Український «пірат» Віктор Губарев з Донбасу: Одіссея капітана Блада змінила моє життя
Віктор Губарев
Письменника, публіциста, історика Віктора Губарева російсько-українська війна і все що з нею пов’язано змусило переселитися з Донбасу на Львівщину, звідки родом його дружина. Він приїхав сюди не сам – привіз із собою піратів: вітрила напнуті у Пиратино!
Віктор Губарев народився у Сіверськодонецьку, мешкав з батьками у Рівному й Мелітополі, де закінчив середню школу, навчався у Донецькому університеті на історичному факультеті, захистив дисертацію з екзотичної теми про впливи піратських заходів на експансію європейців у Вест-Індії, викладав історію в школі і у виші, писав книги про відомих піратів – і вони виходили в серії «ЖЗЛ», перекладав та творив свої афоризми, які й поширюються завдяки влучному дотепному слову… Та сталася інша експансія, рани якої не так легко гоїти і про яку важко не думати, і саме вона спонукала переїхати чотири роки тому в село Пиратин на Радехівщині Львівської області, звідки походить дружина Віктора – Богдана, викладач української мови та літератури…
Нещодавно у книгарні «Є» Віктор Губарев прочитав цікаву лекцію про піратство і піратів для читачів, серед яких переважали юнаки й дівчата саме такого віку, яким був сам письменник і перекладач, коли (свідомо чи напівсвідомо) уже позначав коло своїх уподобань через… книгу.
– Це правда, що книга про піратські пригоди так на Вас вплинула в юні літа, аж скерувала до вибору професії?
– Повірте, мені в цьому пощастило. Колись я мріяв бути геологом, мандрувати і шукати корисні копалини (переважно золото, срібло, коштовні каміння); потім загорівся ідеєю поступити до Херсонської морехідного училища (бо там курсанти проходили практику на вітрильному судні «Товариш»), стати штурманом далекого плавання і, знову ж таки, мандрувати світами. Але у восьмому класі хтось із друзів «підсунув» роман Р. Сабатіні «Одіссея капітана Блада», і ця подія круто змінила усі мої плани й усе моє життя. Прочитавши про захопливі пригоди піратів Карибського моря, я захотів більше дізнатися про справжніх піратів, корсарів і флібустьєрів, про острів Тортугу і Генрі Моргана, про судна, зброю, спосіб життя та звичаї морських розбійників. Тобто від белетристики я перейшов до літератури іншого ґатунку: науково-популярних та наукових праць з історії піратства. Першими книжками про справжніх піратів, які я прочитав, були «Пірати Америки» А.О. Ексквемеліна та «Історія морського піратства» Я. Маховського. Потім перечитав майже все, що можна було знайти про піратів у наших бібліотеках, і вирішив вивчитися на професійного історика. Бо хто ж іще може бути дотичним до цієї теми?! До речі, за цю пристрасть друзі прозвали мене Френсісом Дрейком – на честь славетного британського корсара. Поступивши на історичний факультет Донецького університету, щороку писав курсові роботи з історії піратства, брав участь у студентських наукових конференціях, захистив дипломну роботу з історії англійських корсарів часів королеви Елізабет I Тюдор, а згодом – у 1987 році – і першу (на нинішньому пострадянському просторі) кандидатську дисертацію «Морський розбій та його роль у колоніальний експансії європейських держав у Вест-Індії в XVII ст.».
– Сміливе рішення навіть на ті часи, коли вже оголосили перебудову… Але від глибокого наукового вивчення піратства Ви перейшли до його літературної інтерпретації у текстах знаменитих зарубіжних авторів – з якого дива? Хотілося чогось іншого?
– До цеху перекладачів я потрапив вимушено. Коли почав серйозно займатися вивченням історії морського розбою, зрозумів, що мені не вистачає інформації: адже в СРСР книжок на цю тему майже не було, в наукових журналах про піратів теж не писали. Змушений був звертатися до іноземних джерел: книжки англійською, французькою, іспанською та іншими мовами можна було замовити через МБА – міжбібліотечний абонемент. Я замовляв потрібні мені праці, які присилали до університетської бібліотеки терміном на місяць (або у вигляді паперових книжок, або – частіше – у вигляді мікрофільмів), і старанно їх вивчав, конспектуючи фактичний матеріал в окремих зошитах. Звичайно, мусив озброїтися словниками та підручниками і самотужки вивчати іноземні мови. Це було і цікаво, і корисно. Відчував себе Колумбом, який відкриває для себе і співвітчизників terra incognita. Поступово зрозумів, що наші люди практично нічого не знають про реальних піратів і корсарів, задовольняючись міфами та неправдивими історіями про цих «лицарів абордажної сокири». Треба було наставити їх «на шлях істини».
– Чому пірати з їхніми звичаями та розбишацьким життям такі цікаві читачам?
– Мабуть, це пов’язано із закладеним у нас з дитинства потягом до пригод. Коли люди читають книжки, дивляться фільми про піратів або грають у комп’ютерні ігри на піратську тематику, вони ніби переносяться в інші світи та епохи, уявляють себе то на палубі розбійничої шхуни, то на далекому тропічному острові, де заховано величезні скарби. Романтика, еге ж!
– В деяких художніх творах про піратів згадуються піратські закони або правила поведінки. Наскільки це відповідає дійсності?)
– В книжках та фільмах про піратів намішано стільки міфів, що буває складно відрізнити правду від вигадок. Якщо людина не має знань про реальних піратів, корсарів чи флібустьєрів, не знає їхньої історії, способу життя, побуту та звичаїв, вона охоче вірить усьому, що їй підсовує ринок в яскравій обгортці. Але щодо існування у джентльменів удачі власних статутів, правил поведінки і звичаїв читач або глядач може не сумніватися. Сумніви можуть мати місце лише стосовно змісту згаданих правил та звичаїв. Деякі з них вигадані белетристами та фальсифікаторами піратських історій (наприклад, «чорний знак», покарання у вигляді «прогулянки по дошці» тощо), деякі існували в реальному житті (наприклад, обрання капітана на піратській раді). Свою місію якраз бачу в тому, щоб доносити до широкого загалу історично підтверджену інформацію про піратів різних епох та регіонів.
– І таки виникла спокуса самому написати піратський сюжет?
– Так, маю у своєму доробку два романи – «Ямайський флібустьєр» і «Череп на прапорі». Раніше вони виходили російською мовою, зараз хочу видати українською. Пропоную видавцям…
– Ви мали своє живильне середовище, що важливо і для наукової творчості, і для творчості будь-якої … А як складається зараз?
– Війна круто змінила звичний спосіб життя мільйонів людей. 2014 року ми змушені були переїхати на малу батьківщину моєї дружини Богдани – до села Пиратин на Радехівщині.
– Отож пірат потрапив до Пиратина…
– Діти зараз працюють у Львові, ми «господаримо» в селі. Богдана доглядає за братом-інвалідом, я допомагаю їй та займаюся своєю улюбленою справою: збираю матеріал, пишу книжки, перекладаю, інколи читаю у Львові лекції (з історії піратства, Великих географічних відкриттів та колоніальної експансії). Видавництво «Урбіно» планує тривале співробітництво – після «Острова скарбів» запланували підготувати до друку ще кілька цікавих книг про піратів та флібустьєрів. Отже, нудьгувати нема коли. Вітрила напнуті погожим вітром, і на всіх нас чекають нові пригоди і нові відкриття.
– Дякую Вам за Ваш оптимізм. Сподіваюся, що Ви у своїх афоризмах обіграєте: пірати – Пиратин… І цим прославите село на Львівщині.
Оксана Думанська,
письменниця
Раніше РБК-Україна повідомляло, що на сьогодні в Києві можна 
