Сплю я такая, правда уже одним глазом подморгиваю, вроде как на просыпание дело идёт. И тут бах-бах громище, встала закрыла окна, улеглась опять. И тут бам-бам-бум-бум   ГлазЫ уже не подморгивают, а широко открылись   и понесли ноги к окну, а там ГРАДИЩЕ устилает землю. Мы такого не видели НИКАДА   Быстренько за фотик и давай фоторепортировать   

Ну як же я, могла утриматись, щоб не законсервувати на зиму такий дар природи. Все гарненько підготувала

 

І ось вже смакота готова   ПРИГОЩАЙТЕСЬ : Вареннячко царське з агрусу, Вареннячко з порічок і найсмачніше Консервований град у кислородному соку із запашними травами  

Ось так ми гасали майже півгодини, вишукуючи найбільшу градину   А син був здивований, чому тільки ми вийшли з градом погратись. А ми удвох як діти, які вперше побачили сніг, раділи такому цікавому і дивному явищу природи. Яблучко від яблуньки недалеко падає   

Когда долго любишь - это перестают замечать.

Когда долго прощаешь - этим начинают пользоваться.

Когда готов на все - просто перестают ценить.

И только когда уходишь, начинают понимать, как дорог был человек, которого вернуть уже поздно. 

Живемо ми собі, ходимо на роботу, їздимо у маршрутках, гуляємо у парку, п’ємо каву у кав’ярнях і мало коли замислюємось що ж про нас дівчаточок думають хлопчурики. А воно ж цікавенько так знати  А класики вже все нам розповіли, треба лише знайти ті скарби думок

Нумо хлопчурики, читаймо, мріємо, і голосуємо

 Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались і наставала возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого — Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з рум'яними губами. Карпо був широкий у плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.

Лаврінове молоде довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи — все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір. 

Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартівливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.

 — Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.

— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.

— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.

— То сватай, як тобі треба, — сказав Карпо.

— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як намальована!

— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.

— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.

— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом свистить.

— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.

— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, — сказав Карпо.

— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.

— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє.

— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия хоч обіддя гни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.

Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся.

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду у неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...

— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.

— Мені аби була робоча та проворна та щоб була трохи куслива, як мухи в Спасівку, — сказав Карпо.

— То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря і гарна, і трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, — сказав Лаврін.

Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум'янцем на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він ніби вглядів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.

— Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін.

Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його.

 

От сиджу я, п’ю каву, насолоджуюся вранішньою приємною прохолодою і милуюсь як сходить сонце.

Сиджу мрію і думаю собі, який же має бути мужчина моєї мрії. 

І прийшла мені на думку така ситуація:

Спимо ми такі з ним, десь 12 година ночі, мені там щось приснилось, я тихенько його буджу і запитую: любий, а де знаходиться Уругвай? (ну чомусь мені з просоння здалось, що я забула де саме він знаходиться, і що саме Уругвай мені потрібно в цей час згадати ) А він такий каже: мила, ну звичайно Уругвай у Південній Америці.

Ну я спокійно вмощуюсь і вже майже засинаючи, чую як він тихенько встає і тьоп-тьоп-тьоп, чую листає книжку, тихенько підглядаю, а він дивиться Атлас Світу (ну себе перевірити, може шо з просоння мельнув не те ).

Вранці, як завжди готую нам сніданок, він п’є каву, їсть свій омлет і такий дістає Атлас Світу і показує мені Уругвай. «Осьо ж бачиш, люба, ось він Уругвай»

Я йому дуже вдячна, що він такий,  його у щоку. 

А суть то не в Уругваї, суть в тому, як нам з ним душевно разом

Ищу энергичного мужчину!

О себе: сад, виноградник, огородик 40 соток 

Що можна сказати? Кажуть же: вустами младєнца глаголіт істіна....  Стою на днях на зупинці, дивлюсь, на стовпі висить малюнок. Не знаю де він взявся, можливо дитина загубила, а хтось причепив. 

 

Бачу, ситуація на малюнку актуальна. Підхожу поближче, щоб роздивитись. 

Схоже підростаючому поколінню видніше, що і як в країні  

Це ті, хто живцем топить своїх співвітчизників. Це ті, хто власними руками підриває багатоповерхові будинки. Це ті, хто винищив війсковими операціями населення Грузії, Осетії, Абхазії, переколотив населення Молдови і порвав її на куски. Ті хто підтримує такі режими як Північна Корея. Ті, хто на державних святах ходять з гордо піднятими головами з портретами катів Сталіна, Берії і прославленням їх катівень... ВОНИ БУДУТЬ КАЗАТИ ЯК НАМ ЖИТИ В СВОЇЙ КРАЇНІ???

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Аж бачу, там тільки добро,
Де нас нема.
В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б'ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
її дитину... Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан.

Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Останні продають штани...
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.

                               Т.Г. Шевченко 1848 рік

Если Бог хочет сделать тебя счастливым, то он ведёт тебя самой трудной дорогой, потому что лёгких путей к счастью не бывает.

                                                                             Омар Хайям

Если в твоей жизни появился человек, с которым ты забываешь прошлое, значит этот человек – твоё будущее.

— Я так счастлива, — сказала она. 

Я стоял и смотрел на нее. Она сказала только три слова. Но никогда еще я не слыхал, чтобы их так произносили. Я знал женщин, но встречи с ними всегда были мимолетными, — какие-то приключения, иногда яркие часы, одинокий вечер, бегство от самого себя, от отчаяния, от пустоты. Да я и не искал ничего другого; ведь я знал, что нельзя полагаться ни на что, только на самого себя и в лучшем случае на товарища. И вдруг я увидел, что значу что-то для другого человека и что он счастлив только оттого, что я рядом с ним. Такие слова сами по себе звучат очень просто, но когда вдумаешься в них, начинаешь понимать, как все это бесконечно важно. Это может поднять бурю в душе человека и совершенно преобразить его. Это любовь и все-таки нечто другое. Что-то такое, ради чего стоит жить.

                                                                          Эрих Мария Ремарк