Звичайно, що наше життя складається не лише з приємних і радісних сторінок. Є в житті і горе, і страждання. Так і наша подорож була не лише приємними місцями, а і сумними місцями пам"яті. Тому що у кого немає пам"яті про минуле, у того не буде і майбутнього. Ми ціленаправлено йшли в ці місця, щоб побачити, зрозуміти трагедію людей, які жили менше як сто років тому на цій землі.
        Від костелу йдемо вгору і натрапляємо на цвинтар, на якому є і старі склепи, і старі кам’яні  хрести, і сучасні захоронення. На території цього ж цвинтаря є захоронення солдат, які загинули під час другої світової війни. І тут хочеться сказати: не вірте в те, що на Західній Україні паплюжать ту пам'ять, що там забули загиблих в тій війні. Це не правда! Там пам’ятають і другу світову війну, і біду, яку спричинили НКВДисти, і чорнобильську трагедію, і загиблих в Афганістані…. Люди, які зазнали переслідувань і страждань від всіх влад, які ходили по їхній землі і намагались підкорити, принижуючи, вбиваючи, знищуючи їх, не втратили здатності пам’ятати, співчувати і чтити пам'ять.
        До того ж люди досить привітні і чуйні. Жодна людина, в якої ми уточнювали дорогу нам не відповіла грубо і не відмахнулась від нас. Всі в подробицях розповідали шлях і додавали: як буде не зрозуміло, запитаєте, вас там далі скерують. Відчуття  на душі  від цієї місцевості і людей залишились дуже приємні.











      Далі по цвинтарю ми йти не стали. Ну може якось моторошно трішки було, там була така тиша, лише вітер шелестів то  тихенько, то збільшував свій подих. Відчулась там глибина віків, років...
   
          І от йдемо до сумного трагічного місця – урочище Саліна, яке розташоване в селі Солянуватка, поблизу Добромиля.
Трагедія, яка трапилась в Саліні наприкінці червня 1941 року. Протягом кількох днів в урочищі Саліна загони НКВС замордували і вкинули до шахт понад 3500 людей, здебільшого українців. Очевидці розповідають, що колона арештантів простягалась не на один кілометр. Всіх їх було зігнано в Саліну, і практично ніхто звідти не повернувся. Кілька днів в урочищі на повну потужність працювали двигуни, які приглушували постріли і крики замордованих. Коли катам почало бракувати набоїв, то людей били до смерті дерев"яними молотками, а потім напівживими скидали у шахту. Серед вбитих були місцеві жителі, колишні в’язні перемишльської тюрми, в якій відбували покарання, переважно українські патріоти. Вбитими були й робітники солеварні, які в цей день отримували зарплату і були свідками кривавої розправи НКВС. В навколишніх селах кілька днів було чути стогін і крики людей. На місці трагедії розмішений хрест і пам’ятна табличка в пам’ять про загиблих українців.
          26 червня 1941 року, коли нквс-ники покинули Добромиль, місцеві жителі в Саліні відкрили ями повні трупів, більшість з яких були настільки понівечені, що опізнати їх було практично неможливо. У липні 1941 року місцеві жителі спорудили в лісі братську могилу, де було поховано замордованих.
         Нацисти теж не оминули Саліну своєю увагою, і в липні 1941 року влаштовували тут розстріли євреїв.
          Сьогодні на місці загибелі тисячів людей встановлено меморіальний пам"ятник, капличку, а також відкритий меморіальний комплекс, який має нагадувати сучасникам про трагедію 1941 року - трагедію, яку радянська влада приховувала десятиліттями, але стерти її з пам"яті людей так і не змогла...

      Одразу при вході у ворота стоїть закинута сторожка


Далі двигаємось по довгій дорозі, яка веде в глиб і вглиб. Тиша тут стоїть ще більша ніж на цвинтарі. І було моторошно йти, але ми йшли. Було таке враження, наче все навколо пам"ятає ту страшну трагедію і сумує, скорбить за невинно і кровожадно загинувшими людьми. Дивишся вперед і здається, що там йдуть ті бідолашні люди.... Так і хочеться назвати цю дорогу - дорогою муки і смерті



Дорога дійшла до кінця і перед нами відкрились сходи до меморіалу пам"яті





       Затамувавши подих, ми тихо, наче навшпиньках, щоб не потревожити душі померлих, йдемо по сходам.
       Коли ми сюди потрапили біля пам’ятника було покладено вінки і квіти. І з’ясувалось, що нещодавно, 26 червня, як раз були роковини трагедії…. Навіть лавочки збоку стоять.





       Пройшовши ще далі вглиб, знаходиться та сама братська могила. Вона стоїть одиноко в глибині і тиші



А поряд з меморіалом росте яблунька, яка наче каже, що життя продовжується

        
         Відчуття в цьому місці дуже моторошні… Тиша і вітерець, який шелестить верхівками дерев, будоражать всередині і навіюють сумні думки… Перед очима наче вспливають події тих страшних днів… Довго тут залишатись неможливо! Наче земля стогне від болю людей, які тут отримали страшну мученичиську смерть… https://paschen.livejournal.com/20535.html
         Повертались ми звідти з тяжким серцем
         І щоб відволіктись від тягаря, вже на зворотному шляху обійшли старі розрушені і закинуті будівлі соляного заводу.
         З ХV століття впродовж віків тут видобували сіль, що приносило неабиякий зиск місту. Соляна шахта Саліна була відома далеко поза межами Галичини, а тутешня сіль була знаною не в одній європейській країні. У 1622 році Саліною заволоділи магнати Конєцпольські, а з 1772 року солеварні стали власністю Австро-Угорської імперії.
        На кінець ХІХ століття в Саліні нараховувалось чотири шахти - Францішка, Кароля, Коритовського та безіменна. Тут був свій окремий магістрат, костел, житлові будинки і т.д. Одним словом, промисловий об"єкт був практично таким собі окремим містечком.
       Відомо, що у 1938 році на шахтах працювало близько 300 людей, які щодня виварювали 14 тон солі. В часи Другої світової війни соляний завод на короткий час було закрито, проте вже у 1945 році виробництво відновилось. Сіль з Саліни експортувалась навіть до балканських країн.         
       У 1950 році шахти було закрито через нерентабельність.
        На сьогоднішній день на території урочища збереглось чимало будівель, проте всі вони перебувають у зруйнованому стані. Найбільше в очі кидається колишня адміністративна будівля. Кажуть, що ще на початку 1990-х років годинник на цій будівлі перебував у цілком робочому стані, але сьогодні, на жаль, немає навіть шпиля, на якому розташовувався годинник.
Архівні фото. Комусь пощастило застати цей будиночок ще в такому стані




А нам дістались ось такі руїни. Добре хоч небо трішки розігнало чорні хмари.

















Навпроти є ще залишки однієї будівлі, яка теж може зацікавити







Балки попадали, протрухлявіли і з них стирчать чотиригранні ковані гвіздки



А це нам в очі попались слої фарби



     Фото тут   http://photo.i.ua/user/729788/514921/
      Оглянувши місто Добромиль і його  околиці, час йти далі. Ноги гудуть, йдемо приморені, бо все ж таки ніч в потязі, раннє просинання і проходження вже добрих 25 кілометрів даються взнаки. Хочеться вже хоч десь розкинути палаточку, випити гаряченького чаю і скоріше заснути. Але ж до запланованого місця ночівлі ще треба дійти, приблизно зо 3 кілометри. Йдемо з Добромиля до села Тернава, в якому і знаходиться Замок.
Далі буде....

Чому в Україні нема футболу ? Хіба недостатньо коштів вкладають олігархи в команди чи футбольні бази може у нас не найкращі в Європі, чи негроукраїнців мало бігає на полі чи тренерів нема зіркових, чи молодіжка не грає нема молоді талановитої в Україні ? Що сталось ?

А сталась проста банальна річ, швидкі чужі (людські) гроші зруйнували інфраструктуру масового любительського футболу, залишилось 2-3 команди зірки для селекції негроукраїнців та 4-5 футбольних школи от і всі досягнення олігархів. А бажання ходити дивитись на майстерність негроукраїнців все менше й менше в українців, от вам і антиреклама футболу, сильно знищено (не повністю) декілька поколінь фанатів футболу, того середовища де формуються майбутні Шевченки, Реброви, Блохіни, Лобановські ..., можна говорити про  занепад в Україні масової футбольної культури, так поодинокі групки фанатів на стадіонах та й усе.

А от історія, справжня футбольна історія, що заставляла рухатись швидше кров багатьом вболівальникам, яку як легенду, з блиском в очах, передавали батьки дітям, а ті своїм дітям і тоді було зрозуміло, що будуть нові українські Пеле та Блохіни. А зараз на кого сподіватись на Тайсонів, Папагуй чи Єдмарів ? Де майбутнє українського футболу та його зірки, чому так ?

Історія яку приємно згадати:

Про події піввікової давнини в Івано-Франківську вже мало хто пам’ятає, хоча місто тоді просто марило футболом. На жодному з поєдинків на десятитисячних трибунах місцевого стадіону яблуку ніде було впасти. Квитками запасалися заздалегідь. Впродовж усього тижня, що передував черговому домашньому поєдинку, а вони майже завжди відбувалися у вихідні, їх реалізація велася у касі біля поштамту. Тут-таки збиралися сотні уболівальників, щоб поділитися враженнями від побачених матчів, довідатися про результати виїзних поєдинків. Безпосередньо в ігровий день усі рушали на стадіон у парку, що носив ім’я „вождя народів” – Йосипа Сталіна. Єдиний на той час автобусний маршрут, який проходив попри стадіон ще не всюди заасфальтованими вулицями, „Софіївка – Аеропорт”, не міг обслужити усіх бажаючих. Добиралися на роверах, пішки. Бувало, за годину до матчу трибуни вже були заповнені. Ох, який то був футбол! Команда 65-тисячного містечка, яка проводила на майстрівському рівні усього другий сезон, мало не переписала історію радянського футболу. Вигравши зональний турнір класу Б, „Спартак” став учасником перехідних змагань за право участі у класі А (вища ліга). Їх наприкінці осені приймав Ташкент. Там нашим хлопцям дали доволі чітко зрозуміти – серед 12-ти кращих, а саме стільки команд виступало у вищій лізі, вони є небажаними гостями. Сезон 1957 р. залишається найкращим в історії франківського футболу – 14-те підсумкове місце серед усіх команд чемпіонату СРСР. З-поміж українців вище за станіславців фінішували тільки київське „Динамо”(6 місце) і сталінський (нині – донецький) „Шахтар”(8). ...„Спартак” не одразу вийшов на провідні ролі у місті. У перші повоєнні роки „червоно-білі” поступалися землякам з „Динамо”, „Медика”... На початку 1950-х Станіслав мав чудову армійську команду, що виступала під назвою ГБО (Гарнізонний будинок офіцерів). Футбол у погонах тоді взагалі був на піднесенні. Хтозна, як би склалася доля ГБО, якби йому не доводилося суперничати з львівським ОБО (Окружний будинок офіцерів). Ну не міг „підлеглий” бути кращим від свого „начальника”. Грати ж у піддавки станіславці не хотіли, навіть під загрозою суворого покарання. Окружне начальство такого непослуху терпіти, звісно, не могло. Посеред сезону 1951 р. команду ГБО, лідера зонального турніру першості України, наказом зі Львова... розформували. Кращих – Мирослава Думанського, Чепигу, Срібного та ін. забрали до себе. І все ж одну „футбольну перлину” станіславські воєначальники зуміли вберегти. Мова – про Йожефа Бецу, юнака із закарпатського Мукачевого, який на момент призову у радянську армію навіть не розумів російської мови. Це він згодом став лідером „Спартака”. Як граючий тренер (у 22 роки!) допоміг йому вибороти звання найсильнішої команди Всесоюзного товариства „Спартак” у 1953 р. Усього через три роки Йожеф Беца, вже як гравець московського ЦСКА, здобуде „золото” Олімпійських ігор у Мельбурні. Першим, до речі, серед футболістів – вихідців з України. Та „Спартак” вже й без того був готовим до штурму футбольних вершин. У 1954 році лише прикра випадковість (станіславці щось наплутали із заявкою) завадила „червоно-білим” стати чемпіонами України на очах у власної публіки. Хлопці „виправилися” наступного року, здобувши звання найсильніших у фінальному турнірі, який приймав Київ. Опісля у напруженій триматчевій дуелі (у гостях та вдома) спартаківці здолали севастопольський СКЧФ і здобули статус команди майстрів. У рік дебюту станіславці фінішували на 12 місці серед 18 колективів. Напередодні старту нового сезону в їх складі відбулися суттєві зміни. Після чотирьох років, проведених у донецькому „Шахтарі” (останні два чемпіонати – без замін), повернувся додому Мирослав Думанський, перший на Прикарпатті майстер спорту. Це високе звання Мирослав отримав за успішні виступи у збірній України („бронза” І Спартакіади народів СРСР, 1956 р.). Згодом демобілізувався зі складу львівського ОБО і повернувся додому його молодший брат Євген, який свого часу захищав кольори юнацької збірної СРСР. Дебютували у складі „червоно-білих” москвичі Голощапов і Сорокін (він також грав за ГБО), киянин Ребянський і закарпатець Осуський. Відбулися зміни і на тренерському містку. Напередодні старту Олександра Щанова, який привів „Спартак” до перемоги у першості України 1955 р., замінив москвич Борис Смислов. За регламентом чемпіонату склад команд-майстрів обмежувався 18 гравцями. Відтак увесь тягар важкого сезону, який розпочався 7 квітня і завершився 30 листопада і нараховував 42 матчі, формально витягли на собі 17 чоловік (ще один місцевий вихованець – Богдан Когутяк на поле так і не виходив). Насправді ж – тільки 14. У більшій кількості напевно й потреби не було, адже під час матчу можна було замінити лише двох футболістів – голкіпера і одного у полі. Це ще нічого! У попередньому сезоні взагалі міняти дозволялося лише воротаря (чиновники від спорту не дрімали)! При цьому команда здійснювала тисячокілометрові вояжі в Росію, Прибалтику... Суперниками „Спартака” були талліннське „Динамо”, ризька „Даугава”, мінський „Урожай”, ленінградські „Трудові резерви”, „Авангард” Сормово, „Харчовик” Калініград, „Шахтар” Сталіногорськ (нині Новомосковськ Тульської обл. Росії), команда міста Ступіно і вісім українських колективів – „Хімік” Дніпродзержинськ, „Авангард” Миколаїв, „Колгоспник” Полтава, „Спартак” Ужгород, „Харчовик” Одеса, „Металург” Дніпропетровськ, армійці Києва та Львова. Стартовий матч сезону станіславцям не вдався – 1:1 з посереднім мінським „Урожаєм”. Та вже в другому турі „червоно-білі” розгромили у рідних стінах рижан – 4:0, а потім на виїзді декласували калінінградський „Харчовик” (5:0) і талліннське „Динамо” (3:0). І тільки гостьові поразки від ужгородців (1:2) та „Трудових резервів” (0:2), ленінградці саме вибули із вищої ліги, не дозволили команді одразу очолити турнірну таблицю. 8 червня станіславці влаштували на власному полі „погром” дніпродзержинському „Хіміку” – 7:1 і нарешті вийшли в лідери. Стадіон ”тріщав по швах”. Через невчасну реконструкцію центральних воріт уболівальники змушені були залишати арену у страшенній тисняві. Та це не могло зіпсувати їм настрій. Хто буде лідером на проміжному фініші, – вирішувалося у двобої „Спартака” та львівських армійців. 2 липня вони зійшлися на полі станіславського стадіону. Підтримка рідних трибун господарям не допомогла: на гол Мовчія львів’яни відповіли двома. Це була перша поразка команди на очах у власних уболівальників. За місяць станіславці зазнали ще однієї важкої домашньої невдачі – 1:4 від „Трудових резервів”. Програти у рідному місті обом конкурентам?! Після таких ляпасів хтось би опустив руки. Але „Спартак” був командою з характером. Та й не було тоді особливого значення, де грати – вдома чи у гостях. Уявіть собі, арбітрам асистували місцеві судді – Орловський, Дацьо, Якубовський, Наконечний, Панько та Бриндзей. „Головних” тоді, щоправда, присилали здалеку. Приміром, зустріч сусідів – спартаківців Станіслава і Ужгорода обслуговував... бакинець Григор’єв. Після згаданого вище матчу проти ленінградців до фінішу залишалося ще 15 турів. „Спартак” провів їх якнайкраще – 12 перемог за однієї поразки – 1:2 у гостьовій зустрічі з київськими армійцями. Та навряд чи „червоно-білі” повернули б собі перше місце, якби не самовпевненість львів’ян. Наприкінці першого осіннього місяця СКВО несподівано поступився у гостях ризькій „Даугаві”, котра до того виграла лише одного разу, і майже одразу не зумів переграти „Урожай” (1:1). Відтак перед очним поєдинком у Львові, 20 жовтня, армійці за чотири тури до фінішу випереджали „Спартак” лише на одне очко. Та попри все, шанси львів’ян розцінювалися більш високо. Гравці львівського клубу поміж собою жартували, що вже час готувати на гімнастерках дірки для значків майстрів спорту – саме так відзначалася перемога у груповому турнірі класу Б. ...Після нетривалої розвідки „червоно-білі” захопили ініціативу і на 22-й хвилині господарі не за правилами зустрічають у власному штрафному майданчику Віктора Журавльова, найрезультативнішого гравця „Спартака” у тому сезоні. Арбітр з Москви Хлопотін (ми ще згадаємо його у цьому матеріалі) призначає пенальті, яке чітко реалізує Олександр Голощапов. По перерві господарі кинулися відігруватися, однак станіславці діяли чіпко, не дозволяючи армійцям виходити на ударні позиції. Остаточно деморалізував львів’ян наш оборонець Маркіян Рипан. Кажуть, раз у рік і палиця стріляє. Рипан (він дебютував у команді ще в 1949 році) за всю майстрівську кар’єру відзначився тільки двома голами. Перший з них провів на 73-й хвилині львівського матчу. І як?! Ворота свого майбутнього одноклубника Пантеля Маркіян вразив ударом... зі своєї половини поля! Взагалі-то гравець робив передачу у район штрафного майданчика супротивника. Однак м’яч, підхоплений несподіваним поривом вітру, минув усіх, у тому числі й голкіпера, який необачно залишив ворота – 2:0. Зауважу, у ті часи було кому забивати і без захисників, адже команди діяли ще за довоєнною схемою ”дубль-ве” з двома півоборонцями і одразу п’ятьма нападниками. Через два тижні „подвиг” Рипана у домашньому матчі з калінінградським „Харчовиком” повторив інший оборонець – Іван Осуський. Фортуна вочевидь симпатизувала „червоно-білим”. Саме після перемоги над прибалтами (4:0) станіславці забронювали собі вихід у фінал. А СКВО настільки боляче пережив поразку від основного конкурента, що в трьох заключних матчах спромігся взяти тільки три очки із шести можливих. За тодішнім регламентом переможці трьох зон класу Б виборювали єдину путівку до класу А у фінальному турнірі, хоча в минулому році вони підвищувалися у ранзі без будь-яких додаткових поєдинків. Місцем проведення фіналу було обрано Ташкент. У 1956-му там звели один з найбільших в СРСР стадіонів місткістю понад 50 тисяч глядачів. Треба зауважити, що впродовж сезону станіславці вже двічі зустрічалися з командами вищої ліги. 16 червня в Станіслав на матч 1/8 фіналу розіграшу Кубка СРСР завітали куйбишевські „Крилья Совєтов”. Вже на третій хвилині господарі повели у рахунку після точного удару Журавльова. Гості мали достатньо часу, щоб відігратися, проте всі їхні потуги попри майже тотальну перевагу були марними. Забивали ”Крилья” у тому сезоні вкрай рідко – дев’ять голів у 22-х матчах. Перемога вивела спартаківців на московських одноклубників, неодноразових чемпіонів та володарів Кубка СРСР. Зустріч двох „Спартаків” відбулася 21 серпня на столичному стадіоні „Динамо”. Для теперішніх часів це майже неймовірно, але обидві команди готувалися до поєдинку на одній базі – як-не-як представляли одне відомство, добиралися на стадіон в одному автобусі! Москвичі мали у своєму складі чимало гравців збірної СРСР, яка в 1956-му виборола „золото” мельбурнської Олімпіади – Нетто (капітан), Татушин, Маслаченко, Симонян, Тищенко... Вони зверхньо поглядали на провінціалів, але коли ті на зеленому газоні вчинили їм гідний опір, змінили своє ставлення. Матч завершився перемогою столичного клубу – 4:2. Гості продемонстрували хорошу гру у нападі, однак їх підвів захист. Після матчу станіславців обступили уболівальники, цікавилися, звідки команда, адже про Станіслав вони досі нічого не чули. Довелося пояснювати, що Станіслав недалеко від Львова. Львів вони вже знали... Та повернімося до матчів у Ташкенті. Суперниками „Спартака” були тбіліський СКВО і леніградський „Адміралтієць”. Переможець мав визначитися у два кола. Стартували змагання 17 листопада, а завершилися 3 грудня. Станіславці вилетіли в Узбекистан за тиждень до першої гри з тбілісцями. Ще на передстартовій нараді представник грузинської команди заявив їм: за перепустку у клас А боротимуться грузини і ленінградці, у „Спартака”, мовляв, немає жодних шансів. Розмови розмовами, а гра з СКВО сильнішого не виявила – 1:1. Через чотири доби на поле ташкентського стадіону вийшли „Спартак” і „Адміралтієць”. В кулуарах точилися розмови про те, що столичні функціонери вже „віддали” ленінградцям путівку у вищу лігу. Проте гравці станіславської команди пообіцяли один-одному віддати грі всі сили і не дозволити супернику себе перемогти. Зранку у день матчу випав дощ зі снігом і поле вкрилося льдовою кіркою. Можливо через це оборонці „Спартака” діяли не кращим чином. Вже на 16-й хвилині ”червоно-білі” поступалися з різницею у два голи. Та незабаром Імре Лаутнер один м’яч відквитав. Наполегливий Виноградов відновлює перевагу ленінградців у два голи, але Журавльов знову скорочує її до мінімуму. Забили спартаківці і втретє – передачею Лаутнера скористався все той же Журавльов. Арбітр матчу зарахував гол. Та коли „шкіряного” поставили в центр поля, суддя побіг про щось перемовитись зі своїм асистентом (той махнув йому прапорцем), а повернувшись, взяв м’яч у руки і... поніс у штрафний майданчик леніградців, фіксуючи офсайд! На думку багатьох, у цьому епізоді арбітри діяли щодо станіславців упереджено. Обурені такою несправедливістю, ташкентські уболівальники почали жбурляти на поле тюбетейки, а після завершення гри вибігли на зелений газон. Для відновлення порядку довелося викликати навіть додаткові армійські підрозділи. Однак і судді безсилі, коли команда не демонструє гру необхідного рівня. Вже в наступному матчі „Адміралтієць” програв СКВО – 0:1. Відтак грузини вийшли в лідери. Друге коло міні-турніру знову відкривав матч „Спартака” з армійцями Тбілісі. Попри не дуже добрий настрій після гри з ленінградцями, станіславці взяли гору – 2:1 („дублем” відзначився Чепига), наздогнавши кавказців за кількістю очок. Тепер багато що залежало від повторного поєдинку „червоно-білих” з „Адміралтійцем”. Знову першими успіху досягли ленінградці. Спартаківці відігралися (Журавльов), але втримати бодай нічию не змогли, поступившись – 1:3. В заключній грі „Адміралтієць” обіграв СКВО – 3:1 і виборов путівку в клас А. Друге місце дісталося „Спартаку”. Слабкою втіхою для прикарпатців стали симпатії ташкентської публіки та преси. В одній з російськомовних газет репортаж про скандальний матч вийшов із красномовним заголовком „О ком хлопотал судья Хлапотин?” Після повернення додому спартаківців викликали в обласний комітет партії до першого секретаря Якова Лисенка. Очікуючи обструкції, керівники команди захопили з собою газети, які правдиво розповідали про перипетії фіналу. Та вони не знадобилися. Очевидно, перший керівник області вже все знав, і прийняв команду дуже приязно. Згодом для гравців „Спартака” та їхніх дружин було влаштовано святкову вечерю у ресторані ”Київ”. Так завершився найкращий сезон в історії франківської команди. Зрозуміло, уболівальники ко манди вірили, що вона й надалі крокуватиме серед лідерів. Проте психологічний удар, якого зазнали спартаківці у Ташкенті, не минув для них безслідно. „Спартак” залишили провідні футболісти, і він покотився щаблями турнірної таблиці додолу. Слабкою втіхою для гравців стали значки майстрів спорту (та й ті отримали лише старожили класу Б), а також поїздка наступного року на чотири товариські поєдинки у Швецію. У Скандинавії під час дружніх обідів до гравців підходили незнайомці, пропонуючи втекти на захід. Кажуть, для Мирослава Думанського навіть придбали авіаквиток в одну з капіталістичних країн, однак він, як і його товариші, повернувся додому. Саме йому у середині 1960-х після тривалого періоду невдач доручать формувати нову команду, більшість гравців якої згодом виграють звання чемпіона республіки у 1969 і 1972 рр., а також здобудуть путівку в першу союзну лігу. Однак це вже інша історія... На завершення чомусь пригадалася цитата :"Якщо людина не відкрила для себе нічого такого, за що вона готова померти, вона не здатна повноццінно жити",- Мартін Лютер Кінг.

http://2012ua.net/publ/5-1-0-79    Чому занепадає український футбол (не плутати з негроукраїнським) ?

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.

В Яремче ми вже були раніше і облюбували там готельчик "У Принца", що знаходиться не далеко від вокзалу і центра міста, і там завжди свіжа домашня їжа! Хоча, і кімнати зроблені "на скору руку" зі скриплячою підлогою...
Вдень дізналися про поїзди на Франківськ, погуляли містом, сходили на сувенірний ринок... Наступного дня запланували поїздку на екскурсію, тим більше, що за словами хазяїна, екскурсійний автобус стає прямо під дверима готелю... Цікавими були пропозиції "Говерла", "Манявський скит" та "Золоте кільце Гуцульщини"...
22 липня у Свети був День Народження ! Але погода була не святкова... Небо закрило хмарами і моросив дощик... Ми поснідали і вийшли до автобуса, але його щось довгенько не було... Підозрюючи неладне ми зателефонували у агенцію і нам повідомили, що автобус вже поїхав, і запропонували записатися на завтра... Нам це не підходило, до того ж ми на місце прийшли вчасно... Тож настрій наш дуже зіпсувався... Поступово, коли здоровий глузд почав пробиватися крізь сірість нашого горюшка, ми згадали, вчора поблизу вокзалу бачили стенд ще однієї агенції, до того ж у минулому році ми саме від Вокзалу ходили на екскурсію до скель Довбуша. Тож там була наша надія не сконати від нудьги на День Народження... Прийшли, подзвонили, нам сказали, що автобус вже теж поїхав, але якщо ми хочемо, то можемо його наздогнати. Ми погодилися. Невдовзі до нас вийшла представник чи директор агенції і взяла оплату за екскурсію і посадила на машину. Вже через пару сіл ми наздогнали мікроавтобус з екскурсією і приєдналися до їх компанії...Настрій помітно покращився, а на під"їзді до Ворохти вже почало виглядати сонечко! У Ворохті ми відвідали базу з лижними трамплінами, навіть піднялися вверх на крісельному підйомнику.
Звідси відкривалася чудова панорама. Після Ворохти нас повезли в село Криворівня в хату-музей де часто гостював і лікувався Іван Франко. По дорозі знову припустився дощ. В музеї нас дуже вразили роботи місцевих майстрів з живопису та вишивки.
Далі, у Верховині ми заїхали до колоритного гуцула - Миколи Кумлика, що збирає народні інструменти, грає практично на всіх з них, сипле гуцульські анекдоти та різні історії з життя пращурів, односельчан, власні та членів фольклорного музичного колективу Черемош, де він є головним ідейним лідером.
Недарма до нього в хату черга з екскурсійних груп. Після Верховини ми поїхали в Коломию та Косів. По дорозі екскурсовод розповідав цікаві історії краю. У Коломиї ми відвідали музей писанки, що виконаний у формі великого розписаного яйця.
Тут зберігається кілька тисяч писанок різних народностей, виконаних і професійними майстами і дітьми. Але їх настільки багато, що очі розбігаються, а нічого конкретного і не запам"яталося надовго. В Коломиї ми і пообідали в ресторані швидкої їжі, щось на зразок київської "Пузатої хати". В Косові ми навіть вже не зупинялися, бо було трохи запізно, Ринок сувенірів та народних промислів вже був зачинений. Але і так ми чудово і корисно провели час. Ввечері, після вечері "У Принца" ми пішли ще святкувати День Народження у ресторан "Гуцульщина", що поблизу сувенірного ринку і славиться тим, що збудований за старими технологіями без жодного гвіздка. Тут ми випили лише по чашці глінтвейну та з"їли по морозиву. Незважаючи на дощ, що лив весь вечір та дещо високі для цього регіону ціни, народу в ресторані було досить багато. Особливо мені сподобася посуд, розписаний в гуцульському стилі зеленими, жовтими і коричневими кольорами. Додому поверталися під дощем мокрі, але щасливі. Прут вже грізно грохотав великою водою під мостом.
Наранок ми, поснідавши, закотили штани і босоніж пішли до залізничного вокзалу. Дощ і не думав щухати. В дизелі Рахів-Івано-Франківськ ми дещо обсохли. До поїзда на Київ, коли ми приїхали у Франківськ було ще 4 години. Тож весь цей час ми провели гуляючи містом.

Довго шукали якесь цікаве кафе де можна було б смачно та не дорого поїсти страви з національної кухні, але не знайшли, то їли борщ в одній з піцерій, що попалася по дорозі.  В центрі міста досить мило, але визначгих архітектурних пам"яток не так вже і багато. Запам"яталося кілька церков в центрі та співаючий фонтан. Тут ще іноді з"являлося сонечко.

Вже приїхавши додому ми довідалися, що дощ у Прикарпатті продовжувався ще кілька днів і став причиною паводків на значних територіях. Були навіть розмиті дороги та підмиті насипи залізниць... Вчасно ми виїхали звідти...
Але і подорож запам"яталася добре. Навіть через 2-2,5 роки я зміг досить докладно все згадати і описати. Все, окрім цін. З цим у мене завжди проблеми, то іноді записую їх у блогах, щоб колись порівняти...