Розпад Руського Королівства та інкорпорація його частин у XIV–XV століттях до Польщі, Литви та Угорщини засвідчили невміння українських еліт домовлятися заради збереження незалежності
Коли заходить мова про переломні роки української історії, перші, які спадають на думку, – 988, 1569, 1648, 1917, 1991. Серед цих небагатьох знакових дат часто фігурує також 1340 рік. Від нього вітчизняні історики, як народницького, так і державницького спрямування зазвичай відраховують час «втрати Україною власної державності та початок панування в українських землях іноземних держав», що пов’язують з «вигасанням династії Романовичів та початком боротьби за галицько-волинську спадщину між Литвою та Польщею». Цей період належить до так званих темних віків української історії, що зумовлено втратою майже всіх тогочасних писемних джерел. Разом з тим наявних відомостей цілком достатньо для того, щоб поставити під сумнів однозначність цих висновків. Чи справді 1340 року припинила своє існування династія Романовичів, а українські землі було поділено між сусідами?
ОСТАННІЙ РУСИЧ
З формального погляду до прямих нащадків Романа Мстиславича за чоловічою лінією не належав уже правитель Руського Королівства (1323–1340) Юрій ІІ Болеслав, син мазовецького (сохачівського і черського) князя Тройдена Болеславича та доньки Юрія І Львовича Марії. Останніми Романовичами на золотому столі Руської землі були сини короля Юрія І Андрій (князь володимирський і галицький) та Лев (князь луцький), які, ймовірно, загинули в боротьбі з монголами 1323-го, про що їхній родич король Польщі Володислав Локеток ( у документі 1315 року він називає руських князів своїми племінниками) писав Папі Римському Іоанну ХХІІ: «З жалем повідомляємо, що два останні руські князі православного походження, які були непереборним щитом від татар, зійшли зі світу, через що нам і нашим землям загрожує явна небезпека з боку татар».
Юрій ІІ – лише один із багатьох претендентів на руську корону, який, маючи династичний зв’язок із Романовичами, не був прямим нащадком останніх. Таких претендентів по 1323 рік виявилося вдосталь. Скажімо, Папа Римський визнав законними права на руський стіл за глогівськими (сілезькими) князями Генріхом ІІ та Яном, братами дружини луцького князя Льва Юрійовича. А зять останнього Любарт ( у хрещенні Дмитро ) Гедимінович отримав по його смерті Луцьку землю і зберігав контроль над її східною частиною впродовж усього правління Юрія ІІ.
Кандидатура Юрія ІІ Болеслава стала певною мірою компромісом, що гарантував політичний баланс у розстановці сил в Центрально-Східній Європі. Передусім між відновленим Польським Королівством та Великим князівством Литовським, що набирало сили. Останні не наважувалися в цей час загрожувати цілісності Руського Королівства, оскільки воно надійно захищало своїх західних та північних сусідів від Золотої Орди. Такий паритет зберігався певний час і після смерті 1340 року Юрія ІІ, якого змінив на руському столі Любарт-Дмитро.
ПРИХІД ЛИТВИ
Щодо князя Любарта та характеру його правління є цілком хибний погляд, що не дає змоги адекватно зрозуміти політичні процеси, які відбувалися на українських (руських) землях у цю перехідну добу. В історичних працях правителя найчастіше трактують як репрезентанта литовської зверхності на теренах Русі, а підконтрольні йому землі – як провінції «литовської» держави Гедиміновичів.
Разом з тим неважко переконатися в цілком суверенному правлінні «великого князя руського Димитрія», як іменують Любарта Гедиміновича тогочасні джерела. Попри те що Любарт-Дмитро наймолодший із синів Гедиміна, він жодним чином не був залежним від старших братів. Незмінно уживав титул суверенного володаря, а як державні символи використовував не литовські, а руські геральдичні знаки (лев і хрест), що присутні на його печатці та монетах. Врешті, прийняття християнства східного обряду міцно пов’язувало цього правителя з Руською державою та її елітою.
Природно, що у своїй зовнішньополітичній діяльності великий князь Любарт розраховував на допомогу своїх родичів, насамперед братів Ольгерда і Кейстута. Останньому він віддав у тимчасове тримання Берестейську землю як винагороду за військову допомогу, що хибно трактується як приєднання її до Литовської держави. Своєю чергою, племінник Любарта Юрій Наримунтович одержав із його руки спочатку Кременець, а згодом Белз. Не виключено, що опанування іншими його племінниками братами Корятовичами Поділля також відбувалося за згодою та за підтримки великого князя Дмитра, що, вочевидь, зберігав права зверхника над цими теренами.
Допомога братів і племінників стала для Любарта критично необхідною, коли свої претензії на спадщину Руського Королівства висунув польський король Казимир ІІІ, що доводився родичем останнім Романовичам і вважав цілком легітимними власні зазіхання на корону Русі. Свій перший похід на руські землі він здійснив ще 1340 року, відразу по смерті Юрія ІІ, але тоді йому вдалося лише на нетривалий час здобути стольний Львів та пограбувати королівську скарбницю. До більш планомірних заходів з польської сторони дійшло лише у другій половині 40-х років XIV століття.
ЕКСПАНСІЯ ПОЛЬЩІ ТА УГОРЩИНИ
Казимир ІІІ, очевидно, шукав певного компромісу з елітою галицької частини Руського Королівства. І як свідчать подальші події, не без успіху. Першою землею, що визнала зверхність краківського короля, ймовірно, стала Сяноцька. А 1349 року Казимир займає стольне місто Романовичів – Львів. Прикметно, що опанування Львова сталося в той час, коли на теренах Золотої Орди у самому розпалі лютувала чума. Власне, спровокована епідемією демографічна катастрофа на землях північного Причорномор’я і вивела Орду з великої геополітичної гри та суттєво змінила розстановку сил у Східноєвропейському регіоні.
Казимир міг більше не зважати на монгольський фактор і зосередився на протиборстві з Любартом та його литовськими родичами-союзниками, попередньо підтвердивши династичну угоду з королем Угорщини, відповідно до якої у разі відсутності в Казимира нащадків чоловічої статі права на корони Польщі та Русі мали перейти до представників Анжуйської династії.
Вирішальні події першого етапу боротьби за Русь розгорнулися під стінами Белза, ключового міста-фортеці в системі оборони Західної Волині. Тривала облога, під час котрої було поранено короля Людовіка Анжуйського, завершилася укладанням мирної угоди 1352-го, відповідно до якої Любарт мав «держати Володимирьскую, Луцкую, Белзьскую, Холмьскую, Берестинскую исполна жь», а «королеви держати Лвовьскую землю исполна».
Цей договір мав явно тактичний характер, оскільки вже наступного року військові дії були відновлені й тривали з перемінним успіхом до 1366-го. Другий етап боротьби за Руську землю завершився, як і 1352 року, під стінами Белза, але цього разу явно не на користь Любарта Гедиміновича. Великий князь Русі зберіг за собою Луцьку землю, але змушений був погодитися на підпорядкування Казимиру західної частини Волині, у якій правили як васали короля племінники та колишні васали Любарта Юрій Наримунтович (у Белзі та Холмі) та Олександр Корятович (у Володимирі).
Лише від 1370 року, після смерті польського короля Казимира, Любарту вдалося повернути контроль над Західною Волинню, але подальша війна зі спадкоємцем Казимира королем Угорщини, Хорватії, Польщі та Русі Людовіком не дала відчутної переваги жодній зі сторін – давнє Руське Королівство виявилося розірваним на два державних утворення, обидва з яких зберігали стару назву – «Руська земля», але політично були зорієнтовані на різні зовнішні сили: угорсько-польську або литовсько-руську коаліції.
Правителі Анжуйської династії розглядали Королівство Русі як окреме державне утворення, що перебувало в персональній унії з Угорським Королівством. Саме цим пояснюється та обставина, що Людовік 1372 року передав контрольовану ним частину Русі своєму родичеві Володиславу князю Опольському, що уживав титул суверенного володаря. Щільний політичний зв’язок з Угорщиною зберігався до 1387-го, коли на терени Королівства Русі вступили війська королеви Польщі Ядвіги та її чоловіка Володислава Ягайла, що підпорядкували Руську землю владі польського королівського дому. Утім, певну політичну окремішність Королівство Русі мало до 1434-го, коли його землі було інкорпоровано до складу Корони Польської.
ВНУТРІШНІЙ РОЗБРАТ
Велике князівство Руське зберігало свою незалежність упродовж усього правління Дмитра-Любарта (до 1384 року). Але сама логіка тривалої та виснажливої боротьби за збереження державної єдності Русі з опертям на військову силу литовських союзників невмолимо штовхала це державне утворення до політичної орбіти Литовсько-Руської держави. Син Любарта князь Федір уже 1386 року втратив Луцьк, а 1393-го – Володимир, після чого на теренах колишнього Великого князівства Руського збереглися лише дрібніші княжі уділи.
Драматичні перетворення, що сталися в руському державно-політичному просторі впродовж 1349–1387 років, зазвичай вважають наслідком експансії сусідніх держав. Але навряд чи причини розпаду Руського Королівства мали зовнішньополітичне походження. Руська земля вже стикалася із зовнішніми загрозами, не раз значно небезпечнішими, ніж ті, які виникли на її кордонах у середині XIV століття.
Головна причина політичної катастрофи, що спіткала середньовічну Русь, полягала у глибокому внутрішньому конфлікті, що мав місце в середовищі тогочасної руської еліти – між політичними верхівками головних земель Руського Королівства: Галицької та Володимирської (Волинської). Корінням цей конфлікт сягав ХІІІ століття, коли в боротьбі Романовичів за єдність Русі волинська знать була опорою династії, натомість різні політичні групи галицького боярства вживали більш чи менш активних заходів, що мали на меті обмежити владу Романовичів на Галичині або й узагалі усунути їх із галицького столу.
Лише планомірні централізовані зусилля короля Данила та його нащадків істотно обмежили сепаратистські тенденції в середовищі галицького боярства. Але зі смертю останніх представників династії Романовичів старі проблеми виринули з новою силою. Вже Юрій ІІ Болеслав не мав того надійного опертя в еліті, що його попередники. Звістки про його отруєння якщо й не відповідають дійсності, то все ж таки передають атмосферу недовіри та конфронтації при руському дворі.
У ще складнішій ситуації опинився великий князь Дмитро-Любарт, влада якого найміцнішою була на Волині (недаремно своєю столицею він обрав Луцьк). Натомість на галицьких теренах влада Любарта Гедиміновича була доволі обмеженою – від його імені тут порядкував «староста Руської землі» Дмитро Детько (Дядько), провідник політичних інтересів галицької еліти. Останній, вочевидь, була близька ідея політичного відокремлення від решти королівства, що, здавалося, мало забезпечити максимальний доступ до влади галицькій аристократії.
НА СЛУЖБІ В ЧУЖАКІВ
Шлях до здійснення цих політичних планів, як і в ХІІІ столітті, пролягав через надання підтримки іноземним претендентам на галицький стіл. Цього разу королю Польщі Казимиру ІІІ, королю Угорщини Людовіку Анжуйському та їхнім наступникам. У політичному оточенні згаданих володарів бачимо численних представників руського нобілітету: перемишльського старосту Бенька Жабокрицького, галицького старосту Волчка Преслужича-Рогатинського, теребовельського старосту Гліба Свирського, самбірського старосту Станіслава Давидовського, перемиського суддю Костка Болестрашицького, пана Гліба Дядьковича (сина руського старости Дмитра Дядька), пана Ходка Бибельського, врешті, королівського підскарбія при дворах Казимира, Людовіка та Володислава-Ягайла пана Дмитра Горайського та багатьох інших.
Руська знать Галичини брала активну участь у боротьбі угорських та польських королів за корону Русі. Відтепер на просторах колись єдиного королівства руське рицарство з різних земель проливало свою кров у складі ворожих армій. Бачимо навіть приклади політичного розбрату в межах однієї родини. Так, представники роду Кирдеєвичів належали до найвищої політичної еліти в обох державних утвореннях, що виникли внаслідок розпаду Русі: Васько Кирдеєвич входив до великокнязівської ради Дмитра-Любарта, а його брат Грицько обіймав уряд подільського старости за короля Володислава-Ягайла.
Ситуація, що склалася в Руському Королівстві у середині XIV століття, не була унікальною. Вигасання династій та пов’язані з цим династичні кризи були своєрідною візитною карткою політичних відносин середньовіччя. Практично жодна європейська країна не уникла переломних моментів непевності та потрясінь. І саме в такі періоди боротьби за спадщину померлих володарів перевірялися політична зрілість, відповідальність та спроможність еліт зберігати внутрішню єдність і стабільність своїх країн.
Пройшовши через боротьбу претендентів, суперечності в середовищі еліти, військові та дипломатичні протистояння із сусідами, європейські держави або досягали політичної єдності та відновлювали свою вагу в зовнішній політиці, або укладали династичні унії, потрапляючи в наддержавні утворення імперського зразка. І за третьою, найгіршою схемою вони розпадалися на окремі частини, згодом зазвичай втрачали політичну самодостатність, потрапляючи в орбіту сильніших сусідів. У кожному з цих сценаріїв головну роль відігравали військово-політичні еліти, від політичної волі яких залежало саме існування того чи іншого державного утворення.
Нобілітет Руського Королівства не мав внутрішньої солідарності та не спромігся утримати політичну єдність, що й стало основною причиною розпаду держави та поступового включення її окремих частин до складу інших державно-політичних утворень. Руська (українська) державність, очевидно, не припинила свого існування в середині XIV століття, але, безумовно, саме в цей час було втрачено політичну єдність руських земель, а в історії нашого народу скінчився період великодержавності. Єдиної великої держави-імперії (Руської землі), яка впродовж віків (від ІХ до середини XIV століть) відігравала ключову роль у політичному житті Центральної та Східної Європи, більше не існувало.
Впродовж другої половини XIV – першої половини XV століть український державно-політичний простір перетворився на складний конгломерат більших (великі князівства, господарства) та менших (удільні князівства) державних утворень, яким лише іноді вдавалося претендувати на поважну роль у політичному просторі Центрально-Східної Європи. Попри те що Русь зберегла тканину своїх державних структур на більшій частині власного простору (Волинь, Київська земля, Полісся, Сіверщина), ці локальні державні утворення відтоді й надалі були змушені узгоджувати політичний розвиток із центральною владою великих поліетнічних державних структур імперського типу (Великого князівства Литовського і Руського, а згодом Речі Посполитої), у складі яких перебувала більша частина українських земель у наступні століття.
