Фото: ZaraMuzafarova/Depositphotos

Рік тому мій син перейшов на домашнє навчання і тепер сам обирає собі уроки. Зізнаюся, спочатку було складно. Але я відпустила ситуацію, і результати перевершили всі очікування.

Чому ви вважаєте, що ви хороший вчитель? Ви насправді подобаєтеся дітям? Грати у футбол вмієте? А театр любите? Такі питання задають на співбесіді в альтернативних школах по всьому світу. Але озвучують їх не керівники і навіть не батьки, а самі учні. Саме вони затверджують кандидатури майбутніх вчителів та вибирають дисципліни для вивчення. У багатьох не вкладається в голові: як можна перекласти цю відповідальність на дитячі плечі. Насправді перша така успішна школа Summer Hill з'явилася у Великобританії ще 100 років тому. З тих пір ідея утворення нового формату розійшлася по всій земній кулі.

Мій 10річний син Назар ще рік тому навчався в дуже хорошій приватній школі в Києві. У класі було всього десять дітей. Вчителі завжди посміхалися. Але для нашої творчої та верткої дитини навчання стало справжньою мукою. Йому було нудно, у багатьох завданнях він не бачив ніякого сенсу. Навчаючись у третьому класі, син запитував, чому в школі не проходять Гаррі Поттера — не читають те, що для них класно? І я навіть не сперечалася, бо розуміла: читання потрібне для розвитку усного мовлення, щоб діти могли дискутувати на різні теми. А в наших школах цей урок є просто тому, що так треба. Діти повинні вчити математику п'ять разів на тиждень, тому що так треба. А може, комусь не потрібно стільки? Може, варто провести урок біології, яка цікава конкретній дитині вже у 9 років, а не чекати, коли цій дисципліні належить з'явитися в програмі.

Рік тому Назар перейшов на домашнє навчання і тепер сам обирає собі уроки. Зізнаюся, спочатку було складно делегувати відповідальність дитині. Але я відпустила ситуацію, і результати перевершили всі очікування. Зараз син вивчає LEGO-інженірінг, ходить на заняття STEM (Science, Technology, Engineering and Mathematics), танцює брейк, вдосконалює гру на фортепіано і займається ще мільйоном цікавих справ. Після уроків він з палаючими очима розповідає про будову ДНК. І ми щасливі.

Багато батьків напевно зрозуміли: наша модель виховання — вчися добре, вступай до університету, і це гарантує тобі працевлаштування — давно не працює. Зараз починають замислюватися про абсурдність процесів у шкільній системі, про кількість непотрібної інформації, яку діти поглинають заради підготовки до непотрібних іспитів. Школи майбутнього, у свою чергу, працюють як справжні ком'юніті, де в центрі уваги — учні. Перший місяць діти незалежно від віку можуть відвідувати будь-які заняття. За цей час вони повинні вибрати, чим хочуть займатися. Якщо дитина вирішила ходити лише на футбол, то цілий рік буде набивати м'яч. Сенс в тому, що емоційне дозрівання важливіше, ніж академічне навантаження. Коли ми тиснемо на незрілих дітей, ми лише губимо їх. І до 15 років підлітки не хочуть зовсім нічого, не знають, що їм цікаво і куди розвиватися далі. А якщо дати дитині свободу, вона вчиться усвідомленості.

Але перед тим як розвивати в Україні школи такого формату, потрібно активно зайнятися освітою самих батьків. Перше, про що вони хвилюються, — що діти взагалі не будуть ходити на уроки. Але так не буває. Діти можуть байдикувати кілька тижнів, а потім їм набридає, і вони починають заходити в класи, цікавитися. Природна дитяча жага до відкриття світу і цікавість перемагають будь-яку бюрократію. Але дитині необхідно відчувати інтерес. Це не про знання, нав'язані зверху. Тут інформаційний потік направлений в іншу сторону. Щоб не вчитель говорив: "Ми сьогодні з вами вивчимо ось це". А у дитини з'явився запит, він сам прийшов за знаннями. І тоді вчитель йому відповість: "Я теж цього не знаю, давай шукати відповідь разом".

Чому школи так повільно змінюються? Батькам зручний якийсь all inclusive: вранці відвів, ввечері забрав. А коли доводиться займатися організацією освіти самостійно, виникає страх — як же я впораюся? Пізнати свою дитину, зрозуміти її інтереси та зробити все, щоб їх розкрити,— це велика робота. Але розібравшись у пулі завдань і з'ясувавши, куди він хоче рухатися, ви зрозумієте, що кількість часу на уроки скоротиться в рази. Іноді те, що в стандартній школі займає п'ять днів у тиждень по 6-7 годин, діти роблять за два дні. І тут мама або тато повинні мотивувати і вчити пізнавати світ поіншому.

Школа і процес навчання можуть стати для дитини святом і територією свободи, а не муками, що повторюються з року в рік. І те, що багато хто хоче змінити це і помістити саме дітей, а не стереотипи батьків, у центр освітньої системи — особисто для мене великий виклик і натхнення.

Колонка опублікована в журналі Новове Время від 12 травня 2017 року. 

БГ: Що "совково"-радянську систему шкільного навчання потрібно реформувати докорінно в Україні - це однозначно, але підлаштовувати навчання під кожного учня окремо не вийде. Як і не можна звільнити дитину не звільнивши від догматів та жорсткого контролю самого вчителя. Тому потрібно створювати багато різних навчальних закладів і підбирати їх до потреб дитини, як це роблять з творчими задатками.

Фото: Hans / pixabay.com

Колишні посли Швейцарії розповіли НВ про свої враження від України

До 25-ї річниці встановлення дипломатичних відносин зі Швейцарією журнал Новое время розпитав п'ятьох колишніх послів альпійської республіки в Україні, чим вона їм запам'яталася.

тимчасовий повірений у справах Швейцарії в Україні (1992-1996)

Відкриття України у 1992 році стало для мене чистим задоволенням. Всі двері були відкриті для нас, а біля входу у скромне Міністерство закордонних справ тоді сиділа лише одна чергова.

Зміни наставали швидко в усіх сферах.

В українців відмінне почуття гумору, британського типу, навіть самозневажливе. Я пам'ятаю епізод у маленькому селі недалеко від Києва, де повинна була контролювати вибори із групою спостерігачів від ОБСЄ. У цей час нас запросив на обід місцевий мер, який відразу ж завів тему: "До 1992 року у нас було все чудово, у нас було абсолютно все, що ми хотіли, ми були сильними, ми літали в космос..." Наш український водій перебив його і запитав захопленим голосом: "О, ви самі літали в космос?" Усі ми вибухнули реготом, не смішно було лише меру.

посол Швейцарії в Україні (2000-2004)

Моїм першим враженням від країни, яке підтверджувалося потім кожного дня, стала її різноманітність.

Проїжджаючи Львів, Одесу, Харків та Донецьк, ви легко можете собі уявити, що бачили міста, які належать різним країнам.

У листопаді 2004 року, під час так званої Помаранчевої революції, отруєний майбутній президент Ющенко регулярно зустрічався у своєму штабі із представниками країн-однодумців, у тому числі зі мною.

Ще одна історія сталася у 2002 році. Колишній президент Леонід Кучма публічно оголосив, що його офіційний намір — зробити країну повноправним членом ЄС до 2020 року. Наступного дня не дуже натхненні брюссельські чиновники Проді і Ферхойген [на той час президент Єврокомісії Романо Проді і європейський комісар з питань розширення Гюнтер Ферхойген] прокоментували слова українського президента: “Прийняти в ЄС Україну? З таким же успіхом ми могли б прийняти в ЄС Нову Зеландію".

посол Швейцарії в Україні (2005-2006)

Пропрацювавши в Україні від початку 2005 року до кінця 2006-го, я мав можливість побачити перші наслідки помаранчевої революції.

Це був період великих надій. Але подальші політичні події показали, що історія у випадку України — важкий тягар, який є перешкодою для створення сучасної демократичного та ліберальної держави.

Я щасливо одружений з українкою, ми разом виховуємо її дочку тут, у Швейцарії.

Для мене Україна була не стільки країною смішних або екстраординарних подій, скільки країною великих річок, красивих пейзажів і постійних відкриттів.

Водночас не може не шокувати глибокий контраст із похмурими індустріальними містами на сході або мертвим містом Прип'ять.

посол Швейцарії в Україні (2007-2011)

Коли я приїхав в Україну на початку 2007го, помаранчевій революції виповнилося два роки. Ця знаменна подія викликала безліч очікувань і надій у місцевому та європейському співтоваристві.

За роки мого перебування в Україні цей ентузіазм і віра людей у реформаторство нової влади поступово танули. Все більш інтенсивні внутрішні чвари в таборі Ющенка стали таким розчаруванням, що лише через шість років після помаранчевої революції повалений тоді кандидат у президенти зміг повернутися.

Тому роки, проведені в Україні, залишаться у моїй пам'яті чимось на зразок емоційних американських гірок: від надії на сталий розвиток демократії і ліберальних цінностей до зростаючого розчарування щодо внутрішньої політики влади й укорінених економічних інтересів певних еліт, які створюють все більш серйозні перешкоди для реформ в Україні.

посол Швейцарії в Україні (2011-2015)

У роки мого перебування Україна пережила визначальний момент своєї історії. Восени 2013го президент Янукович зупинив процес асоціації з ЄС. Це викликало великий протестний рух.

За кілька місяців до цього дипломати, які працюють в Україні, як і я сам, не вірили, що такий розвиток подій можливий. Уряд неухильно створював апарат безпеки і, здавалося, тримав жорсткий контроль над усіма державними структурами. Народ, розчарований у владі після помаранчевої революції, здавався пасивним, майже байдужим. Більшість дипломатів готувалася до років стагнації. Але почався Євромайдан.

У підсумку президент Янукович втратив владу, Росія незаконно анексувала Крим, почалася війна на сході України. У цій ситуації роль Швейцарії як голови ОБСЄ полягала в тому, щоб найкращим чином використовувати цю організацію для зменшення насильства і страждань.

Звісно, неможливо точно оцінити вплив проведеної роботи на ситуацію. Але, дивлячись на війну у Сирії, можна припустити, що конфлікт в Україні і навколо неї міг мати значно гірший розвиток, якби не активна присутність ОБСЄ та інших міжнародних гравців.

Незабаром після заняття моєї нової посади у посольстві Швейцарії я висунув кілька простих принципів, яким повинні були слідувати мої співробітники. Я сказав їм: "Дійте за інструкцією, дійте без інструкції або проти інструкції, але дійте на благо посольства".

Минуло близько двох років, і я не згадував про ці принципи довгий час. Але, судячи з усього, вони залишалися в пам'яті моїх співробітників. Одного разу до мене підійшов літній джентльмен і сказав, що він щойно пішов проти інструкції, але на благо посольства. Йому, мабуть, нелегко було це зробити. Для мене це був знак сердечної довіри.

Повний текст матеріалу читайте в новому номері журналу Новое время - №19 від 26 травня.

Фото: dpsu.gov.ua

З нагоди професійного свята у Держприкордонслужбі відбулися урочистості

Сьогодні, 28 травня, своє професійне свято відзначають українські прикордонники.

Як передає ТСН, сьогодні з нагоди свята речник Державної прикордонної служби Олег Слободян на своїй сторінці у Facebook опублікував відеокліп на пісню Кордон, яку написав Віктор Винник.

Разом з Винником пісню заспівали Василь Вірастюк та Олександр Усик.

"В основі відеороботи – відтворення реальних історій, які розповіли прикордонники. Зокрема, бій під Красною Талівкою; оборона блокпосту "Балу" під Дебальцеве; захоплення терористів в районі с. Дякове. Мета проекту – подякувати за службу військовим-прикордонникам, тим які зараз стоять на рубежі і боронять Україну і тим хто поклав своє життя за цілісність нашої країни. Сьогодні ми з сумом і з гордістю згадуємо про 67 наших співслужбовців, яких вже не має поряд", - написав Слободян.

До привітань також долучилися президент Петро Порошенко та прем'єр-міністр Володимир Гройсман. 

У свою чергу, прес-служба Держприкордонслужби у Facebook зауважила, що з нагоди професійного свята у відомстві відбулися урочистості.

Зазначається, що у цей день керівництвом і персоналом Адміністрації Держприкордонслужби та ветеранами до пам'ятника Захисникам кордонів Вітчизни усіх поколінь були покладені квіти на честь воїнів-прикордонників.

http://nv.ua/ukr/ukraine/events/ukrajinski-prikordonniki-vidznachajut-profesijne-svjato-1222432.html

Лілія Шевцова: Хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля?

Як ви думаєте, хто або що сьогодні створює реальну проблему для Кремля? Навальний? Корупція? Безглуздість влади? Реновація і далекобійники? Всі ці неприємності, думаю, Кремль поки що має шанс пережити, нехай і з головним болем. Загроза виходить звідти, звідки не чекали. На наших очах розхитується скрєпа, що цементує російське єдиновладдя. І розхитує цю скрєпу дуже цікава парочка: Дональд Трамп з Сі Цзіньпіном, такий собі американо-китайський дует. Трамп це робить, звичайно, не усвідомлюючи того, що він робить. Що стосується Великого Сі, то його явно не можна звинуватити в тому, що він не розуміє наслідків своїх кроків, – пише Лілія Шевцова для Радіо.Свобода.

Мова йде про державність, яка є хребтом російської персоналістської влади: якщо виникають будь-які сумніви в державності, то вся ідеологічна конструкція починає падати. Протягом чверті століття після розпаду СРСР Кремль зумів відтворювати статус великої держави, в ім'я якої росіяни готові були жертвувати своїми свободою і добробутом, маючи в кишені лише ядерні боєголовки і нагадування про кураж минулих років. Але іронія в тому, що Росія може зберігати міжнародні претензії лише через співвіднесення себе (через діалог або конфронтацію, а частіше через те й інше разом) зі США, провідним глобальним гравцем. Російська політична ментальність зациклена на американоцентризм; для цієї ментальності інший світ, включно з Європою, – лише додаток до російсько-американської біполярності. Американський наратив став найважливішим елементом самоствердження російської влади і виправданням способу її правління.

США справно працювали системною підтримкою нового російського самодержавства. За президентства Барака Обами, який намагався не дратувати Кремль, в Москві навіть вважали, що настав час, коли можна вимагати, щоб США прийняли чужі правила гри. Коли ж у Білий дім прийшов Трамп, то російська еліта розмріялася про тандем Росія – Америка, який і буде правити світом. Звичайно, правити під керівництвом більш досвідченого лідера, і у Кремля не виникало сумнівів, хто мав виконувати соло в парі Путін – Трамп.

І тут такий обвал! Сталося несподіване: Росія стала не просто інструментом американської боротьби за владу, але перетворилася на антисистемну силу, яка загрожує спровокувати в США новий розклад сил і навіть змінити баланс влади. Вже не важливо, реальне чи надумане втручання Кремля в американський політичний процес, сталося незворотне: "російська карта" стала фактом американської реальності. Звичайно, Кремлю навіть у страшному сні не могла привидітися лавина подій, яка перетворила будь-яке спілкування американської адміністрації з російськими представниками на обіцянку нового Вотергейту. Причому Трамп – нестриманістю, нарцисизмом і неприборканістю – посприяв перетворенню "російської карти" на власного могильника. Можна собі уявити кремлівські стогони: "Ну добре, сам собі копав яму, але ж він, негідник, розхитує наш човен!" Втім, чого тут дивуватися: якщо Москва так довго і успішно експлуатувала антиамериканізм в цілях зміцнення власних позицій, то чому б американській еліті не перейняти досвід і не спробувати пограти з кремленофобією?

Якщо не зупинити вал підозр у російському втручанні та спробах дискредитувати американську демократію, то Росія перетвориться якщо не на загрозу, то на небажаного партнера для всього західного світу. А це обернеться стратегічними проблемами для Москви, змусивши Захід створювати механізм реального (а не імітаційного) стримування та ізоляції Росії.

"Це ж політична шизофренія!" – обурюється президент Путін. "Як же можна так ставитися до законно обраноо президента?!" – з подивом запитують російські телепропагандисти. Ех, краще б російська сторона взагалі мовчала! Кожен звук або зітхання, що витікають з Москви на підтримку Трампа, сприймається як ще одне підтвердження того факту, що між ними є домовленості, і це стає новим актом дискредитації американського президента.

Які б не були реальні чи уявні мотиви використання "російської карти" у США, виникла ситуація, яка підриває основи російської персоналістської влади. Тепер Москві дуже складно використовувати Америку як джерело власної державності. А конфронтація з Вашингтоном – собі дорожче. Ми пам'ятаємо, чим закінчилася конфронтація Радянського Союзу зі США. Діалог, тим більше співпраця з Вашингтоном тепер навряд чи вийде. Кожен раз, коли Трамп буде намагатися протягнути руку Москві, навіть з цілком обґрунтованих приводів, він буде посилювати підозри щодо своєї залежності від Москви. А це новий крок до імпічменту.

Більше того, будь-який наступник Трампа буде змушений оперувати в атмосфері підозрілості щодо намірів і можливостей Москви. Підозрілість до Росії та росіян вже перетворюється на вірус, який починає проникати в політичне життя різних країн. А для Росії, яка стала частиною глобального світу і яка не тільки активно використовує фінансові та технологічні ресурси Заходу, але й перетворилася на сировинний придаток розвинених країн, це являє собою удар по моделі існування.

Антиросійська консолідація американської еліти відроджує ідеологізацію зовнішньої політики, від якої на Заході давно відвикли. Вихід Заходу з епохи постмодернізму з його моральним і нормативним релятивізмом звужує поле маневру для Кремля, який досі успішно використовував політичну амбівалентність ліберальних демократій і їх готовність до торгу. Повернення до нормативних стандартів означатиме закриття західного світу для Росії та її еліти. А велика держава не може існувати в ізоляції, вона може забезпечувати свій статус тільки через участь у Концерті великих держав.

Ось привід відмовитися від звичного для Росії американоцентризму, намагаються обнадіяти деякі експерти. Добре, але тоді чим Кремлю підживлювати свій статус без Америки? Будемо будувати партнерство з Китаєм, пропонують оптимісти. Невже вони вірять в те, що Пекін запропонує Москві щось більше, ніж роль молодшого партнера? Поки що очевидно: у російської еліти, яка звикла нити про своє приниження з боку США, нарешті, з'являється реальний привід для голосінь. Китайський лідер Сі Цзіньпін вже заявив про прагнення Китаю зробити те, про що досі в Пекіні боялися говорити вголос: про готовність до глобального лідерства. На нещодавньому форумі "Один пояс – один шлях" Сі Цзіньпін, відкинувши китайську обережність, фактично запропонував свій варіант глобалізації під керівництвом, звичайно ж, Китаю. Видно, подивившись на параліч Заходу і на те, як Вашингтон захоплений знищенням Трампа, в Пекіні вирішили: пора, не криючись, виходити на авансцену. Володимир Путін в Пекіні на згаданому вище форумі стояв поруч з Сі, але явно без задоволення. І зрозуміло чому: китайський глобальний проект – ще один удар по російській державності і кремлівських амбіціях. Єдина надія, що концепція "Один пояс – один шлях" провалиться і що США збере сили і вкоротить китайські амбіції.

Словом, угораздило з цим Трампом! Але ще більше – з Сі Цзіньпіном. Звичайно, можна розвинути в Сочі шалену дипломатичну активність і вести діалог з усіма, хто готовий приїхати в Бочаров Струмок: від Реджепа Ердогана до італійського прем'єра, ім'я якого не обов'язково запам'ятовувати, тому що уряди в Римі постійно змінюються. Але ж всі розуміють, що це вже гра у другій лізі. Сьогодні в Кремлі мають болісно роздумувати, як і чим, як і з ким надувати хмару державности? А без неї ніяк не можна – остання скрєпа залишилася.

http://nv.ua/ukr/opinion/shevcova/udar-po-modeli-isnuvannja-rosiji-1209848.html

Фото: Shutterstock

За словами Раси Юкнявічене, альянс має дякувати Україні, яка активно впроваджує європейські цінності

Захист країн-членів Північноатлантичного альянсу починається саме з України, заявила віце-президент Парламентської Асамблеї НАТО Раса Юкнявічене на засіданні організації у Тбілісі (Грузія).

Вона наголосила, що не Україна повинна дякувати Північноатлантичному Альянсу за підтримку, а НАТО має дякувати Україні, яка активно впроваджує європейські та демократичні цінності на східних теренах Євросоюзу.

"І ми чітко усвідомлюємо, що захист наших країн починається з України. За що Вам дуже вдячні", - зазначила Юкнявічене, звертаючись до голови української делегації на ПА НАТО Ірини Фріз.

Раніше на засіданні весняної сесії Парламентської асамблеї НАТО, голова української делегації Ірина Фріз передала віце-президенту організації Расі Юкнявичене аналітичну доповідь про зв'язки Росії з терористичними організаціями на Близькому Сході та в Середній Азії.

У доповіді вона наголосила, що часто недооцінюється саме інформаційний компонент неконвенційної війни, яку сьогодні Росія веде не лише проти України, а й проти країн – членів НАТО

http://nv.ua/ukr/world/geopolitics/u-nato-zajavili-shcho-zahist-krajin-chleniv-aljansu-pochinajetsja-z-ukrajini-1222656.html

Україна повинна перетворити свій східний кордон на неприступну фортецю. Про це йдеться у привітанні секретаря Ради національної безпеки і оборони України Олександра Турчинова з Днем прикордонника, яке опубліковано на сайті РНБО.

"Для нас важливо сьогодні облаштувати державний кордон на заході за європейськими стандартами – зручний та надійний, а на сході – створити непереборну фортецю", – написав Турчинов.

Він також віддав данину пам'яті прикордонникам, які загинули, захищаючи батьківщину, та привітав усіх співробітників Держприкордонслужби зі святом.

Загальна протяжність сухопутних кордонів України становить 5638 км.

Після початку військового конфлікту з Росією Київ утратив контроль над більше ніж 400 км сухопутного кордону із РФ.