хочу сюди!
 

Елена

51 рік, овен, познайомиться з хлопцем у віці 35-55 років

Замітки з міткою «іронічне оповідання»

Єгипет 2016. IV. Іще один день в Макаді

         Уранці о п’ятій в Макаді благодать: весело цвірінькають горобці, ліниво каркають ворони (і де вони тут узялися?), снують біля води швидкі чи то скорпіони, чи краби, шугають у пляжних туалетах ящірки, схожі на чудернацькі бісерні брошки. Натомлена пекучим африканським сонцем обслуга ще спить. Мило підсапує десь у номері  й бачить солодкі сни Яненя. Тільки ми з Ярославкою вийшли на полювання, адже дні відпочинку дуже швидко пролітають, а нам хочеться лишити світлини на пам’ять.  Тож ми зробили фотки під пальменятами, погризли яблучка-бонус і, катаючись у гамачку, міркували: чим же сьогодні нас пригощатимуть у ресторані, до якого отримали персональні запрошення від старшого менежера готелю.

         Потім енергійно рушили до води, яка була чиста й прозора, як сльоза безнадійно закоханої молодої дівчини. Водицю ще ніхто не скаламутив, і мені  навіть шкода  було в неї заходити. Прогулянкові катери сумирно куняли неподалік, мов білі  королівські альбатроси. А на пляжі раділи життю лише сонце,  ранкове  щадне сонце, Ярославка та я!

Простору
простору
простору
і щоб ніяких травм

і чогось такого простого

як проростання трав, - мимоволі згадалось Лінине.  

         Улюблене моє море! Коли Господь Бог накаже  збиратися в краї потойбічні, я попрошу Його виконати моє останнє бажання на цій Землі: побачитися зі своїми донями і з ним – морем. Та що це я таке мінорне? Адже зараз  ми на морі!

         Удень мої дівулиська зовсім мене замучили в Аквапарку. Каталися з гірок самі, як малі діти, і мене за собою водили, наче  кізку на мотузочку.  Правда, чого там, я й сама радо вихвицювала копитцями-бувальцями…   У дитинстві Яна цілувала мене примовляючи: «Ой, падаю, нацьомалась!»  Так от і я тепер уже так душу відвела на тих гірках! Спочатку мчала на блакитній з Яною, потім на білій зі Славою. Оскільки жіночка я чималенька, то застрягла на одному з поворотів  гірки, але потім собі ногами допомогла, та ще й доня підштовхнула – і помчали з нею униз, мов вітер, на шаленій швидкості!  Так  з донечками гицали, що незчулися, як нас розшукав красень медбрат-араб з мигдалево-карими очима. Ми щиро здивувалися, адже були живі, здорові й напрочуд вдоволені. Але він пояснив, що з нами хоче поспілкуватися місцевий лікар з приводу медичного страхування. До закриття Аквапарку лишалася година, й ніхто з нашої сімейки не хотів повертатися до іншого корпусу. Здогадайтеся, кого обрали жертвою? Звичайно ж, стару матір, яка  сумно почалапала до медпункту.

         Днями дівчатка-медсестри слізно просили звертатися до них, якщо є опіки (а в кого ж їх немає на 45-градусній спеці?), нежить та всілякі дрібні негаразди, бо туристів мало, а їм потрібні клієнти. То ми й подали заявку.

         Ліків я не отримала, бо з «ВУСО» готель не співпрацює, а місцеві медики вручили мені презент – спрей від опіків. Просто так. А ще запропонували за низькою ціною придбати у них будь-які ліки. «Аферисти», - бурчала я, поспішаючи до своїх дівулиськ. І не помітила, як здобула травму: порізалася об гострий пластмасовий лежачок. Прибіг хлопчик-араб, оборобив мені ніженьку, подмухав на копитце й запитав: «Кізонько моя мила, чи все в тебе добре?» - «Ще й як!» - гиготіли дівчиська. Допоки вони тішилися, я  надолужила згаяне: встигла промчати ще на двох гірках.

         Рівно о сімнадцятій нас культурно кишнули з Аквапарку, й ми порисили на пляж,  бо з 18.30  купатися в морі суворо заборонено.  І це правильно, адже з настанням сумерків усілякі чисті й нечисті морські істоти  підпливають до берега: і ядовиті їжаки, і краби, і  безліч ядовитих створінь.  Хтозна, може здуру і якусь чамренну акулу-каракулу занесе до берега, як у тому Шармі, де такій, як я, бідоласі-пенсіонерці з Москви чудовисько відгризло кінцівки.  А виною  тому наші ж туристи, які підгодовують «рибок» із  прогулянкових катерів, а потім і самі потерпають від хижаків.

         Трішки поніжившись на березі, йдемо здавати пляжні рушники й,  минаючи «наш»  ресторан, чуємо:

         - Прівєт! Как дєла?

         Це, білозубо  посміхаючись, звертається до нас офіціант, що вибачався за погане обслуговування.

         Ми трішки не в формі, адже, стомлені й підсмажені,  ледь пересуваємо свої клешники, мов печені раки.

         - У нас добре, а у вас? – у відповідь Янця.

         - І у нас добре! Відішь, новіє скатерті стєлєм? Вас ждем? Ві прідьотє?

         - Прийдемо! – обіцяю я.

         - Готуйтеся! – з погордою додає йому Ярка, що вже обганяє нас. Нижню губу відкопилила, мов у дитинстві, а верхньою дістає вибіленого червневою спекою арабського неба. От хто не згорів! Загартовану еміратським сонцем,  Славку не обдуриш: у блакитному топі й білій кофтині з рукавами та капюшоном, вона  мчить   на вечерю.  Тільки мелькає червоний блайзер "Calvin Klein" на її голівонці поверх білого каптура. Зараз вона схожа на місцевих локалів, яких ми бачили в Дубайях на кожному кроці. Ось самодостатнє  моє дитя порівнялося з нашим офіціантом. Підійшло до нього, він їй щось говорить, говорить, але не перестає займатися своєю справою - допомагає стелити білі з блакитною мережкою скатертини.  «Святкові, - відзначаю я, - а вчора були буденні, в червону  клітинку. Ти бачиш, який хвацький…» І стало якось тепліше на душі. Це так добре, коли людина по-справжньому залюблена в те, що робить, навіть коли просто застеляє столи!
         - Що він тобі сказав? – допитуюсь, коли Яра стишила ходу, щоб нас зачекати.
         - Та запитував, чи буду сьогодні на вечері.
         - А ти?          - Відповіла ствердно. Жарко, мам, - відмазується Славка.
         До сих пір лишилося загадкою, хто ж то до нас у номер учора заніс фруктовий  комплімент. Певно, отой офіціант, який  уперто задивляється на нашу Ярку.            

У пошуках позитиву III

III.       Зимовий день – як заячий скік. Наче нещодавно засвітився – і ось уже  згас. Аліска поверталася додому з ліхтариком, бо другий тиждень поспіль вимикають світло, коли їм заманеться. Пихтіла, як їжак, на сьомий поверх і думала, що несе на собі зайвих три-чотири кілограми лахміття… Вдома поскидала з себе капустяне листя,  заварила в гейзері духмяної кави,  плюхнулася на диван і стала думати про вічне. Мабуть, усе пізнається в порівнянні, бо як тоді пояснити такий феномен: коли сидиш вдома, то хочеться десь зірватися в пошуках мандрів. А поносить тебе вулицями, принесе додому – і о, щастя,  тебе попустить.

            Нарешті ввімкнули світло – і Аліса порисила до свого одноокого вірного друга – комп’ютера. Саме  звідси  вона дізнавалася останні новини в житті її доньок. Зазирни на стіну ВКонтакті чи в Однокласниках – і вся інформація: де були, що робили, коли заходили на сторінку. Що ж, живі-здорові, не дзвонять, значить, усе гаразд.

            Її думки перервав дзвінок молодшої. О, певно, щось сталося. І правда. Доня розповідала,  що ледь дібралася зі Львова в Полтаву – забула вдома паспорт.

            - Буде наука, - зауважила Аліса. – Паспорт – твоя візитівка. Я вже два роки, як з паспортом скрізь ходжу. Старість, напевно.

            - Яка там, мам, старість! – доня їй у відповідь.

            - Ну, не кажи, не кажи, - бурчала Аліса. – Ось я сьогодні вийшла надвір за позитивом, шукала-шукала, та й піймала облизня. А раніше? Мій сміх  весь район чув!

              - Мам, зять тобі привіт передає!

            - А я йому передам тоді, коли він на роботу влаштується! –припечатала Аліска. – Навіть повітряні поцілунки буду слати! Щодня! – додала вона.

                  - Так він уже сьогодні й вийшов! Перший день!

            -  Не може бути! П’ять років цього чекаю! Збулися таки мої молитви! Не тільки ж бомжам сьогодні радість, та Ольці, яку пожалів собака.

             День таки вдався! – засинаючи, бурмотіла вдоволена Аліска. – Пошуки позитиву увінчалися успіхом.

 

У пошуках позитиву II

II.  До аптеки знову влетів ненаситний чоловік. Вона подумала, що , певно, йому не сподобалися презервативи. Чи не підвели, бува, ультратонкі? «Сваритися буде, а це надовго», - приречено подумала вона. Народ знову притих. Як не дивно, він знову попросив упаковку. «Значить, пішли на душу», - пораділа черга за людину й полегшено зітхнула. Але Аліска уже цього не бачила, бо їй набридло чекати. «Аптек у Черкасах – як собак нерізаних, - філософськи  видала вона. – Це вам не Емірати!»  І вирушила далі у пошуках життєвих гараздів.

      Надворі надсадно каркали ворони. «А що їм, чорним?..» - пригадалося Лінине. На одній із лавочок примостилося двійко  синявих безхатьків. Час від часу вони квапливо позирали наліво. Нарешті з-за рогу будинку випірнув третій – із пляшунею оковитої. Очиці у бездомних засвітилися щастям, з них так і визирали грайливі бісики – по парі на кожного. «От і люди  знайшли свій позитив», - констатувала Аліска.

      Задзвонив сотовий. Подруга Оля скаржилася на свого френда:

- Уявляєш, не дзвонить зі своєї клятої Італії! Певно, алкаш нещасний, знайшов собі іншу жертву!

- Забий! – втішила Аліска.

- Та як же тут заб’єш, коли воно, падлюка, ночами сниться!

- Та ну! – підтримувала розмову Аліса.

      - Ось і сьогодні наснилося, наче я вигулюю його собаку, породистого такого ( у нього навіть кота поганого ніколи не водилося!), а воно, зараза, дзвонить мені! Я його мокрим рядном:

      - Ти де?!!

              - На морі!

            - Як на морі? Ти, значить, там на пісочку кістки свої смажиш, а мені собаку твого вигулюй!

А воно взяло і трубку кинуло!

- От гад! – це Аліска їй.

- І так мені досадно стало, що я аж заплакала. Так ти думаєш, хто мене втішав уві сні?

- А хто?

- Та собака ж! «Не плач, каже, - він тебе не вартий!» І гладить так мене по голові, гладить…

Сміхотлива від природи Аліска не втрималась і як зарегоче, так щиро, від душі, аж бомжі підозріливо  на неї покосили.

      - Прямо так і сказав собака?

-  Прямо так і сказав!

- І гладив лапою по голові?

- Та ж лапою, напевно… - розчулено замуркотіла Олька.

 

У пошуках позитиву I

I.         День благословився на світ морозним зимовим ранком. Аліска, як та капустина,  неквапом вивалилася зі свого під’їзду і почвалала в пошуках хоч якого-небудь позитиву. Люди цього недільного дня, на щастя,  не плутались під ногами, бо сильна половина мирно товкла продавлені дивани, слабка вовтузилася на кухні, варячи своїм домочадцям супи й  борщі та смажачи котлети із субпродуктів. Натомлені нічними «стрілялками» та «бродилками», їхні  інтернетні чада ще догравали вві сні останні раунди, долали «ступені» та втрачали «життя».

            В Аліси все було не так, як у людей, про що не раз говорила їй нині покійна бабця. Запитайте-но у будь-кого, чи любить він зиму. І більшість відповість схвально, наводячи безперечні плюси: білосніжний одяг землі, свіже повітря, ковзани й снігові баби, новорічні свята, довгі канікули у дітей насамкінець! Аліска ж терпіти не могла нудні процедури одягання, слизькі дороги, червоно-сизі носи перехожих, вороняче каркання біля смітників - чорно-білий зимовий негатив…

            Узимку люди нагадували Алісі продукти із супермаркету. «Он та жіночка в модних дутих чоботях та в незграбному пуховику так схожа на сосиску, - думала зараз наша героїня. – А її чоловік – на перезрілий круглий гарбуз». Тут Аліскині роздуми перервалися: її  ледь не збили з ніг два сухорляві опеньки-підлітки, які мчали у пошуках геморою на дупи своїх батьків. «Засранці», - буркнула про себе вона. Двометрові підлітки натхненно репетували на всю вулицю, при цьому встигали лузати насіння, залишаючи після себе лушпиння, цвіркати через губу,  смачно при цьому спльовуючи на землю; за лічені хвилини вони зуміли облаяти бабцю, яка мала необережність зробити їм зауваження, підгилити дворового облізлого кота та ледь не потрапити під колеса авто. Нарешті молоде покоління пірнуло в генделик під назвою «Грузинська кухня», і Аліска полегшено зітхнула: «Слава Богу!»

            І тут вона згадала, що мама просила її купити ліки від серця. Тож Аліска відчинила двері аптеки. Черга була невелика, й вона зраділа. Раптом двері рвучко відчинилися - і до приміщення  влетів захеканий чоловік. «Це терміново! - рявкнув він, відштовхуючи миршавого чоловічка від віконця,  і до продавчині: Мені презервативів та  швидше!» Черга притихла.

-        -  Яких вам? – запитала аптекар.

-         - Ультратонких! Для чутливої шкіри! Із червоною смужкою! Та швидше!

-         - Скільки вам? –допитувалася дівчина.

-         - Упаковку!

      Черга  культурно мовчала, переймаючись проблемами чолов’яги. Видно, добряче припекло людині.

      Чоловік хутко схопив засоби контрацепції й вибіг на вулицю. Черга поступово розсмоктувалася. Після миршавого обслуговувалася бабуся. Вона в деталях розповідала дівчині-продавцю про болі в суглобах, про кольки в кульші, ранкову гикавку та поганий сон. А ще вона недочувала, тому декілька разів перепитувала, як часто приймати ліки,  після їжі чи на ніч. Позитиву Аліска чомусь не відчувала, тож скривилася, мов  кислиця.

       

Чому серафиму кузьмівну не запрошують на вечірки

                                Новорічний корпоратив, на який Аліску запросили колишні колеги, був вдалим. Розпашілі від вина,  шампанського, а також від танців і конкурсів, жінки й чоловіки  час від часу зграйками  виходили  у коридор – тут було прохолодно й просторо. Вийшла з подругою Лідою і Аліска.
        - Ти тільки поглянь, Марина Ігорівна полетіла! – збуджено сказала Ліда.
        - Той важкенький ангел  із напівпрозорими крильцями – наша строга Маринка? Ото дива! Перед нею і зараз  підлеглі тремтять, мов осинові листки?
        - Тремтять! – посміхнулася Ліда.
        Ангел прошелестів крильцями вже зовсім поруч і зник у напрямку туалету, оскільки він, все ж таки, був земний.
        Алісці було весело, як ніколи. Уже півроку минуло з тих пір, коли вона пішла з роботи, але завжди раділа, коли її запрошували на свята колишні друзі. А скільки хороших слів від них сьогодні почула! Ось і зараз щось приємно залоскотало її щоку. То була борода Діда Мороза. Він прошепотів:
        - З Новим роком, Алісо Іванівно!
        - З Новим роком,  - усміхнулася.
        Дід відступив, із-за спини дістав пляшку шампанського й два фужери, налив ігристого напою, вручив один бокал Алісці, а інший підняв угору й голосно сказав:
        - Щоб у цьому році ви знайшли собі пару! А якщо не знайшли – то відібрали у когось!
        - Так і зроблю! – відповіла захмеліла Аліска.
Їхню дружню розмову з Дідом Морозом перервала Серафима Кузьмівна. Її, сімдесятирічну пенсіонерку,
теж запросили  на вечірку.
        - О Боже, Аліско, на кого ти схожа?
        - На батька!
        - Ти пофарбувала волосся у чорний!
        - Божеле.
        - Який жахливий колір! Тобі не пасує!
        Знаючи ангельський характер Серафими Кузьмівни, Аліска швидко додала:
        - А ще я потовщала і у мене криві ноги!
        - До чого тут криві ноги? – пирхнула Серафима Кузьмівна, - тобі нічого не можна сказати, - стаєш дибки! Додому ще не збираєшся?
        - Ні, мені в інший бік, хочу ще у магазин зайти!
        - То це ж добре! І я з тобою! – пожвавилася стара.
        « Піймала», - приречено подумала Аліска, а вголос сказала:
        - Тоді ходімо, тільки я на хвильку…» - і Аліска  галопом помчала у той заклад, куди донедавна літала ангел Марина.
        Через деякий час Аліска спускалася сходами з другого поверху. І тут їй в око впала картина: Кузьмівна,  мов на плацу, вишикувала декількох колишніх колег і пройшлася по кожній.
        -Ось ти, Наталко, - почула Аліска, - одягнена гарно: чорна спідниця, біла кофтина, зачіска людська, та ще й помітно схудла!    Молодець! – винесла вердикт стара. – Так і ходи!
         Відчувалося, що Наталія Степанівна почувалася незручно, але чемно подякувала колишній колезі.
        - А тобі , Алло, оця сукня зовсім не пасує. Одягнула казна-що! Не так часто у вас проходять вечірки, щоб таке на себе натягнути!
        Алла спаленіла, але,  зціпивши  зуби, мовчала.
        - Тобі ж , Світлано, - понесло Кузьмівну, - ця зачіска – як корові сідло! Завжди такі пишні кучерики, а зараз якесь непорозуміння!
        Аліска перелякано глянула на Світлану. Красива модельна зачіска, волосся м’якою хвилею спадає на  пружні плечі…
        Тим часом у Світлани на очі навернулися сльози.
        - А я ж за неї в салоні краси   370 гривень віддала, - тихо мовила й  рвучко пішла від колег, які   тепер застигли на плацу,  мов пам'ятники загиблим воїнам .
        Аліска швиденько підхопила Серафиму Кузьмівну під  руку й потягла до виходу, нашвидку попрощавшись із жінками.
        Колись Серафима скаржилася Алісці, що її  колишні колеги не запрошують пенсіонерку на свята. Зараз Алісці так хотілося підсказати Кузьмівні чому, але вона стрималася, щоб не псувати, в першу чергу собі, святкового настрою. Та процес пішов, як колись сказав відомий Михайло Сергійович.
        - І як тобі вечір? – відразу ж взяла за горло Серафима Кузьмівна, тільки-но вони опинилися на вулиці.
        - Добре, а вам?
        - О, такий бардак! Ти підмітила які всі брехливі й нещирі? На словах одне, а думають інше! Ось я, наприклад, говорю завжди тільки те, що думаю!
        «А кому потрібна така правда?» - подумала Аліса.
        - Якось не помічала, - сказала старій, - у мене за столом всі були доброзичливі й привітні!
        - Не, знаю, як там у тебе, а у мене –так жах Господній! Марина принесла  з дому відбивні, та малі такі, розміром з пігулку!
        - І що? – починала нервуватися Аліска.
        - Що?Що? – перекривила її Кузьмівна, при цьому  бридко закопиливши нижню губу, - почала всім роздавати, господиня хрінова, а слона-то і не помітила! Мені так і не дісталося! Я б їх і не їла, вони ж як пігулки!.. Тьху! – смачно сплюнула на землю Кузьмівна.
        - А ви що принесли до столу? – запитала Аліска.
        - Чому це я їм ще й повинна приносити? – зателіпало стару. – Не я їм повинна нести, вони у мене в боргу!
        - Хто?- здивувалася Аліска.
        - Профспілка, хто ж іще!
        - Так ми ж до колег у гості приходили…- почала було Аліска.
         - Нічого не буду нести! – репетувала Кузьмівна.
        - Навіщо ж тоді приходили, коли робота у вас викликає такий негатив?
        - А зо зла! Щоб подивитися… Як вони тут, без мене!
        - А я – друзів побачити…
        Так і не порозумілися жінки. «Але пару Серафима-таки  випустила», - подумала Аліска. Та помилилася.
        - Аліско!
        - Що?
        - А ти Альону Водоп’янову знаєш?
        - Особисто не знайома. А хто це?
        - Як хто! Це ж відома моделька! – і Серафима Кузьмівна пустилася детально розповідати про не відому до цих пір Алісі Водоп’янову. Зрозумівши, що це надовго, Аліса швидко закивала головою:
        - А, Водоп’янова! Згадала!
        - Отож-то й воно, а то не знаєш…- незадоволено сказала Серафима.
        - А чому ви про неї згадали?
        - А тому! На неї ж  і глянути гидко – ні шкіри, ні пики! Одні кістяки. Але ж як поталанило – за англійського принца вийшла!
        - Не може бути! – стомилася Аліска. І додала : Так це ж добре! Хоч одна дівчина знайшла свого принца!
        - Як би ж то дівчина... А  бридка, як жаба! Знайшла… Вона, бачте, вже принца не хоче, на Березовського перекинулася… Ти знаєш Березовського?
        - Знаю, – приречено кивнула Аліска. – Кузьмівно, та чому ви так переймаєтеся цією моделькою, хай собі живе!
        - Ага, цій  простолюдинці,  яка із бруду та в князі, і принц, і Березовський!
        - ???
        - А моїй Марусі, -  тремтячими руками Серафима почала діставати зі старої сумки фото доньки, - немає везіння. Дивися сюди: і красива, й розумна…»
         Аліса думала, що сорокарічній Серафиминій Марусі ні на принца, ні,  тим паче, на Березовського розраховувати точно не доведеться.
        І тут, на превелику радість Аліски, у Серафими Кузьмівни задзвеніла мобілка. Поки Серафима кричала у стільниковий, Аліска хутко знялася, помахала колишній колезі ручкою «пока-пока»  й швиденько пірнула у перші відчинені двері. Так вона потрапила до чистенького  кафе на розі вулиці.
        Аліска пила запашну каву і думала про те, що Серафима Кузьмівна за скільки років так і не зрозуміла, чому колеги не запрошують її на вечірки.

СКРИНЬКА З ОКУЛЯРАМИ

  Різдвяного вечора Алісці принесла вечерю давня подруга. Із плетеним кошиком у  руках, Катюшка була в екстравагантному  червоному кардигані, такого ж кольору чобітках, а на носі у неї стирчали жовті
окуляри.
                - Привіт, бабанько! – заявила вона, тицьнувши з порогу Алісці важкенький кошик. – Стіл готовий?
                - Аякже, чекала на тебе!
                - З Різдвом будьте здорові! – це вже Катя до мами.
                - І вам не хворіти! – мама  Аліски у відповідь.
                Після святкової вечері та співу колядників, мама пішла  до своєї кімнати, а подруги до зали. Катька впала в глибоке крісло,  Аліска ж кинула свої кості, як вона над собою жартувала, на гігантських
розмірів розкішний диван.
                 - Катюшко, - запитала Аліска, - відколи це ти почала окуляри носити?
                - Віднедавна. Тільки стає сумно на душі – зразу ж одягаю жовті окуляри. Оптимізму додають.
                 - Тоді я тобі теж де в чому зізнаюсь, - по-змовницьки  прошепотіла Аліска й полізла до своєї шафки-домовинки. Домовинкою вона  її  жартома називала за подібністю форм. Насправді ж це був
звичайнісінький пенал від стандартної стінки.
        - Алісо, навіщо ти всі шафи прибрала зі своєї кімнати? – запитала Катя.
        - Скажи: вдало здихалася! – засміялася Аліса, порпаючись у безоднях домовинки, як Самійленко у своїх кишенях.
        - Пригадую, колись
твоя кімната   нагадувала мені публічну бібліотеку! А зараз – просторо!
        - Ну, от ти й відповіла на своє запитання, - сказала Аліса,  знайшовши те, що шукала, - ковану залізом старовинну скриньку. Звідти Аліса дістала чорні окуляри й почепила на носа.
        - Коли робота перестала приносити мені радість, діти розлетілися по світу, а коханий чоловік сказав мені  «до побачення», я відчула  непереборне бажання звільнити свою квартиру, як і душу, до речі, від
усього зайвого! Воно давило на мене й не давало дихати!
        - Перекрило кисень?
        - Бачу, що не дарма товаришую вже стільки років з учителем  біології! Так, перекрило кисень і здавило горло… - гірко мовила Аліска. - Десять років на стіні моєї кімнати висіло фото того негідника й 
нагадувало мені про те, якою б я могла бути щасливою. Я зняла його,  Катю! А той мотлох на балконі, пам’ятаєш,  як тремтіла над ним, боячись  позбавитися «музею споминів»? Він переїхав на місцевий смітник.
        - То тепер ти вільна й можеш зняти чорні окуляри?
        - Можу.
        - Тоді викинь їх, адже вони тобі більше не потрібні!
        - Знаєш, Катю, коли іноді вмикаю телевізор і чую плямкання  політичної богеми біля народного корита,   коли частенько бачу у своєму ж під’їзді молодих людей після чергової дози «кайфу», коли доводиться  розмовляти з людьми, які мені неприємні, я одягаю чорні окуляри – не так болить серце.
        - Значить, твої окуляри теж не зір коригують?
        - Виходить, що так…
        - А чому чорні? Ти ж сама часто говориш: «Жити треба на позитиві»?
       - А у мене є й інші, - зізналась Аліска, зняла чорні окуляри, поклала їх до скриньки й одягнула уже рожеві.
       - А ці коли одягаєш?
        - О, ці у мене з дитинства! Бачиш, які у них маленькі скельця,  й форму вони мають двох кумедних сердечок!
        - У дитинстві теж, певно, багато мріяла? – засміялася Катя.
        - У дитинстві ми всі сприймали світ  через призму рожевих  окулярів. І я
будувала повітряні замки, марила  цікавими  подорожами,  далекими країнами, заритими скарбами...
        - І принцем  на білому коні?
        - І принцем! Не обов’язково на коні, можна й на «Мерседесі»!
        - Або хоча б на велосипеді!
        - Ну, якраз на велосипеді й був. Потім – на мотоциклі. І ще один – на «Тойоті»!
       - Чому ж ти їх не трималася, своїх  принців? Хоча б того, що на велосипеді?
       - Катю, життя – велика ковзаниця, і щоб впіймати свого чоловіка,  як казкову жар-птицю, треба гарно лоба набити і міцно тримати, хоча б за хвоста,  бо станеться, як у моїх випадках: тільки пір’я й лишилось…
         Аліска зняла рожеві окуляри, поклала до скриньки, натомість дістала звідти декілька пір’їн.
         - Так вони ж гусячі!
         - У тім-то й річ, що не було серед них птахів високого польоту…
        - Навіщо ж тоді зберігаєш?
        - Щоб нагадували про мої помилки.
        - А що там ще, Аліско, у твоїй скиньці є? – допитувалася Катеринка.
Аліса дістала червоні окуляри. Їх уже не одягала.
       - Це моя інтуїція, - сказала. – Іноді вони  мені підказують, що треба бути більш обачною.
        - Як червоне світло на світлофорі!
        - Як червоне світло… Пам’ятаєш, я встановила вдома телефон з АВН?
        - Так. У мене теж такий.
        - Із  таким телефоном мені спокійніше жити на світі.  Відтоді я не завжди піднімаю слухавку, коли мені дзвонять.
        - Але ж це не зовсім етично, - глузувала Катька.
        - Зате нерви міцніші. От телефонує, наприклад, тобі директор у твій законний вихідний або у суботу… - це Аліска.
        - І запитує: "Чи не хотіли б ви, дорогенька, вийти на заміну?" – їй в тон Катька.
        - А потім завуч: «Тут ваші діти вікно розбили в учительській! Терміново біжіть на килим!»
        - А ви у ванній, бо вчителі вдома ще й миються!
        - І дивляться телевізор!
        - І кохаються!
       Подруги качалися від сміху.
        - Або ж двонять і говорять: «Алісо Іванівно, ми вам повідомляємо гарну новину – на вас чекає премія у розмірі місячної зарплати…"
       - Міністра освіти!
        - О-о-о!  …А іноді телефонують  чоловіки з минулого,  вони  чогось від  тебе чекають, на щось сподіваються, а ти їм аж ніяк не можеш цього дати…
        - Це як Юрчик, пригадуєш: «Катю, зроби хімію. А то зачіска, як у Гітлера!»
        І знову – сміх!
        - А ще ці окуляри захищають мене від необдуманих учинків! Ось  учора зустріла  сусіда,  Миколу Степановича. Побачив мене біля під’їзду і  зразу ж: «Зустрінемося? Погомонимо про те, про се…» А тут червоні  окуляри де не візьмись – і стриб мені на носа!
        - Ну, то й поговорили б! Він один і ти одна!
        - А любов? – сумно мовила Аліска.
        - Отож-то  й воно… - зітхнула Катя і вже згодом:
        - То що, мати, може, там, у скриньці, ще які окуляри завалялися?
        - Чого б і ні! Є фіолетові. Вони на мені, коли сідаю писати вірші чи оповідання.
        - Колір творчості?
        - І наснаги, що  частенько застає саме у них. А є ще зелені.  Колір душевної рівноваги  та спокою. Іх одягаю, коли розмовляю з дітьми.
        - Сумуєш за ними?
        - Допоки не поговорю по телефону чи Скайпу.
        - Яна давно була?
        - На мій день народження.
        - А Ярослава?
        - Теж, тільки рік тому.
        - А у Скайпі?
        - Знаєш, іноді хочеться просто обійняти й  притиснути до серця…
        - А ти візьми й притисни монітор! – піднімала настрій подруга-оптимістка.
        - Це точно, - витерла сльозу Аліска. – І буде, як у тому анекдоті.
        - А як було в анекдоті?
        - Та закохався заєць у слониху. Одружилися. Підходить він до коханої,  притискає до себе й говорить: «Ого, у тебе зад – як братська могила! »-  «Чому?» - дивується слониха. – «Хоч обіймай та плач!» -  і Аліса
несподівано дістала зі скриньки …жовті окуляри!
        - О, так у тебе теж такі є?
        - А то! Хіба можна жити у цій країні й не носити жовтих  окулярів? Не будемо їх одягати – деградуємо зовсім. А ти ж не хочеш  деградувати?
        - А що, помітно?
        - Ні, звичайно, - засміялася Аліска, а за нею й Катюшка.
        Подруги ще довго говорили й розпрощалися за північ.
        - Аліско, а ти мені позичиш на завтра чорні окуляри? – уже біля дверей запитала Катька.
        - Аякже! А навіщо тобі?
        - У нас у школі завтра педрада на дев’яту!
        - О Боже! Після Різдва?
        - Так. І вони мені завтра ой як знадобляться!
        Під’їхав ліфт. Аліска кинула  Каті вслід чергову фразу: «Ти ж  дивися мені, нікого дорогою не ображай!», зачинила за подругою двері.  Зайшла до кімнати, де тільки-но  лилася душевна жіноча розмова та  лунав сміх. Взяла до рук скриньку і вже було поставила її у шафу-домовинку,  як спохватилася: не зняла свої жовті окуляри!
        Лягаючи спати, Аліска ще  погомоніла з Богом. Подякувала  за те, що дав їй хороших діток, що ще жива мама,  розпитала, чи не важко  Йому слідкувати за порядком на Землі. Попросила для своїх рідних,
друзів, екс-чоловіка (а що їй, жаль?) здоров’я та достатку, а для  ворогів – щоб були добрішими та людянішими.
         А з Богом в окулярах розмовляти не можна!