Моя подорож в Емірати (ч.3)

            Як для пересічних громадян, прокинулися ми доволі пізно а як для богеми, то  в самий раз. Ледь устигли до шапковбирання  - поснідати в ресторані.

            Ярославка, яка відсипалася у себе на квартирі, заїхала за нами опівдні, щоб ми, бува,  не пропустили екскурсію на вежу Бурдж-Халіфа. Квитки доня придбала заздалегідь, тож ми знову піймали таксі й помчали до пам’ятки, якою араби надзвичайно пишаються: ще б пак, вона майже втричі вища за Ейфелеву! Не знаю, скільки часу знадобилося Ейфелю для того, щоб спорудити свою Залізну Леді, а в Дубаї хмародер будували шість років.

            Щоб потрапити на вежу, нам довелося пройти через довжелезний, багатокілометровий мол – Торгівельно-розважальний центр «Дубаї»  (сотні магазинів, магазинчиків, відділів, кафе, ресторанів – і усе це в золоті, сріблі, стразах, килимах,  блискітках!). Від сяєва миготіло в очах, а переді мною пропливав численний натовп людей різних націй і національностей, кольору шкіри й віросповідань: арабів, індусів, філіппінців, єгиптян, англійців, непальців, китайців, японців, тунісців… І все це кишіло, посміхалось, розмовляло, сміялось, реготало, але, що дивно, - не нервувало!  За два дні перебування в ОАЕ я не помітила жодної дитини, яка б плакала, жодної пари, яка б з’ясовувала  стосунки, жодної нетверезої, закумареної, з цигаркою в зубах  людини.  Не траплялися й безхатьки. Може,  не там ходила?

            І ось ми біля вежі. Один із 57 ліфтів за  декілька секунд домчав нас на  N-ний  із 162 поверхів. З переляку ми навіть не збагнули, на якому із них знаходимося. З оглядового майданчика ми разом з усіма  фотографували краєвиди Дубаї. З майже півкілометрової висоти воно нагадує масштабну карту.  Дубаї – місто доволі молоде, немовля, скажімо так,  – йому ледь більше 20 років. Але темпи  розвитку можна зрівняти хіба що з Шанхаєм. Акселерат, одним словом.

05.10.2014. МІСТО КОНТРАСТІВ

            Дубаї – місто контрастів.

            Як на мене, місцеві араби– лукули –  занадто показні й гонорові. Вони не ходять – пливуть, задерши голови й думаючи, напевно,  про вічне. Чоловіки тут  одягнені в довгі, до п’ят,   дішдаші – білі, чисті-пречисті й ідеально випрасувані сорочки; їхні голови покриті традиційними  хустками, закріпленими  жгутами,  – гутрами. Жінки - у чорні довгі сукні – абаї. Під абаями в них може бути й інший одяг, наприклад, кольорові сукні – гандури, вишиті золотими чи срібними нитками, або ж дорогі моделі з Парижа чи Мілану. На головах у жінок - хустки чи шарфи  чорного кольору. Крім цього, обличчя арабки прикривають тонкою чорною вуаллю чи ж паранджею, тому ми бачили  лише їхні очі, уміло підведені тушшю. А також кисті рук, ретельно розмальовані коричневою хною в дорогих салонах. Ще можна побачити дороге модельне взуття від провідних європейських фірм. Усе інше – за сімома печатями для оточуючих. Воно – для законного чоловіка!

            Від лукулів, як жінок, так і чоловіків,  завжди приємно пахне,  іноді навіть занадто, адже усім нам відомі стійкі  східні парфуми.

          «Місцевих» заборонено фотографувати – за це можна отримати великий штраф чи ж потрапити до відділку.  Але  туристи  не зважають на заборону  й  тихцем  все ж роблять знімки. Зробили їх і ми, звичайно.

       Офіційно араби можуть мати стількох дружин, скількох зможуть безбідно утримувати. У тому ж торгівельному молі ми спостерігали зворушливу картину: подружжя за п’ятдесят неквапом ішло, тримаючись, як у молодості, за руки, а  чоловік  ніс жіночу лаковану сумочку. Поруч прогулювалася ще одна сімейна пара: товстий багатий араб і дві його дружини, яких він «вигулював» одним махом. Неважко здогадатися, кому з  них чоловік надавав перевагу - молодшій і, певно, улюбленій. Уявляю стан  іншої: бути другою скрипкою в сімейному оркестрі ,  звісно, образливо…

            У готелі я бачила мусульманку,  яка гордо ступала попереду, а за нею на відстані дріботіла служанка, несучи на руках немовля «гаспажі» - ну чим не кріпосне право,  скажіть?

            Зграйками, а то й цілими зграями тут ходять індуси й філіппінці – нижча каста, найчастіше – обслуговуючий персонал. Вони змушені їхати  в Емірати й тяжко працювати, щоб утримувати  свої сім’ї. Є квартали для небагатих,  де  мешкають саме філіппінці чи іранці. Спілкуючись із таксистами, ми дізналися, що вони працюють без вихідних  12-14 годин на добу, щоб заробити два  місяці відпустки й навідати рідних. Один індус просив нас помолитися за його вагітну дружину, яка вже півроку лежить в лікарні на збереженні. А коли ми з Яною за неї помолилися, водій ледь не заплакав від зворушення.

            Ці ж самі індуси та філіппінці  можуть бути й небезпечними, особливо якщо їх провокувати. Мої дівчатка ходили уже без мене до затоки. І знову поночі. Коли запливли далеко від берега й, як усі емоційні українці, стали голосно спілкуватися, індуси (цього разу вони теж вирішили поплавати) оточили дівчат з усіх сторін. Довелося Ярославі їх відшивати. Лише погрози зателефонувати за номером 999 трохи вгамували ошалілих юнаків, і вони зі словами «сорі» почали  нехотя розсмоктуватися. Більше своїх донь я не залишала одних: занадто вже  вони  звабливі для таких стурбованих самців.

            У Дубаях дуже багато пишноти. Ми бачили розкішний автомобіль ліванського шейха №1 із щирого золота, дорогі жіночі авто кольору «пінкі» та  у стразах Сваровські; оця любов до блиску виявлялася й у підсвічених уночі пальмах, що були схожі на різдвяні ялинки, у будинках, готелях, які палахкотіли вогнями до самісінького ранку. А що занадто, то не здраво, як кажуть поляки.

06.10.2014. «КІЗОНЬКО МОЯ МИЛА, ЩО ТИ ПИЛА, ЩО ТИ ЇЛА?»

            Знаю, що коли ми приїдемо, моя мама, дитя війни, обов’язково мене запитає: «А що ж ви там, доцю,  їли?»

            Традиційно арабських страв тут не подають, адже  публіка в Дубаї різношерста, та  вибір їжі надзвичайно великий. Так у ресторані готелю чого тільки не було: і  нарізки сирів, овочів, фруктів, і величезний вибір соусів та йогуртів, чаю, кави (без молока, із вершками, із молоком холодним/, із молоком теплим), соків-фреш і просто соків -  «чай, кава, потанцюємо», одним словом. Не було тільки свинини – мусульманська ж країна. Любителі м’яса могли вдовольнитися  в’яленою яловичиною, курячими відбивними чи сардельками. Сподобалися мені й драники, смачнючі такі! На гарнір подавалися   і бобові, і вівсянка, і картопелька. От гречки не бачила. Вона в арабів вважається дієтичним, ледь не аптечним продуктом. Ходиш великою залою з тарілкою – і кладеш на неї все, що тобі заманеться. Тоді сідаєш за столик – і їси на здоров’я!

            Зразу вам скажу: схуднути тут вгодованим українцям не вдасться: порції, що пропонують кафе чи ресторани, завеликі навіть для Яни, яка любить смачненько попоїсти. Та й для мене також. Тож добре, що в готелі ми замовили лише сніданки! Наш брат українець ніде не пропаде – то йогурт до номера прихопить із шведського столу, то яблучко смикне, то круасан  скубне. І все те тягне до себе в номер. А ввечері, харчуючись у ресторанах чи в кафе, ми просимо запакувати їжу, яку вже не подужаємо, із собою. Це вам не економна Європа, де на сніданок вівсянка й варене яєчко! Мимоволі пригадуються слова із казки: «Кізонько моя мила, що ти пила, що ти їла?» Ой, і пили вже ми, і їли, скільки наша душенька бажала!

(Далі буде)