хочу сюди!
 

Екатерина

43 роки, близнюки, познайомиться з хлопцем у віці 37-45 років

Замітки з міткою «дорожні замітки»

О Хургада, Хургада…


I. ПОПАДОС

         Ну ось ми й «попали»…

         Замість легкого морського бризу – цунамі бориспільського крижаного «кандьорика»; замість лазурового сигальського басейну – зламаний чартерний літачок української авіалінії; легесеньких прибережних шезлонгів – вельми тугенькі холодні дзиґлики ; привабливого он-інклюзиву – гливкі булки з холодною водою з місцевого туалету в паперових склянках… Замість привітних, манливих арабських самців – черевасті, червонопикі мачо місцевого розливу; обіцяного мангового раю – розчавлений банановий фреш у ручній поклажі.

         Не кричали над морем чайки: «Кугу-кугу…» лише чутно: «Чокнємся – і випєм!” Наче, й в Україні, а  чужинською  смердить.

         Ми лежимо з Яненям,  мов безхатьки, на стільцях аеропорту «Бориспіль», уперто марячи єгипетськими пальмами, екзотичними квітами;  думками занурюємося в прозорі води Червоного моря, що кишить чудернацькими рибами, різнокольоровими медузами, химерними їжаками…

         - Мам, я в туалет,  – обірвала мої мрії Яночка.

         І я подивилася на себе зі сторони: брудна, не мита з учора, схожа на  представницю кочового циганського племені….

         У залі стояла тиша. Уже не жартувала зліва самовпевнена ватага дженжеристих юнаків, а тихо куняла, схилившись,  як півники в курятнику,  голівоньками до своїх курочок.  А декілька годин до цього ще так кукурікали, так кукурікали біля самичок, яких везли засмагати на інший континент.

         Виснажені (не спали другу добу), ми тільки блимали червоними від недосипу очицями, а думки розсіювалися й не могли сфокусуватися на табло, що проковтнуло інформацію про омріяний виліт  до Хургади.

         Раптом Яна голосно загиготіла:   

         - Мам,  знаєш, що б тут було, якби з нами летіла Ярославка? Страшно й уявити: спочатку б здійняла галас, почала б погрожувати працівникам авіалінії, потім стала б  вимагати  компенсації – за матеріальні й моральні збитки, причому зараз і  тепер!

         - А далі б дістала з нички сирочки «Волошкове поле» або фініки, уперто б гризла «їдлечко» й  авторитетно б заявила, що гіршої за Єгипет країни немає в світі. Та хіба ж то країна? – додала я.

         І ми почали сміятися,  як навіжені. А Яна продовжила:

         - «Навіть тут, у бориспільському аеропорту, краще, ніж біля тієї єгипетської калюжі з акулами та приставучими арабами». Потім би розплакалася б, розсякалася б і уперто догризала двадцять п’ятий еміратський фінік.

         Проте Славочка запланувала собі подорож до Індії, що значно екстремальніше, ніж наш Єгипет. Хоча… після нинішніх поневірянь я уже цього, певно,  не скажу.

         Наш татусь, за сумісництвом мій колишній,  кинув підбадьорливу sms-ку, у якій писав: це нам покарання за те, що не попрощалися з «папочкою».  А хіба прощався він з нами, коли прийняв рішення втретє розлучитися зі своїм холостяцьким життям? Ох,  ці інфантильні чоловіки за п’ятдесят…

         Уже й день у колодки ввібрався, а ми все чекали благополучної розв’язки. Мимоволі подумалося:  голі, босі й ніж за халявою…  Я пригадала гайдамак. Були ж колись козаки! Жаль, що у ручній поклажі заборонено мати холодну зброю… Ми би тут шаблі з піхов дістали та й показали всім, почому фунт лиха!  А хто винен у всьому? «Москаляки», як сказав би пан Ляшко. До речі, щодо «москаляк». Влучно  визначила різницю моя студентка: «Є москалі, а є росіяни». І  то правда.

           Про вовка промовка… Якраз навпроти нас сидить подружжя з Москви. Путін заборонив своїм громадянам літати до Єгипту, тому вони вирішили потягом добратися до Києва, а звідси – до Хургади.  Жінка  жваво розповідає комусь по телефону про затримку рейсу й хвалиться, що тричі засвітилася на українському ТБ. Щасливиця: відчула себе зіркою в іншій країні!

         Ми з Яною підчистили всі лоточки з домашніми запасами: прощавай, домашня курочко, твердий сир,  глазуровані  сирочки…  Чи ж дійде черга до потовчених бананів, з яких моя голова зробила фреш, бо я підкладала під неї сумку з їжею?  Хтозна… Але знаю напевне, чому не люблять митників:  ще вночі вони відібрали в мене пляшечку з рештками води, а я ж просила їх лишити хоч краплю…  Як хочеться пити… Варвари…

         «Терпи, терпи, терпець тебе шліфує», « Терпіння й труд усе перетруть», «Господь терпів і нам велів», «Терплячий кращий від хороброго» - ці вислови роїлися в моїй голові й буравили в ній глибоку скважину терпіння.

         «Курли, курли, курли…», - ячіли лелеки в омріяній Африці.

         «От і добре, ми вже в Єгипті», -  думалося мені.

         - Мужики, харе храпєть!» - грубий голос обірвав мої невинні сновидіння.

         «І знову оті кляті москалі», - пробурмотіла я крізь сон.

         - Та тіше, ето жєнщина, - зашикала на чоловіка дружина.

         Взагалі-то я сплю тихенько, мов янгол. Але в складних ситуаціях, коли  ніс закладений від кондиціонера, я можу й дати хропака.  Розбудили  таки друзі…  Що ж,  піти глянути до табло, чи не полагодили наш літачок. І о, щастя, на табло, замість 6.00,  стояв час реального відправлення – 20.30! Була двадцята, тож, сподіваюся, ще потрапимо  на відпочинок, Слава Ісусу!

                 (далі буде)

Моя подорож в Емірати (ч.8)

08.10. 2014. О ХАННА! МИЛИЙ  ХАННА!

            Увечері ми вже втрьох валялися під пальмами в шезлонгах, коли Ярославці зателефонував її арабський друг Ханна, півдесятка років безнадійно закоханий у мою доню.

            Він підійшов несподівано – середнього зросту, міцної статури, з бородою та вусами,  які, мабуть, відростив для солідності перед зустрічі з нами. Спочатку тримався статечно, як і належить за правилами етикету, потім розслабився і почав усміхатися, щиро й відкрито, як людина, що не ховає каменя за пазухою. Здавалося, ми знайомі багато років,  настільки невимушеною була наша розмова. І то нічого, що я нібельмеса не розуміла, але моя душа почувалася у товаристві цього молодого чоловіка навіть дуже комфортно.

            Як справжній джентльмен, Ханна запросив нас повечеряти до найближчого ресторану. Ми присіли на відкритій терасі, а нам принесли електронне меню. Оскільки, як ви уже зрозуміли, ми дівчатка нахабні й відкриті, то замовляти не соромилися. Аж раптом я згадала про тренажерку і збагнула, що її  сьогодні не буде. Тому скромно замовила лише мікс із червоної рибки під різними соусами та незмінний апельсиновий фреш.

            Красива тайка, що нас обслуговувала (і де тут таких красунь знаходять?) час від часу запитувала, чи сподобалися страви, чи смачно нам, чи ми вдоволені. «Вері, вері гут!» - дружно кивали ми. Тоді вона запропонувала поперчити нам їжу з великої дерев’яної труби-перечниці. «Так! Так!» - сказали ми з Яною. Нам було цікаво побачити такий цікавий предмет в дії.

            Насамкінець ми отримали «комплімент» від закладу – смачні шоколадні цукерочки з морозивом усередині. Чотири з них скряцала Яночка, нам з Ярославкою дісталося по одній, а бідний Ханна отримав облизня. Але він не розгубився, і коли дівчина принесла рахунок, Ханна сказав, що мем (це мені) дуже сподобався «комплімент». Розчулена тайка принесла іще декілька цукерок. Тепер уже я волала: «Ханні, Ханні залиште!», знаючи з Ярославчиних слів, що її друг полюбляє солоденьке.

            Після того, як ми натоптали чималенькі шлуночки, Ханна відвіз нас до Перської затоки помилуватися нічними краєвидами. Поки молодь фотографувалася, я переглядала в авто захопливе відео про спільну поїздку Ханни та Ярослави в пустелю. І яка ж та Ярослава вередлива! Чомусь не захотіла ночувати в пустелі з групою, бо їй там, бачте, «воняло рибою», і бідолашний Ханна повіз її назад у місто. Дорогою вони заблукали, авто заглохло в піску. І чоловік півночі лопатою вигрібав пісок з-під колес машини, а це мале знімало його на відео. Додому вони все ж не потрапили, а повернулися туди, де «смерділо рибою». І до півдня спали, а  їхні друзі варили уху. Отаку санту-барбару я й переглядала, поки діти гуляли біля води.

            Близько другої ми вповзли до номеру, крім Яни, яка поїхала дивитися нічний Абу-Дабі та знайомитися з локалами.

            - Дочечко, Ханні можна довірити нашу Яну? – запитала я Ярку.

            -  Якби у мене була власна дитина, то я  її довірила б тільки Ханні, - відповіла та.

            -  Добре, їдь, - винесла я вердикт.

            Яна заявилася під ранок і впала спати. Але  цього я вже не чула, бо поринула в сон, як муха в солодкий мед!

(Продовження. далі буде).

07.10. 2014. НА ОСТРІВ!


            Сьогодні ми покидаємо Дубаї, і, за планом Ярославки, відвідаємо острів Яс, де й залишимося до кінця подорожі. На нас там чекають зелененькі, а не запилені пальми, басейн і Ханна – єгиптянин, друг доні. Я вже четвертий день говорю дівчаткам, що тільки-но побачу Ханну, то обійму його, як рідного сина.  У такому великому бажанні є  доля меркантильності – дуже вже мені набридло ловити таксі, а в нашого Ханни чудове авто.

            Оскільки доня побивалася, що не змогла за такий короткий термін показати якомога більше дубайських принад, то вирішила сумістити приємне з корисним – замовила для нас із Яною оглядову екскурсію «Джумейра».  З вікна таксі ми бачили море зелені (те, чого мені так не вистачало), вілли для богеми з пташечками, квіточками, пальмочками та іншою екзотичною красою. Особливо вразила резиденція одного з місцевих шейхів.

            Авто заїхало в підземний перехід – повіяв вітерець. Ярослава пояснила, що зараз ми знаходимося під водою – і спрацював природний інстинкт: мене почало нудити. Найбільше я боялася за водія-пакистанця ( міліція ж не винна, що коні здохли…).

            Нарешті, ми вибралися із підземелля. І Яночка захотіла сфоткатися, адже тут було справді чудово! Дитина робила чергове селфі, лічильник байдуже рахував дирхами, У моїй голівоньці грали марші та фуги. Водій звично дивився на воду. А Ярослава терпляче спостерігала за всіма нами.

            Доїхати до готелю на цім таксі не вдалося. Діти мене пожаліли й випустили на волю. Але тридцятип’ятиградусна спека не приносила поліпшення, і доні вирішили мене тимчасово транспортувати туди, де є кондиціонер,  – на станцію метро. Я й там надулася, як та жаба-ропуня, і то плакала, то сміялася, життя втратило свої барви, стало нелюбим, немилим і пісним, а я жалілася, що тут, у цій Арабії, немає навіть зірок. Слабкий аргумент, однак, адже Яна одну все ж бачила.

            - Мамусю, а почитай нам свої дорожні нотатки! – раптом почула голос старшої.

            - І справді, мам, що ти там накрапала? - це вже Яна.

            Знайшли-таки моє слабке місце. Мене ж хлібом не годуй – дай вдячного слухача. І я купилася. Знову розплакалася, потім розсміялася. Потім реготали вже всі ми. І мене врешті попустило. Під кінець я вже іржала, як старий німецький трофейний кінь.

            Автобусом добиратися не ризикнули – тож знову вмостилися в таксі на заднє сидіння. Я по черзі лежала то на м’якесенькім Яненяті, то на субтильній Славці. Голівонька мені вже не належала, а капелюх покоївся десь у ногах під сидінням. Доні принишкли, як пташенята перед грозою. Дякуючи Богові, грози не сталося, і ми, нарешті, під’їхали до готелю «Park in».   

            О, диво! Нарешті я побачила свою давню мрію – білосніжний готель серед зелених пальм! Це повернуло мене до життя, і я почала думати, що воно мятежне,  непередбачуване й таке принадне!

( Продовження. Далі буде)

Моя подорож в Емірати (ч.3)

05.10.2014. ВЕЖА БУРДЖ-ХАЛІФА

            Як для пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно а як для богеми, то  в самий раз. Ледь устигли до шапковбирання  - поснідати в ресторані.

            Ярославка, яка відсипалася у себе на квартирі, заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува,  не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа. Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову піймали таксі й помчали до пам’ятки, якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву! Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну Леді, а в Дубаї хмародер будували шість років.

            Щоб потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий мол – Торгівельно-розважальний центр «Дубаї»  (сотні магазинів, магазинчиків, відділів, кафе, ресторанів – і усе це в золоті, сріблі, стразах, килимах,  блискітках!). Від сяєва миготіло в очах, а переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей, кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян, англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло, посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, - не нервувало!  За два дні перебування в ОАЕ я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала  стосунки, жодної нетверезої, закумареної, з цигаркою в зубах  людини.  Не траплялися й безхатьки. Може,  не там ходила?

            І ось ми біля вежі. Один із 57 ліфтів за  декілька секунд домчав нас на  N-ний  із 162 поверхів. З переляку ми навіть не збагнули, на якому із них знаходимося. З оглядового майданчика ми разом з усіма  фотографували краєвиди Дубаї. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту.  Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо так,  – йому ледь більше 20 років. Але темпи  розвитку можна зрівняти хіба що з Шанхаєм. Акселерат, одним словом.

05.10.2014. МІСТО КОНТРАСТІВ

            Дубаї – місто контрастів.

            Як на мене, місцеві араби– лукули –  занадто показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи, напевно,  про вічне. Чоловіки тут  одягнені в довгі, до п’ят,   дішдаші – білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними  хустками, закріпленими  жгутами,  – гутрами. Жінки - у чорні довгі сукні – абаї. Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні – гандури, вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижа чи Мілану. На головах у жінок - хустки чи шарфи  чорного кольору. Крім цього, обличчя арабки прикривають тонкою чорною вуаллю чи ж паранджею, тому ми бачили  лише їхні очі, уміло підведені тушшю. А також кисті рук, ретельно розмальовані коричневою хною в дорогих салонах. Ще можна побачити дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе інше – за сімома печатями для оточуючих. Воно – для законного чоловіка!

            Від лукулів, як жінок, так і чоловіків,  завжди приємно пахне,  іноді навіть занадто, адже усім нам відомі стійкі  східні парфуми.

          «Місцевих» заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж потрапити до відділку.  Але  туристи  не зважають на заборону  й  тихцем  все ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.

       Офіційно араби можуть мати стількох дружин, скількох зможуть безбідно утримувати. У тому ж торгівельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло, тримаючись, як у молодості, за руки, а  чоловік  ніс жіночу лаковану сумочку. Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб і дві його дружини, яких він «вигулював» одним махом. Неважко здогадатися, кому з  них чоловік надавав перевагу - молодшій і, певно, улюбленій. Уявляю стан  іншої: бути другою скрипкою в сімейному оркестрі ,  звісно, образливо…

            У готелі я бачила мусульманку,  яка гордо ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служанка, несучи на руках немовля «гаспажі» - ну чим не кріпосне право,  скажіть?

            Зграйками, а то й цілими зграями тут ходять індуси й філіппінці – нижча каста, найчастіше – обслуговуючий персонал. Вони змушені їхати  в Емірати й тяжко працювати, щоб утримувати  свої сім’ї. Є квартали для небагатих,  де  мешкають саме філіппінці чи іранці. Спілкуючись із таксистами, ми дізналися, що вони працюють без вихідних  12-14 годин на добу, щоб заробити два  місяці відпустки й навідати рідних. Один індус просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, водій ледь не заплакав від зворушення.

            Ці ж самі індуси та філіппінці  можуть бути й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили поплавати) оточили дівчат з усіх сторін. Довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі словами «сорі» почали  нехотя розсмоктуватися. Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже  вони  звабливі для таких стурбованих самців.

            У Дубаях дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль ліванського шейха №1 із щирого золота, дорогі жіночі авто кольору «пінкі» та  у стразах Сваровські; оця любов до блиску виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, у будинках, готелях, які палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто, то не здраво, як кажуть поляки.

06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»

            Знаю, що коли ми приїдемо, моя мама, дитя війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там, доцю,  їли?»

            Традиційно арабських страв тут не подають, адже  публіка в Дубаї різношерста, та  вибір їжі надзвичайно великий. Так у ресторані готелю чого тільки не було: і  нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком холодним/, із молоком теплим), соків-фреш і просто соків -  «чай, кава, потанцюємо», одним словом. Не було тільки свинини – мусульманська ж країна. Любителі м’яса могли вдовольнитися  в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір подавалися   і бобові, і вівсянка, і картопелька. От гречки не бачила. Вона в арабів вважається дієтичним, ледь не аптечним продуктом. Ходиш великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш за столик – і їси на здоров’я!

            Зразу вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки! Наш брат українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить із шведського столу, то яблучко смикне, то круасан  скубне. І все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми просимо запакувати їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко! Мимоволі пригадуються слова із казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки наша душенька бажала!

(Далі буде)

Моя подорож в Емірати (ч.2)


04. 10. 2014. ЗОЛОТО, ЗОЛОТО, ЗОЛОТО

            Це золото уже миготіло в очах. Справа в тому, що доні вирішили подарувати мені золотий ланцюжок - на пам’ять. Нам не поталанило з транспортом, бо цього дня Дубаї відмічали якесь місцеве свято, тож таксі піймати було нереально,  а громадським транспортом тут не їздять (окрім метро, звісно). За весь час я один раз побачила автобус, але  зупинку він благополучно минув. З великими труднощами ми все ж дібралися до величезного базару золотих речей. Не знаю, що було написано на наших українських обличчях, але нас точно за своїх не приймали і ламаною російською пропонували хутро і  золото, золото, золото… Скільки золота, як тут, я не бачила ніде. Від нього вже нудило. І якби не моя природна впертість, а також здатність будь-яку роботу доводити до логічного кінця, я б уже давно відмовилася від таких виснажливих поневірянь. Нарешті ми побачили те, що не тільки мені сподобалося, а, як не дивно, усім нам трьом. Ми рідко бували одностайними, а тут  втома таки далася взнаки!

О, як ми затято торгувалися! На це було варто подивитися!

            - Мамо, у тебе мудра доня! – констатувала Яна після тривалих перемовин старшої з трьома продавцями.

            - А то! – хмикнула я. -  Чия ж  школа! Жаль, що я в англійській – як свиня в апельсинах – нічогісінько не петраю! А то б ми їм такий бінарний квас-джаз показали!

            Як ви вже зрозуміли, ланцюжок ми придбали. На радощах ми вирішили це зафіксувати - форткалися то з неграми на газоні, то я, Яна і ланцюжок; далі -   я, Яна, Ярослава і ланцюжок; просто я і ланцюжок… Аж стомилися.

            Іще  встигли скупатися в  Перській затоці, повернутися назад, відвідати з десяток магазинчиків, повечеряти в маленькому затишному ресторанчику…

            Наш перший день перебування в АОЕ був таким насиченим, що спати полягали відразу. Та заснути я ще довгенько не могла. Я лежала й думала: скільки ж за сьогодні мої бідні українські ніженьки подолали арабських кілометрів? Не знаю, але дуже вже вони стомилися. Також міркувала,  чому в Еміратах так мало гладких людей. І дійшла висновку, що  вони багато п’ють  води й  долають десятки кілометрів на день. От у кого треба повчитися здоровому способу життя! Крім того, жителі міста щоденно вживають морепродукти, гриби, салати й свіжовичавлені соки… Смакота, скажу я вам, оті соки-фреш… Хочеш – тобі полуничний із бананом та м’ятою, хочеш – малиновий чи полуничний... Будь-які твої фантазії чи забаганки за твої гроші! І скрізь: «Будь ласка, мадам!»,  «Чи вам сподобалося?», «Чи мем вдоволені?» О, який бальзам, який фіміам для не попсованої українським  сервісом душі!

            Тут, в Дубаї,  ми з Яненям відчули себе богемою, що вдень спить, а вночі шукає собі пригод… ну,  знаєте, на що… Ви запитаєте, певно: «А що, було  й таке?» Було, хіба ж із моїми дівчатами не потрапиш у   яку-небудь халепу?

 

04.10.2014. БОГЕМА

            Оскільки не спалося усім нам, то більшістю  голосів було ухвалено  рішення піти до крутезного житлового району «Марина» - скупатися, «щоб путівка не згоріла».  Купатися поночі в Україні? Легко, бо це вдома.  В Еміратах же  заходити в воду після заходу сонця заборонено після того, як «божевільні індуси та філіппінці» почали частенько тонути, не вміючи добре плавати. Оскільки у нас в сім’ї демократія, то мені прийшлося мовчки погодитися. Штраф би все одно платила Ярославка… А в поліцейському відділку ми ще не були.

            Одну частину дороги ми здолали в таксі,  а другу довго теліпалися пішки. Я уже почала сумніватися,  у правильності обраного курсу, бубніла під носа, що під старість діти мене уграють раніше, ніж треба,  і пропаду я в чужій країні ні за цапову душу, що ніякою «Мариною» тут і не пахне, а добряче смердить якимось курятником. Доні тільки підсміювалися з того, що «пані мамі і Дубаї пахнуть курятником». Аж ось, нарешті,  показалася вода, і ми помчали до затоки. Як на березі, так і в самій воді й справді не було жодної душі, тому це мене добряче збентежило. Ще більше насторожило, коли з-за рогу випірнув  молодий філіппінець із рюкзачком на спині. До цього він ішов за нами, тримаючи відстань, але,  мені здалося, я чула його дихання. Потім він зник із поля зору. І ось знову прямував до нас уже із зграйкою таких же невеличких представників своєї раси. Молодики щось жваво обговорювали, озиралися вусебіч і час від часу кидали на нас недвозначні погляди. Мені стало моторошно, Яні також. Ярославка ще бадьорилася,  але  тут спрацювала та ж  демократія, тому ми дали ходу й подолали назад шлях значно швидше, ніж  до цього.

            Богема пару випустила, як і адреналін теж, тому залишок цієї ночі уже спала як убита.

(далі буде)

Моя подорож в Емірати (ч.1)

03.10. 2014 «ПАСПОРТ В ЗУБИ – І В ДУБАЇ!»

            Завтра у мене ювілей – півстоліття. У цьому є як  свої недоліки, так  і переваги.  Мінус – це старість, що дихає в спину. Плюс -  старша доня вирішила мамі зробити царський подарунок – поїздку в Емірати на цілий тиждень! І це класно, бо мій закордонний  паспорт-незайманець давно уже бажає пригод і незабутніх вражень. А враховуючи те, що зі мною поїде ще й молодша донька, я уже почуваюся щасливою: і обох донечок побачу, і днюшку відсвяткую!

            У турагенції  я мучила оператора, як дібратися до терміналу «Д», до яких віконечок підходити за квитком, щиро дивувалася, що ніяких кас, як на залізничному вокзалі,  в аеропорту немає, запитувала, як обміняти мій «віртуальний» квиток на реальний посадочний талон і т.п. Вона ж терпляче пояснювала всілякі нюанси для «чайників» а насамкінець резюмувала: «А далі паспорт в зуби – і  в Дубаї!»

            І ось ми з Яною летимо із Борисполя до Дубаї вже третю годину. Слід сказати, що ні я, ні Яна літаком ніколи не подорожували. Останні мої спогади лишилися в далекому дитинстві, коли на «кукурузнику» бабусенька ризикнула доправити мене з Херсона в  Скадовськ - на море. Як мені тоді було зле і скільки їжі я «перевела», писати не буду…  З тих пір слово «літак» у мене супроводжується  вельми неприємними  асоціаціями. Як не дивно, але у салоні  я почуваюся нічогенько: ще жива й доволі вгодована. Хоча з такої нагоди й скинула декілька  кілограмів. Чого не скажеш про мою полтавську дитину:  її штормить конкретно.  Особливо, коли Яна позирає  в ілюмінатор (за звичкою, вона вклендалася «біля віконця»). Уперше і я глянула в ілюмінатор. Нічне небо вразило: внизу – золоті злитки спочатку турецьких, а потім еміратських міст, трохи вище – легке марево синявих  хмар, а над усім цим… - то вже не штучне, а справжнє -   Боже  - золото  мерехтливих зірок.

            Опівночі моя знесилена польотом доня прошепотіла: «З Днем народження, мамо!»  О, а я уже й забула, що  іменинниця! «Дякую, улюбленець!» - сказала я і цьомкнула мою дорослу дитину в пухкеньку щічку. Романтика – День народження в літаку! Швидше б уже на землю, чомусь почуваюся   там більш звично.

04. 10. 2014. СІМ’Я    ВОЗЗ’ЄДНАЛАСЯ!

            Усе погане, як і хороше, колись закінчується. Не минуло й шести годин, а ми вже на іншому континенті! У Дубаї нас зустрічала старша доня – малесенька й субтильна порівняно із своєю українською ріднею. «Арабська дитина» щиро нас розцілувала й повезла до готелю. Температура повітря  на початку жовтня неприємно здивувала – плюс 38 о третій! Таксі ми обрали «жіноче» - було цікаво проїхатися із водієм-філіппінкою нічним мегаполісом.

            Двері готелю гостинно розчинилися – нам тут були раді. Хоча й завчені, але люб’язні посмішки, компліменти як «мадам”,  так і «ледіз» (до речі, вони супроводжували нас впродовж усієї подорожі  - в молах, кафе, ресторанах, на найвищій у світі вежі Бурдж-Халіфа…) Симпатичний портьє запропонував нам екзотичні для цих країв фрукти… – великі соковиті зелені яблука!

            Через півгодини нам снилися голі поросята, жовті верблюди, білосніжні шезлонги і чувся звабливий шепіт Перської затоки.

(Далі буде)