжким серцем
         І щоб відволіктись від тягаря, вже на зворотному шляху обійшли старі розрушені і закинуті будівлі соляного заводу.
         З ХV століття впродовж віків тут видобували сіль, що приносило неабиякий зиск місту. Соляна шахта Саліна була відома далеко поза межами Галичини, а тутешня сіль була знаною не в одній європейській країні. У 1622 році Саліною заволоділи магнати Конєцпольські, а з 1772 року солеварні стали власністю Австро-Угорської імперії.
        На кінець ХІХ століття в Саліні нараховувалось чотири шахти - Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна. Тут був свій окремий магістрат, костел, житлові будинки і т.д. Одним словом, промисловий об"єкт був практично таким собі окремим містечком.
       Відомо, що у 1938 році на шахтах працювало близько 300 людей, які щодня виварювали 14 тон солі. В часи Другої світової війни соляний завод на короткий час було закрито, проте вже у 1945 році виробництво відновилось. Сіль з Саліни експортувалась навіть до балканських країн.         
       У 1950 році шахти було закрито через нерентабельність.
        На сьогоднішній день на території урочища збереглось чимало будівель, проте всі вони перебувають у зруйнованому стані. Найбільше в очі кидається колишня адміністративна будівля. Кажуть, що ще на початку 1990-х років годинник на цій будівлі перебував у цілком робочому стані, але сьогодні, на жаль, немає навіть шпиля, на якому розташовувався годинник.
Архівні фото. Комусь пощастило застати цей будиночок ще в такому стані




А нам дістались ось такі руїни. Добре хоч небо трішки розігнало чорні хмари.

















Навпроти є ще залишки однієї будівлі, яка теж може зацікавити







Балки попадали, протрухлявіли і з них стирчать чотиригранні ковані гвіздки



А це нам в очі попались слої фарби



     Фото тут   http://photo.i.ua/user/729788/514921/
      Оглянувши місто Добромиль і його  околиці, час йти далі. Ноги гудуть, йдемо приморені, бо все ж таки ніч в потязі, раннє просинання і проходження вже добрих 25 кілометрів даються взнаки. Хочеться вже хоч десь розкинути палаточку, випити гаряченького чаю і скоріше заснути. Але ж до запланованого місця ночівлі ще треба дійти, приблизно зо 3 кілометри. Йдемо з Добромиля до села Тернава, в якому і знаходиться Замок.
Далі буде....

         Насолодившись містом Самбір http://blog.i.ua/user/729788/2232896/  , їду далі за цікавими враженнями. Автобус Львів-Добромиль, за годину довіз мене до старовинного міста Добромиля. Виїзжаючи з дому на 3 дні звичайно подивилась прогноз погоди, бо вже у Карпатах серед літа випав сніг , майже по всій країні йшли дощі  і була велика вірогідність, що у такому райончику дощів нам не оминути. Дивлюсь я на небо та й думку гадаю   ..... Прогноз показує громи, блискавки, дощі.... Ну думаю, капець, вибрались... Приїхавши в Добромиль, весь час дивилась в небо і просила милувати нас, щоб ці пару деньків обійшлись без дощу   Бо ж одну ніч нам треба переночувати в палатці, а на другий день піднятись, хоч і не на дуже високу гору, але все ж таки піднятись і по гірській почві.
     Отже в очікуванні свого напарника по подорожі часу дарма не гаючи, пішла роздивлятись Добромиль.

      Добромиль, місто Старосамбірського району Львівської області, знаходиться за 115 км від Львова, недалеко від польського кордону.
За однію з легенд місто названо в честь знатного чоловіка Добромила. Інші ж легенди говорять про те, що назва міста є похідною від словосполучення «добра миля» – саме так казали про відстань від замку на горі Сліпій до міста або від маєтностей Гербуртів у Фельштині (тепер — Скелівка).
Місто вперше згадується як село у 1374 році. Саме тоді князь Владислав Опольський (за іншою інформацією — король Людвіг Угорський) надав саксонському родові Гербуртів маєтки по річках Вирві і Стрвяжу.
В 1497 році польський король Ян І Ольбрахт визнав Добромиль містечком і дав дозвіл проводити на площі ярмарки. Містечко почало швидко розвиватись, сюди переселялись купці і ремісники. З Моравії ткачі привозили високоякісне сукно, за яким, а також за місцевою сіллю, приїжджали купці з Угорщини й Сілезії. У 1531 році Андрій Гербурт заснував латинську парафію і побудував дерев’яний костел. У 1566 році король Сигизмунд ІІ Август надав місту Магдебурзьке право, про це подбав Станіслав Гербурт, власник місцевих солеварень.
Великий внесок у розвиток міста зробив Ян Щасний Гербурт – видатний політичний і польський діяч.
Отже вийшовши з провулку, який вів від автостанції перед очима одразу постала міська Ратуша, яка розташована на центральній площі міста. Дата її зведення точно не відома. Держбуд УРСР зазначав, що вона стоїть з XVIII ст. Інші джерела подають XVI ст. Ратуша нагадує невеликий старовинний замок. На фасаді вежі – проткнуте мечами яблуко — родовий герб Гербуртів, а також герб Добромиля. На її годиннику проставлена дата 1883.





Біля Ратуші знаходиться погруддя Адаму Міцкевичу, з чого не важко здогадатись - тут було польське панування )))



площа Ринок


Зручний і тихий парк біля площі Ринок
(фото з інета)


       Відоме місто і для читачів роману Ярослава Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», де головний герой побував у етапній канцелярії. Через Нижанковичі, Солянуватку, Добромиль, Хирів, Скелівку проходив шлях бравого вояка до Львова.
У Добромилі побував герой роману, можливо, тут був і сам автор.
«Одне було погано,— він (Швейк) ні з ким не міг порозумітися, і його разом з іншими потягли на Добромиль, де мав початися ремонт дороги через Перемишль на Нижанковичі. В етапній канцелярії в Добромилі їх усіх переписали». (З книжки «Пригоди бравого вояка Швейка»).
Добромиль входить до туристичного маршруту «Шляхами бравого вояка Швейка».



         В 1872 році в місті збудовано залізничну станцію. Залізна дорога через Добромиль була протягнута під час будівництва залізничної гілки з Хирова на Перемишль і з'єднувала Львів з Будапештом, так звана Перша угорсько-галицька залізниця.  . Окупація в 1939 році Західної України Радянським Союзом посприяла занепаду, розташованої поруч з Добромилем, вузлової станції Хирів, котра будувалась як великий пересадочний вузол. Залізничні гілки Хирів - Перемишль і Хирів - Стар'ява були відірвані від системи залізних доріг Польщі і стали тупиковими, що автоматично знизило їх значимість. У 1876 р. з'явилися фабрика сірників, миловарня, склозавод, лісопильний та пивоварний заводи.
         
        Розпитавши місцевих жителів де знаходиться залізнична станція, не дивлячись на їх скептицизм і здивування моєю цікавістю, я направляюсь у напрямку станції Добромиль. По ходу до станції роздивляюсь будівлі.













На цій же вулиці зустрілась нова гарна будівля. Це була Загальноосвітня школа. На диво її наповнюваність, для такої місцевості, не мала - 540 учнів.



Біля цієї будівлі триповерхова стара будівля, але вона нічим не примітна, то ж я пішла в шкільний двір  і знайшла там одноповерхову будівлю, явно не молоду )))



Крокую далі і знахожу ще цікаві будівлі





Будинок дитячої творчості. Схоже, що це був чийсь маєток. Там над  вхідними дверями навіть видніється герб.



       А ось ще один будиночок, самий ближчий до станції. Можливо там жив якийсь директор залізничної станції? 




        
       Так я йшла, йшла і все не бачила де ж та станція. Вирішила звернути в провулочок і побачила залізничну колію. І вже вдалині виднілись залишки тієї станції. І я по шпалам, опять по шпалам іду – грало у мене голові )))      А я тьопкала по коліям.
        На зустріч йшов дядєчька з клунками. Я його запитала: Звідки їдете і де ж вже та станція Добромиль? Він посміявся і сказав, що їхати треба прямо і вже за кущами буде станція.


        
У шпалах я бачила якісь залізні штучки. Одну підчепила, а то була якась скоба


        Дійшовши до місця призначення став зрозумілий скептицизм місцевих жителів. Такий сум охопив від самотності цієї, колись можливо людної станції. Пригадались кадри з фільмів про відкриття залізниць, про те, як благоговійно люди ставились до цього дива – Залізниці… Мабуть і тут колись раділи першому проїхавшому потягу… Мабуть тут висів колокол, який сповіщав про наближення потяга. А сьогодні повз станцію йде лише електричка Львів - Нижанковичі, та й то 2 рази на день, зранку в одну сторону, а під вечір в іншу.





От цікаво, якого року цей кафель? Хто його сюди поклав?







         З сумом я поверталась назад в місто, де ми повинні вже зустрітись з Мандрівничком. І це мене радувало, бо після зустрічі зі станцією я відчула якусь пустинність, жалість до неї бідненької …  
Цього разу пішла трохи іншими вуличками Добромиля і знайшла старі, і на жаль занедбані будиночки.







      Під час війни тут жив командир гестапо. Він залишив жахливе пам'ятне обличчя у вигляді подвір'я з мацевами - плитами єврейського надгробка з написами, що встановлюється на могилі  для увічнення пам'яті померлого єврея. Я не знала, що вони там є, а лише побачила в інеті. Схоже, що ними було вимощено доріжки у дворі.



     Попросилась в місцевий магазин підзарядити телефон, купила каву і сіла почекати і відпочити в скверику. Тут пробігала білочка, трохи розважила мене.


      
     І вже дочекавшись Мандрівничка, ми підкріпились перед подальшою дорогою, пригостивши місцевих рєбят, які прибігли на нюх )))







Після отриманої від нас курячої відбивнухи, цей пес став наш навєкі   Влігся біля нас і поки ми розмовляли і намічали подальший маршрут, він лєжав біля нас, іноді відбігаючи гавкнути на людей, які проходили мимо.



      Відпочивши, вирушаємо далі, бо на сьогодні у нас ще було заплановано відвідати Урочище Саліна, дійти до сусіднього села і розміститись на ніч біля підніжжя Сліпої гори, на якій і розташовано наш вождєлєнний Замок
        Прямо поряд з нами костел:
У другій половині ХVІІ ст., як розповідають місцеві старожили, церкву Святої Трійці, збудовану на кошти Петра Сагайдачного, перебудовано на костел. У 1719 році Войцех Михальський, тогочасний державний радник Добромиля, піддав костел ґрунтовному ремонту. Тоді костел було посвячено як Розп'яття Христового. Тепер костел перебуває у розпорядженні місцевої римо-католицької парафії. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення.








Вже дорогою до Саліни ми знову роздивлялись будиночки і місцеві цікавини






 А це такий смішний чи сарайчик, чи не знаю що. Він маленький, але як видно функціональний )))


В Добромилі є Пожежна частина. ЇЇ будівля нічим не примітна, то навіть не фоткала, але ж в її дворі знайшли цікаву штучку   пожежний насос, схоже він тут стоїть як пам"ятник



 Дорога до Саліни лежить під гірку і вже піднявшись на узвишшя ми бачимо костел з іншого боку



    Отже ми йдемо до сумної сторінки нашої подорожі, яка буде далі...  
      

         Вже давно хотілось щось розвідати, а тут ще й подорожі Мандрівничка, та написання заміток http://blog.i.ua/user/729788/2226311/  http://blog.i.ua/user/729788/2229865/ нагнали ще більше апетиту . Отже за порадою нашого блогера вирішили поїхати на Прикарпаття, щоб відвідати залишки одного Замку. Звичайно, заїхавши далеченько від дому, одним Замком обмежуватись не хотілось, тим більше, що поряд багато цікавих місць, які теж можна подивитись і насолодитись історичними і архітектурними пам"ятками. Держава подарувала нам міні відпустку в 4 вихідних дні і ми вирушили в нову подорож.
          Так що кому цікаво, запрошую заходити, читати, роздивлятись картинки    Наша подорож починається  


        
          Подорож розпочалась з міста Самбора.


Самбір - одне з найстаріших містечок Прикарпаття. Приїхавши потягом в 4:30 до Самбора, прийшлось трохи зачекати на Вокзалі поки почне розвиднятись і не буде так безлюдно, тому що Мандрівничок ще не під"їхав і одній ходити по темним вулицям було трішки лячно )).



        Одразу на Вокзалі знахожу пам"ятник депортованим жителям міста. Депортація українців являла собою насильницьке переселення жителів Лемківщини, Холмщини, Надсяння і Підляшшя у віддалені місцевості СРСР (Сибіру), де вони розміщалися у спецпоселеннях. Головним завданням операції було послабити український визвольний рух на Західній Україні. Під час транспортування, яке відбувалося в товарних вагонах, сотні дітей та літніх людей померли.



        Далі йду в сторону центра міста, охоплюючи старі райони.
        Місто досить чисте, тихе. Так було гарно йти тихими вранішніми вуличками, роздивлятись і проникатись історією.


        Самбір лежав на перехресті важливих торгових шляхів, які вели на схід і захід, до Львова, Дрогобича, Перемишля, в Угорщину і Польщу, що значною мірою зумовило економічну активність і матеріальний добробут міста в епоху середньовіччя.
        Перед очима відкривається будівля Окружного казначейства так званої "дирекції скарбу", збудована при Австрійській владі. Це монументальна будівля 1905 року, схожа на замок.  В Радянський час його приміщення ділили між собою швейна фабрика і військовий госпіталь. За деякими даними була частиною монастиря Бригідок, збудованого в XVII столітті. Монастир був ліквідований в далекому XVIII столітті.








Навпроти будинок управління фінансами



       Крокуючи в сторону старих жилих районів натрапляю на пам"ятник Воїнам, загиблим в Афганістані. Постояла поряд і схиливши голову почтила їх пам"ять 


     
       Далі йду трохи вбік від центру, щоб подивитись  старовинні вілли. На вулиці Стебельского вони стоять одна біля одної.









А цей буночок мені найбільше сподобався. Наче казковий будиночок гномів. Довго стояла біля нього і милувалась. Якийсь він мені здався теплий і затишний.









      Йду собі спокійно далі, насолоджуючись тишею і приємною вранішньою прохолодою старого міста, і тут натрапляю на розборки місцевих авторитетів    Не доходячи до відкритих дверей двоповерхової будівлі, в тиші чую якийсь гуркіт і тут з дверей кубарем вивалюються два кента і з воплями котяться в клубку повз мене. Звичайно від неочикуваності серце мало не вискочило з переляку, але тут же жах змінився сміхом, бо прямо мимо моїх ніг прокотився клубок двох котів, які  скотились нижче і стали в позу вияснення відносин. Крик в тиші міста стояв ще той .



З цих дверей вони викотились



        Далі попеляла вокруг да около, роздивляючись архітектуру старого міста















             Йду далі, вже по напрямку площі Ринок. І тут вже склалось якесь насторожене враження і згадався дитячий фільм "Пригоди Електроніка", а саме  той момент коли бандити приїхали з Електроніком під музей, стояли і розповідали йому, що треба забрати картини... а в місті там стояла безлюдна тиша   Ну чомусь виникло саме таке відчуття    












       
      
       
        І от саме площа Ринок, з Ратушею і навколишніми кам"яницями.
Перша дерев'яна ратуша була побудована в Самборі ще в 1390 році, після того, як місто отримало Магдебурзьке право. Кам'яна будівля на нинішньому місці була побудована в 1580 р, проте через півстоліття воно згоріло під час пожежі. Збереглися тільки підвальні приміщення, які послужили основою для спорудження нинішньої ратуші. Будівництво двоповерхової будівлі в стилі ренесансу з високою 40-метрової годинниковою вежею було завершено в 1670 р. У 1844 р була проведена капітальна реконструкція. Баштовий годинник роботи празького майстра Гейнца, що до сих пір йде, був встановлений на вежі в 1885 р на місці зламаного старого годинника. Самбірська ратуша досі служить за призначенням - в ній розміщені органи державної влади.








      Перед самою Ратушею розміщені гармати - пам"ятка європейської культури ХІХ століття (фото з інету)



А поряд з ратушею така романтична лавочка



     Продвигаюсь далі по місту і прямо з-за одного з поворотів на мене чекає цілий комплекс релігійних споруд

Костел святого Станіслава і монастир бернардинців. Основа комплексу відноситься до 1698 року. До складу монастиря входить костел святого Станіслава, дзвіниця і монастирські келії. Чомусь Костел і Дзвінниця окрашені в різні кольори.

              Бернардинський монастир був збудований у 1471—1476 роках. До сьогодні ці будівлі не збереглися. Спорудження кам'яного монастиря розпочато в 1698 році.У 1498 році монастир був спалений татарами. Бернардини у 1514 році приступили до будівництва мурованої оборонної святині. Монастир оточили міцними та високими мурами, з цегли та каменю. Із західного боку монастиря знаходилась брама.

Цісар Йосиф ІІ 5 лютого 1786 року скасував орден бернардинців, все майно перейшло у власність держави. У спорудах розмістили окружний уряд, потім повітову поліцію, гімназію. Проте у 1905 році було знесено усі монастирські будівлі, на їх місці почали будівництво приміщень повітового суду та в'язниці.
          В нових приміщеннях монастир проіснував до 1939 року. 1987 року костел відреставровано і пристосовано під концертний зал органної музики. Будівля унікальна своїми акустичними якостями. Відлуння триває 6,5 секунд.
         В будівлі монастиря зараз знаходиться самбірське училище культури.

        Церква Різдва Пресвятої Богородиці — греко-католицька церква, пам'ятка архітектури місцевого значення. Церква зведена у стилі бароко.
Дозвіл на будівництво церкви у середмісті Самбора мешканці міста отримали в середині ХVІ століття. І у 1558 році було зведено дерев'яну церкву. Сучасний мурований храм збудували 1738 року, поруч із старою дерев'яною церквою.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці місце перебування двох реліквій — Самбірської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці та часточки мощей святого Валентина, легендарного покровителя закоханих.



На наступному фото навіть видно три релігійні споруди: Церква Різдва Пресвятої Богородиці, Костел Святого Станіслава з дзвінницею і вдалині видно маківку Костелу Іоанна Хрестителя



         Навпроти храму стоїть капличка


          
         Самбір — місто різних релігійних конфесій, тут багато храмів. Самий старовинний підпирає небо костел Усікновення голови Іоанна Хрестителя. Звернувши трохи в сторону перед моїми очима і відкрився костел збудований у 1530 році.  Спочатку він був дерев'яним, але після пожежі в 1637р. міщани звели мурований храм. За час свого існування храм був багато разів реконструйованим - бо й горів не раз, тому зараз в ньому легко знайти елементи і готики, і ренесанса. Ворота на жаль були зачинені, бо було ще рано. Зараз перед костелом відвідувачів зустрічає кам’яний Папа Римський Іоан Павел ІІ. Памятник встановлено у 2007 році. Також відомо, що у 1864-65рр в цьому храмі служив єпископ Йосип Пельчар, якого католицька церква признала святим.








           Час йде і треба вже по тихеньку йти в сторону Вокзалу, щоб продовжити подорож далі. Здавалось, що роздивившись центр міста цікавинки мають закінчитись, але ж ні. Від костелу спускаюсь вниз з пагорба, на якому розташований центр міста. Тут мене спиняє місцева охорона і суворо попереджає, що треба вести себе чемно )))
         


         І вже у підніжжя пагорбу відкриваються такі гарні види і будівлі.
Тут з височини на нас дивиться Костел, який ми щойно оглянули


А це Костел Святого Станіслава, як ізбушка повернувся вже до нас задом


       




        


          Звернула увагу на старі і напевне раритетні електроопори. Не знаю яких років вони можуть бути і ось що знайшла: Перші електростанції на Західній Україні були введені в дію у Львові і Бориславсько-Дрогобичському промисловому вузлі. Львівська електростанція була збудована у 1894 році. Наприкінці 20-х років ХХ століття електрифікація із Львівської і Бориславської електростанцій починає поширюватись на ближні міста. В цей час з’являються лінії електропередач у містах Дрогобич, Стрий, Трускавець і Самбір. Але після цього була друга світова війна і не відомо чи це довоєнні електроопори, чи вже пізнішого часу. Десь в інеті все ж зустріла, що це таки австрійські електроопори.


           Тут же відкривається вид на грандіозну будівлю бувшого повітового суду, яка була збудована у 1909 році. З 1999 року тут працював Соціально-гуманітарний факультет Дрогобицького педагогічного університету. Але з 2012 року університет припинив працювати і з тих пір будівля стоїть порожньою.





        Поряд стоїть пам’ятник жертвам політичних репресій



      А поглянувши вверх, бачу гарну будівлю Окружного Казначейства, тільки тепер з іншого боку


       
         Проходячи вуличками до вокзалу побачила Прокатедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці. Із настанням Незалежності у Самборі вирішили побудувати найбільшу греко-католицьку церкву Львівської області. Будівництво йшло зі скрипом, але ще сильніше його темп впав після того, як греко-католицькій громаді передали один зі старих храмів міста. Особисто мені цей храм здався якимось безлюдним, інопланетянським. Здалось, наче сюди на службу прилітають інопланетяни ))) ну якийсь  він холодний, самотній і безпритульний.



        Не дивно, що в старому місті можна знайти і багато старих дверей. До цього часу мені не вдавалось назбирати таку велику колекцію за такий короткий час.





 
       І на останок, вже коли їхала в автобусі у вікно побачила Богдана Хмельницького, який наче стояв і благословляючи відкривав дорогу далі )))


       На годиннику 7:50, а вже так багато побачено, стільки приємних цікавих вражень отримано. Не дарма кажуть "Хто рано встає, тому Бог дає"    
        Попереду на нас очікує цілий день вражень. Далі буде.....
       

         Наш Мандрівник вирішив поїхати в тур вихідного дня в одне з сіл Надсяння, с. Старий Мякиш, Підкарпатського воєводства, Ярославського повіту в Польщі.

Державний Гімн України до 6 березня 2003 року мав такі слова:
Ще не вмерла України ні слава, ні воля.
Ще нам, браття українці, усміхнеться доля.
Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.
Душу й тіло ми положим за нашу свободу,
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону,
В ріднім краю панувати не дамо нікому;
Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє,
Ще у нашій Україні доленька наспіє.

         Одна строка виділена. Чому? Річка Дон нам більш знайома, бо ще за часів Радянського Союзу вона протікала по території нашої тодішньої країни. І як говорять джерела і факти там проживають українці, та і з територією зрозуміло )))
      А от що ж із Сяном? Чому про нього йшлось в Гімні?
      Сян — річка в Україні (Турківський район, Львівська область) та Польщі.
       До 1946 року гірський Сян лежав на суто українській території, середній - на українсько-польському прикордонні (Сян вважався за межу української та польської частини Галичини), нижній — на польській етнічній території.
       Після встановлення нового кордону між УРСР і Польщею на території України лежать лише джерела Сяну, далі, на 55 км, Сян є кордоном між Польщею й Україною. На цій ділянці річки існували українські села. У 1946 р. при облаштуванні кордону мешканці сіл були переселені, а їхні будівлі — спалені (див. Операція «Вісла»). Нижче, 390 км, тече у Польщі. Після виселення українського населення державний кордон став також етнічною українсько-польською межею.

Сян з висоти пташиного лету (с)



Таким Сян представ  очам Мандрівника у червні 2018 року



      Отже метою подорожі було село Старий Мякиш, Ярославського повіту, Підкарпатського воєводства. А точніше стара  закинута Греко-католицька церква Пресвятої Богородиці.


     
      Знаходиться ця споруда, як і годиться,  в центрі села на височині.



      Коли готувала замітку, знайшла ось таку архівну фотку. Так церква виглядала у 1917 році.

 
       Церква Пресвятої Богородиці (в Польських джерелах часто зустрічається назва Церква греко-католицька Захисту Пресвятої Богородиці) є старовинним архітектурним об"єктом Підкарпаття. Це дерев'яна споруда з брусової конструкції, встановлена на дубовий фундамент, закріплена на великих каменях. Будівля є однією з небагатьох, у дерев'яній церковній архітектурі південно-східної Польщі, приклади, натхненні сакральною архітектурою цегляного бароко.



      Найстаріша частина зрубу закладена у 1615 році. Основна частина, такою якою ми можемо споглядати на фото, була зведена в 1803-1811 роках.
      В кінці 19 століття дранку, якою був покритий дах замінили на метал, який вкриває верх будівлі дотепер.
      Станом на 1939 рік в селі Старий Мякиш проживало 220 українців, 500 поляків і 20 євреїв.
Акція "Вісла" внесла свої корективи в долю українців і з 1947 року церква перестала функціонувати і дотепер стоїть закинута.
Стоїть, як мовчазний свідок трагедії народів....





       Біля церкви стоїть великий пам"ятник жінці, а поряд з церквою, схоже, надгробні камені. Вияснити кому пам"ятник і звідки саме ці камені з написами, на жаль не вдалось.





 
     Церква хоч і покинута, але навколо неї чисто і немає бур"янів, тобто місцеві люди підтримуть порядок   . Звичайно церква стоїть зачинена і потрапити в середину не було можливості. Але в шпаринку заглянути вдалось і стало сумно  



      Але ж було цікаво, невже ніде не залишилось жодного залишку розписів? Як би це було у нас, то і сумніватись не прийшлось, така церква вже давно припинила б своє існування, не кажучи вже про розписи. А от у них все-таки щось збереглось.

Знайшла в інеті фото 2013 року.



А ще є ось така інформація:
     У 1964 та 1965 рр. облаштування церкви (75 об'єктів), включаючи багатозонний, рамковий іконостас близько 1815 року, два бокові вівтарі, фестори були перенесені в Замковий музей міста Ланьцут. В 1976 році була зруйнована дзвінниця XVII століття.







       Ось такі пам"ятки історії, які колись знаходились на території наших земель, знаходяться за її межами.
       Фото в моєму альбомі http://photo.i.ua/user/729788/514375/ 
        Звичайно фото не всі оригінали Мандрівника. То ж дякуємо тим людям, які цікавляться історією і залишають нам з Вами цінні кадри!

 

Не знаю чи це дійсно Омар Хайям говорив, але вислови слушні і життєві