Отець Віталій дуже тепло та з повагою поставився до нашої справи

Користуючись відсутністю довіри та єдності поміж Нацією, московитські агенти та власні манкурти намагаються розділяти нас та володарювати на нашій землі — Олег Володарський (відео)
Молитва до всіх святих українського народу

Як плід чудесний твого спасительного засіву, Господи, земля наша приносить Тобі всіх святих, що просіяли в нашій землі. їх молитвами збережи наш нарід, Многомилостивий. Усі святі нашого народу, моліть Бога за нас!

Слава наша і похвала Ти єси, свята Ольгобо через Тебе ми від поганства освободились. І тепер молися за людей, що їх до Бога привела єси.

Радуйся, слуго Христовий, княже великий, святий Володимире. Ти, пізнавши єдиного в Тройці Бога, нарід хрещенням повів до стіп Христа.

Святі страстотерпці Борисе і Глібе, моліться за вашу вітчизну. Голод і злобу відженіть, міжусобиці й ворожнечу поборіть і викореніть їх з нашої землі, та від гріхів охороняйте нас.

Світло євангелії проповідують преславно Лавра, святий Антоніє Печорський, і всі наші монастирі, які від Тебе прийняли початок. Молитвами твоїми утверджуй у народі віру в Бога.

Величаємо Тебе, святий Теодосіє Печорський, угодниче божий. Молитвами твоїми проси, щоб сини й дочки нашої Церкви вели богоугодне життя.

Заступниками будьте, святий священномучениче Йосафате та всі мученики, перед Богом за нашу батьківщину, яку ви прославили мученицьким вінцем. Навчіть синів нашої Церкви відважно віру ісповідувати.

Усі святі угодники божі, мученики і священномученики, наша земля веселиться і небо радіє, величаючи подвиги ваші! Ви землі нашої утвердження, ви стовпи і краса нашої Церкви! Живучи в невечернім світлі царства божого, моліться за нас, за спасення душ наших. Просіть благословення боже на нашу батьківщину, щоб утвердилася в нас віра і правовір’я, мир і благочестя. Сонце правди Христос послав вас, як лучі, які просвічують нашу землю, угодники божі, народу. нашого світила. Душу нашого народу молитвами вашими осіяйте.

Заступнице нашого краю, Пресвятая Богородице! Радуйся, Ти, що своїм благоволінням вінчала батьківщину нашу від давніх літ і посилаєш їй свою благодать! Не відійми від нас, Владичице, і нині милости Твоєї. Поглянь на потреби наші і поможи своїм заступництвом. Пресвятая Богородице, Покрове нашої землі, спаси нас!

Святий апостоле Андрею» святий Миколаю чудотворче, святі Кириле й Методіє, молітеся за нас. Свята Ольго, святий Володимире, святі Борисе і Глібе, святі Антоніє й Теодосіє Печорські, святий Йосафате і всі мученики за віру, молітеся за нас і захороняйте нас від зла, від усякого гріха, від наглої і несподіваної смерти, від закаменілости серця, від незгоди, ненависти і злої волі, від хвороби душі і тіла, від суєт цього світу, від усяких спокус гріховних.

Дай нам, Боже, щоб, молитвами святого апостола Андрея, цвіло християнство чину в нашій батьківщині на радість і спасення наше; щоб, молитвами, святих Кирила й Методія, ми завжди мали добре священство, яке вело б нас до Христа; щоб, молитвами святого Миколая, наш нарід жив у справедливості й любові; щоб, молитвами святої Ольги, наші родини росли у праведності; щоб, молитвами святого Володимира, провідники нашого народу були обдаровані щедрістю і справедливістю; щоб, молитвами святих Бориса і Гліба, братня любов і згода :володіли в нашому народі; щоб, молитвами святих Антонія й Теодосія Печорських, жили ми в нашій землі у мирі й достатку та майно вічне завжди цінили вище від земного; щоб, молитвами святого Йосафата й усіх мучеників, ми правдивим каяттям змивали наші гріхи та зберегли єдність віри.

О, Тройце Пресвята! Прийми, що наша земля приносить Тобі, як приємний запах духовний, усіх угодників твоїх – святих українського народу, відомих і невідомих – і, молитвами їх, захорони нашу землю й наш нарід від усього зла. Амінь.

Ієрей Віталій Назаровець, благочинний Барського району вінницької області, настоятель храму Всіх Святих (м. Бар, Вінницько-Тульчинської єпархії ПЦУ)

Довіра. Довіра, котрої нам так не вистачає у стосунках з людьми. Людських стосунках. Соціальних. Українських. Довіра, котра після подій Революції Гідності та в часи війни необхідна нам, як повітря. Довіра, котру так нещадно винищували в нас, вбиваючи задля цього мільйони українців. Довіра, котру так страшно собі дозволити, але яка посилює наші сили та можливості на ступінь цієї довіри. Довіра, котру так підступно та ницо зрадили, зійшовши зі сцени Майдану. Довіра, як квінтесенція любові, совісності, милосердя та поваги.

Та поки посеред нас, посеред Нації залишились ті, в кому ще панують залишки злого, заляканого та егоїстичного, ми не зможемо відновити це таке тендітне почуття. Тендітне, але надпотужне, наче джерело кришталевої води. Дивишся іноді на сивий широкий Дніпро і тобі важко навіть уявити, що така міць витікає з маленького джерельця.

Довіра, про яку я говорю, вона не до політиків чи преси, не до новітніх винаходів чи органів влади. Ні. Проста людська довіра, котра вимірюється теплом душі й криком, що рветься з грудей, коли зустрічаєшся з порожнечею людської байдужості. Будь її у нас вдосталь, не було б стільки горя в нашому суспільстві. Коли кожна радість примножується десятками, сотнями та навіть тисячами сердець, а біль ділиться поміж усіма, тим самим перестаючи бути нестерпним.

Довіра як базисний принцип існування нашого суспільства. Мене часто називають романтиком. І в цьому є частка правди. Я виріс на злій і навіть жорстокій вулиці. Там, де замість загальноприйнятих правил існувала власна справедливість, право сильнішого. Та попри все, Господь допоміг мені вберегти душу від жорстокості тих місць і того часу. І сьогодні я закликаю суспільство до довіри та милосердя. Розмовляю про це з людьми, знімаю програми, пишу статті.

Користуючись відсутністю довіри та єдності поміж Нацією, московитські агенти та наші власні манкурти роблять все для того, щоб розділяти та володарювати на нашій землі. Як же болить те, що на Півдні та Сході їм це вдалося! Та ще більший біль відчуваєш від того, що Нація не вивчила цей урок і попри те, що об’єдналася на Сході, залишилася роз’єднаною тут, в тилу, тим самим допомагаючи внутрішньому ворогу, п’ятій колоні, знищувати нас зсередини.

Я побачив на території католицького храму невеличку споруду, куди часто заходили люди й вона одразу мене зацікавила. Наш графік під час перебування у місті Бар був доволі напруженим, тому я постійно забував розпитати про цю будівлю. Але відповідь знайшла мене сама, коли настав час знімати «Сповідь» з отцем Віталієм Назаровцем.

Це був тимчасовий храм, в якому служили, в очікуванні на будівництво основного храму. Для мене немає жодної різниці де молитися: вдома, на прогулянці, в машині, на природі. Та ця маленька, затишна церква зустріла мене відчуттям рідної домівки, зігріла душу та надала сил.

Отець Віталій зустрів нас з неймовірним теплом та з повагою поставився до нашої справи. Храм всередині виявися доволі простим, але скільки ж рідного, щирого та справжнього було у цій простоті. Господь там, де Його люблять. Він не потребує розкоші чи пожертв, а лише з батьківською турботою навчає нас любити та вірити. А це фундамент тієї довіри, котра нам вкрай потрібна Нації.

Душі, в якій живе Бог притаманна совісність, тому вчинення гріха завдає їй болю не менш відчутного, ніж фізичний. Я щиро переконаний, що спільна молитва на вулицях нашої незалежної, красивої країни здатна зробити сильнішими усіх нас разом і водночас кожного окремо.

Закони, норми, правила, права та обов’язки — все це не здатне зробити життя кращим, а людей щасливішими, якщо в цьому не буде моралі, не буде прагнення добра та справедливості. Не буде Божого. І скільки б років ми не воювали з внутрішнім та зовнішнім ворогом, без довіри, без єдності нам не стати сильною, потужною, непереможною Нацією.

Я безмежно вдячний отцю Віталію за його щиру «Сповідь», котра подарувала мені стільки глибинних усвідомлень та неймовірно щасливий тим, що настільки світлі, чисті та справжні душі віддають себе служінню Богу й Україні.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ієрей Віталій Назаровець, благочинний Барського району вінницької області, настоятель храму Всіх Святих (м. Бар, Вінницько-Тульчинської єпархії ПЦУ)

Все ж таки любов сильніша та глибша за біль – Олег Володарський

Перша молитва святому апостолу євангелісту Івану Богослову

О великий апостоле, євангелісте громоголосий, Богослове довершений. Ти бачив таємні одкровення, що чекає людство, непорочний і возлюблений наперснику Ісуса Христа! Прийми нас, грішних, під своє заступництво. Випроси у Всемилостивого Чоловіколюбивого Христа, Бога нашого, милості, Який перед твоїми очима Кров Свою пролив за нас. Нехай помилує нас і простить наші гріхи по милості Своїй, і дарує нам здоровя духовне і тілесне, всяке благодіяння та достаток. Настав нас отримати все це на славу Його, Творця, Спасителя і Бога нашого. А по кончині дочасного життя нашого нехай позбавить нас від немилостивих мучителів на митарствах, і щоб ввійти нам в Небесний Єрусалим, якого славу ти бачив в Одкровенні. О, великий Іване! Збережи всі міста християнські, храм цей, тих, хто служить і молиться в ньому, від голоду, згубної смерті, вогню і меча, навали іноземної і міжусобних війн. Порятуй нас від всякої біди і напасті та молитвами твоїми відведи від нас праведний гнів Божий, і випроси для нас Його милосердя.

О великий Боже, Альфо і Омего, джерело і осново нашої віри! На моління уповаємо Івана святого, через якого Ти нам відкрив Себе, незбагненного Бога, в невимовному Обявленні. Прийми його прохання за нас і даруй нам милосердя в просьбах наших на славу Твою. Понад усе допоможи нам стати духовно вдосконаленими, щоб увійти в Обителі Твої. О Небесний Отче, Творцю всього небесного і земного, Всесильний Царю! Торкнись перстом Твоїм сердець наших, щоб перетворити їх з камяних на плотські, щоб цими новими і очищеними серцями ми удостоїлись бачити Славу Твою та розрізняти добро і зло. Духом Премудрості очисти наш розум і нашу душу, щоб Премудрість Твоя вчила нас Заповідям Твоїм і тому, що угодне Тобі. Щоб ми жили не по плоті, а по Духу, і сподобились з Іваном прославляти імя Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, повсякчас і на віки віків. Амінь.

Митрофорний протоієрей Ростислав Процанін, благочинний Бершадського та Чечельницького районів Вінницько-Тульчинськоі єпархії, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (м. Бершадь) та храму св. ап. і єв. Іоанна Богослова (с. Красносілка)

Опікуючись двома парафіями, маючи силу силенну справ, він все одно знаходить час та можливість регулярно їздити на фронт. Щось йому болить, не дає спокійно жити та залишатися осторонь. Щось кличе його на передову до наших воїнів.

Що саме? Спробую розповісти це так, як сам відчув. Відчув душею безмежно милосердну душу мого співрозмовника. Ми познайомилися задовго до нашого приїзду на Поділля. В телефонній розмові я пояснив йому навіщо хочу та що шукатиму. Він уважно вислухав мене й одразу ж відправив мені контакти героїв майбутніх програм: Марії Цимбалюк, Юхима Вигоднера, Володимира Шаматієнка, Надії Фартушняк, Романа Ковальчука.

Різні люди, різні долі, проте всі пов’язані одне з одним невидимою ниткою українства, котре сповнює їх душі та серця. Люди, котрі люблять свою країну самовіддано, беззастережно, безумовно. Я вдячний за ці «Сповіді», котрі відкрили Україні неймовірні душі наших співвітчизників. Проте зняти програму з самим отцем Ростиславом виявилося доволі не просто. Він постійно зайнятий численними справами парафій, допомогою нашим воїнам та ще купою справ, котрих вистачило б на п’ятьох людей.

Та мені все ж таки пощастило знайти час та можливість і зняти «Сповідь» з отцем Ростиславом. І хоча зйомки відбувалися на подвір’ї його парафіянина, це нікого не бентежило. Навпаки, в цьому було стільки справжнього простого та щирого. Я з гордістю за нас, українців, спостерігав за тим, з якою повагою та любов’ю ставляться парафіяни до свого священика і з якою турботою та теплом приймають у своєму домі. І це тепло між людьми, коли я його побачив та відчув, розповіло мені про ці душі набагато більше за будь-які слова.

Ми сховалися від спеки в затишній тіні дерев і розпочали наш діалог. І якось так мирно було на душі. Блаженно. Неймовірно тихо. Таке враження, що Господь подарував ці хвилини спокою двом постійно заклопотаним мандрівникам, котрим поклик душі не дає спинитися ані на мить. Той сонячний день, сонячний діалог був сповнений смаком життя та ароматом змін. А ще любов’ю до всього, що дарує нам Господь.

Україна була в усьому. У відлунні фраз, у хмаринках над нашими головами, в кожній ниточці павутинки, котру плів працьовитий павук поруч з нами… В кожному звуку та подиху. Ми навіть завмерли на мить від відчуття грандіозності нашої рідної землі та посміхнулись одне одному, розділивши це неймовірне відчуття. В ту мить ми настільки розуміли один одного без слів, що слова здавалися зайвими.

На початку статті я задався запитанням, а потім кожним рядком, кожною фразою усвідомлював відповідь на нього. Що змушує нас, українців – Ростислава Процаніна, Олега Володарського та багатьох інших полишати купу надважливих справ і рушати туди, куди кличе Бог і Україна?

Любов до рідної країни, котра стала більшою за нас самих, масштабнішою, ніж ми могли б усвідомити. Адже за спиною залишається рідна Нація, рідна земля, котрою ходитимуть наші нащадки й котра прийняла в себе тіла наших предків.

Ось тому отець Ростислав раз за разом рушає в дорогу, котра гріє йому серце, адже він везе на фронт частинку тієї любові та вдячності, котру передає нашим захисникам рідна Нація. Болить йому війна. Болить Україна.

А тут, в цей сонячний день він якось враз видихнув клопоти й вдихнув спокою та тиші. Все ж таки любов більша, сильніша та глибша за біль, що б там не сталося. Ось тому вся суть героя цієї «Сповіді» говорила лише одне: «Я люблю тебе, Україно!

Люблю такою, яка ти є: ще такою юною і не свідомою у своїй незалежності, зболілою та знекровленою війною, продажністю й ницістю політиків та чиновників, але такою безмежно красивою барвами та душами українства. Люблю наш мудрий, працьовитий народ. Родючу землю. І ВОЛЮ, котру віками не вдається зламати зовнішнім та внутрішнім ворогам»

Я не знаю чи почув в ту мить душу мого співрозмовника, власну душу чи душу кожного небайдужого українця. Одне я знаю напевне – Господь милосердний тим, що дарує нашій Нації такі душі, котрі вміють так любити Бога і Україну. І саме в таких душах наша сила та непереможність.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – митрофорний протоієрей Ростислав Процанін, благочинний Бершадського та Чечельницького районів Вінницько-Тульчинськоі єпархії, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (м. Бершадь) та храму св. ап. і єв. Іоанна Богослова (с. Красносілка)

Олександр Дмитрук пише правду про українство — О. Володарський

Олександр Микитович Дмитрук — письменник, вінницький краєзнавець, власний кореспондент Національної радіокомпанії України у Вінницькій області. Заслужений журналіст УкраїниНародився 6 лютого 1957 року на Вінниччині. Закінчив Вінницький національний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського. Активіст козацького руху за відродження духовної спадщини Українського козацтва, козак Вінницького козацького полку ім. І. Богуна. Автор, співавтор, упорядник низки документальних книг.Творчість

Видрукував історичні романи «Тризна» (2007), «Іван Богун — полковник» (2008, 2010), «Отаман Яків Шепель» (2009), «Честь і плаха» (2012), пригодницький роман «Золотий вовк» (2014), «Чорна берегиня» та податковий детектив «Сліди на Печерську» (2010), а також есе «Іван Богун: життя героя» (2013). 24 лютого 2016 року у Книгарні «Є» (м. Вінниця) відбулась презентація нового пригодницького роману «Свій-чужий». Крім роману «Свій-чужий», у видання увійшло історико-публіцистичне есе «Іван Богун — життя героя» та оповідання «Ангелятко». У липні 2016 року вийшла друком нова книга — пригодницький роман «Позивний «Богомол».

Твори: «Сліди на Печерську» — податковий детектив; «Чорна берегиня»; «Ангелятко» — оповідання; «Професор» — оповідання.

Романи: «Тризна» — історичний роман; Дилогія «Честь і плаха. Сторінки невідомої історії часів великої Руїни (1664—1703 роки)» — історичний роман у двох книгах; «Іван Богун — полковник» — історичний роман -хроніка; «Отаман Яків Шепель» — історичний роман; «Золотий вовк» — пригодницький роман; «Офіцер» — історичний роман; «Свій-чужий» — пригодницький роман; «Позивний «Богомол» — пригодницький роман; «Зело».

Есе«Іван Богун: життя героя» — пізнавально-історичне есе.

Премії та нагородиПочесне звання «Заслужений журналіст України» (2014); «Золота медаль української журналістики» (двічі); Лауреат премії Національної спілки журналістів України «Золоте перо»; Почесна грамота Вінницької облдержадміністрації і облради з наданням грошової винагороди (2007, 2010, 2011, 2012, 2015 рр.)

Олександр Микитович ДмитрукЗаслужений журналіст України, письменник

Вінницький національно-технічний університет подарував нам незабутні зустрічі з дивовижними душами українства: ректор університету Володимир Грабко, проректор, викладач та просвітянин Анатолій Теклюк, мистецтвознавець Тамара Буяльська, учасниця російсько-української війни Світлана Бевз, поетеса та журналіст Світлана Травнева. І письменник та журналіст Олександр Дмитрук.

Письменник, котрий, збираючи архівні, історичні факти та відомості по крихтах відновлює нашу істинну історію, не спотворену червоною пропагандою. Він крок за кроком відновлює правду про нас, про українство, не приховуючи моментів нашого тріумфу та досягнень істинно видатних постатей та діячів і водночас не цураючись тих фактів та подій, котрі багато хто волів би не знати.

Нам, усій Нації, потрібна уся ця правда. Така, яка вона є. Ми маємо знати хто ми та звідки аби завдяки знанню досягнень та поразок минулого відновити, відбудувати нашу генетичну інтелектуальність. Предки залишили нам надважливі константи нашого буття – Бог і Україна. Але московитська пропагандистська машина, в жерновах якої згинули мільйони українців, сотнями років направляла усю свою міць на те, щоб спотворити ці постулати, викривити їх, а потім і стерти з нашої свідомості.

Зазвичай письменники створюють нову реальність, занурюючи в неї читача. Олександр Дмитрук у своїх романах не створює інші світи, а навпаки, повертає нас в ту реальність, котра існувала насправді й котру від нас так ретельно приховували. Досліджуючи, відтворюючи, відновлюючи наше минуле він тим самим допомагає нам будувати наше майбутнє. Свідоме, осмислене та правдиве.

Це щира та усвідомлена «Сповідь» українця, котрий більше не буде програвати ворогу ані наше минуле, ані сьогодення, ані майбутнє. Для котрого правда національна гідність та честь – не порожні слова, а глибинні принципи. В цій людині виявилося вдосталь душі та волі, щоб проникнути за ту завісу, котрою від нас приховували наше істинне минуле, нашу автентичність. Усвідомивши все побачене, він своєю працею, своєю творчістю відкриває Нації очі на те, хто ми є.

І це насправді потужна перемога людини над системою. Тією системою, недобитки якої ще й досі активно псують нам життя. Ця зустріч, ця розповідь мене неймовірно вразила. Хоча відзнятий матеріал передає лише малу частину напрацювань Олександра Микитовича з творчістю якого, я в цьому щиро переконаний, мусить ознайомитися кожен свідомий українець.

Коли ми розмовляли з Тетяною Петрівною Пірус, котра, як і Олександр Дмитрук, відроджує глибинне українство, але через народну творчість: писанкарство та лялькарство, вона вкрай суворо ставилася до дотримання традиційності та обрядовості при відновленні нашої культури і категорично наполягала на тому, що писанки мають розписуватися з урахуванням «правил, традицій та заборон».

Ось так і герой цієї «Сповіді» вкрай принципово і навіть педантично ставиться до достовірності історичних подій і категорично не приймає будь-яких маніпуляцій чи перекручувань на цій ниві. Та саме такі люди потрібні нам у сьогоденні. Ми так багато помилялися, що сьогодні нам вкрай потрібні ті, хто своєю категоричністю та принциповістю допоможе нам відновити нас самих та не дасть знову і знову втрачати нашу автентичність та історію. Ті, хто не дасть нам знову втратити істинність українства.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми  Олександр Микитович ДмитрукЗаслужений журналіст України, письменник

 https://youtu.be/Jr6jjNTO3Ds

Творчість наповнює кожен день їхнього життя – Олег Володарський

Барське гончарство

Як відомо з історичних та науково-дослідницьких джерел, в місті Бар здавна існував гончарний промисел. В музейних і приватних зібраннях зберігається численна кількість зразків продукції барського гончарного промислу, які легко впізнати за їх стилістичними ознаками форми, розпису і технологічною якістю матеріалу. Вироби барських майстрів являють собою цілісне явище суспільної культурної спадщини. Культурну спадщину Вінниччини неможливо уявити без художніх надбань гончарів Бару. Вироби барських майстрів гончарства сьогодні прикрашають музейні експозиції видатних музеїв України і Росії. Витоки художніх традицій барських гончарів, вочевидь, сягають далеких середньовічних часів. Проте естетика гончарного розпису барчан і сьогодні хвилює і приваблює увагу колекціонерів, мистецтвознавців, науковців і інших дослідників культури подільського краю.

В середній школі № 1 міста Бар зберігається миска невідомого барського майстра, очевидно, виготовлена в час на межі ХІХ-ХХ століть. Ця миска є класичним зразком барського гончарства ХІХ-початку ХХ століття своєю формою і стилем розпису. В центрі миски змальовано стилізований образ птаха на яблуневій квітучій гілці. По краю миски нанесено кілька темних ліній, що своєрідно обрамляють малюнок в центрі, а по вінцю миски намальовано хвилясту лінію, яка остаточно завершує всю композицію розпису. Вражає, в першу чергу, графічна вишуканість зображення птаха і гілки, що основується на вичерпному лаконізмі і образній точності ліній. Жодного зайвого штриха. Графіка ліній створює враження динамічної стрімкості в поставі самого птаха і цей динамізм підтримується лінійною експресією зображення квітучої яблуневої гілки. Образ птаха на гілці в розписах мисок на Поділлі найпоширеніший, але в кожному гончарному осередку майстри протягом тривалого часу виробили оригінальні стилістичні традиції малювання і цим були не схожі на інших. Розпис барських майстрів особливий своєю каліграфічною вишуканістю, яка, очевидно, культивувалася в практиці середньовічних гончарських цехів, де культура розписування регламентувалася цеховим уставом і чітко сповідувалася в кожному цеху усталеними правилами. Це засвідчують ті артефакти, що дійшли до нашого часу і зберігаються в музейних сховищах Києва, Львова, С-Петербурга та приватних зібраннях.

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/statti/bar_pottery

Тетяна Біньковська, майстриня народно-прикладного мистецтва, вчителька, практичний психолог

Минуло вже досить багато часу від дня нашого знайомства, а я й досі пам’ятаю тепло родини Біньковських, що зігрівало не гірше за багаття. Тетяна, Максим та їхні діти – Анастасія і Максим, гостинно та привітно зустріли нас. Я давно не бачив настільки світлих людей, світлих душ. Знаєте, так буває, коли лише переступаєш поріг і одразу розумієш, що тут живе щастя та злагода.

Краса людини – це зміст, а не форма. Справжня краса йде із душі. Тому коли зустрічаєш настільки глибоку, люблячу, натхненну душу, то зупиняєшся і ніби зачарований милуєшся дивовижним творінням Господа. Тетяна вміє любити. Це відчуваєш, як тільки потрапляєш в дім, де живе ця тендітна Берегиня зі своєю чудовою родиною.

І вона любить Україну. А наша Ненька-Батьківщина відповідає їй взаємністю, виграваючи для неї все новими та новими гранями народного мистецтва, раз у раз причаровуючи свою любу донечку-україночку ще більше. Історична реконструкція епохи Русі X-XII ст., вишивка, музика, гончарство – і це далеко не повний перелік умінь, натхнень та інтересів цієї дивовижної людини.

Ми розмовляли, а я дякував Богу за те, що такі щирі, відкриті, небайдужі, справжні душі навчають наших українських дітей і вогнем власних сердець надихають та виховують маленьких українців.

Після зйомок програм з Тетяною та Максимом ми весь вечір насолоджувалися гостинністю цієї родини. Між ними панує така єдність та любов і в цьому вони настільки цільні, що мені навіть трохи важко говорити окремо про Тетяну та Максима. Хоча, без сумніву, обидва вони надзвичайно яскраві особистості, про яких є що розповісти.

Творчість наповнює кожен день їхнього життя. І цю любов вони привили і молодшому поколінню родини Біньковських. Коли батьки надихнулися відродженням барської кераміки, юні митці одразу ж приєдналися до творчих пошуків і також сіли за гончарне коло, а ловець снів, сплетений Анастасією і подарований на згадку, досі тішить мою колегу і нагадує про теплу зустріч та цікаве знайомство.

Як радіє душа, коли бачиш таку любов до життя. Любов, котра не випалює, але осяює та зігріває все навколо. В цьому стільки сили, глибинної мудрості і стільки Бога! Той осінній вечір видався доволі прохолодним. Пронизливі осінні вітри розігнали залишки літнього тепла. Я кутався в затишну ковдру та грів руки біля багаття, на якому тільки-но приготували вечерю для раптових гостей. Аромат вогнища, смачнуща рибна юшка та запечена картопля… Так по-домашньому просто, смачно і доречно. І ця простота додала чарівності та затишку цьому вечору.

Я спостерігав за щастям цих людей і сама думка про те, що воно існує і живе в серцях таких люблячих і красивих українців, зігрівала не менше, ніж вогонь та ковдра. Сьогодні ця родина поставила собі за мету відродити барську кераміку. Це справжній шедевр української культури і доволі не простий процес пошуку.

Та їм до снаги відновити минуле заради власного майбутнього та майбуття прийдешніх поколінь. Таке віднаходять лише душею. Глибокою люблячою українською душею. Щораз згадуючи цю родину, я подумки бажаю їм щастя. Красивим людям, котрі люблять одне одного красивими українськими серцями і зігрівають теплом прекрасних душ.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми  Тетяна Біньковська, майстриня народно-прикладного мистецтва, вчителька, практичний психолог

Вадим Новокрещонов віднайшов себе у Храмі Господньому

Він знайшов своє місце у світі й усе одразу стало на свої місця – Олег Володарський (відео)
Молитва покаяння

Владико Христе Боже, що страстями Своїми пристрастi мої зцiлив i ранами Своїми мої рани вилiкував! Подай менi, що перед Тобою багато нагрiшив, сльози розчулення; дай змогу моєму тiлу насолоджуватися пахощами Животворчого Тiла Твого, а душу мою усолоди Твоєю Чесню Кров’ю вiд тiєї гiркоти, котрою мене напував супротивник; пiднеси мiй розум до Тебе, бо прилип до землi, i виведи мене з ями погибелi; бо не маю покаяння, не маю душевного жалю за грiхи, не маю сльози втiшної, що приводить дiтей Твоїх до їх наслiддя. Затьмарив я розум життєвими пристрастями i, як хворий, не можу споглянути на Тебе у хворобi, не можу зiгрiтися сльозами любови до тебе. Але, Владико Господи Iсусе Христе, Скарбе добра, подай менi всецiле покаяння i серце, любов’ю наповнене, щоб шукало Тебе, подай менi благодать Твою й вiднови в менi риси Твого образу. Я покинув Тебе, але Ти не покидай мене; вийди на пошук мене, виведи мене на пасовища Твої та прилучи мене до овець браної Твоєї отари, насити мене з ними поживою Божественних Твоїх Таїн, молитвами Пречистої Твоєї Матерi i всiх святих Твоїх. Амiнь.

Ієрей Вадим Новокрещонов, настоятель парафії Воздвиження Чесного Хреста (с. Кожанка Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

Боже милостивий, будь мені, грішному.

Боже, очисти мої гріхи і помилуй мене.

Без числа нагрішив я, Господи, прости мені.

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. Амінь.

Комусь дається таке випробування, а хтось про таке ніколи й не чув. Хтось живе з цим усе життя, а хтось ніколи не опиниться на цій межі. Межі, за якою пустеля. Особиста пустеля, котру кожному із нас доведеться пройти аби через випробування здолати власних внутрішніх демонів. Кожен з нас одного дня зустрінеться з цією пустелею в собі, але мало хто здатен не тільки прийняти її, прийняти власну слабкість, а й стати на шлях її подолання. Не кожен наважиться стати на цей шлях, а пройти його вистачить Духу в одиниць.

Та є й ті, кого ця безодня обпікає настільки нестерпним полум’ям, що усе мирське розчиняється у цій сповненій болем порожнечі. Душа рветься на зовні. Сили залишають тіло. Біль стає нестерпним. Сам того не розуміючи, ти приходиш до усвідомлення того, що нектар Божої Молитви здатен заспокоювати цей біль. І тільки Господь зможе тебе врятувати, провести через пустелю та підтримати на Шляху.

Віра стає твоєю долею. Без неї світ тобі чужий та важкий. Він не розуміє тебе, а ти не здатен зрозуміти його. І куди б не пішов, завжди почуваєшся чужим та зайвим. «Без Бога не до порога», – це вже не просто приказка, а основа буття. До кожного з нас це усвідомлення приходить не інакше, ніж вчасно, хоча інколи здається, що життя без цього усвідомлення було прожите марно.

Тоді душа перестає краятися й у цьому каятті повертає собі здатність відчувати щось окрім болю. Я таких людей називаю покаянними. Може це і не відповідає канонічним визначенням, але для себе самого я усвідомив, що покаяння, каяття – життєво необхідні для подальшого життя. І це не просто слова, які автоматично промовляємо. Слова, життя яких триває лише на час їх звучання. Ні. Це слова, що народжуються глибоко в душі, дозрівають в серці та прориваються назовні через безсоння та сором, а явивши себе, назавжди змінюють життя.

Вадима Новокрещонова я відчув таким же покаянним. Він починав жити і йому багато що не вдавалося. Він зривався з різної висоти людських починань і знову повертався в ту ж саму точку. Він знову йшов до церкви й знову починав все спочатку. Аж поки серйозно не захворів. І лише тоді повністю усвідомив, що говорило йому Небо. Лише тоді почув Господа.

І тоді він віднайшов себе у Храмі Господньому. Знайшов своє місце у світі й все одразу стало на свої місця. І вже душею обрав шлях священичого служіння і пішов вчитися у семінарію. Він говорив про це і йому було складно знову переживати цей біль, котрий переслідував його багато років. Сьогодні це зовсім інша людина. Відкрита Богу і людям душа. Для таких людей усвідомлення Господа набагато глибше, ніж тексти Писання. Для них Бог – це частина життя, без якої немає самого життя. Вони йдуть над прірвою і лише Господу відомо, яких зусиль їм коштує не зірватися.

Ми звикаємо до величних храмів, до ікон та свят. Ми любимо традиційність та культуру. Це наші острівці стабільності в буремному морі сьогодення. Душа, коли її поклик по-справжньому чують, а не заглушають мирським та матеріалістичним, прагне Бога та щирої, ревної молитви. І тоді навіть на самоті ти вже не самотній.

Господь мудро та милосердно дарує нам випробування та сили здолати їх, щоб ми стали кращими й величнішими. Щоб наше буття визначало Душа та Дух, а не буденні потреби та пристрасті слабкого тіла. Хтось приходить до цього легко та невимушено, а комусь можуть знадобитися для цього складні та болісні уроки. Та як би там не склалося, це єдине, до чого варто прагнути. І прийшовши до цього усвідомлення ти будеш вдячний Богу за кожен камінчик на тому Шляху, котрий привів тебе до тебе самого.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми  Ієрей Вадим Новокрещонов, настоятель парафії Воздвиження Чесного Хреста (с. Кожанка Вінницької області) Вінницько-Тульчинськоі єпархії

Оксана Городинська сіє навколо себе любов – Олег Володарський

Персональна виставка знаної на Вінниччині мисткині Оксани Городинської проходила у виставковій залі Вінницького обласного краєзнавчого музею. У експозиції представлені 50 творів. Серед них живописні роботи, писанки, але найбільше – витинанок. Їх мисткиня створює усе своє життя, працюючи у різних техніках. Це витинанки як традиційного розміру – стандартного аркуша, так і більш масштабні роботи. Об’єднує їх тема – український орнамент, легенди та міфи. Свою цьогорічну виставку пані Оксана вирішила присвятити ювілею Лесі Українки і назвала її «Я – українка» на знак солідаризації з позицією поетеси.

Як розповідає завідувачка сектору виставкової роботи Вінницького обласного краєзнавчого музею Тетяна Журунова, з ім’ям Оксани Городинської на Вінниччині пов’язане відродження традиційного для українського народного мистецтва – витинанки. Орнаментальним композиціям майстрині притаманна динамічна пружність лінії, виразність силуету, афористична глибина змісту та особистісна авторська філософія. Літературне підґрунтя образотворчості знаходить продовження у поетичній творчості мисткині.

«Тематика і сюжетика представлених робіт співпадають із назвою і метою виставки. Оксана сама теж є поетесою і дуже принципова у своїх національних переконаннях, – відзначає Тетяна Журунова. – Назва виставки «Я – українка» – це своєрідний початок флешмобу, у межах якого ми, сучасні українки, можемо солідаризуватися з Лесею Українкою в тому, що розмовляємо українською, прагнемо, щоб відбулася українська державність, а також відстоюємо свої жіночі права і права дітей не тільки творчою позицією в мистецтві, а й у повсякденному житті також».

До слова, Оксана Городинська вже більше 20 років очолює Будинок народної творчості у Могилеві-Подільському. Заклад є одним з яскравих осередків національної культури у регіоні. Майстриня є громадським діячем, краєзнавцем. Працює у різноманітних техніках образотворчого та декоративного мистецтва: у її доробку витинанки, писанки, станковий живопис та графіка.

Оксана Городинська, художниця, майстриня народної творчості, директорка центру народної творчості м. Могилів-Подільський

Це була шоста, передостання зі «Сповідей», відзнятих в той день. Завершало той дивовижно насичений день знайомство з Оксаною Городинською – цікавою людиною, талановитою майстринею та переконаною, небайдужою українкою.

Дорога пішла під уклін і вивела нас в центр затишного та привітного прикордонного містечка Могилів-Подільський. Першими тут ми зустрілися з нашими воїнами, добровольцями, учасниками російсько-української війни Миколою Лавриком та Денисом Корольовим – потужними українцями зі сталевими принципами та характерами. Ця зустріч одразу струсила з нас втому та розмірену неквапливість довгої дороги та загартувала на плідну роботу.

Центр народної творчості м. Могилів-Подільський привітно відчинив перед нами свої двері, а на порозі на нас вже чекала його директорка, хоча влучніше буде сказати берегиня, пані Оксана. Затишні зали зачаровували цікавими експозиціями й поки ми роздивлялися їх, нам зігріли душу запашною кавою, запропонованою з такою щирою турботою.

Так розмова за кавою ледь помітно для нас самих перейшла у «Сповідь» і ми розпочали знімати програму. Чим більше пізнаю культуру та творчість нашої неймовірної країни, тим більше закохуюся і в нашу Батьківщину і в ті дивовижні душі, котрі збирають, вивчають, примножують та розвивають культурне багатство нашої Нації.

При першому знайомстві символи, орнаменти, візерунки чи рядки можуть здатися простими чи навіть наївними. Але коли почуєш їх своєю українською душею, одразу почнеш відчувати ту потужну силу та глибину, котра закодована в цій простоті.

Це заповіти наших предків, котрі передали їх нам у піснях та віршах, у писанках та ляльках, у гончарних виробах та картинах. Цими барвами душа нашої країни говорить до нас, а ті, в кому є Божа іскра, щоб чути цей голос, своєю творчістю та майстерністю передають нам цей шепіт Неньки-України.

Оксана Городинська живе, відчуває і творить душею. Саме тому з такою любов’ю та турботою присвячує себе Центру народної творчості. Її наповнює, надихає та зачаровує краса українського народного мистецтва, тому вона з такою усвідомленістю та відповідальністю день за днем намагається зробити якомога більше для того, щоб люди долучалися до нашої рідної культури.

Для неї самої, як для митця, осяяного Божою іскрою таланту, творити – так само природно, як дихати. Але до власних робіт вона ставиться дуже принципово і відкриває їх світові лише тоді, коли душа підкаже, що час саме цієї роботи настав. Саме через те, що Оксана Городинська стільки душі вкладає у творчість, їй вдається торкатися людських душ. Та водночас через це вона настільки близько до серця приймає проблеми нашої культури, що вони спричиняють їй справжній біль.

Розповідаючи про цю дивовижну українку не можна не сказати про те, що ця любляча Матір подарувала Нації сина, котрий боронив нашу країну в цій війні. Сама вона досить стримано та обережно говорить про це, ніби боїться розплескати той біль, що оселився в материнському серці, коли її дитя ризикувало життям на фронті. Тихі слова, але стільки любові, сили та болю вирує в очах, коли вони звучали. Досі пам’ятаю, що я не витримав і відвів погляд в ту мить і подякував Богу за цю дивовижну душу, котра відкрилася Нації у цій «Сповіді».

Вона сіє навколо себе любов. Носить її в серці та водночас щедро ділиться нею. В ній стільки материнського, стільки істинно-жіночного, стільки України, що від краси цієї душі перехоплює подих. Ми завершили діалог і я вийшов на подвір’я, врешті видихнувши цей насичений день. Ми йшли до машини, а я, озирнувшись на будівлю Центру народної творчості, подумав, що поки у нас, українців, є такі люди, як вона, ми сильні, ми живі, ми – назавжди.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Оксана Городинська, художниця, майстриня народної творчості, директорка центру народної творчості м. Могилів-Подільський

Йдуть на небо чисті, світлі серця українства – Олег Володарський


«Вийди, матінко, з хати

Невісточку вітати.

То ж твоя невісточка,

Розпущена кісочка,

У рутянім віночку

Склонила головочку»

Гнат Танцюра не лише збирав фольклор, він будив у народі кращі сили, виховував його, приносив людям радість. «Признатися, – писав він, – я їх люблю, і вони мені відповідають батьківською, материнською ніжністю».

Гнат Танцюра – автор великої і цінної фоль-клористично-етнографічної праці «Весілля в селі Зятківцях» (вийшла друком у 1997 році завдяки зусиллям науковця і письменника Миколи Дмитренка). Ця праця посідає серед інших подібних особливе місце. Це розумів і сам фольклорист, коли писав, що «Весілля…» – «найбільш сильна річ з усіх моїх збірників». Про Танцюру мало сказати, що він перебував у найтіснішому зв’язку з рідним народом. Він виріс з народного кореня і жив, не відриваючись від нього. «Рідко яке весілля я пропустив. Не раз бував весільним боярином, старшим боярином, дружкою, сватом, старостою, а пізніше – весільним батьком у сиріт. Таким чином, живучи у гущі трудового населення, я мав найповнішу можливість практично брати участь у весільній поетизованій драмі, активно вивчити й описати весілля».

Обрядове дійство, відтворене Танцюрою, складається з 13 частин. Навіть це засвідчує виняткову змістову наповненість українського шлюбного обряду. Усі ці дійства супроводжуються весільними піснями. Їх у книзі – 800, та ще півтори сотні танцювальних мелодій, чимало народних ігор. Усі пісні – з нотами. Вони є основною цінністю нашого весілля. Більшість з них дихає весняною свіжістю і чистотою людських стосунків. Ідеальний персонаж весільної пісні – чесна, порядна, гарна, розумна, працьовита дівчина. Весільний обряд освячений любов’ю. Ним рідні й близькі заповідають дітям, котрі одружуються, вірність, щастя, добро, здоров’я, високу мораль на все життя. Майже всі весільні пісні – жіночі. У них вилилася глибина жіночого серця, невичерпна любов, розмаїття роздумів і почувань. Увесь геній української жінки виявив себе у тих співах. Можна сказати, що весілля – це пам’ятник коштовній перлині, якою є душа жінки – українки: тонка, поетична, лагідна, кринично-сяйлива. Така душа виплекана тисячоліттями.

Джерело: https://library.vn.ua/e-library/katalog/tanczyura

Наталія Гнатівна Громова (Танцюра), засновниця і завідувачка Музею фольклору ім. Гната Танцюри

«Пісні – це людське добро…»  Народна співачка Явдоха Зуїха

Йдуть на небо чисті та світлі серця українства. Такі справжні, щирі й неймовірно зворушливі. По-дитячому відкриті та люблячі. Вони вміють цінувати добро. Радіти йому щиро та відкрито. Посеред Нації є душі, котрим пощастило так глибоко усвідомити, відчути та полюбити українство. Водночас й українству пощастило тим, що такі душі є посеред нас.

За час існування нашого проекту Господь покликав до себе вже третю душу з тих, до котрих мені випало щастя доторкнутися у «Сповіді»: Андрій Блонський, отець Іван Владика, Наталя Громова (Танцюра). Після кожного діалогу, кожної програми я йду в життя щасливий тим, що такі дивовижні люди у Нації є. І тому відхід у вічність таких душ відчуваю як власну, особисту втрату, від усвідомлення якої стає боляче на серці. Тому хочу від свого імені та від імені усього колективу проекту «Сповідь» висловити щирі співчуття рідним та близьким Наталії Гнатівни. Ця стаття не реквієм за душею, котра пішла. Це недоспівана пісня кожного з нас. Пісня любові та пам’яті. Любові до своєї рідної України та пам’яті про величну спадщину минулих поколінь. Це розповідь про генетичну усвідомленість, генетичну інтелектуальність, як надважливу частинку душі та буття.

Перед очима знову вулички привітного міста Гайсин, якими ми йшли до Музею фольклору ім. Гната Танцюри. Микола Леонідович Ричков та Лідія Григорівна Горошко з неймовірним теплом та повагою розповідали про сам музей та його натхненну засновницю. Це місце – важлива частина української душі міста Гайсин, тому всі небайдужі містяни з великою шаною ставляться і до музею, і до Наталії Гнатівни.

Взагалі, після знайомств та «Сповідей» з мешканцями, в мене склалося враження, що вони ставляться до рідного міста по-батьківськи: турбуються про нього, знають, люблять, щосили прагнуть покращувати та цінують усе, що з ним пов’язано. Можливо саме завдяки цьому звідси не хочеться їхати. Тут відчуваєш себе вдома.

Наталія Гнатівна, завдяки постійним екскурсіям звична до уваги та публіки, цього разу помітно хвилювалася. Та всі хвилювання відійшли на задній план, коли мова зайшла про музей – її дітище, котрим так палає її серце. Як любляча донька видатного українця, вона з глибокою шаною розповідала нам про славетну спадщину її батька. Сум. Його відлуння блукало залами музею й осідало на душах та експонатах. Маленькі затишні кімнати де кожна річ, починаючи з книжок і завершуючи старовинним піаніно, була огорнута давниною, пам’яттю і сумом.

Після програми ми сиділи разом з господинею музею та Лідією Горошко на веранді та пили каву. Наталія Гнатівна розповідала про молодші покоління славетного роду. Раптом вона перервала розповідь, із сумом посміхнулася і сказала:
– Я так хочу, щоб їх життя було легшим та кращим, ніж наше!

Лідія Федорівна її підтримала. Дійсно, на їх покоління випала не легка доля. Діти тих, хто пройшов через пекло червоного терору. Сьогоднішні спогади сповнені світлим сумом. До Бога полинула красива, добра і щира душа. Душа, пам’яттю віків, пам’яттю предків віддана українству.

Душа, котра присвятила себе збереженню спадщини Нації, спадщини видатного роду. При всій своїй відданості, вона не розчинилася в минулому, не втратила себе. Навпаки, батьківська любов постійно зігрівала її і надавала сили та підтримки, щоб жити, радіти життю та долати життєві негаразди. Сплинув земний відрізок шляху величної душі. Шляху, котрий був пройдений чесно та гідно. Ми цінуватимемо та пам’ятатимемо, а душа, наче пісня, поринула далі й продовжить свій шлях у вічності.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Наталія Гнатівна Громова (Танцюра), засновниця і завідувачка Музею фольклору ім. Гната Танцюри

https://youtu.be/daqNvJGYnNU


Кожна душа особлива, треба її відчути — Олег Володарський

Камяний замок

У XVII сторіччі замок був уже повністю мурований. В плані квадратний, на рогах його були бастіони чи башти, які задалеко відступали від периметру мурів і висовувалися по діагоналі. Але мало що збереглося вже на початок 20 ст.

Дослідник подільської землі Сіцінський Юхим Йосипович пише: «На місці ставу сіножаті та городи. На краю міста руїни замку, рештки мурів, що оточували замок. Заввишки мури 6-7 м, а над ним бійниці. Башт до нашого часу не збереглося».

Новий камяний замок було збудовано під керівництвом Мартіна Гербурта, який був старостою барським у 1553-1570 рр., з метою укріплення південних рубежів Речі Посполитої, перекриття виходу до Чорного моря.

У 1636 р. у Бар переніс свою резиденцію гетьман великий коронний Станіслав Конецпольський. Камяна фортеця будувалась у 1630-1647 рр. за проектом французького інженера Ґійома Левассера де Боплана . За його планами створено чотирикутну фортецю з чотирма бастіонами, 6 м у висоту. Замок Бар став третьою за величиною (після Камянця і Меджибожа) фортецею Речі Посполитої, й разом із Бердичевим Бару дали назву «брама польської України». Сьогодні на місці фортеці є парк, оформлений на початку ХХ століття.

У 1656 році турецький мандрівник Евлія Челебі фіксує в своєму щоденнику: «Камяний Бар — справді могутня фортеця. Вона набагато краща за інші польські фортеці, має арсенал і гармати». У 1671 році Ульріх фон Вердум писав в нотатках: «На півночі міста височиться замок, оточений грубими мурами, з чотирма мурованими баштами, між ними веде брама до міста».

В 1640-і роки йшло будівництво в Барі арсеналу інженером-архітектором Кшиштофом Арцишевським і Павлом Ґродзицьким. На озброєнні у всій державі в 1640 р. було 325 гармат, з них Барська фортеця мала 4 колюбрини (гармата калібром 21 см), 2 бастардові колюбрини (10 см), 8 польових діл.

Під час повстання 1648 р. Максим Кривоніс з військом рушив від Константинова на південь і, проминувши Межибож, 25 липня взяв приступом Бар — місто, яке було укріплене не гірше за Полонне, і до того ж займало важливе стратегічне положення. У Барі повстанці також захопили велику кількість зброї та інших військових припасів. Падіння Полонного і Бара зробило у польському суспільстві сенсацію не меншу, ніж жовтоводська та корсунська поразки коронних військ. Значна частина Волині і все Поділля перейшло під контроль Кривоноса.

29 лютого 1768 в Барі була проголошена Барська конфедерація. Проти конфедератів було послано російські війська під командою генерала Петра Кречетнікова, яких підтримувала вірна Станіславу Августу Понятовському коронна армія під командуванням Франциска Ксаверія Браницького. 9 червня 1768 із боями місто було взяте, за іншими даниим облога Бару (або оборона Бару) почалась 19 червня 1768 року. 30 червня 1768 замок був взятий штурмом під командою Апраксіна. Після цього Барський замок був значно поруйнований і з тих пір став занепадати.

Ігор Лозінський, громадський діяч, голова БФ «Барський замок. Відродження»

Не можу писати автоматично. Після «Сповіді» не може бути шаблонних фраз чи стандартних слів. Кожна душа особлива і ставитися до неї можна тільки з максимальною увагою та глибокою повагою. Треба її відчути. Це як спіймати вітер в парус. Спіймати той самий потік емоцій, вражень та відчуттів.

Господь дарує зустрічі, знайомства та діалоги, проте тобі має вистачити душі для того, щоб усвідомити та оцінити кожен Його Дар. Тут вже не можливо змусити себе писати, просто одного разу ти відчуєш, що настав час переосмислити саме цю «Сповідь» і тоді слова самі прийдуть і зберуться в потрібні фрази, речення та тексти. Скільки не намагався розпочати написання, сподіваючись, що натхнення з’явиться в процесі, проте окремі думки та фрази так і не ставали текстами, доки не приходило відчуття того, що настав їх час.

Цього разу текст покликав мене, коли я знову відчув себе на стежках напрочуд красивого парку, дерева якого сягають своїм корінням глибини віків, адже на місці цього парку ще в XVI ст. була побудована перша фортеця, а в XVII ст. було збудовано Барський замок, котрий на той час вважався другим за потужністю після Кам’янецького, тому його називали «ключем від Східного Поділля». Це неймовірне відчуття, коли бачиш над головою чисте небо, до якого завше підіймаєш очі в молитві, а під ногами в тебе б’ється пульс славетного етапу нашої історії, ніби в очікуванні того, як зможе розповісти своїм нащадкам про велич давнини, а поруч протікає ріка, своєю плинністю та мінливістю пов’язуючи минуле і майбутнє, небо та землю.

Познайомив нас із цим дивовижним місцем Ігор Лозінський — людина, котра опікується відродженням Барського замку, співпрацюючи з істориками, етнографами, археологами та місцевими адміністраціями, вкладаючи в цю справу багато праці, любові та зусиль. В той день він люб’язно погодився провести для нас екскурсію та розповісти про той потужний пласт історії, котрий лежав у нас під ногами, де-не-де виринаючи на поверхню. Саме завдяки Ігорю, його глибоким знанням та щирому ентузіазму, ми зуміли відчути це місце душею.

Ігор розповідав про Барський замок, ми з цікавістю та увагою слухали його, але мене не полишало відчуття якоїсь недомовленості. А потім ми підійшли до невеличкого будинку, поруч з яким зберігся великий фрагмент стіни замку, і я навіть несподівано для себе запитав про цю таку непримітну будівлю. Виявилося, що здавна ця будівля належала римо-католицькій церкві, храм якої возвеличувався неподалік, проте під час радянських репресій була конфіскована і перетворена на катівню, де велися допити, застосовувалися тортури та відбувалися страти. Пізніше в цій будівлі розмістили піонерську організацію і лише нещодавно споруду знову повернули в лоно церкви й світлі душі зараз відмолюють це місце.

Як на ґрунтовому профілі ми бачимо як змінюють один одного горизонти ґрунту, так і у цій дивовижній місцевості, варто лише «копнути» глибше, ми бачимо, як змінювали один одного горизонти нашої історії останні 600 років. І в цьому стільки мудрості, величі та болю, що душа крається від усвідомлення усього цього. Проте лише це усвідомлення усіх барв нашого минулого може створити нам підґрунтя для того, щоб ми відновили своє коріння, котре дасть нам рости та квітнути.

Після екскурсії ми рушили в Польський дім, де нам люб’язно надали приміщення для зйомок програми. Я ніяк не міг відійти від тих почуттів, що в мене викликала розповідь Ігоря під час екскурсії, а для нього самого відродження замку, відродження нашої історії – це справа життя. Тому під час «Сповіді» ми говорили здебільшого про історичні та соціальні аспекти нашого буття.

Так буває. Такі люди, як Ігор Лозінський, котрі так натхненно віддають себе своїй діяльності, зазвичай сповнені переконанням того, що справа понад усе і тому їм і на думку не спаде, що можна говорити про себе, замість того, щоб розповісти українцям те, чому присвячують себе. Та й що говорити? Слова варті лише тієї частинки душі, котра в них вкладена.

А ті, хто вкладає душу у важливу для Нації діяльність, говорить своїми справами, масштаб котрих інколи затьмарює потужність особистості, проте аж ніяк не зменшує. І чим більше зустрічаю таких людей, тим більше моя віра у величне майбутнє України перетворюється на впевненість. Я вдячний Богу, що посеред нас є ті, хто відроджує наше коріння, тим самим створюючи нам підґрунтя для того, щоб Нація росла та розквітала.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Ігор Лозінський, громадський діяч, голова БФ «Барський замок. Відродження»

«Численні здобутки та досягнення цієї людини видно одразу»

Олег Володарський: «Коли мені розповідали про Йосипа Едуардовича, то одразу сказали, що ця людина – скеля» (відео)
Присяга на вірність Україні

Приймаючи присягу Українського Патріота, перед Богом нашим Всевишнім, перед народомсвоїм, іменами Матері і Батька моїх, святою землею моєю українською клянуся, що буду твердо стояти за державність, свободу, незалежність України, вірно служитиму їй… Якщо ж я порушу клятву, то нехай прокляне мене рід мій і народ український. І нехай покарають мене Всевишній і побратими мої Слава Україні, Героям її – Слава!

Йосип Едуардович Кібітлевький, директор ВСП «Барський фаховий коледж транспорту і будівництва», почесний автотранспортник України, почесний дорожник України, почесний громадянин м. Бар Вінницької області

Довго не хотів відпускати цю згадку, цю статтю і сам посміхався таким по-дитячому теплим відчуттям. Знаєте, як буває в дитинстві, коли ти нікому не хочеш показувати свій наївний скарб, щоб він не втратив свою магію. Ось так і ця зустріч, це знайомство потрапило до скарбнички моєї пам’яті й до таких дорогоцінностей я ставлюся вкрай ревно.

Коли мені розповідали про Йосипа Едуардовича, мені одразу сказали, що ця людина – скеля. Власними зусиллями, переконаністю та ентузіазмом він зібрав в очолюваному ним коледжі настільки потужну матеріально-технічну базу, обладнав наукові лабораторії, в яких є навчальні та виставкові моделі, від двигуна до фари та найдрібнішої деталі найновіших автомобілів відомих автовиробників, зібрав потужний викладацький склад та створив всі умови для того, щоб студенти могли отримувати сучасні, прикладні знання.

Ми поспілкувалися з Йосипом Едуардовичем, відвідали музей, аудиторії та побували на уроках. І я з повною впевненістю можу сказати, що сьогодні в Барському фаховому коледжі транспорту і будівництва створені всі умови для того, щоб вчорашні школярі, в стінах цього навчального закладу мали змогу отримати вдосталь знань та умінь. Щоб його випускники мали не багаж марних знань, котрі припадатимуть пилом в закутках пам’яті, а здобули потужні прикладні навики та уміння, котрі дозволять стати висококласним спеціалістом у своїй справі.

Тут дають змогу отримати квиток у життя, причому не лотерейний, де все залежить від удачі, випадку чи знайомств, а той, котрий дасть змогу забезпечувати себе власною працею та не перейматись за майбутнє. І я неймовірно радий за те, що наші українські діти мають таку змогу.

Та чим більше я дізнавався про коледж, тим більше росла моя повага й разом з нею цікавість до особи очільника коледжу. На початку нашої зустрічі я розповів про «Сповідь». Йосип Едуардович уважно слухав та спостерігав за мною, а потім сказав: «Ви робите дуже важливу для України справу. Тому я поруч із вами. Я обожнюю свою країну».

Першим, на що я звернув увагу в кабінеті директора, був прапор коледжу. Йосип Едуардович розповів мені, що у коледжу є прапор та герб, для розробки яких залучали майстра геральдики. Я здивувався такому ґрунтовному підходу, на що співрозмовник відповів: «А як може бути інакше? Ми бачимо цю символіку як на вході до навчального закладу, так і на канцелярських товарах,що на партах наших студентів, тому від самого початку її створення маємо ставитися до неї з повагою та відповідальністю».

І цією фразою він одразу пояснив мені яким чином коледжу вдалося досягти такого надвисокого рівня. Небайдужість, наполеглива праця, уважність до найменших деталей та багато душі. Усе це, вкладене в будь-яку справу завжди приносить видатні результати.

Поки мої колеги налаштовували апаратуру, я роздивлявся кабінет і побачив жіночий портрет, котрий було видно лише власнику кабінету.

– Мама? – запитав я.

– Так! – трохи сором’язливо, але з неймовірним теплом відповів він.

Численні здобутки та досягнення цієї людини – це те, що видно одразу. Та глибинним, фундаментальним в усвідомленні цієї людини для мене стало те, що саме усвідомлення свого коріння, українського, материнського коріння дозволяє йому настільки міцно стояти на ногах і дає сили, енергію та натхнення настільки потужно змінювати сьогодення та творити майбутнє.

І такий самий фундамент він намагається відбудувати у своїх студентах. Вшанування пам’яті Героїв Крут, козацькі забави, молитва студента, пам’ятка громадянина України та потужні, сучасні прикладні знання з професійних та загальноосвітніх дисциплін. Знаєте, під час цього візиту я ніби потрапив в інший світ, в той, де юні та дорослі українці, своєю завзятістю у передачі та отриманні знань будують ту Україну, про яку ми усі з вами мріємо.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Йосип Едуардович Кібітлевький, директор ВСП «Барський фаховий коледж транспорту і будівництва», почесний автотранспортник України, почесний дорожник України, почесний громадянин м. Бар Вінницької області

https://youtu.be/UFvjR8eG5rY

Крах системи освіти – це крах нації!

ВСП «Барський фаховий коледж транспорту та будівництва НТУ»

Олеся знає та відчуває природу душею – Олег Володарський

Про давність села Бабчинці говорять численні знахідки, що знайдені в цьому селі та навколишніх поселеннях. В І тисячолітті нашої ери ця територія була заселена словянським племенем уличів, а в період розширення Київської Русі (під час походів Київських князів на південний захід вона увійшла до складу Київської Русі). На території села Бабчинці знайдено знаряддя праці первісної людини доби палеоліту: кремінний молоток, кремінну сокиру, кам’яні ножі, скребла, долота, різці. Проте, в архівних документах описуються події, які відбувалися в ХІІ-ХІІІ ст., саме тоді вперше згадувалось село Бабчинці, коли воно було спалене татарами та всі його жителі загинули. Живою залишилась старенька бабуся, яка дивом врятувалась і вижила, звідси і назва села Бабчинці.

У 1569 році після Люблінської унії село потрапило під владу польської шляхти. За існуючими документами, а також переказами найстаріших громадян селяни Бабчинців поділялися на панських та державних (казенних). Селяни казенні (ІІ частина від Моївки) працювали на державній землі, одержуючи за свою працю оплату грішми.

Станом на 1885 рік у колишньому власницькому селі, центрі Бабчинецької волості Ямпільського повіту Подільської губернії, мешкало 3823 особи, налічувалось 201 дворове господарство, існували 2 православні церкви, постоялий двір, 3 постоялих будинки, 2 лавки та 3 водяних млини. 1892-го в селі існувало 603 дворових господарств, проживало 5480 мешканців. За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 6702 осіб (3382 чоловічої статі та 3320 — жіночої), з яких 5797 — православної віри.

У 1905 році існувало 1452 дворових господарства, проживало 6472 мешканці, існували волосне правління, православна церква, однокласне сільське училище й церковнопарафіяльна школа, водяний млин, відбувались базари по вівторках через 2 тижні.

22 червня 1920 с. Бабчинці стало одним з місцем битви між об’єднаними українсько-польськими військами та військами більшовиків. Події про це були описані в американській газеті Brooklyn Eagle. Армія Яна Ромера успішно воює з кавалерією більшовицького генерала Будьонного, українським військам на північ від Дністра вдалося здійснити успішний рейд на Бабчинці і захопити дві гармати та парк артилерійських установок.

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/

Олеся Рудик-Саволюк, волонтер, інспектор з питань туризму при Бабчинецькій ОТГ

«Ті хто був до нас – пращури, ті, хто будуть після нас – нащадки. А хто ми? Тутечки, осьдечки, теперачки!?»

Олеся РуСа

Вперше зустрівшись, ми одразу рушили в мандрівку мальовничим Поділлям під час якої зняли чотири «Сповіді». До цього ми були знайомі лише в соціальних мережах, часто обмінюючись думками стосовно того, що відбувається в нашій країні.

Завжди поважав цю людину саме за її глибоке мислення та усвідомлене ставлення до українства в цілому та до своєї української, генетичної спадщини зокрема. Сьогодні багато хто про це говорить, але не у кожному це відчутно. Українство починає прокидатися і, відчуваючи це, поступово стає модним здаватися українцем. З одного боку це навіть добре. Це початок відродження. Але з іншого боку багато хто забуває, що здаватися українцем – це ще не значить бути ним.

Для того, щоб відродити Українство мало одягти вишиванку чи прочитати декілька віршів Шевченка. Для цього потрібно усвідомити, яку потужну силу віками наші предки за допомогою голки вплітали у полотно, усвідомити, скільки в тому любові, мудрості та краси. Потрібно відчути душею ту величну, потужну, але таку зболілу країну, котру Кобзар любив усією своєю душею. Любив наперекір тому, що внутрішній та зовнішній ворог скалічували тіло та душу нашої Неньки-України.

І в цьому разючий контраст між громадянами України та українцями: одні втомилися від війни та відпочивають від важкого життя шопінгом, вечерями в ресторанах та переглядом розважальних шоу, в яких «немає ніякої політики, ніякої війни». Та в них немає і країни, немає Батьківщини, а є лише держава, котра їм завжди щось винна.

Їхня найбільша мрія – підібратися якомога ближче до годівничого корита, а наступний щабель еволюції, хоча більш вірно буде сказати деградації душі, це приєднання до лав паразитарних провладних організмів, котрі знекровлюють нашу рідну Україну зсередини.

Та на щастя посеред нас є й інші. Ті, кого приваблює не примарний блиск екранів чи розкіш дорогого вбрання, а глибина та велич нашої культури та історії. Ті, хто працює та живе не заради наповнення власної тарілки, а заради майбутнього усіх наших українських дітей, котрі житимуть на своїй любій, Богом даній землі. І таким людям болять глибокі рани нашої Нації: від протікаючого даху маленької школи до багаторічної війни, котра знекровлює Націю.

Зазвичай такі люди скромні та виховані. Вони цураються зайвої публічності й повністю віддають себе своїй діяльності, часто жертвуючи заради цього навіть спілкуванням з близькими та друзями. Їх не зустрінеш в дорогих спортзалах чи на елітних курортах, але завжди можна побачити там, де вони так потрібні українству: в класах маленьких шкіл чи аудиторіях ВНЗ, у шпиталях біля поранених, на фронті поруч з нашими хлопцями.

Вони мають купу знайомих, але, зазвичай, вкрай самотні у своєму завзятому служінні Нації. Але це і не дивно. Ми звикли дружити за балачками та чаєм, а вони не мають часу на порожні розмови й розкривають себе не словами, а справами. Цим вони вільні від задушливості соціуму, та водночас така поодинокість дає змогу внутрішньому та зовнішньому ворогу знищувати найліпших з них, адже вони не дають ворогу животіти на стражданнях Нації.

Ворог намагається їх купити: впливом пропагандистської машини, обіцянками, благами чи залякуваннями. Все, що завгодно, аби переконати тебе. «Навіщо це тобі?», «Ніхто не оцінить», «Живи, як усі», «Вони невдячні, а весь цей час можна було б присвятити собі та близьким»… Все що завгодно, аби похитнути віру та вірність. Зрада сьогодні має великий попит. І коштує дорого. 30 срібних монет можуть мати який завгодно вигляд, але зрада завжди має єдину ціну – це власна душа, котру ти нівечиш такими вчинками.

Там, на фоні дивовижно красивого пейзажу я розмовляв з красивою українською душею доброї та небайдужої українки, котра вчить дітей та вивчає свій рідний край, день у день закохуючись у нього все більше і прагне так само закохати у нього інших. Вона знає та відчуває природу, душею усвідомлює історію та традиції, збирає фольклор.

Потужна, енергійна, комунікабельна, вона вміє привертати до себе людей. Спілкуючись з людьми, вона водночас навчається у них, переймає досвід і постійно розвивається та вдосконалюється. Це справжній талант. Здатністю не тільки слухати, а й чути, не тільки говорити, а й бути почутим наділено досить небагато людей. Лише одиниці чують та відчувають душею. Спілкування з такими дієвими, живими, небайдужими, справжніми людьми живить віру в майбутнє нашої потужної, величної країни.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Олеся Рудик-Саволюк, волонтер, інспектор з питань туризму при Бабчинецькій ОТГ

https://youtu.be/BAucBaPbSpE