Галина ГОРДАСЕВИЧ

ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ

Зараз багато людей ностальгічно зітхають: «А раніше, попри все, було краще жити!» Чи ж краще? Коли ви запитаєте мене, я скажу: так. Так! Так!! Так!!!
А чому? Над цим варто застановитися.[ далі ]

11 березня – день смерті видатної української письменниці Галини Гордасевич, 9-та річниця,
 а 31 березня буде ювілейна дата: 75 років від часу народження письменниці.
Прошу вшанувати всіх, хто як зможе і захоче.
Син письменниці Богдан Гордасевич

Твори письменниці можна прочитати з Інтернету за наступною адресою:
http://maysterni.com/user.php?id=609&t=0
http://www.ukrcenter.com/library/display.asp?avt=%C3%EE%F0%E4%E0%F1%E5%E2%E8%F7&an=%C3%E0%EB%E8%ED%E0


Заповіт

Коли помру, - колись таки помру, -
Хоч вірю, що це станеться нескоро, -
То дайте спокій сивому Дніпру,
Де кручі і високі осокори.
На Личаківський також не несіть:
Там надто пишно і, до того, тісно.
Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!
Сказала так - хай оуде нині й присно.
На цвинтарі малому схороніть,
Де хрестики і написи наївні.
Нікому йти туди не бороніть,
Нехай то будуть кози або півні.
Вони зчиняти бійки мастнйи,
І я малою трохи їх боялась.

Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась.»

Громадська організація "Разом" закликає всіх свідомих українців вшанувати 9 березня 196-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка покладанням квітів до його пам’ятника, або просто коло портретів нашого національного Пророка. Вшануйте кожен, як велить того своя душевна потреба, а 10 березня запаліть ввечері свічу пам’яті на вшанування 149-ї річниці смерті Тараса Шевченка.

При всій значній кількості різноманітних друкованих матеріалів про видатного українця Тараса Григоровича Шевченка, його особистість і до цього часу полишається непізнаною в усій своїй повноті. Загадка феномену Шевченка залишається нерозгаданою! [ далі ]

     9 травня – Всеукраїнський День жалоби за полеглими у Другій Світовій війні

   Громадська організація «Разом» в зв’язку з наближенням ювілейної дати 65-річчя завершення війни поміж гітлерівською Німеччиною та СРСР, Францією, Великобританією та США з багатьма іншими союзниками і перемогою у цій війні альянтів 8 травня 1945 р. звертається до всіх небайдужих в Україні провести 9 травня 2010 р. Всеукраїнський день жалоби за полеглими у Другій Світовій війні.

В програму заходів рекомендуємо провести наступні заходи:

1. Проведення урочистих траурних віче Пам’яті по всіх регіонах України в містах, селах та інших населених пунктах.

2. Проведення молебнів та інших урочистих заходів на могилах полеглих воїнів з України, які загинули в наслідок війни 1939 – 1945 років, зокрема згадати полеглих українців у трагічній Фінській війні, полеглих у Монголії під час боїв на Халхін-Голі 1939 р. і в боях з військами Японії осінню 1945 р., а також українців, які полягли у вересні 1939 р. у боях з німецькими і радянськими загарбниками  в лавах Війська Польського.

3. Окремі траурні заходи потрібно організувати на місцях знищених під час війни сіл й інших населених пунктів та вбитих там мешканців. Вшанувати всіх мирних громадян, замордованих під час війни на землях України.

4. Проведення молебнів та інших траурних заходів на військових похованнях в Україні всіх учасників Другої світової війни не залежно від приналежності до воюючих сторін.  

5. Всім учасникам заходів і просто самостійним учасникам акції для вшанування пам’яті підготувати і носити весь день на рукаві одягу чорну траурну стрічку; зробити особисті бейджики пам’яті з прізвищами рідних, які загинули під час Другої світової війни, і носити на собі увесь день, а у вечері запалити у вікнах домівок свічки пам’яті.


Якщо хтось вважає нормальним відзначати цей день святковими веселощами  переможця – це його особисте право і най святкує. Відомо, що для когось війна – біда, а для когось – мати рідна, засіб для звеличення. Нехай собі святкують свою перемогу, брякають зброєю і лякають світ своєю військовою могутністю – ми не боїмось! Ми пам’ятаємо наші жертви і не дозволимо розпочати нову війну. Задля цього і потрібно провести масові заходи пам’яті «Ніхто не забутий – ніщо не забуто» по всій Україні.
Заради себе і майбутнього своїх дітей – не будь байдужим, прийми участь у Всеукраїнському Дні жалоби за полеглими у Другій Світовій війні 1939 – 1945 років.

  Колись я почув від правлячого президента України Кучми слова, що національна ідея не спрацювала і з того наші біди, то коментар був один: це на тобі, убожество, жодна ідея не спрацювала: ні комуністична, ні соціалістична, ні тим більше – націоналістична! Бо для кожного нормального патріота України було ясно, що національна ідея попереднього періоду спрацювала! Спрацювала у своєму абсолютному об’ємі! Що головним було для нас, українців, раніше? Щоб постала Самостійна Соборна Українська Держава  - це було національною ідеєю багатьох поколінь для українських патріотів і це сталося  24 серпня 1991 року!

  Якою є українська національна ідея від того видатного часу? Ясно теж цілком однозначно: національною ідеєю відтепер є РОЗБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ!

  Так і тільки так! На теперішньому етапі для України національна ідея полягає в одному: у реальному процесі розбудови української державності! Що для цього потрібно в першу чергу? Однозначно найголовнішим є громадянська єдність. Єдність і ще раз – єдність! Мобілізація інтересів основної кількості громадян України довкола ідеї побудови міцної суверенної світової держави. Мобілізація більшості українських громадян без уваги на їх національну приналежність. Тобто маємо національну ідею при відсутності нації-гегемона, яка її впроваджує? Так! На моє тверде переконання, в сучасному світі у функції держави не повинно входити питання національної політики взагалі, подібно до релігійного відокремлення всіх взаємозобов’язень. Обов’язок держави є міграційна і трудова політика, але ніяк не національна. Комусь дивно? Для когось обурливо? А я вважаю, що надання найменшої національної преференції одному породжує негативне ставлення у всіх інших націй і народностей, а це роз’єднує і послаблює громадську спільноту.

   Ставимо питання: що потрібно українцям? Чи українцям потрібно, щоб вони законодавчо були виділені в окрему вищу національну касту в Україні, чи їм потрібна економічно сильна, стабільна державність? Ясно що вибирати треба або одне, або друге. Я обираю сильну і стабільну державу,  а тому твердо переконаний у тому, що в Україні ні українській, ні жодній іншій нації не повинно надаватись будь-якої державної підтримки або щось інше, окрім загального законодавчого захисту, чинного в міжнародних обширах всього світу.

  Обов’язкове знання української мови для всіх громадян України не є і не може бути темою національного приниження, бо на території України це є мова міжнаціонального спілкування, як в кожній суверенній державі світу нею є мова домінуючого етносу. Вводити законодавчо в Україні мовою міжнаціонального спілкування російську як другу офіційну є просто абсурдом і прямим шляхом до деструкції всього державного управління. А ще більше: прямим шляхом до розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Повторюю і наголошую: всі національні та мовні питання мають вирішуватись тільки на рівні місцевих громад без втручання вищих державних інстанцій, якщо рішення місцевих громад не виходять за межі їх повноважень. Хочуть ввести у себе на місці дві чи три, чи пятимовність  тощо – прошу, але все виключно власним коштом місцевої громади. Все. Крапка. Тема вичерпана.

  Стосовно української нації, як автохтонної, то для неї головним є припинення багатовікової дискримінації з боку різних окупаційних режимів – це найголовніше! Відтепер є всі умови для самовідродження української нації навіть без режиму державного стимулювання щодо того. Обійдемось! Єдність України нам важливіша!

  Відтепер головною національною ідеєю для України у ХХІ столітті є жити в Україні як повноцінний законослухняний громадянин держави і наполегливо працювати на свій особистий добробут і, відповідно, - державний, через сплату податків і творення національного прибутку. Ну а якщо є в тому емоційна потреба: бути щирим патріотом України, не залежно від національності. Все. Заможна Україна – найкраща країна! Це і є наша національна ідея  на теперішній час.

Богдан Гордасевич
м. Львів
      
 Додаток до теми з думок і висновків під час обговорення цієї доповіді.

1. Головним є, щоб всі, хто працює на державних посадах отримує платню з держбюджету України, досконало володіли українською мовою і вживали її під час виконання державних обов’язків. А ще вся документація має вестися виключно українською мовою без винятків, щоб не виникало колізій різного тлумачення і плутанини в діловодстві та законодавстві.
2. Знання мови іншого народу вказує на повагу до нього з боку мовця, навіть якщо він володіє мовою недосконало. Коли кажуть, що хочуть краще пояснити свою думку, то повірте – це краще зробити мовою слухача, якому серце підкаже все, що не стало зрозуміло розумом.
3. Також загальновідомо, що знання мов є одним з показників інтелекту людини. Тому коли я чую, що людина понад 10 років прожила в Україні або взагалі народилась і жила постійно тут, але не володіє українською мовою, то для мене автоматично це стає ознакою духовної та інтелектуальної убогості особи, особливо якщо це якийсь «купка в ямі», тобто носій наукового звання, політолог чи ще якийсь гуманітарій з елітної спільноти. Своє спілкування з такою особою я намагаюсь звести мінімально в часі, чому дуже допомагає кнопка виключення теле- і радіопередач. Це не означає, що я не реагую подібним чином на різні бздури українською мовою, але принаймні тут є більша часова затримка. А, наприклад, я ще нічого не знаю про діяльність нового російського посла в Україні п. Зурабова, але те, що він вивчив українську мову в мене особисто викликає наперед вже повагу до нього і однозначний респект.
4. В української нації органічно нема від природи бажання домінувати і звеличуватись над іншими народами, про що свідчить вся наша історія і багатовікове мирне співжиття з багатьма національностями. Для українців головне є: ви нас і  наше не чіпайте!
Це добре видно з вірша-звернення до братів-слов’ян http://blog.i.ua/community/1925/395879/
5. Нарешті, питання розвитку української національної духовності. Я категорично проти того, щоб якийсь маловідомий чинуша-держслужбовець визначав, що є духовним і потрібним українцям, а що – ні, і відповідно, на що він дасть державні (тобто наші з вами!) гроші чи не дасть. Тобто я проти прямої фінансової державної діяльності чи якоїсь підтримки в цьому питанні, а за якнайширшу участь громадськості. Хочеш розвивати українську культуру і духовність – давай сам своїми грошима стимулюй цей процес! Купуй українські газети, книги, музику, фільми, етновироби ну і все інше.

  Від Долі не втечеш – це відома істина, а якщо так, то чи не краще піти гордо Долі на зустріч?
Якщо українцям не везе з керманичами на чолі держави, то може ну її в біса ту державу і тих керманичів?! І нехай замайорить над Україною чорний прапор АНАРХІЗМУ!
 
   І я не жартую, а серйозно обмірковую шляхи  дій для українців в разі виконання своїх антиукраїнських обіцянок новообраного президента України Віктора Януковича.
  Ми всі визнаємо право демократичного обрання влади і визнання програвшою стороною легітимності влади опонентів за умови, що і переможці виборів визнають необхідність толерантного ставлення їх влади до переможених. Вибори – не війна і тут принцип «Горе переможеним» задіювати безглуздо, бо переможені є такими самими громадянами країни, як і переможці, а не завойованим народом. Але якщо нова влада в силу своєї недалекоглядності  почне ставитись до частини своїх громадян як до поневолених рабів, то ці люди мають всю повноту суверенних оправ на повстання і вчинення опору такій владі. Бо влада існує для народу, а не народ для влади!
  
   Я належу до тих громадян України, які змушені погодитись на керівництво державою Україна новообраного президента Віктора Януковича, бо такими є результати загальноукраїнських виборів, демократичність і легітимність яких визнано світом і мною особисто теж . Мною теж! – це особисте визнання легітимності влади кожним громадянином є визначальним, як на мене, у добровільному погодженні особи тій владі підчинятись і виконувати її розпорядження. Наголошую, що це моє добровільне визнання влади, а не примусове! Також ще раз наголошую, що влада існує для народу, а не народ для влади! І що за конституцією саме народ є найвищим сувереном-розпорядником державної влади, а сам народ є сукупністю одиниць громадян держави.
 
  Як частина народу я маю повне суверенне право особи-громадянина на протест проти дій влади, якщо вони, дії влади, мене не влаштовують, а від сукупної кількості таких одиниць постає загальна воля народу, що вказує владі на її реальне місце. Власне виходячи з усього вже сказаного я хочу заявити наступне «urbi et orbi» (місту і світу):

   Шановний новообраний президенте України Вікторе Янукович, ви обрані на свою посаду фактично 1/3 українських громадян, а ще 2/3 визнали це і погодились підчінитись вашому керівництву, але якщо ви хочете бути президентом тільки обравших вас 1/3, то в цьому напрямку вам достатньо зробити три наступні кроки:
1. Скасувати Укази про присвоєння звання Героя України Роману Шухевичу та Степану Бандері.
2. Законодавчо затвердити російську мову другою державною мовою.
3. Встановити в Україні особливий пільговий статус росіянам, тобто  «російськомовному населенню»

  Після цього ви, пане президенте, можете далі керувати своєю 1/3 цілком спокійно і не зважати на оті ще 2/3, бо для них ви вже президентом бути перестанете!
  Відсутність влади є автоматично станом анархії, до чого я і веду розмову. Тому готуйтесь, любі мої українці, до славної штуки - АНАРХІЇ!
   
Богдан Гордасевич, м. Львів,

Цікаво, чи буде обговорювати питання позбавлення звання Героя України Степана Бандери під час свого візиту до Росії президент України Віктор Янукович?
Якщо Європарламент зустрів його таким дивним зверненням, то що очікувати від Медвєдєва  з Путіним?
А з іншого боку я можу навести що найменше три причини, чому Віктор Янукович, як Президент України, не захоче цього робити: позбавляти звання Героя України Степана Бандеру.

Перша причина, основна: А  що з цього я, -Янукович, буду мати? В розумінні: хорошого?
Всім українофобам  це любові до Януковича не добавить, бо у них і вибору нема! Хіба що Симоненко... Але цей Петрик, як вже бачимо, не надто активно протестує  - зледащів...
Зате для всіх противників Януковича - це буде шикарна тема для опозиції і піару, а для западенців - реальна причина для повстання і фізичного розколу України. Місцева буржуазія зможе використати народ під тим приводом збуривши його до непокори для захисту своїх приватних безнес-інтересів.
Користі з тої бучі Януковичу мало, а його особисто Степан Бандера не дратує, а чому -  про те далі.

Друга причина, теж поважна: Віктор Янукович від натури в натурі не полюбляє, коли на нього тиснуть. Він органічно ненавидить приймати рішення на вимогу когось, бо то виходить демонструвати власну слабкість. Янукович приймає рішення тільки за власною волею і про це всі мають знати! Жодних сумнівів, що хтось на нього вплинув!  БО тоді це стає перемогою і позитивом впливової сторони, а Янукович виглядає слабим, чого він ніяк не може стерпіти.
Тому я дякую всім тим європарламентаріям і депутатам новоросії з Одеси, а також всім іншим вимогливим стосовно Бандери, бо тим самим вони позбавляють Януковича усякого бажання  йти їм на зустріч і догоджати. 

І третє, теж поважне: як відомо, що лідери ОУН, які стали Героям України Роман Шухевич та Степан Бандера, теж зеки, тобто мають в своїй біографії тюремні терміни і то фактично за статтями бандитизму, як і аналогічно у Віктора Януковича. Я не натякаю, що зек зека не образить, а навпаки стверджую, що для Віктора Януковича наявність в героїчному пантеоні України героїв-зеків Шухевича і Бандери робить його біографічні подвиги зека  не такими страшно унікальними.
На головний закид опонентів Янукович може спокіно відповісти ствердно: Так, я зек, а ваші найбільші герої що не зеки? Ну то і заспокійтесь: вони - ваші герої, а я - ваш президент!

А ви якої думки: позбавить Віктор Янукович звання Героя України Степана Бандеру після свого повернення з Росії?

«І повертається до нас великий син...»

[ далі ]

Весна-красна, а чомусь не дуже весело... Чогось для повноти щастя не вистачає... Чого ж? А пташиного цвірінькання! Звичного з дитинства весняного гомону зграйок горобців!
Вже третій чи навіть четвертий рік пішов, як у славному Львові зникли горобці. Нема! Дивлюсь-видивляюсь котрий рік - а нема! Жодного! Пропали зовсім!
Я не натураліст, тобто не переймаюсь питаннями природи з специфічною зацікавленністю, а тому не знаю, чи в колах місцевих натуралістів обговорювали проблему зникнення популяції горобців в межах міста Львова. Не володію жодною інформацією щодо того. Але знаю, що в ширшому об’ємі місцевої громадськості це питання є фактично невідомим. Ось так ми,  люди, і живемо: поряд з нами відбулась величезна трагедія природи, а ми її і не помітили! У Львові вимерли з невідомої причини всі горобці і зараз ви їх ніде не знайдете! Не вірите? То озирніться, нарешті, довколо себе! Розкрийте, люди, свої очі! І якщо хоч хтось побачить в межах Львова хоч одного горобчика - буду щиро втішений з того.
Тільки не сплутайте горобця з іншою дрібною пташиною, як синичка тощо, які є у Львові, як і числені голуби, сороки та круки. Втому і глобальність проблеми: одні птахи збереглись у Львові, а ось горобці - зникли.
Нещодавно дивився телерепортаж з Києва, в якому був сюжет, як зграйка горобців обсіла бильця балкону і аж душа заболіла, бо згадав, як часто бачив подібну картину раніше у себе на балконі, ще й крихти хліба насипав там для цих галасливих гостей, а вже котрий рік нема кому...
І що цікаво: коли я розмовляю на цю тему зі знайомими, то їх першою реакцією є завжди здивування: як то у Львові і нема горобців?! Але почасі ті ж люди так само здивовано підтвердужють: таки дійсно ніде не видно горобців. І далі починали наводити свої теорії причин цього явища: що горобців зумисно потруїли, що вони перелетіли всі на села через відсутність поживи, і навіть: що горобці повмирали через випромінювання мобільного зв’язку... Тільки у Києві мобілок ще більше, ніж у Львові, а горобці живуть.
З найбільш вірогідних причин я особисто рахую епідемію пташиного грипу, тому що зникнення популяції горобців у Львові і поширення хвороби в світі практично збігаються в часі. Оскільки горобці не належать до мігруючих птахів, то і оновлення популяції не може відбутись природнім шляхом, тому я закликаю всіх натуралістів з місць, де є горобці, якщо ви будете їхати до Львова, то прихопіть з собою кільканадцять горобців і випустіть їх у нас на волю. Повернемо горобчиків до Львова!
Аж тоді будемо проводити акції "Нагодуй горобчика", про яку взимку було надруковано в одній львівській газеті. Отакі у нас ЗМІ: нагодуй те, чого нема! Прояви турботу і доброчинність... До кого, як нема у Львові горобців! А вони, наші "інформатори" славні, про те і не знають! Що ж тоді дивуватись щодо незнання звичайних мешканців Львова?
Я також належу до звичайних мешканців Львова, але водночас є і з тих небагатьох, хто помітив і знає про трагедію зникнення наших львівських горобчиків, і хто щиро сумує з того приводу й дуже-дуже хоче повернути знову горобців до нашого славного Львова. Горобчику, лети до нас!

Богдан Гордасевич
2 березня 2010 р.
м. Львів-Рясне
 

Помер український історик Ярослав Дашкевич 25 лютого, на 84-му році життя помер український історик, керівникЛьвівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України Ярослав Дашкевич.

   Ярослав Дашкевич народився 13 грудня 1926 року у Львові. У 1944-му закінчив Академічну гімназію у Львові, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю "Українська мова і література".    Працював бібліотекарем та бібліографом у Львівській бібліотеці АН УРСР. У грудні 1949 р. був арештований органами КДБ за звинуваченням у політичній неблагонадійності і засуджений на 10 років позбавлення волі. З того часу почались випробування: пересильні в'язниці у Львові, Харкові, Петропавловську та інших містах, так звані виправно-трудові табори у Спаську та Караганді. Після звільнення він не міг знайти роботу через тавро "політично неблагонадійного". Вимушене безробіття тривало 23 роки. Саме в цей час Ярослав Дашкевич стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу, насамперед, Вірменії, автором наукових праць з історичної науки, джерелознавства та археографії.   У Львові вдавалося лише час від часу знайти роботу за фахом: старший науковий співробітник, в.о. завідувача відділу Музею етнографії та художніх промислів АН УРСР, начальник відділу допоміжних історичних дисциплін, старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові в 1974-1978 рр.    Після відновлення в Києві діяльності Археографічної комісії при Академії наук, очолив її Львівське відділення, а після створення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Львівське відділення інституту. За сукупністю наукових праць "Стан і напрями джерелознавчих та історіографічних досліджень історії України (друга пол. ХІХ-ХХ ст.)" присуджено учений ступінь доктора історичних наук (1994). Вчена рада Львівського державного університету імені Івана Франка присудила йому звання професора (1996). З 1998 р. очолив засновану кафедру сходознавства.    Науковий доробок Я. Р. Дашкевича більше 900 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько-вірменських, українсько-турецьких, українсько-єврейських відносин тощо. Заступник головного редактора "Українського археографічного щорічника" та видання "Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів", член редколегій низки наукових часописів: "Збірник праць Науково-дослідного центру періодики", "Людина і політика" та ін.

Післяслово від Богдана Гордасевича    Я був знайомий з Ярославом Дашкевичем особисто, не надто близько, бо не було чого зближуватись, але я завжди дуже і дуже з повагою і особливою пошаною ставився до цієї людини у Львові, навіть не усвідомлюючи чому. Тепер усвідомлюю: від нас пішов останній з представників родової української шляхти! Пішов гордим і не переможеним!   В українців завжди була проблема з національною шляхтою, яка в силу обставин бездержавного існування постійно денаціоналізувалась або ж емігрувала, і дуже-дуже мало знайшлось шляхетної інтелігенції, яка не зрадила ні нації, ні землі. Героїчна Олена Степанів, а за нею і її син Ярослав Дашкевич,  - не зважаючи на всі лихі умови життя не піддались насиллю окупантів і вперто жили у себе на батьківщині у Львові, і наполегливо творили для свого народу інтелектуальний доробок.   За своєю статурою Ярослав Дашкевич був високим і худорлявим, а в останні роки з нього можна було малювати ілюстрацію образу Дон Кіхота до одноіменного роману Сервантеса - таким він, Ярослав Дашкевич, і пішов з життя - незламним українським Дон Кіхотом Львівським. Вічная пам‘ять і упокій славному герою слова і честі.