Живемо ми собі,
ходимо на роботу, їздимо у маршрутках, гуляємо у парку, п’ємо каву у кав’ярнях і
мало коли замислюємось що ж про нас дівчаточок думають хлопчурики. А воно ж
цікавенько так знати
А класики вже все нам розповіли, треба лише знайти ті
скарби думок

Нумо хлопчурики,
читаймо, мріємо, і голосуємо
Коло повітки на
току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива
кінчались і наставала возовиця. Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого
— Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі, рівні станом,
обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими, трошки горбатими носами, з
рум'яними губами. Карпо був широкий у плечах, з батьківськими карими гострими
очима, з блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали
в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сердиті.
Лаврінове молоде
довгасте лице було рум'яне. Веселі сині, як небо, очі світились привітно й
ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум'яні губи
— все подихало молодою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.
Лаврін проворно
совав заступом по землі. Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе
сердився на свого важкого й тупого заступа. Веселому, жартівливому меншому
братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.
— Карпе! —
промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать? Адже ж оце перед Семеном тебе
батько, мабуть, оженить.
— Посватаю, кого
трапиться, — знехотя обізвався Карпо.
— Сватай, Карпе,
Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Семигори.
— То сватай, як
тобі треба, — сказав Карпо.
— Якби на мене,
то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В Палажки брови, як шнурочки; моргне,
ніби вогнем сипне. Одна брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже
гарна! Як намальована!
— Коли в Палажки
очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби.
— То сватай
Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
— І вже доладна!
Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а як говорить, то носом
свистить.

— То сватай
Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько, мов сопілка грає, а тиха, як
ягниця.
— Тиха, як
телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем, —
сказав Карпо.
— То бери Химку.
Ця як брикне, то й перекинешся, — сказав Лаврін.

— Коли в Химки
очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує, як у небі млинці печуть. А як
ходить, то неначе решетом горох точить, такі викрутаси виробляє.
— Карпе! — тихо
почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, кого ти будеш сватать?
— Ат! Одчепись од
мене, — тихо промовив Карпо.
— Сватай Олену
Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки,
мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як
іде, то під нею аж земля стугонить.
— Гарна... мордою
хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия хоч обіддя гни.
— Ну, то сватай
Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко
маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З
маленького личка хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха,
неначе вода в криниці.
Старий Кайдаш аж
набік сплюнув, а Карпо промовив:
— Вже й знайшов
красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама,
як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.
— Але ж ти й
вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся.
— Чи ти здурів?
Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні собаки брешуть, а на виду у неї
неначе чорт сім кіп гороху змолотив.
— Ну, то бери
Ганну.
— Авжеж! Оце взяв
би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...
— Коли я буду
вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як квіточка, червону, як калина в лузі,
а тиху, як тихе літо, — сказав веселий Лаврін.

— Мені аби була
робоча та проворна та щоб була трохи куслива, як мухи в Спасівку, — сказав
Карпо.
— То бери Мотрю,
Довбишеву старшу дочку. Мотря і гарна, і трохи бриклива, і в неї й серце з
перцем, — сказав Лаврін.

Лаврінові слова
запали Карпові в душу. Мотря не виходила в його з думки, неначе стояла тут на
току недалечко од його, під зеленою яблунею, і дивилась на його своїми темними
маленькими, як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум'янцем на
всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними губами. Карпо
задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того місця під яблунею, де він
ніби вглядів свою гарячу мрію в червоних кісниках на голові, в червоному
намисті з дукачем.
— Карпе! Чого це
ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові ворота? — спитав Лаврін.
Карпо ніби не чув
його слів та все дивився суворими очима на зелене гілля. Хотів він прогнать
з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його.