Ми, українці, маємо великі труднощі з визначенням напряму розвитку України як держави – самі не впевнені в тому, що демократія є добрим шляхом для нас. Чому б не монархія, диктатура, деспотія?

Про це блаженніший Любомир кардинал Гузар написав у своїй статті:

Ми маємо тенденцію думати так, бо ми страшні індивідуалісти. І не маємо глибокої традиції демократії. Немає кращої форми державного устрою, аніж демократія, але не­має і труднішої. Бо тут треба вміти поступитися. Треба бути направду дуже зрілим політично і культурно, щоби бути справжнім демократом. Тим більше – у великій країні.

Тому демократія як така має дуже різні форми. Англія, наприклад, демократична країна, незважаючи на існування монархії. Там сила короля чи королеви в тому, що вони духовно тримають нарід. Відповідно до своєї традиції кожен нарід шукає своєї найкращої форми демократії. Дуже недоречно сліпо наслідувати ті форми, які обрали для себе інші держави, – кожен мусить працювати відповідно до власної національної вдачі.

Нам, українцям, нелегко бути демократами. Зокрема тому, що не прислухаємося як слід до себе, але радше подивімося, як зробили інші. Як Шевченко підкреслює – ми радо послухаємося німця, а не свого, і в тому наша неміч. З того треба намагатися вирости. Справжня демократія в нас іще не набрала сили. Ми повинні над цим працювати.

Але якщо це так важко, чому б нам не прихилитися до монархічної форми? Мали би вождя – гетьмана, чи як ми там назвемо того диктатора... І нехай він батогом нас провадить.

Втім, диктатура – це також небезпечна річ. Бо хто сказав, що диктатор обов’язково буде добрим правителем? А змістити його в законний спосіб буде неможливо – для цього знадобиться революція. А революція у свою чергу – це знову небезпека: висока ймовірність через кровопролиття отримати зовсім недоброго правителя.

У нас є добрі шанси зрости у демократію. Адже ми – християнська культура, тобто маємо всі ідеологічні підстави бути демократами. Одначе демократія мусить виховатися. Яка в нас головна трудність? Вона в тому, що триста років живучи під окупаціями, ми втратили почуття відповідальності. А демократія – то відповідальність кожного громадянина за загальне добро. Ми втратили це почуття, ми забули його, бо триста років нами керував хтось інший, хтось чужий. Хтось, на кого ми покладали відповідальність за все. І знаходили в тому втіху, бо мали кого ганити за всі свої негаразди. Дійсно, окупаційна влада була для нас чужа і чинила вороже. Але тепер ми так само не почуваємося причетними до визначення власної долі, хоча влада в нас уже своя, рідна.

У нас є шанс на становлення справжньої демократії. Тільки мусимо собі дати певний час. Ми мусимо вчитися бути демократами, послідовно до цього йти. Мусимо старатися. Це нелегка проблема, бо декому здається, що нарід можна виховати тільки маючи диктатора. Часом мріємо про такого собі ідеального диктатора, який людей провадить, а за п’ятдесят років скаже: ну, досить, ви вже виросли, ви виховані, досить диктату, будемо жити інакше. Але таке рідко стається в історії. Зазвичай диктатори добровільно не резигнують – їм завжди здається, що ще не час, що вони ще не завершили свого діла. Людина любить владу, їй важко від неї відмовлятися.

Отже, єдиний спосіб, який залишається, – робити свої помилки, але шукати, розвиватися в напрямі демократії. Найбільш зріла демократія – британська. Але коли вона починалася? У ХІІІ столітті!

То, може, ми вже запізнилися? Часом можна почути, що в нас ніколи не було демократії, що ця традиція для нас чужа. Але пригадаймо нашу княжу добу. Вона була дуже цікава. Князі не були одноосібними диктаторами – окрім князя були бояри, а також були монахи. От вам приклад з життя Теодозія Печерського: коли князь робив щось не так, не по Божому чинив, Теодозій зачиняв перед князем двері монастиря. Маніфестував йому: княже, ти не робиш добре. Хіба це не можна трактувати як наші власні витоки демократії?

Окрім того, в нас була така інституція, яка називалася віче. Часами вона була добра, часами глупа, але це був прояв волі народу, з якою князь мусив рахуватися. Тобто він не був абсолютний диктатор – він мусив мати згоду, підтримку бояр чи віча.

Потім настало татарське лихоліття, яке зруйнувало ці надбання руського періоду. І знову якісь ознаки народовладдя ми бачимо вже за козаччини – вибори гетьмана січового чи державного. Маємо примір такого гетьмана, як Іван Мазепа, – людини, яка нічим не поступається найкращим володарям Західної Європи. Але пізніше знову почалися окупації – і ми знову ці наробки втратили.

Демократія не є набором ознак якоїсь владної групки – вона мусить бути побудована на цілому народі. А ми зараз не маємо, не набули ще тої степені відповідальності, яка має підтримувати демократію. Відповідальності цілого народу за власну державу, країну, власну долю. Ви пригадайте – ми ж щойно вилізли з 70 років комуністичного врядування. А перед тим були царі-самодержці. І нарід у тому виростав. А ще були польські пани, королі, які робили що хотіли.

Ми не є знищені. Але нам треба час, щоби змінитися. Стати кращими. В нас іще надто багато того, що було сформовано за окупацій. А зміни в людині – це дуже тривалий процес, який потребує поколінь. Отже, і нам треба кілька поколінь, щоби ті діти виросли до відчуття, що доля моєї держави залежить від мене.

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

Історія - невід'ємна частина життя кожної людини. Особливо, якщо йдеться про події, що істотно вплинули на її народ, його культуру, шлях розвитку. Однією з важливих історичних постатей України був митрополит Андрей Шептицький. Для свого краю він, попри всі небезпеки, зробив багато...

«Як це зробити? Як воскресити цю людину та її час, минуле, що кануло у вічність, поховане під тягарем прожитих років, воскресити по сторінках пожовклих записів, листів, документів, по свідоцтву очевидців, котрих лишились одиниці, по уривках розмов та споминів, спогадів живих і мертвих. Воскресити, щоб побачивши самому, дати змогу побачити іншим...»

"Ідея суверенності без боротьби за неї - навіть безперспективної - стає святковою фразою. Мазепа теж програв, але його чин спородив державницьку ідею... Одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, а те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками. Ми ж ті опори закладаємо, і наша робота найважча..."... "Хтось мусить це зробити... - якщо нам удасться розбудити в народі незалежницьку ментальність, якщо ми хоч трішки вичавимо з людей рабський дух, то й це буде нашою великою перемогою. Ми мусимо стати героями".

Роман ІВАНИЧУК, "ВОГНЕННІ СТОВПИ"

Чи до правильного ділання такої зложеної машини, якою є життя великого народу, треба якихось провідників, які уміли б і могли б вести Батьківщину, маючи в своїх руках провід і вплив на загал, і як можуть чи повинні бути вибрані чи вишикувані ті провідники? У цих питаннях різняться між собою прихильники систем: монархічної, олігархічної і демократичної. Роль висувати на перший план і віддавати провід одиницям, які вважає за найвідповідніші, може мати або монарх, або партія чи монопартія, або станова олігархія чи аристократія, чи вкінці те, що в демократіях становить загальні вибори, або публічна опінія.

Залежить від дуже багатьох природних прикмет чи хиб якогось народу і від історичного його розвитку, від традиції, яким чином у тому народі одиниці доходять до проводу. І в тому, може, лежать найбільші труднощі всенародного будівництва. Коли всі засади Євангелія є в народі загально прийняті, коли бодай велика більшість громадян живе християнським життям і поступає по велінню християнських чеснот, коли народ своїм життям і молитвою заслужить благословенство і поміч Неба, і коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане посланництво, тобто проповідає Євангеліє і освячує народ та за нього молиться. Ті труднощі, що зв'язані з верховним проводом, розв'язуються мирно і, за Божою ласкою, корисно для загального життя. Але коли тих умов немає, а тому немає і Божого благословенства, на поверхню суспільного життя висуваються одиниці, нездібні бути провідниками, які тим самим приносять радше шкоду, ніж користь, бо замість дбати про загальне добро, вони шукають тільки заспокоєння свого власного самолюбства, тобто над загальним добром ставлять своє власне добро. І тоді мусять впровадити в будову хати безконечні непорядки. А що не можуть до того самолюбства признатися, мусять свій провід сперти на обман, на брехню, на публічну "опінію загалу", яку самі через пресу викликають і обробляють, а не приймають як об'єктивний, від них незалежний факт. Тоді розумом досліджувані і представлені потреби поодиноких фахових груп людей заступають не раз цілком оперті на обман гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівності, а переваги слабших і менше здібних. А систему такого хаосу, що веде до повного рабства, прикривають прекрасними гаслами: свободи, братерства і рівності. І розвагу замінюють демагогічними закликами, волю заміняють пристрастю, пристрасть доводять до шалу, усяке право заступають силою, зі своїх примх роблять обов'язкові для всіх закони, оборонців права і справедливості представляють фанатиками. Ніякої об'єктивної критики не сприймають, проповідь Євангелія стає для них небезпекою, свобода слуг Божих нездійснимою претензією. Замість давати народові мудрий провід, що здійснює мету загального добробуту і щастя, вводять у суспільне життя роздори, домашні війни, нічим необмежену партійність і відзначаються шаленою захланністю на гріш, безсоромним хабарництвом, легковаженням людської одиниці, безнастанним попранням всіх її прав, безмірним бажанням у все мішатися, все по своїй фантазії порядкувати, крайньою нетерпимістю навіть проти братів – і незрозумілою ненавистю до всіх, що їх противниками називають. Бога відрікаються, Церкви не визнають; моральність для них – самоволя, закон для них – безправство.

Для якого ступеня український народ потрапить, коли Бог йому дасть вирішувати свою долю, уникнути всіх тих небезпек і дати українській суверенності такі форми, які запевнюють свободу громадян і непорушність національних кордонів Батьківщини, та оминути всі небезпеки в тій праці, покаже щойно майбутнє. Ми, тобто духовенство Галицької області, мусимо виконати свій обов'язок і намагатися всіма силами спричинитися і молитвою, і радою, і – скільки приймуть наші брати нашу співпрацю – ділами помагати їм у праці, до якої вони не готові. Двадцять літ більшовицького режиму знищило безліч елементів, може дуже потрібних для розбудови Батьківщини, і на організм народу витиснуло тавро неволі, з якого не легко буде українцям духовно обтруситися.

Щоб по змозі всесторонньо з'ясувати собі труднощі, які матимуть ті, що будуть працювати над будовою, треба розглянути всі неначе конституційні елементи єдності, або розглянути всі доцентрові і відцентрові сили. Цими дослідами дійдемо до якогось бодай знання тих природних сил, які запевнять рідну майбутність, і тих сил руїнних, які будуть її великою небезпекою.

На чому ж опреться єдність хати? На національній єдності. Український народ є одним народом, дехто хоче навіть сказати – одним організмом, тому й належить йому стати і суцільним національним витвором. Але йдеться про те, щоб проаналізувати поодинокі елементи, з яких національність складається, і сили, які її розбивають. Що ж робить якесь число людей одним народом? Передовсім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, будуть складати український народ. Безперечно, єдність мови є зв'язком, що об’єднує людей, але не завжди об’єднує їх у народи. Знаємо народи між собою дуже різні і між собою ворожі, які вживають одну й ту саму мову: у Великій Британії – англійці, шотландці та ірландці. До цього ж, англійські домінії і З'єднані Держави Північної Америки. Всі ті країни вживають англійську мову, і, може, за виключенням Ірландії, в останньому десятилітті всі вважають її за свою мову. Знаємо і народи, які вживають різні мови, а однак є дуже сильно побудованими національними і державними організаціями-організмами, як Швейцарія. Історія з'єднання в одну державу різних держав Німеччини і відмін німецької національності, як і історія з'єднання Італії в один народ і державу, вказує, як одна мова через довгі століття може не бути достатньою причиною до з'єднання в одну цілість тих, що нею говорять.

Крім мови, конституційним елементом національності буде, може, та стихійна, мало свідома воля всіх одиниць об’єднатися в одну організацію. Та воля є доказом тих різних прикмет чи характерів народу, які інстинктивно пхають його до бажання бути одним. Скільки такого бажання в українському народі, досить важко сказати. Треба б у відповіді на це питання стерегтись судження інших самим про себе. Гарячий патріот має не тільки ту природну, стихійну, але й свідому волю стільки, що самий інстинкт веде його до думання, що так само задіяні будуть усі українці.

Змагань виробити таку волю або усвідомити інстинктивно дрімучу волю зроблено в останніх поколіннях у нас багато. У праці над народом було багато патріотизму. Об'єктивних дослідів незвичайно мало, щоб не сказати, що цілком їх не було. Здається без пересади, ніхто у нас із соціологів, політиків, етнографів не приглядався з лупою до народної психіки в одиницях і масах. Ніхто навіть не зробив поважних наукових дослідів над таким явищем, що можна його назвати глибокою раною чи язвою, яким є москвофільство. Без тих дослідів, на основі поверхневих тільки обсервацій можна сказати, що свідомість української національності повстає під впливом праці патріотів так легко і скоро, що треба б думати, що вона є виявом чогось, що глибоко лежить у психіці народу. Хоч з другого боку почуття і пізнання ворожих сил, що бажають народ нищити, до деякої міри можуть підміняти ту психічну глибину.

Яке буде положення на Великій Україні тепер, після 20-ти літ більшовизму, годі сказати. Дуже можливо, що самостійництво буде ще зближене до федерації з Росією. Хто дивився уважно на те, як те самостійництво важко приймалося навіть в інтелігенції, як Центральна Рада довго не могла прийти до думки самостійності, той буде побоюватися, що від Полтави минули задовгі літа, щоб відразу можна було стерти їх пляму. Інстинкт національності та стихійна воля народу появилися, може, в повстанні проти гетьмана, але хоч той рух видавався прямо звернений проти думки федерації і прикмета самостійництва лишилася зовнішньою характеристикою УНР, то історія тих часів і тих рухів занадто нова, а спеціально соціологічно-психологічні досліди занадто занедбані, щоб можна було сказати, що повстання проти гетьмана було виявом глибокої волі мати свою державу. Хіба назветься, з деякими публіцистами, стихійне хотіння мати свою державу "ірраціональним", і так назветься повстання, бо мусило бути в повній мірі ірраціональним, коли за такий короткий проміжок часу дійшло до руїни своєї держави.

Чи під більшовицьким режимом не змогли, може, ще сильніші від напряму федерації елементи розкладу навіть між тими людьми, що найщиріше бажають бути самостійниками, це покаже щойно майбутнє. На жаль, навіть з поверхневої обсервації нашого національного життя можна зробити кінцевий висновок, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, але попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була такою, якою хоче її бачити чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення між собою, ті спори, роздори, сварки, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психологію таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні чи негативні?

Це в частині пізнаємо, коли побачимо, чи Україна зможе вже не з'єднатися на релігійному полі, але чи зможе відректися від чисто московської, а навіть більшовицької нетерпимості, що рідного брата зненавидить, коли тільки він у справах релігії інакше думає, ніж ми. Нетерпимість проти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависті, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутнє України; релігійні роздори не то, що не злагодять національних свар, а, може, зроблять їх ще прикрішими і глибшими. Хоч теоретично, видавалося б, що ще ніколи не було поєднання на релігійному полі таким легким, як є тепер.

Писав в грудні 1941 р.

АНДРЕЙ, Митрополит

ЦДІАЛ, Бібл., інв. №756, Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького до духовенства (З декретів АЕп Собору 1942 .), Львівські Архієпальні Відомості, [ЛАеВ], Львів, 1942, с.1-19.

Возз'єднання чи окупація, добро чи зло? Події "золотого вересня" довгий час перебували під грифом "таємно" поза увагою науковців та митців, були призабуті суспільством.

Багатокультурна довоєнна Галичина стала жертвою агресій двох найбільших тиранів XX століття Гітлера і Сталіна. Будучи зруйнованим, більше ніколи не відновиться довоєнний уклад життя, культури, етнічні особливості цього краю.

Фільм створено на основі свідчень очевидців цих подій - представників українського, польського та єврейського народів, які до 40-х років XX століття становили основний етнічний склад Галичини.

"Бо так само, як за днів потопу всі їли й пили, женились й заміж виходили, аж до дня..."  Мт. 24, 38

Низка дивних і для багатьох трагічних подій у Києві цього разу розпочалася ранньою весною. Все почалося з того, що у вівторок на черговому пленарному засіданні ВР Михайла Васильовича Чечетова заклинило. 

А справа була ось так: куратор парламентської більшості, після доповіді свого однопартійця з приводу чергових змін у Закон про вибори членів ПР у депутати всіх рівнів і по-ранковому бадьорої команди спікера "Голосуємо", як зазвичай, хотів дати відмашку "За" для своїх нечисленних напівсонних колег, що приперлися за разнарядкою в цей день до сесійної зали. Але сталося непередбачене - рука, піднята високо вгору, і в ту ж секунду готова розсікти повітря, стрімко опускаючись вниз, несподівано намертво застигла у своєму апогеї.  Система "Рада" монотонно відрахувала 10 секунд і байдуже видала несподіваний результат - трохи менше сотні голосів комуністів, литвинівців і всякої позафракційної шушвалі. Партія регіонів - 0. Литвин здивовано подивився в галасливий зал і зупинив свій погляд на Чечетові, який якось дивно тягнув вгору руку, начебто намагаючись дістати напруженими, в струну витягнутими пальцями, до самої вершини заскленого купола.  - Михайло Васильович, ви з мотівiв Голосування? Ввiмкнiть мiкрофон.  - Д-дак, н-нек, тобто дак, заїкаючись, пробелькотів Чечетов, намагаючись лівою слухняною рукою впоратися з неслухняною правою. У-в-Ладимир Мих-хайловіч, у нас не зрозуміли за що голосуємо, не встигли, треба поставити на повторне голосування! - Голос Михайла Васильовича більше звичайного зривався на жіночий фальцет, губки складалися в трубочку і дрібно тремтіли.  - Хто за повторне Голосування? - Буденно, ще не розуміючи масштабів того, що сталося, і не звертаючи уваги на протести з правого боку залу буркнув Литвин. Прошу голосувати. Система знову почала свій відлік, на схемі зеленими крапками відзначаючи проголосувавших у різних частинах залу. У всіх, окрім тієї частини залу, де розташовується найбільша фракція нашого парламенту. Там творилося незрозуміле! Чечетов з абсолютно божевільним виразом обличчя, не маючи можливості дати відмашку піднятою правою рукою, намагався це зробити, нахиляючись всім корпусом і одночасно роблячи якісь ударно-обертальні рухи лівої. Кілька депутатів з пачками карток в руках з подивом дивилися на його кульбіти і не могли зрозуміти, що їм робити - чи голосувати, чи то бігти, когось бити, якщо бити, то кого і чим? Час голосування минув, про що депутатів сповістила "Рада" фінальним тривалим писком і знову на табло висвітився негативний результат. Чечетов застиг з піднятою рукою, як бронзовий Ілліч. Його яскраво-червоне обличчя виражало суміш подиву, страху і якоїсь дитячої безпорадності.  - Рiшення НЕ прийнято, - здивовано округляючи очі, вимовив спікер. І знову, побачивши підняту руку Чечетова, дав вказівку включити йому мікрофон. Ох, навряд чи варто було Володимиру Михайловичу це робити. Саме в цей момент ватажок фракції ПР Олександр Єфремов, підскочишив секундою раніше до заціпенілого Михайла Васильовича, висловлював йому все, що він про нього сьогодні думає, згадуючи його нещасну матір, і той розважальний заклад, де, як було зрозуміло з контексту, Чечетов провів попередній вечір і ніч. На жаль, але цю тираду, яка аж ніяк не в'яжеться з мудрим і стриманим іміджем пана Єфремова, почула вся країна.  У той же день нещасного Михайла Васильовича госпіталізували до Феофанії. Для економії вашого часу, шановні читачі, не буду описувати те, як наш герой, супроводжуваний спалахами фотоапаратів, дістався до гардеробу, про те, як намагався одягнути пальто і влізти в свій Мерседес (так і їхав з рукою висунутою у вікно), скажу лише кілька слів про проведене лікування та його результати.  Після ретельного обстеження з застосуванням найсучаснішої апаратури всі версії про механічний характер патології травматологами та хірургами були рішуче відкинуті. Відомий інфекціоніст на консиліумі висловив обережне припущення про можливий атиповий сказ і зібрав самий ретельний анамнез щодо того - чи не кусали пацієнта в останні три місяці бездомні собаки або будь-які інші дикі тварини. На превеликий жаль співробітників інфекційного відділення, проведене цитологічне дослідження пункції головного мозку пацієнта відкинуло і цю, гідну уваги версію.  Вичерпавши всі можливості, офіційна медицина дозволила зайнятися даною незвичайною патологією великому психіатрові, фахівцеві з нетрадиційної медицини та психоаналізу Гольдберг Ісааку Пантелеймоновичу. Але, на жаль..! На першому ж сеансі лікування, проведеному під гіпнозом, пацієнт розповів щось таке, від чого лікарю замість гонорару запропонували дати підписку про нерозголошення, а на наступний день і про невиїзд за межі Києва. Але й це не врятувало медика, через три дні він зник. Як в подальшому з'ясувалося, його дружина проговорилася сусідці, що Ісаак часто розмовляє уві сні і в останні ночі говорить Таке ... Що ж це Таке так і не вдалося з'ясувати, тим більше, що і дружина Ісаака Пантелеймоновича і сусідка так само незабаром кудись щезли .  У підсумку, через 4 місяці безперервного лікарняного листа, на наше загальне горе, Михайло Васильович Чечетов, кандидат економічних наук, доктор наук з державного управління, професор, заслужений економіст України, був відправлений на пенсію по інвалідності. А й справді, як же може працювати депутат з постійно піднятою рукою?  О Боже мій, якби на цьому все закінчилося...

КВАРТЕТ

Однажды Хитрый Лис, Пес Рыжий, Мыздобул и типа - Пустобол

Уселись вместе все за круглый стол, Чтобы решить, Кто больше и чего сумел за год свершить. Первый - схитрить, второй - пропить, третий - просpать, Последний - врать и воровать. Есть здесь мораль - сами решите, Но нет её, и не ищите...

Термін придатності Верховної Ради України 6-го скликання, згідно з незгвалтованою Конституцією, закінчується 27.03.2011 року - чому Україна повинна використовувати цей прострочений продукт ще півтора року?