Росія повинна політичними методами домагатися надання російській мови в Україні статусу регіональної.
Росія повинна політичними методами домагатися надання російській мови в Україні статусу регіональної.
Павло Берест
7 вересня Верховна Рада України ухвалила Постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». За це рішення проголосувало 263 із 344 народних депутатів, зареєстрованих у сесійній залі. Як повідомляється, 2011 року виповнюється 810 років від дня народження Данила Галицького – князя Галицько-Волинського, великого князя Київського, «першого короля Русі-України» (з 1253 року) |
Тішить, що депутати цікавляться не лише сьогоденням і майбутнім Української держави, а й цінують і пам’ятають її славне минуле. Шкода, що пам’ятають вони не всю історію, а окремі частини.
Адже за всієї поваги до видатного і славетного короля Руського королівства Данила, варто зауважити, що він не був першим князем Русі-України, якого коронував Папа Римський.
Перший король Русі-України був коронований на 180 років раніше Данила й звали його Ярополк Ізяславович. До речі, ще один цікавий факт – майже одразу після смерті його було канонізовано православною церквою.
Хто такі «королі»
Після розпаду Ойкумени (Римської імперії), що своїми кордонами простиралася від Атлантичного океану до берегів Чорного моря та Карпатських гір, й від острова Великобританія до Египту та Близького Сходу, на теренах Європи розпочинається процес становлення національних держав. Хоча юридично до кінця VIII століття главою державних утворень продовжував вважатися римський імператор (візантійський базилевс), дедалі більше реальної влади мали у своїх руках місцеві племінні вожді, що носили титул dux (герцог або князь). Поступово вплив Візантії на європейську політику зійшов до мінімуму, а з часів правління Карла Великого (768–814 рр.) відбувається renovacio imperii («відродження імперії»). 25 грудня 800 року в Римі Папа Лев III коронував Карла імператорською короною, із цього часу саме Папа Римський мав виключне право надавати монархам титул rex. У слов’янській традиції він звучав як «король» – від імені першого коронованого Папою Римським монарха – Карла Великого.
Карл I з Папами Римськими Геласієм І та Григорієм І
Титул «король» мав значно більшу вагу та значення в міждержавних відносинах, ніж «князь», «герцог» та інші, адже підтверджував не лише суверенний статус його володаря як найвищого представника влади в країні, а й був символом «помазаника Божого», що освячувався вищою владою християнської церкви.
Із занепадом Каролінгської імперії у ІX столітті утворюються французькі, італійські та германські королівські держави. Володарі більшості європейських країн також прагнули отримати від Папи Римського титул суверенного монарха – rex .
В XI сторіччі у Східній Європі виникають три нові християнські королівства – Польща, Чехія та Угорщина. Так, починаючи з 955-го, серед угорців поширювалося християнство. На знак подяки за це Папа Римський Сильвестр ІІ прислав угорському князю Іштвану І королівську корону, й на Різдво 1000 року його було урочисто короновано. За деякий час, 1025 року, польському князю Болеславу І також було надано титул короля. За князя Бретислава І Чехія стала васалом Священної Римської імперії, а 1086-го його син Вратислав ІІ був коронований у Празі Трирським епископом Едильбертом.
Отже, всі три західні сусіди Київської Русі стали королівствами, й проводячи політику експансії (особливо Угорщина та Польща), спирались не лише на військову силу, а й на титул «Богообраного володаря». Беручи активну участь у міжнародних європейських справах, Великі Князі Київські не могли пройти повз цю державно-політичну тенденцію та долучились до здобуття королівського титулу для себе.
Перші королі України-Русі
Святий Благовірний князь Ярополк був третім сином Великого Князя Київського Ізяслава Ярославичата і княжни Гертруди, сестри польського короля Казимира І.
1054 року після смерті Ярослава Мудрого Великим Князем Київським став його син Ізяслав Ярославович. Він намагався продовжувати політику батька, за його княжіння була прийнята «Правда Ярославичів» – перша кодифікація руського права, яка дійшла до нас. Проте Великий Князь мав проблеми з міщанами та печерськими монахами. Через загострення міжусобиць за Київський престол та повстання киян Ізяслав разом з синами мусив залишити столицю. Утікачі звернулись по допомогу до польського короля Болеслава II Сміливого (родича Гертруди). 1069 року вони здійснили спільний похід на Київ, проте протримався на Великокняжому престолі Ізяслав недовго. 1073 року Київ було взято його братами Святославом та Всеволодом, з якими пізніше Болеслав уклав союз проти чехів.
Залишившись без підтримки польського короля, Ізяслав вирішив звернутися по допомогу до Імператора Священної Римської імперії Генріха ІV, а згодом відправив посольство на чолі з Ярополком до Папи Римського Григорія VII.Переговори з Папою були вдалими, й обидва князі були проголошені королями Русі. 17 квітня 1075 року Папа Григорій видав буллу, на початку якої мовилось: «Дмитру (ім’я надане при хрещені Ізяславу), королю руському, і королеві, дружині його… Ваш син під час відвідування Апостольського престолу хотів отримати королівство як дар святого Петра з наших рук… Ми зійшли до його прохань і прагнень, оскільки вони здалися справедливими, і, крім того, з огляду на вашу згоду передали йому управління вашим королівством як частиною володінь святого Петра».
"Христос коронує Ярополка та Гертруду". Ілюстрація з книги "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.).
Отже, Папа коронував у Римі короною Ярополка Ізяславовичаі надав йому лен Святого престолу на Руське Королівство. В той же час Ізяслав, який не прибував до Риму, визнавався королем Русі, як Папою Римським, так і імператором Священної Римської імперії. 20 квітня 1075 року Григорій VII написав буллу до польського короля Болеслава Хороброго, в якій «увіщував повернути руському королю все те, що було забрано», а також надати допомогу.
1077 року, після смерті Київського князя Святослава, за допомогою польських військ, королі Русі Ізяслав та Ярополк повернулися до Києва. Але в жовтні 1078-го Ізяслав загинув у битві на Нежатиній ниві під Черніговом. Ця битва та загибель Ізяслава згадуються у «Слові о полку Ігоревім». Похований був у Десятинній церкві.
Проте влада в Києві перейшла не до коронованого короля Ярополка, а до брата Ізяслава – Всеволода. Ярополк кілька разів намагався здобути батьківський престол, але безуспішно. 22 листопада 1086 року під час походу на Волині його було підступно вбито найнятим дружинником. Тіло новомученика перевезли до Києва, його зустрічали Великий Князь Всеволод Ярославовичі митрополит Київський та всієї Русі Іван ІІіз собором духовенства. Майже одразу після смерті Ярополк був канонізований Руською (Українською) православною церквою.
Королівство Руське
Другу (більш вдалу) спробу утвердження на Русі-Україні королівської влади здійснив Данило Галицький, якого більшість депутатів вважають першим королем. Перемовини між Папою Римським та Великим Князем Київським та князем Галицьким Данилом розпочались ще 1246 року з місії кардинала Плано де Карпіні на Русь. Однак лише 1253 року папський легат Опізо урочисто коронував Данила Галицького на короля Руського.
Після цього всі правителі Галицько-Волинської держави ( в європейських джерелах того часу – Королівства Русі), носили титул «король». Після згасання гілки Романовичів та загибелі останнього наслідного короля Володимира Львовича трон і титул переходить до представника династії П’ястів – Юрія ІІ Болеслава. З його правління починається боротьба за землі України-Русі між Великим князівством Литовським, Угорщиною та Польщею. Титул «король Русі» свого часу носили різні монархи цих трьох держав.
Лев Данилович - король Русі
Починаючи від святої королеви Ядвіги, яку ще називають «матір’ю трьох народів» – польського, руського (українського) та литовського, права суверена королівства Русі переходить до польських королів. Король Русі, володар і спадкоємець Русі, Великий князь Руський – такі титули мали глави Польського королівства, а згодом Речі Посполитої аж до 1772 року.
Після розділів Польщі та входження західноукаїнських земель до Австрійської імперії правонаступником Руського королівства стало Королівство Галичини та Володимерії (Лодомерії), що було утворене 1772року як нова адміністративна одиниця розширеної держави. Відтоді й до сьогодні спадкоємці імператорів Австро-Угорської імперії в своєму титулі мають також й титул «король Галичини та Володимерії».
Отака історія. А найцікавіше в цій історії те, що інформацію про перших королів Русі можна прочитати і на сайті «Українці у світі» – потрібному та корисному проекті ВО «За Помісну Україну!», який курує народний депутат України Петро Андрійович Ющенко. Той самий депутат, який і підготував проектта вніс на розгляд парламенту постанову «Про відзначення 810-річчя з дня народження першого короля Русі-України Данила Галицького». Мабуть, крім заснування цікавих і потрібних проектів, варто ще й користуватися їхніми плодами. А то й будемо надалі святкувати то, не знаю що…
Юрій Макаров
Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова спрямований проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість |
«Український тиждень» |
Припустімо, я міг помилитися. Англійською це називається wishful thinking, а простіше – приймати бажане за дійсне. А потім кілька моїх знайомих, які в різний час поїхали з України (хто до Петербурга, хто до Праги, а хто й до Сієттла) під час екскурсії на рідну землю синхронно, не домовляючись, зазначили: в Києві побільшало української. Під час спілкування в побуті до тебе дедалі частіше звертаються саме нею.
Після таких спостережень я почав фіксувати мовні контакти більш-менш «науково». Зрозуміло, де вони можуть відбуватися в типового городянина: в супермаркеті, в банку, на заправці, в магазині спорттоварів, у аптеці... Ось мій власний баланс за минулий тиждень: 17/33 на користь російської. Судячи з артикуляції, звертаються до тебе мовою Котляревського й Шевченка не вихідці з Галичини чи Волині, а звичайнісінькі уродженці Києва та Київщини.
34%… Комусь це може здатися поразкою державної мови, а я вважаю навпаки. Українською в столиці активно не користувались ані 20, ані 10 років тому. Днями Євген Сверстюк в ефірі «5 каналу» розповідав про свою давню суперечку з товаришем по правозахисному руху Леонідом Плющем. Це сталося на початку 1970-х: Плющ, звичайний радянський киянин, запитав Сверстюка, в чому той вбачає утиски українців. Пан Євген запропонував другові простий тест: цілий день, від ранку до вечора спілкуватися на роботі й на вулиці лише українською. На вечір Леонід прийшов і покаявся, що недооцінював проблему.
У тім-то й річ, що буквально донедавна використання рідної мови для українця (принаймні на схід від кордону 1939 року) було ознакою або лузерства, або виклику – якщо не йшлося про вузьке коло придворної творчої інтелігенції, парадну резервацію для демонстрування невідомо кому.
Послідовно українськомовного українця автоматично вважали небезпечним: його підозрювали в «буржуазному націоналізмі», й не було в нашій квітучій республіці страшнішої підозри, хіба що в «сіонізмі». Аби розвіяти цю тінь неблагонадійності, він будь-що мав доводити свою лояльність режимові. Той, хто цього не робив, наражався на суттєвий дискомфорт і, як мінімум, реальні обмеження в самореалізації. Тому перехід на російську означав переміщення до зони психологічного комфорту й безпеки, й не нам докоряти тим, хто на цей компроміс ішов, свідомо чи несвідомо. Нині поступове повернення до природної мовної поведінки означає повернення до себе. Можливо, ми є свідками лише початку тривалого процесу. Це не питання філології, це питання гідності.
Автора цих рядків важко запідозрити в примітивному етнічному націоналізмі, яким лякають дітей, через очевидні обставини: моє російське коріння, моя рідна російська мова, моє виховання тощо, яких я ніяк не маю наміру позбавлятися. Але саме як росіянин я змалку відчував незручність і особисту провину. Мені здавалося принизливим користуватися перевагами представника спільноти, яка асоціювалася із, назвімо речі своїми іменами, колоніальною адміністрацією. Сьогодні, як уже на те, я вважаю обов’язком справжнього російського інтелігента не захищати права російськомовних, яким поки що геть ніщо не загрожує, крім необхідності хоч якось рахуватися з інтересами й почуттями своїх українськомовних співвітчизників, а дбати про подальше виправлення несправедливості.
Кілька тижнів тому я написав, що нинішня влада не здійснює цілеспрямованої русифікації. Я був неправий. Точніше, так: я мав на увазі, що регіонали не виробили ніякої комплексної, послідовної політики як системи цінностей, стратегій і пріоритетів. Серед них є носії не те, що різних, а кардинально протилежних уявлень про ідеологічну обгортку своїх матеріальних інтересів. Важко зрозуміти, що може об’єднувати Герман і Табачника, Чепак і Калашнікова. Але природа не терпить порожнечі, політики без політики не буває, і, як наслідок внутрішньої конкуренції та перетягування ковдри, ця сила маніфестує країні то один, то інший свій профіль.
Законопроект № 9073 імені Колесніченка/Ківалова «Про засади державної мовної політики» спрямований, вочевидь, проти повернення української мови не лише в обіг держустанов, а й у побут, у свідомість. Інтенції зрозумілі: на тлі банкрутства на інших напрямках бодай чимось порадувати свого виборця – інтелігентного, толерантного… Слухайте, раптом це й не так погано? Хай боротьба проти української мови й української свідомості асоціюється саме з цими чарівними обличчями, їхніми манерами, їхніми успіхами на економічному й соціальному фронті! Може, хай уже дискредитують себе до кінця – разом зі своєю українофобією?
Павло Солодько
В топових рейтингах немає жодного фільму "українського поетичного кіно". Лідирують маловідомі нині шпигунські блокбастери виробництва студії Довженка.
Колись я був активістом громадянської ініціативи "Кіно-Переклад". Розбираючи архіви, знайшов прецікавий з історичного погляду документ - статистику щодо відвідуваності радянського кінематографу, від загальносоюзного до УРСРівського.
Ці дані були наведені в рекламному проспекті української мережі кінотеатрів "Мультиплекс Холдинг".
Думаю, синефілам і просто любителям культурної статистики буде цікаво дізнатися і порівняти показники української (і не тільки) радянської кінематографії.
1971: "Червона Рута" - мюзикл про любов Зінкевича-дончанина і Ротару-гуцулки (ВІДЕО)
Спершу ТОП-20 радянського кінопрокату фільмів виробництва кіностудій Української РСР (до 1991 року):
Дані з монографії С.Кудрявцева "Своє кіно" |
Впадає в око, що в рейтингу багато лідерів кінопрокату 1950-60-их, які не дуже відомі сучасному глядачеві.
На відміну від знятої у Пирятині "Королеви бензоколонки" і пам'ятного детектива останніх років СРСР "Десять негренят" (за Агатою Крісті), пропагандистські бойовики штибу "Надзвичайна пригода" або "Блакитна стріла" (про західну шпигунку, яка полює за кресленнями нового радянського літака) вже мало хто й пригадає.
"Королева бензоколонки" - фільм з російською озвучкою і українськими написами :)
До речі, український фільм, на який прийшла найбільша кількість відвідувачів кінотеатрів ("Надзвичайна Пригода", 47 млн глядачів у 1959 році) має схожий сюжет з найбільш популярною стрічкою СРСР за всі роки існування радянського кінематографу - "Піратами ХХ сторіччя" (88 млн глядачів у 1980-му).
Журнал "Кіно" - часи, коли українські фільми приносили державі мільйони (ФОТО)
В першому випадку азійські капіталістичні негідники захоплюють радянський танкер "Полтава", у другому - вантажний корабель "Ніжин" (теж українське місто, до речі :) )
"Надзвичайна пригода" - лідер українського радянського кінопрокату. В ролях багато студентів із Китаю
Якщо "НП" переповнений радянським пафосом, коли чесні люди не піддаються на спокуси західного способу життя, то "Пірати..." зняті хоч і в Кримській області УРСР, але в типово західному стилі бойовика, де чесні радянські люди виявляються майстерними каратистами і влучними стрільцями.
Однак про це нижче.
70 років Івану Миколайчукові (невідомі ФОТО з життя і смерті актора)
В українському ТОП-20 бачимо два фільми з Володимиром Висоцьким - "Небезпечні гастролі" і "Вертикаль". Перший - дещо артхаусна трагікомедія про нелегку долю більшовиків-підпільників, зате другий став гімном радянському альпінізму, а геть не артхаусні пісні з нього перетворилися на народні хіти.
Радянське виробництво ігрових фільмів (державний сектор):
Павло Берест.
В анотації до картини йдеться, що вона розповідає про «одну з найважливіших подій польської історії». Це історична драма про те, як поляки зупинили переможний наступ Червоної армії 1920 року. Тамтешні історики називають цю подію «чудом над Віслою», у результаті чого молода Польська держава змогла відбити тріумфальний наступ більшовиків, які несли на багнетах революцію в Західну Європу. Завдяки перемозі під Варшавою Польща уклала з Радянською Росією мирну угоду, яка забезпечила саме існування цієї держави.
Але мало хто нині знає, що й «диво на Віслі», й події, які йому передували, тісно та безпосередньо пов’язані, як із історією Української держави, так і з героїчністю українського війська та недалекоглядністю його керівництва. Не так давно в українському інтернеті активно поширювався уривок з іншої польської стрічки «Маршал Пілсудський». В ньому показано, як глава Польської держави просить вибачення перед вояками армії УНР. При цьому, у деяких з них навертаються сльози на очі, а в Пілсудського тремтять руки.. То що ж сталося тоді в історії двох братніх народів?
21 квітня 1920 року між урядами Української Народної Республіки та Польщі було укладено угоду про створення єдиного антибільшовицького фронту. Юзеф Пілсудський у такий спосіб хоча б частково зняти проблему польсько-українського протистояння та отримати союзників на сході. Симон Петлюра таким кроком хотів продовжити боротьбу з військами радянської Росії та створеного ними «уряду радянської України». Проте така боротьба потребувала постійного поповнення боєприпасів, зброї, амуніції, яких українці не мали. Крім того, союз із Польщею міг допомогти й у співпраці з Антантою. Польща зі свого боку визнавала Директорію УНР єдиною законною владою в Україні (без територій ЗУНР) та гарантувала українському населенню в Польщі національно-культурні права.
25 квітня 1920 року об’єднані польсько-українські війська (20 тис. польських та 15 тис. українських вояків) перейшли Збруч і почали наступ на Київ. Протягом першого тижня було звільнено Житомир, Бердичів, Козятин. Однак і в цій кампанії союзники припустились стратегічних прорахунків.
Український адмірал, видатний військовий діяч Михайло Остроградський та інші військові фахівці радили Петлюрі спрямувати основний наступ українсько-польських сил спочатку не на Київ, а на Одесу. Це б забезпечило вихід до моря та поставок в Україну необхідної амуніції та боєприпасів. Крім того, маловідомо, але в Одесі до того часу ще перебували вірні уряду УНР підводні човни, що стояли під синьо-жовтими прапорами. Прихід в Одесу та звільнення Центральної України дав би змогу залучити до війська чимало кадрових національно-свідомих моряків та солдатів та очолити велике антибільшовицьке повстання на Півдні та в Центрі України. Однак такий план було відкинено та вирішено спершу йти на Київ. Час показав, що невзяття Одеси і остаточна втрата флоту призвели до повної ізоляції УНР й унеможливили міжнародну допомогу, закупку і постачання морем припасів для українського війська.
Після того, як Київ зайняли українсько-польські війська, 7 травня 1920 року, звільнення України зупинилось. Дуже швидко більшовики, стягнувши з Росії свої основні сили, розпочали контрнаступ. У листопаді 1920 року Червона армія остаточно витіснила союзників із України. А зусиллями Західного фронту було встановлено радянську владу й у Білорусі, що відкривало дорогу на Варшаву. Падіння Польщі давало змогу більшовикам отримати прямий шлях до Європи та розпочати таку омріяну «світову пролетарську революцію».
Лєнін із Троцьким, користуючись апробованою в Україні моделлю множення паралельних радянських урядів, створили маріонеткові «польський Тимчасовий революційний комітет» на чолі з Феліксом Дзєржинскім і «Галицький революційний комітет» під керівництвом В. Затонського.
Перейшовши польські кордони, радянські війська впритул наблизились до Варшави, й ось-ось були готові зайняти її. В цій боротьбі проти червоних, важливу роль відіграли військові формування армії УНР. Так, під стінами фортеці Замостя морська піхота УНР стала тією цементуючою силою, об яку розбилися атаки 1-ї Кінної армії С. Будьонного та військ М. Тухачевського. Саме сили, сконцентровані в дивізії морської піхоти контр-адмірала Михайла Білинського, 6-й дивізії армії УНР під командуванням генерала Марка Безручка та інших українських підрозділів, чимало доклали зусиль та поклали своїх чимало голів, для того, щоб сталось те саме «чудо на Віслі».
Проте й у цій історії українці були лише зброєю в чужих руках. Укладене поляками перемир'я з Червоною армією 9 листопада 1920 року позбавило українців надій на подальшу допомогу Польщі у боротьбі УНР з більшовиками. А 35-тисячне українське військо було роззброєно та інтерновано до польських таборів.18 березня 1921-го було укладено Ризьку мирну угоду, за якою Польща визнавала УСРР, а під польським контролем залишались, окрім Галичини, українські Підляшшя, Холмщина, Західна Волинь та Західне Полісся.
Отже, таки було, за що Пілсудському просити вибачення перед своїми бойовими побратимами. Але залишмо історичне тло подій початку ХХ століття та повернімося до сьогодення. Дуже цікаво подивитись, чи показана у фільмі хоч якось українська лінія. Хоча можна вже зараз припустити, що якщо вона й буде, то значно краще, ніж у псевдоісторичному російському блокбастері «Адмірал», де згадується якийсь міфічний «другий український полк», що нібито зрадив Колчака на користь більшовиків.
Відомо, що на початку 1990-х років легенда українського кінематографа Юрій Іллєнко дарма оббивав пороги чиновників з готовим пакетом розроблених законопроектів про відродження вітчизняного кіно. Невдовзі йому зателефонували, але не з Мінкульту, а з Москви. Нікіта Міхалков дуже цікавився його напрацюваннями й попросив передати пакет документів. Розповідають, наче на зауваження Іллєнка, що вони ж українською, Міхалков відповів «нічого в нас хохлів багато – розтлумачать». Дуже швидко російська Дума ухвалила закони про розвиток кіно, результати яких ми можемо бачити на власних екранах.
Ще Лєнін казав, що найважливішим із мистецтв для ідеологічної боротьби є саме кінематограф. Це усвідомлюють у США, у Росії, це розуміють французи та поляки, які знімають свої картини про свою історію та зі своїми героями. Й лише 50-мільйоний (чи вже 45-мільйоний) народ у центрі Європи продовжує дивитись чужі фільми, вірити чужим міфам і потроху забувати власну історію, мову, а значить – втрачає власну державність.
Від блогера. Все те, що пробував пробити Юрій Іллєнко на початку 1990-их, намагались змусити прийняти нову і, як здавалось багатьом українським митцям, нарешті *справжню патріотичну українську владу* після Помаранчевої революції. Протягом 2005 - 9 років до пропозицій Іллєнка додалось ще кілька цікавих та новаторських пропозицій по розвитку в тому числі і українського історико-пригодницького кіновиробництва. Але...Не все те золото, що блищить, не всі то патріоти, що в вишиванках, не всі то державники, що лише говорити можуть... Організаційна бездарність та примітивний цинізм симулякрів по відношенню до пропагованих на словах *духовних цінностей нації* призвів до ще гіршого, ніж у 1990-их роках, положення. Тоді УКРАЇНСЬКІ історичні фільми ще знімались. Останній фільм про УПА - 2004 рік. Останній бюджетний фільм про козацтво запущений у виробництво ще в 2002р і до 2005 знятий на 90-95 %. Далі - порожнеча. Яка має стати вироком політикам-брехунам. Українське кіно можуть відродити лише українські політики. Хто вони ?
Так, говорячи про різницю між американським та європейським підходами до України, Пайфер відзначив: «Я вважаю, що між цими підходами насправді чимало спільного. Ваш президент дав чітко зрозуміти, що не зацікавлений в отриманні Плану дій щодо членства у НАТО, але готовий до практичного співробітництва з Альянсом. У Вашингтоні на це відреагували спокійно: о’кей, таким є вибір України».
За словами екс-посла, для України логічно розвивати добрі відносини з ЄС. «Моє враження – що американський уряд дуже активно підтримує справу ухвалення між Євросоюзом та Києвом угоди про асоціацію та всеохопну й глибоку зону вільної торгівлі, бо це закладе підґрунтя для дуже позитивної співпраці з ЄС», - сказав Пайфер.
«Ось чому в США стурбовані згортанням демократії в Україні: бо це ускладнить рух вашої країни до Європи. Як у Європі, так і в Сполучених Штатах дехто вже запитує, чи не час подумати про санкції проти декотрих українських посадовців», - додав він.
Повний текст інтерв’ю зі Стівеном Пайфером читайте у № 38 Українського тижня.
Першого вересня мільйони учнів та студентів Російської Федерації прийшли у навчальні заклади і розгорнули свої підручники, зокрема з історії Росії. У них вони знайдуть відомості не тільки про минуле народів, що проживають в межах РФ, але й про історію своїх сусідів, які нині живуть в незалежних державах. Ці відомості залишаться в пам’яті читачів назавжди, бо підручник — це один із небагатьох засобів масової інформації, який «працює» на десятиліття. Як стверджують науковці: «...образ інших народів або власний образ, який живе в нашій душі, залежить від того, як в дитинстві нас навчали історії. Це закарбовується на все життя».
Який же образ українського народу та його держави формують у свідомості багатонаціональної учнівської та студентської молоді Російської Федерації підручники історії, схвалені федеральним міністерством освіти ?
Так, згідно з офіційним російським курсом історичної освіти і науки:
1. Археологічні культури кам’яного віку, мідного віку (Трипільська культура) і бронзового віку розвивалися «у південних районах Євразії», а отже, належать і російській «євразійській» культурі.
2. Скіфська і «скіфоподібні» культури VII — IV ст. до н. е. на території Південно-Східної Європи були лише західною частиною великої «скіфо-сибірської» культурно-історичної спільноти і «є складовою російської культури».
3. Сучасні росіяни належать до східнослав’янського етносу, який у VI — VII ст. виділився з єдиної слов’янської етнолінгвістичної спільноти та у VIII ст. складався із 13 племінних союзів на території від Карпат до Уралу ( ??? ).
4. Східнослов’янський етнос у ІХ ст. утворив «давньоросійську» державу Київська Русь.
5. Київська Русь — це «початковий період» Російської держави (ІХ—ХІІ ст.)
6. В епоху Київської Русі «сформувалися основи російської духовності, мови, культури» в цілому.
7. Особливістю давньоруської (в значенні — давньоросійської) держави була її поліетнічність. Внутрішню єдність забезпечували держава і православ’я.
8. Епоха Давньоруської держави з центром у Києві змінилася на період російської державної роздробленості (ХІІ—ХІІІ стст.). Утворилося близько 15 незалежних держав (?????). Однак зв’язок між російськими землями зберігся «завдяки спільній вірі, мові та праву».
9. Продовженням Київської Русі «стало Володимиро-Суздальське князівство», а згодом — його «спадкоємець» Московське князівство (ХІV — поч. ХVI стст.). До Москви з Києва «перемістився» державний і церковний центр російського народу.
10. Головним завданням зовнішньої політики Росії у ХVIІ ст. стало «збирання» українських та інших земель, які колись входили до складу Древньої Русі (Росії).
11. Назва «Україна» виникла наприкінці ХII ст. для позначення давньоруських (давньоросійських) земель, які безпосередньо межували із степом (термін вживається в значенні «окраїна»).
12. Українська «народність» сформувалася у ХV — ХVI ст.
13. Всеукраїнська Рада в Переяславі під керівництвом Б.Хмельницького у січні 1654 р. прийняла рішення про «возз’єднання» України з Росією.
Причини «возз’єднання»:
— релігійна та етнічна «спільність» російського та українського народів;
— їхнє «спільне» історичне минуле і спільна боротьба із зовнішніми ворогами;
— конкретно-історичне становище середини ХVIІ ст., коли для України збереження незалежності здавалося нереальним і доводилося вибирати «менше зло», тобто возз’єднуватися з «близькою за культурою і вірою» Росією, яка обіцяла ще й внутрішню автономію;
— возз’єднання відповідало інтересам Росії ( !!!!! ).
14. Спроби «гетьманів-зрадників» І.Виговського, М.Дорошенка, І.Мазепи відірвати Україну від Росії «не здобули підтримки» переважної більшості українського народу, який виступав проти них(???).
15. Діяльність російських правителів Петра І і Катерини ІІ мала «позитивне значення» для України (???): захист українського народу від економічного гноблення козацької старшини(?????) і грабіжницьких нападів турецько-татарських феодалів.
16. Проголошення у 1918 році незалежності України було «проявом сепаратизму», «не відповідало інтересам» українського народу і «не мало» всенародної підтримки.
17. Українська Центральна Рада підписала у 1918 році «ганебний» Брестський мир, унаслідок чого німецькі війська «окупували» Україну і «грабували» хліб в селян.
18. В Україні у 1918—1920 роках відбулася «громадянська» війна, яка завершилася «закономірною» перемогою Радянської влади над «зрадниками» українського народу — націоналістами.
19. Війська Петлюри чинили в Україні «єврейські погроми».
20. Червона армія у 1918—1920 роках «визволила» Україну (як же тоді *громадянська війна*???).
21. У результаті «союзу українських націоналістів із Польщею» у 1921 році Західна Україна була «тимчасово втрачена Росією».
22. Голод 1921 року в Україні стався «внаслідок посухи».
23. 30 грудня 1922 р. відбувся I з’їзд Рад СРСР, на якому повноважна делегація України «затвердила» Декларацію про утворення Союзу РСР і «підписала» Союзний договір.
24. Голодомор 1933 року «не був геноцидом» українського народу, бо:
— голодом були вражені окремі райони Росії і Казахстану;
— в Україні голодували не тільки українські селяни, але й представники національних меншин, а також:
— голод відбувся внаслідок посухи;
— голод відбувся внаслідок помилок, допущених низовими органами влади під час проведення колективізації;
— голод був Божою карою для українців за участь у атеїстичних кампаніях влади(а якже кара по відношенню до *центрів атеїзму та її влади*????? ).
25. Сталінські репресії 1930-х років завдали шкоди не стільки цивільному населенню, як Червоній армії, що напередодні вибуху ІІ Світової війни втратила значну частину досвідченого командного складу.
26. Пакт Молотова — Ріббентропа «був вимушеним, але необхідним» для підготовки до відбиття майбутньої німецької агресії актом.
27. 17 вересня 1939 року Червона армія «визволила» (як пам’ятаємо — «тимчасово втрачену Росією» у 1921 році) Західну Україну.
28. 22 червня 1941 року Німеччина «несподівано і віроломно» напала на СРСР.
29. Причина воєнних невдач Червоної армії влітку 1941 року полягає «у багатократній перевазі німецьких збройних сил у людях, техніці та озброєнні, застарілій техніці та озброєнні Червоної армії ( ??????? ), раптовості нападу Німеччини».
30. Населення України «одностайно» піднялося на боротьбу з німецькими окупантами і «масово» вступало в ряди радянських партизанів й підпільників. Лише невелика частка населення (особливо на територіях, возз’єднаних із Радянським Союзом перед війною) «пішла на співробітництво» з окупантами.
31. Українські націоналісти «перебували на службі німецьких окупантів». Чимало з них «служило в німецькій воєнізованій організації СС», визнаної пізніше Нюрнберзьким трибуналом злочинною.
32. Керівники Організації українських націоналістів, зокрема С.Бандера, А.Мельник, Р.Шухевич, «були агентами німецької розвідки».
33. У червні 1941 року українські націоналісти зі складу батальйонів «Нахтігаль» і «Роланд» у Львові «влаштували масові розстріли» польської та єврейської інтелігенції.
34. Українські націоналісти «брали участь у геноциді євреїв» на території України, зокрема в Бабиному Яру (Київ).
35. Українські націоналісти «здійснювали геноцид поляків, чехів, циганів, вірменів та українців на Волині та в Галичині» у роки ІІ Світової війни.
36. Українські націоналісти під командуванням «німецького орденоносця» Р.Шухевича знищили білоруське село Хатинь.
37. Ув’язнення лідера українських націоналістів С.Бандери в німецькому концтаборі було зроблено з метою «приховати його співробітництво з гітлерівцями»( ??? ).
38. Українські націоналісти були «найжорстокішими катами» в’язнів німецьких концтаборів(???), передусім євреїв.
39. Українська повстанська армія створена «за допомогою німецької окупаційної влади», яка дала націоналістам зброю та інструкторів.
40. Українська повстанська армія «не воювала проти німецьких окупантів»(???).
41. Червона армія у 1943—1944 роках «визволила» (знову ж таки «тимчасово втрачену Росією у 1941 — 1942 роках») Україну.
42. Українська повстанська армія «стріляла в спину» Червоній армії (???) -визволительці.
43. Вирішальну роль у перемозі СРСР над Німеччиною відіграла «єдність радянського народу».
44. Вояки Української повстанської армії — це «бандити, кримінальні злочинці».
45. Вояки Української повстанської армії «безпідставно і жорстоко вбивали» відряджених зі східних областей УРСР до Західної України вчителів, агрономів, інших спеціалістів.
46. Після 1945 року оунівці з корисливих мотивів «стали на службу до американської та англійської розвідки».
47. Більшість населення Західної України «підтримало Радянську владу в боротьбі проти націоналістів»(???).
48. Голод 1946 — 1947 років в Україні «був наслідком посухи».
49. РРФСР була «основним донором» економічного развитку післявоєнної УРСР ( ????? ).
50. Радянський Союз хоч і не був демократією, але він був «орієнтиром і прикладом» кращого, справедливого суспільства для мільйонів людей в усьому світі.
51. У розпаді СРСР винні «зрадники та зовнішні сили» ( ??? ) .
52. Незалежна Україна — це «неприродне державне утворення, приречене на швидку загибель».
Я утримаюся від власних коментарів щодо вищесказаного. Зате наведу дуже влучну, як на мене, оцінку діям російських істориків білоруського дослідника Вадима Деружинського: «По примеру старой российской историографии и официальной советской историографии современная российская историография никак не может принять концепцию независимого развития украинского народа, его самостоятельного государственного существования в прошлом. Ибо в таком случае следовало выкинуть на свалку истории пресловутые «исторические права» России на Украину, отказаться от концепции «единства исторических судеб» русского, белорусского и украинского народов, которые в прошлом и сейчас тоже преподносились российскими идеологами в виде некой дивной «троицы общерусского характера» ( !!! ).
Пришлось бы также отказаться от тезиса о якобы «справедливых войнах», которые вела Россия с целью «собирания русских земель в едином русском государстве». Эти войны автоматически становились захватническими. Признание самостоятельности в историческом развитии Украины способствовало бы росту национального самосознания и отделению украинцев от России. По этой причине русская дореволюционная и советская историография не признавала Киевскую Русь державой украинского народа ( !!! ). Соответственно термины «Россия», «российский» советские историки вслед за Карамзиным, Соловьевым, Ключевским применяли не только к Московии, но и к Киевской Руси. То есть воровали наследие Киевской Руси у украинцев и присваивали его себе ( !!!!!!! ).
В итоге была создана крайне примитивная концепция истории Украины. Она гласила, что в прошлом украинский народ никогда не имел ни своего государства, ни своей самостоятельной истории».
Подання в російських шкільних та вузівських підручниках історії давньоукраїнської Київської княжої держави (популярно — Київської Русі) як, начебто, початкового етапу історії Російської держави, невизнання Голодомору 1933 року геноцидом українців, заперечення справедливого і правомірного характеру збройної боротьби українського національно-визвольного руху проти іноземних, у тому числі й російських, загарбників свідчить про фактичне невизнання Російською Федерацією незалежності України, є порушенням чинних українсько-російських міждержавних угод про дружбу й добросусідські відносини, а також міжнародних зобов’язань Російської Федерації, зокрема в галузі права війни, є замахом на суверенітет і територіальну цілісність України і служать розпалюванню українофобії та міжнаціональній ворожнечі як на території Російської Федерації, так і в Україні, сусідніх із нею державах Європи, скрізь, де проживають українці і куди сягає інформаційний вплив Росії.
У цивілізованих країнах вирішенням проблемних питань відносин із сусідніми державами займаються передусім зовнішньополітичні відомства цих країн. Вони пильно відслідковують шкідливі дії іноземних держав, повідомляють про них вище керівництво своєї країни і, за його дорученням, здійснюють заходи дипломатичного характеру з метою нейтралізації загроз у зовнішньополітичній сфері. На жаль, схоже, працівники МЗС України не цікавляться змістом підручників історії Росії і безпардонним шельмуванням у них українців та Української держави на шкоду міжнародному іміджу нашої держави. Не пригадую, щоб за двадцять років незалежності України керівництво Росії отримало б від нашого зовнішньополітичного відомства бодай одну ноту протесту проти антиукраїнського змісту підручників історії Росії, освячених авторитетом Російської академії наук і міносвіти Російської Федерації.
Російським націоналістом, а ще краще — великодержавним шовіністом, у сусідній країні завжди бути модно. І навіть коли на словах більшовики проти цього боролися, вони насправді створювали імперію, в якій російський народ був старшим братом, а решта — молодшими. При цьому націоналістичні гасла завжди виходили на перший план, щойно в російській державі щось і якось йшло не так, і влада не знала, як вийти з такої ситуації. Спрямувати гнів знедоленого народу на інородців, які начебто заважають щасливому життю, пояснити всі негаразди тим, що люди з іншим розрізом очей, які говорять іншою мовою, і є причиною всього цього неподобства. Під такими гаслами ходили вулицями, зокрема й українських міст, чорносотенці, яких скеровувала царська охранка, з такими криками виходили молоді люди на Манежну площу. Мабуть, нелегко тандемові Медведєва — Путіна, якщо за три місяці до виборів в Державну думу російському виборцеві пропонують шовіністичний порядок денний. З погляду влади, це золота жила. В обстановці націоналістичного чаду ніхто не запитуватиме про те, чому в нафто- та газодобувній країні так багато мільярдерів і жебраків.
Зрозуміло, що сама панівна партія «Единая Россия» з крайніми гаслами не виступає. Для цього є Дмитро Рогозін, який на нещодавньому Міжнародному форумі в Ярославлі порушив питання про те, що росіяни є носіями всього прогресивного, а архаїчні околиці на кшталт Північного Кавказу тягнуть країну назад. Тому потрібно кардинально змінити систему керівництва і зробити так, щоб росіяни в Росії не були дискримінованою більшістю ( нарешті !!! вже в Росії визнали, що *старшобратній народ* є меншістю у власній імперії і відповідно не має права претендувати на якесь лідерство у слов"янському світі !!! ).
Настільки радикальний підхід нинішнього постійного представника Росії при НАТО змусив вступити з ним у дискусію президента Дмитра Медведєва. При цьому було ясно, що полеміку президент веде не з Рогозіним, дуже маргінальним є цей політик, а з прем’єром Путіним. Адже Рогозін, розбудивши Конгрес російських громад, який перебуває в летаргічному сні, веде справу входження останнього до фронту Путіна. Якщо це станеться, що доволі ймовірно, то націоналізм плавно перейде в ідеологію фронту. Отже, зрозуміло, хто адресат Медведєва, хоча, з певних причин, прізвище його не назване.
Услід за Рогозіним до дискусії з національного питання вступив Володимир Жириновський. У Колонній залі Будинку спілок відбувся з’їзд Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР). Його було присвячено затвердженню списку партії на парламентських виборах у грудні. Першим номером став, природно, Володимир Вольфович. До першої трійки списку ЛДПР, окрім Володимира Жириновського, увійшов його колега депутат Держдуми Олексій Островський, а також син лідера партії депутат фракції ЛДПР Ігор Лебедєв. Це не новина, і навіть не дуже цікаво. Під цим оглядом є дуже характерними інші персони цього партійного списку. Там знайшлося місце для сина вбитого в Москві колишнього полковника Юрія Буданова — Валерія, який балотуватиметься в Москві, і Максима Короткова-Гуляєва, адвоката Євгенії Хасіс — фігурантки справи про вбивство адвоката Маркелова і журналістки Бабурової. Отже, список відповідний.
На великій мапі Росії Жириновський указав на регіони, де зменшується число росіян. «Дані перепису приховують, бо зменшилася кількість росіян!»( !!! і тут правда проривається !!! ) Жириновський висловив незадоволення політичним устроєм країни, який не є ані демократією, ані диктатурою, а чимось змішаним і незрозумілим. Політик уважає, що причина нинішнього становища — у неправильній позиції влади, яка за останніх 12 років так і не зробила ставку на російський народ: «На Манежній площі, хоча там і кров була, і хулігани, все ж таки вийшли й сказали — є росіяни в цій державі!». В ухваленій партійній програмі ЛДПР, яка складається з 20 пунктів, першими йдуть «За росіян!» і «За Росію!». За ними надруковано стандартні популістські тези про поліпшення якості життя та здоров’я росіян, зменшення корупції. Те, як цього домогтися, не пояснюють, однак прямо говорять про потребу закрити порнографічні сайти в Інтернеті, замінивши їх на художню самодіяльність. Розуміючи, що зовсім оскаженілий націоналізм може віднадити певну частину виборців, Жириновський поспішив їх заспокоїти. «Ми не проти інших прекрасних народів, які населяють Росію, ми за те, щоб російський народ не піддавали дискримінації!» — неодноразово повторював віце-спікер Державної думи. Цікаво, що в національних республіках гасло «За росіян!» буде замінене на інше: «За ЛДПР!». Але це — чиста політтехнологія, суть від цього не змінюється. Одночасно Володимир Вольфович виступив проти статті 282-ї Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за «роздмухування ненависті або ворожнечі», зокрема і за національною ознакою.
За даними останнього опитування ВЦВГД, 28% респондентів симпатизують ЛДПР та її лідерові, 49% не мають сумнівів, що партія здолає бар’єр у 7% і буде репрезентована в Державній думі. На попередніх виборах вона отримала 8,14%. Як уважає директор Міжнародного інституту політичної експертизи Євген Мінченко, «у ЛДПР чітка й зрозуміла для виборців позиція, і цим вона вигідно відрізняється від усіх учасників кампанії». Звичайно, висунути шовіністичні гасла набагато простіше, ніж намітити й вжити реальних заходів для боротьби з корупцією. Небезпечним є те, що чітка й зрозуміла масам позиція з національного питання багата на великі проблеми і для Росії, і для її сусідів у майбутньому, причому найближчому.
На запитання журналістів, кого він підтримує — Путіна чи Медведєва, головний російський ліберал-демократ не відповів, натомість поставив вимогу: «Команда пітерських має піти». При цьому Жириновський відрікся від своїх колишніх слів, що вважає Путіна найдосвідченішим прем’єром за всю історію Росії. Цього разу він заявив, що вважає його найдосвідченішим, але порівняно з його сучасними колегами. Ураховуючи, що Жириновський практично завжди озвучує те, що інші в московських владних коридорах уважають за краще не говорити, політичний і пропагандистський тренд нинішньої російської виборчої кампанії виявляється чітко й недвозначно. У ній роль радикальних націоналістів відводять Жириновському й Рогозіну, тимчасом як «Единую Россию» буде представлено як помірковану політичну силу. Лівий фланг віддають комуністам. Але й вони намагатимуться розігрувати націоналістичну карту, прикриваючись, і то не дуже, інтернаціоналізмом і дружбою народів.
Такий сценарій передвиборчої кампанії має разом із внутрішніми проблемами розв’язати й проблему зовнішню. Заходові та решті прогресивного людства наочно демонструють, як небезпечно надалі тиснути на Росію, порушуючи проблеми дотримання прав людини, усього того, що викликає крайнє роздратування Кремля та Білого дому. Які права людини? Зараз наростає націоналістична хвиля, яка може заплеснути не лише Росію, а й європейський та азіатський простори. Тому потрібно дотримуватися теорії «меншого зла». Але цю роль спробують заперечити і Медведєв, і Путін. Останній має виступити як єдиний, хто може з цією небезпекою впоратися. Він людина тверда, на відміну від «м’якого» Медведєва. Президент таким виглядає в очах дуже багатьох громадян Росії. Про це ж говорять і дані опитування ВЦВГД. На питання про досягнення Медведєва 47% опитаним було важко відповісти, а 23% опитаних уважає, що «жодних досягнень не було». Тому разом із використанням націоналістичної карти як способу мобілізації виборців, завдають удару і по Медведєву як по можливому претенденту на посаду президента в березні наступного року. І ця обставина набагато важливіша, оскільки за російського адміністративного ресурсу результати виборів визначають не виборці, а ті, хто ці показники напише й оприлюднить. Зовні все має здаватися респектабельним, спостерігачі приїдуть і переконаються, але кількість депутатів від «Единой России», ЛДПР і комуністів визначено, і вона зміні не підлягає.
Звичайно, в Росії є нормальні люди, яких дуже лякає піднята владою шовіністична хвиля. Глава Московської Гельсінської групи Людмила Алексєєва вважає гасло «За росіян!» неприпустимим на виборах: «Воно є небезпечним для російської монодержави і веде до її розвалу». ЛДПР своєю чергою готова до суду, оскільки не бачить у своєму гаслі нічого протизаконного. Поняття «За росіян!» у нинішній кампанії радше «філософське», уважає Жириновський. І він має рацію. Усе починається з «філософії», а закінчується війною, таборами смерті та стражданнями людей. Історія, зокрема й наша, знає таких «філософів», до речі, і те, чим вони закінчили. Але ті, хто в Москві грають із шовіністичним вогнем, про це не думають. Їм здається, що з ними такого не станеться. Каддафі теж був у цьому впевнений, він писав «Зелену книгу». А де він тепер? Шукають і ніяк не знайдуть.
Нинішній націоналістичний ухил у Москві — явище не випадкове, під вибори, а довготермінове. Зовнішньополітичним виявом його буде посилення агресивності російської політики. Передусім щодо найближчих сусідів. Квіточки цього явища відчуває на собі Київ у спробах якось домовитися щодо газу. Це нічого не дасть. Білокам’яна перейшла до практичної реалізації іншого гасла: «Хто не з нами, той проти нас!». Першим об’єктом для його виконання буде Україна. Бо згадані гасла є основою для відновлення спочатку так званого «Русского мира», а потім і неоімперії. Москва не мислить і не може створити її без України. Тому Київ відчуватиме на собі такий тиск, що нинішні ігри довкола ціни на газ здадуться дитячими забавками. Якщо наша влада цього ще не зрозуміла, то тим гірше для неї та й для України!
Бонус - відео. http://www.youtube.com/watch?v=1uZuQn_leMA
Народный депутат Украины VI созыва, член фракции Блока «Наша Украина — Народная самооборона» Игорь Криль считает, что Виталию Кличко нужно учить украинский язык.
«Как вы думаете, что бы случилось с Виталием, если бы к этим, известных ему 3-х языков мира, он добавил четвертый - язык народа и земли, где прошло его становление как человека, так и боксера?», - пишет Криль.
«Тем более, что этот, без преувеличения, великий человек по завершении боксерской карьеры планирует заниматься политикой не в Германии, не в США и не в России, а в стране, где этот язык государственный», - отмечает политик.
Від блогера. Можливо, в щиру турботу Кріля про українську мову і можна було б повірити. Але одразу три великих *але*. По-перше, Віталій Кличко все ж таки володіє мовою, хоч і не досконало. По-друге, скидається на те, що це просто намагання якось кинути тінь на Віталія після перемоги спортивної перед битвами в політиці. І це на тлі очевидного дрейфу ЄЦ до лав ПР. По-третє, саме ЄЦ-однопартійці Кріля в контрольованому ними Закарпатті вже радіють з можливого прийняття другої регіональної мови як проекту депутатів від...ПР, своїх майбутніх однопартійців. Тож подібна гнила сутність *сантехніків* лише вчергове стала очевидною.
Ранее «Багнет» сообщал о сомнительной акции протеста под стенами Верховной Рады. На прошлой неделе около полутора тысяч человек, вооружившись хоругвями и флагами российских организаций (таких, как «СоюзЪ русскаго народа» и «Православное братство святого Александра Невского»), митинговали против внедрения в Украине внутренних биометрических паспортов. Это событие, гордо названное организаторами «крестным ходом», состоялось 8 сентября. Сегодня оно вяло перетекло в дежурство нескольких бабушек под стенами парламента и ныне называется «Молитвенное круглосуточное стояние за право жить по данному Богом имени против ИНН и биометрического паспорта» (см. фото).
Совершенно очевидно, что участницы этого «стояния» понятия не имеют, что такое биометрический паспорт, но им старательно навязано мнение о том, что это нечто страшное, противоестественное и опасное. Обратите внимание на выделенную деталь импровизированного иконостаса, сооруженного участниками акции. Это – портрет российского самодержца, последнего императора Российской империи Николая II.
Как мы отмечали ранее, слоган «За царя, за веру, за отечество» украшал многочисленные флаги участников акции 8 сентября. При этом, что характерно, НИ ОДНОГО жовто-блакитного стяга в руках митингующих не было. Зато в ассортименте наблюдались ряженые в военную форму личности. Несложно догадаться, что эти костюмы также не имели ни малейшего отношения к Украине – они копировали, в частности, облачение солдат царской России.
Корреспонденту «Багнета» удалось пообщаться с организатором (если верить словам находившегося там же человека, назвавшего себя Монахом Антонием) «круглосуточного стояния», некой Анастасией Басий. Приведем беседу с нею без купюр.
- Скажите, почему именно биометрические паспорта вызвали такую реакцию? Ведь много людей пользуются кредитками, а по ним легко вычислить местонахождение, если человек ей воспользуется. Против кредиток ведь вы не протестуете?
- Кредитки есть не у всех, а только у богатых людей, уже продавших себя Мамоне. Они служат не Богу. А паспорт будет у всех, причем насильно (откровенное вранье - законодатели предлагают выдавать такой паспорт гражданам исключительно на добровольной основе - Ред.). Вот кстати, вы знаете, что на каждом штрих-коде есть шестерка? Даже три? (Показывает штрих-код на скидочной карте супермаркета, принадлежащей корреспонденту, - Ред.) - вот одна, вот вторая, вот третья. Это знак сатаны! Выбросьте и не пользуйтесь. Именно так они вселяют в нас нечистую силу. А с помощью новых паспортов они пытаются нас проконтролировать... вот посмотрите...
Как говорится, "на городі бузина, в Києві дядько". Парламентарии, которые инциировали внедрение в Украине биомтерических паспортов, лично и необнократно объяснияли и верующим, и общественности о том, что будет заложен принцип добровольности при оформлении электронного паспорта.
При этом, на пресс-конференции, посвященной так называемому «крестному ходу» 8 сентября, его организаторы так и не смогли объяснить, почему акция протеста против внедрения биометрических паспортов имеет столь ярко выраженный пророссийско-имперский душок. Как и не удосужились опровергнуть заказной характер мероприятия. Как сообщал ранее «Багнет», к организации митинга против тотальной слежки, которую якобы повлечет переход на ДОБРОВОЛЬНЫЕ е-паспорта, причастен бизнесмен, торгующий системами слежения и наблюдения!
Но если этот факт можно отнести к комичным деталям, подтверждающим исключительно заказной характер т.н. «крестного хода», то есть еще один момент, который не может не настораживать. К этому мероприятию причастен религиозный экстремист, отлученный от церкви. Это скандальный деятель Валентин Лукияник – председатель Союза православных братств (СПБ) Украинской Православной Церкви. Выходит, что «крестный ход» отнюдь не является выражением мнения прихожан УПЦ Московского патриархата, потому что к ее организации причастна лишь ее «дочерняя» структура – СПБ. А это – радикальное крыло УПЦ МП, глава которого, Лукияник, даже был отлучен от церковного общения на последнем Синоде УПЦ МП!
Да и вообще заявление о том, что протестующие выражают мнение чуть ли не всех украинских верующих против е-документов, является примитивной уткой. Также поражает и дремучесть аргументов, которые приводят эти так называемые верующие против внедрения биометрических паспортов. Внедрение чипа под кожу и в мозг, лишение воды, еды и средств к существованию – вот лишь малая толика «страшилок», которыми запугивают наивных бабушек организаторы этого безобразия.
Но, не будем вдаваться в детали, ведь цель этих протестов, как и то, чьи «уши» из них торчат, абсолютно понятны. Российский след здесь очевиден, и его присутствие объясняется тем, что нашего великого соседа не устраивают европейские устремления Украины. Связь проста – ЕС настоятельно рекомендует странам, стремящимся к евроинтеграции, внедрять у себя биометрические документы. Которые уже давно стали привычными в большинстве развитых стран. Таким незамысловатым образом – выведя под стены Верховной рады Украины бабушек с хоругвями и комичных ряженых – организаторы акций намереваются сбить наше общество с избранного европейского пути.
Несколько иные интересы у коррумпированных украинских чиновников, которые, очевидно, также причастны к этому цирку-шапито (один из читателей «Багнета» метко назвал это действо «съемками фильма о попе Гапоне»). По заявлениям народного депутата Валерия Коновалюка (он является соавтором законопроекта, предусматривающего внедрение в Украине биометрических документов на принципах добровольности их получения), за акцией стоят определенные люди, в сферу интересов которых входят выгодные для них поставки «паспортов, как ширпотреба».
Тем более, что все законопослушные граждане Украины (коих большинство) наверняка захотят добровольно оформить себе электронный паспорт, ведь подобный документ обезопасит их от аферистов, которые постоянно подделывают нынешние паспорта с вклеенными фото (например, для получения кредита в банке на подставное лицо и т. п.).
Коновалюк отметил особый цинизм, с которым организаторы акции протеста (по его словам, он готов назвать фамилии этих провокаторов) против внутренних биометрических паспортов используют чувства верующих, задуривая им головы антинаучной чушью и откровенным мракобесием.
Очевидно, предприимчивые чиновники не оставляют идеи привлечения легковерных личностей к своим грязным играм. По словам монаха Антония, который в компании нескольких старушек продолжает ночевать на лавочке возле ВРУ, следующая «серия» акции «за царя-батюшку» запланирована на 19 сентября.