Розумна людина оцінює іншу лише за вчинками та переконаннями

Українці і сусіди-мусульмани — сторінки спільної історії
Перші відомості про іслам, мусульманський світ наші предки отримували під час торговельних подорожей і військових походів. Арабські купці діставалися до Києва, подорожуючи на північний захід, але постійної арабської колонії у Києві не було. Цей етап ознайомлення Русі-України з ісламом має своєрідну кульмінацію. Йдеться про вибір віри великим київським князем Володимиром (X ст.). Згідно з літописними відомостями, у полі зору Володимира були іслам, християнство та іудаїзм. Володимир почав «випробування віри» через особливі посольства. За допомогою одного з цих посольств і відбулося ознайомлення київського владики з ісламом на землях Булгарстану (Поволжя). Надалі ж мусульмани, які зявлялися час від часу на наших землях, зустрічалися вже з християнізованою Руссю. Першими мусульманами на її теренах були представники народів, які кочували від Приазовя до Дону. У XI ст. на службі в київського князя була кіннота з мусульман-печенігів. Першу мечеть в Україні було зведено в м. Остеню за велінням князя Костянтина Острозького (XVI ст.) для татар-мусульман, що були у нього на службі.

Після прийняття ісламу Золотою Ордою в 20-х XVI ст. у Києві протягом 40 років постійно перебувала група мусульман-ординців. Політичні діячі України в пошуках виходу зі скрутних політичних ситуацій часом звертали погляди на південь, до сусідів-мусульман. У лютому 1648 р. у Бахчисараї було укладено союз між українським гетьманом Богданом Хмельницьким і Кримським ханом Ісламом-Гіреєм III. A в 1654 р. Хмельницький розмірковував про встановлення державного протекторату Туреччини над Україною. Прихильником турецької орієнтації був гетьман Петро Дорошенко (1627-1698). Особливо делікатним є питання щодо українців-мусульман. Літературні джерела свідчать про осідання українців з числа полонених в Туреччині. Вони, прийнявши іслам, ставали домоправителями, ковалями, садівниками. Частина невільників залишалася в Криму. Адаптувалися в мусульманському середовищі й ті, хто поселявся з метою заробітку, — аргати. Мусульманські громади в різний час існували в Хаджибеї (Одеса), Азанеї (Азов), Акермані (Білгород-Дністровський), Ачи-Калс (Очаків), Кам’янці-Подільському. У 2030-х роках XX ст. в Україні під тиском радянської влади було закрито мечеті, мусульманські школи — мектеби і медресе, майже весь мусульманський актив було репресовано. У 1944 році з Криму було виселено майже 189 тисяч татар. Нормалізація життя мусульманських громад почалася в Україні з проголошенням незалежності.

Джерело: https://buklib.net/books/33009/

Студент-медик Яхья Альбабелі з великою шаною приймає ту гостинність та ті можливості, котрі дарує йому наша країна — Олег Володарський (відео)

Яхья Альбабелі, директор ГО «Вінницький ісламський культурний центр»

В центральній частині міста на затишній вуличці розташувався Ісламський культурний центр Вінниці. В затишному, гостинному будинку розміщуються і мечеть, і культурна організація. Двері цього місця завжди відчинені для усіх, хто щиро, з відкритим серцем хоче доторкнутися до ісламської культури: молитовні зали, бібліотеки, недільні школи, курси арабської мови та культури мусульманських народів, спортивні гуртки — все це та багато іншого кожен охочий може знайти в цій оазі ісламського світу, розташованої посеред гостинного, затишного українського міста.

Ми заздалегідь домовилися про «Сповідь» з імамом — духовним очільником центру. Але, на жаль, через хворобу ми не змогли зняти програму з ним самим, але все ж таки знайшли змогу насолодитися гостинністю Ісламського центру. Яхья Альбабелі — студент-медик, директор ГО «Вінницький ісламський культурний центр», привітно зустрів нас, провів екскурсію та люб’язно знайшов час для цікавої та пізнавальної бесіди, якою стала для мене «Сповідь» з цією людиною.

На перший погляд, здавалося, що між нами так багато відмінностей: етнічне коріння, національність, мова, релігія. Але все ці відмінності — лише форма. Суть набагато глибша та простіша. Це був діалог між двома людьми, котрі вірують в Бога, котрий вчить їх любові, заповідає любити ближнього. Коли приходить усвідомлення цієї суті, будь-які відмінності між нами втрачають свою «роздільну здатність». Залишається лише любов до ближнього.

Національність, мова, релігія, культура, історія — це все інструменти самоідентифікації, усвідомлення себе у цьому світі. Їх необхідно знати, відчувати та цінувати. Але всі вони покликані не розділяти, а об’єднувати, створювати красу та гармонію своїм різнобарв’ям. А знання історії дає нам надзвичайно яскраве усвідомлення того, до чого призводять ідеї панування однієї нації чи релігії над іншими.

Тому сьогодні, у 21 сторіччі, усі інтелектуально розвинені люди давно залишили позаду ідеї дискримінації, будь-якої расової, релігійної чи будь-якої іншої форми ненависті. Розумна людина оцінює іншу лише за вчинками та переконаннями. Та і як може бути інакше, коли я знаходився в Ісламському центрі поруч з людиною, для якої Бог — це любов, а неподалік, у церкві країни-агресора, від імені кремлівських богів проповідували ненависть та ворожнечу? Так вийшло, що з самого початку діалогу з героєм цієї програми ми відкинули форму і говорили душами про суть того, хто ми є.

Яхья ставиться з великою повагою та любов’ю до всього, що дарував йому Господь. Він з великою шаною приймає ту гостинність та ті можливості, котрі дарує йому наша країна. В цій людині набагато більше вдячності до України, ніж у багатьох наших співвітчизників, котрі, нічого не роблячи, постійно скиглять про те, що держава їм щось винна.

Він наполегливо навчається, прагнучи допомагати іншим, лікувати людей. При цьому складна спеціальність не завадила йому вивчити українську мову, познайомитися з українською культурою, літературою, творчістю. Я б дуже хотів, щоб така наполегливість, жага до знань та навчання, відданість своїй справі стали прикладом як для співвітчизників героя цієї програми, так і для наших співвітчизників, для українців.

Світла розмова. Відкритий та щирий діалог. Нехай в нашій країні усім буде тепло, затишно та радісно. Усім, не зважаючи на національність, релігію та віру. Ми, українці, здатні поважати тих, хто з повагою ставиться до Бога і України, не зважаючи на те, в якій країні людина народилася і як вірує в Господа. Нас Бог навчає любити. І нехай буде благословенним той, хто опанував цю Господню науку.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Яхья Альбабелі, директор ГО «Вінницький ісламський культурний центр»

https://youtu.be/TKcEXzXzh5w


Церквам рано чи пізно доведеться об’єднатися — Олег Володарський

Молитва з неволі Патріарха Йосипа Сліпого

Царю Небесний, Утішителю, Душе правди, що всюди єси і все наповняєш, Скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші. Зглянься на нас, що припавши на коліна, з повною надією благаємо Тебе: освяти, просвіти і попровадь наш народ дорогою Божих заповідей. Дай йому, передусім, зрозуміти вагу святої віри в єдність з Апостольським Престолом, закріпи в його серцях прив’язання до неї, яке мав він від самого початку християнства в Україні. І, хоч втягнений опісля в розбрат, вернувся до єдности, то нині знову є загрожений у тому. Щоб він міг віддавати Тобі честь і славу назавжди в святій єдності, хоч треба би понести i мученичу смерть; додай сил тим, що постійно її держаться, скріпи малодушних і тих, що сумніваються. Промов до сердець тих, що відпали, змали їхні закам’янілі сумління, опам’ятай і приверни їх на лоно Католицької Вселенської Церкви як вістунів Твого гніву і прощення. Просвіти нез’єдинених, щоби без упереджень пізнали її правдиву науку і з’єдинилися з нею навіки. Будь виховником української молоді, щоб вона виростала в дусі християнської католицької віри і дорожила Твоїми небесними скарбами. Проникни своїм Божим духом і зверни очі з землі до неба тих, що працюють на ріллі, на фабриках і копальнях, в управах, школах і в наукових установах, тих, що бережуть лад і порядок, та благослови їхній труд і працю рясними плодами. Святий Душе, Ти, що є найчистішою Божою любов’ю, уділи її всещедро українському народові, злучи нею всіх, а передусім страждаючих, до взаємної помочі. Спали вогнем любови його гріхи, вольні і невольні, усунь з його душ злі схильності, виплекай у ньому геройські чесноти і прикраси його своїми дарами та борони його перед людською несправедливістю. Приверни єпископів і священників до свого стада; батьків і матерів, дітей і кровних – до своїх родин; поверни другів і сусідів, усіх, що опинилися далеко за горами і водами, до їхніх затишних осель.

Душе Божий, Ти, що на початку віків уносився над безплідною землею і створив на ній життя, прикрасив її дібровами і наповнив тваринами, зроси і українську землю благодатним дощем, щоби зазеленілись її ниви і принесли сторичний плід та не голодували її жителі; наповни моря і ріки рибами, ліси і гаї, гори і доли – звірятами і птицями, які хвалили б Тебе й оспівували Твою славу; прибери травою і квітами сіножаті і пасовища, щоби випасалися на них череди корів і отари овець, гарцювали табуни коней і бриніли бджоли на пасіках – як образ української трудящости, пильности і запопадливости. Заклич увесь народ до удосконалення свого життя, до розвинених комунікаційних сіток залізничних доріг, самоходів, кораблів і літаків; вкажи щасливі винаходи і відкриття та нахили народ до здвигнення на Твою славу подиву гідних пам’ятників високої культури, яка більше п’яти тисяч літ цвіла на його землях. А тепер і на майбутнє отри, Всеблагий, пекучі сльози з його очей і гарячий піт із його чола і хорони його від журби недостатку, від тілесниих болів і душевних страждань, щоб зажив він праведно і щасливо вже тут, на землі, і в кончині свого життя став безпорочним Твоїм угодником. Амінь.

(З послання на Зіслання Святого Духа, 1947 р.)

Отець Мелетій Батіг, ЧСВВ, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Бар Вінницької області

Минуло вже декілька днів після нашого повернення з мандрівки Поділлям, а я й досі не міг звикнути до того, що за вікном не квапливий, невгамовний Київ, а розмірена неквапливість Вінниччини. Цей затишний, барвистий край гостинно прийняв нас і щедро відкрив для нас свої скарби — діаманти людських душ.

Зустрічі, знайомства, «Сповіді», котрі ставали для мене справжнім уроком буття любові та віри — все це стало для мене настільки цінним та важливим, що сьогодні мені складно уявити, як же я жив, не знаючи, що у нас, у Нації, є такі дивовижні українці.

Книга, котру подарував мені отець Мелетій Батіг, одразу зайняла своє місце у моїй домашній скарбничці. Кожен раз проходячи повз я дивився на неї й з теплом посміхався, поки нарешті не узяв її до рук та не відкрив першу сторінку. Наступні декілька місяців я смакував цю історію разом з кавою, ніби найвишуканіший десерт, читаючи по декілька сторінок після ранкової молитви.

І щоразу подумки я повертався в благословенний затишок монастирських стін, де нас зі знімальною групою так гостинно приймав отець Мелетій. Храм дзвенів молитовною тишею, коли ми сіли знімати «Сповідь». Ледве ми розпочали наш діалог, як сонячний промінчик пробився крізь високі вітражі та ніби осяяв нашу розмову, додавши в неї тепла та світла.

Мудрий, добрий священник, чия душа вже давно стала вищою за мирське, позбавивши його залежності від людської недосконалості та подарувавши мудрість по-справжньому любити кожну людину й кожну мить життя, щоб вони не несли у собі. Досконалі теологічні знання, абсолютна віра та безмежна любов — за зовнішньою простотою цієї людини така глибина, осягнути яку мало в кого вистачить душі.

Стіни храму наповнюють його теплом та силою, його серце співає до Бога молитвою, а щоденне читання святих текстів дарує мудрість та натхнення жити, любити та вірити. Наш такий простий, на перший погляд, діалог я переглядатиму ще не раз. Й більш ніж впевнений, що кожного разу відкриватиму для себе все нові та нові грані цієї «Сповіді», цієї душі.

Сьогодні продовжують точитися дискусії навколо питання єднання Українських Церков. Сповнені гординею, звідусіль лізуть «експерти» з усіх питань, котрі точно знають як усе має бути й забувають тільки про те, що розмова про Бога без молитви — лише слова, котрі не мають ані ваги, ані змісту.

Я й сам неодноразово ставив священнослужителям питання щодо можливості єднання Церков. Та лише тому, що мрію, аби Церква подарувала Нації приклад мудрості та єдності й тим самим допомогла українству стати більш цілісним, потужним, неподільним. Та Господь милосердніший та мудріший за будь-які наші висновки та усвідомлення. Й замість чвар, нам слід молитися за єдність нашої Нації та будь-що любити ближнього, як Він нам це заповів.

Я прийшов до отця Мелетія і побачив в душі цієї людини стільки Бога, що в мене і досі перехоплює подих від цієї згадки. Мені випало щастя помолитися разом з отцем Володимиром Топоровським біля ікони Зарваницької Божої Матері, поспілкуватися на Закарпатті з капеланом Василем Мандзюком, поговорити в Збаразькому парку з отцем Іваном Гунею та зустріти ще багато душ, в яких так яскраво палає Господня іскра, в яких стільки любові та віри, що я можу лише дякувати Богу за те, що такі неймовірні люди є посеред нас.

Сьогодні ворог намагається відібрати у нас не лише землю, але й віру. На території нашої держави активно працює ворог, котрий під виглядом церкви зомбує довірливих вірян служити кремлівським богам. Звучить навіть трохи смішно й здається, що після стількох років війни такого просто не може бути. Та насправді масштаби цієї пухлини вражають й щодня вона розростається новими та новими метастазами.

В країні іде війна й на духовному фронті. Так само як на початку війни такі різні українці об’єдналися, щоб зупинити ворога, так само і Церквам рано чи пізно доведеться об’єднатися, щоб втримати духовний фронт. І я щиро переконаний, що цей крок стане початком повернення Україні тієї величі, котру вона мала ще з часів Русі й на котру заслуговує сьогодні.

Ці мої міркування народилися з любові до Бога і України. Це моя сповідь і моя молитва за українство. Усі ми різні. Кожен з нас особливий. Та у всіх нас під ногами наша рідна земля, котру безжалісно знекровлює внутрішній та зовнішній ворог. А над головами Господь Бог. Тому для усіх нас й для кожного окремо єдиний шлях — це любити та вірувати. А я молитиму Бога про те, щоб він дарував нам мудрість та єдність у нашій любові та вірі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Отець Мелетій Батіг, ЧСВВ, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Бар Вінницької області

Любов Тамари Буяльської до мистецтва відчувається майже фізично

Вперше мені захотілося зааплодувати розповіді героя програми, настільки сильно й глибоко вразила мене ця «Сповідь» — Олег Володарський (відео)
«Негаснуче світло…»

Ті квітучі поля, кучеряві ліси і діброви,

Увертюри дощу, вальсування опалого листя…

Ця велична краса, ця безсмертна нетлінна основа,

Як і твоя душа досконала, довершена, чиста…

І минають віки, і минають царі і придворні,

І минають ілюзії марних і пафосних мрій,

Не минає любов, та, що істинна, не бутафорна,

Не минає краса тих одвічних безмежних стихій…

І сьогодні твій час дарувати себе цьому світу,

Серед тиші віків, пізнавати свою глибину,

Бо у тобі — душа, те нетлінне, негаснуче світло

Що пройде крізь віки, і запалить для когось свічу…

Британ Галина Ярославівна

18.12.2020

Тамара Болеславівна Буяльська, професор Вінницького національного технічного університету, Заслужений працівник народної освіти

Вінницький національний технічний університет гостинно відчинив свої двері для нашої знімальної групи та подарував дивовижні зустрічі, дивовижні знайомства. Останньою програмою в той день була «Сповідь» з Тамарою Болеславівною Буяльською, котра і відкрила для нас скарбницю університету — художній музей.

Як часто ми поспішаємо жити й за цим поспіхом не помічаємо красу світу навколо нас. Я ще раз усвідомив це, коли, перш ніж погодитися на зйомку програми, Тамара Болеславівна провела для нас екскурсію виставковими залами. І я безмежно вдячний їй за це. Тіло відчувало втому від насиченого дня, але душа ніби оживає, дивлячись на цю красу.

Поважний викладацький стаж, численні наукові ступені та здобутки героїні цієї «Сповіді» викликали в мене відчуття, ніби я складаю надважливий для мене іспит. А дізнавшись, що вся ця дивовижна краса навколо була зібрана працею та душею цієї людини, я навіть почав ніяковіти.

Та коли ми сіли записувати програму, я зрозумів, що в цієї ВЧИТЕЛЬКИ дивовижно світла та любляча душа, котра прагне не повчати, а навчати. Навчати в першу чергу власним прикладом, власною любов’ю до культури та творчості. Спілкуючись з Тамарою Болеславівною, я відчув неймовірне тепло душі цієї людини й усі мої хвилювання одразу згасли, я з цікавістю слухав розповідь моєї співрозмовниці.

Вона стільки любові, стільки праці вкладає для того, щоб юні українці, окрім вузької професійної спеціалізації, мали ще й широкий творчий світогляд. Експозиції, екскурсії, мистецькі гуртки, творчі лабораторії — на базі університету під опікою цієї людини створено все для того, щоб розвинути у студентах не тільки професійні якості, а й творчі здібності, розкрити їх творчий потенціал та допомогти через призму творчості побачити світ безмежним та яскравим.

Тамарі Болеславівні вартувало значних зусиль прийти на зйомки програми, й спочатку вона не відчувала ентузіазму спілкуватися на камеру. Мене ж сповнювало хвилювання перед заслугами та чеснотами цієї людини. Та коли у своєму діалозі ми почули душі одне одного, все інше відійшло на задній план і ніби й забулося.

Любов цієї людини до мистецтва відчувається майже фізично й одразу огортає теплом тих, хто з відкритим серцем цікавиться художньою творчістю. Я сидів навпроти й ніби маленька дитина купався в променях цієї любові. І як же добре було моїй душі в цей момент!

Я ніби потрапив в інший вимір. Вимір, в якому мають значення суть речей, людей, подій та обставин. А все інше — не важливе. Другорядне. Инчий вимір. Інший світ. Світ мистецтва. Частинки культури українства складалися в дивовижну мозаїку нашого буття й наповнювали світ навколо змістом, барвами, об’ємом.

Дивовижна розмова! Вперше мені захотілося зааплодувати розповіді героя програми, настільки сильно й глибоко вразила мене ця «Сповідь». Господи, Ти даруєш нам таких людей, від вогню в душі яких запалюються любов’ю та красою душі усіх навколо! І цим Ти безмежно мудрий у своїй любові та милосерді до нас. Слава Богу!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Тамара Болеславівна Буяльська, професор Вінницького національного технічного університету, Заслужений працівник народної освіти

https://youtu.be/gple2uckV6I


Отець Роман відкидає все застаріле і слідує духу часу


Олег Володарський: «Сповідь» сьогодні — це трирічний молебень за Україну. Молитва, слова якої беззвучно линуть до мене із душ дивовижних українців» (відео)

 Акафіст Покрову Пресвятої Богородиці

Ікос 11

Як світлоприємну свічку, що в молитві горить, бачачи Тебе в повітрі, Влахернська церква однодушно з великою кількістю людей, які були всеблагу молитву почувши, собор святих подячно взивав: ній, виголошувала: звідки це мені, що прийшла Мати Господа мого до мене? Святий же Андрій з Єпифанієм тепло молилися до Тебе, взиваючи:

Радуйся, всіх дарів духовних і тілесних подателько;

Радуйся, грішників, що починають каятися, вірна заступнице.

Радуйся, тих, хто бореться з пристрастями і підступами ворожими, постійна поборнице;

Радуйся, невидиме приборкання владик жорстоких і звіроподібних.

Радуйся, таємний спокою і відрадо рабів лагідних і страждаючих;

Радуйся, всежадане звершення благих шлюбів.

Радуйся, матерів, що народжують дітей, швидке і безболісне народження;

Радуйся, в час кончини єдина всім нам помічнице.

Радуйся, радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором

 

Ієрей Роман Ковальчук, благочинний Немирівського району Вінницької області, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Немирів Вінницько-Тульчинської єпархії

Молитва вже давно стала невід’ємною складовою мого буття. День для мене триває від вранішньої до вечірньої молитви, котрі ознаменовують його початок та кінець. Я молюся не задля того, щоб... Звертаюся до Господа зі щиро та по-дитячому відкритим серцем, говорю до Нього. І лише в цій розмові починаю чути власну душу.

 

Пам’ятаю, як лише ставши на шлях віри, я був впевнений, нібито знаю, що мені потрібно й так щиро та самовіддано прохав Всевишнього про це. А сьогодні, пройшовши цим шляхом трохи далі, я із вдячністю приймаю усе, що Він мені посилає, адже не раз переконався в тому, що Його мудрість та любов набагато більша та далекоглядніша ніж я чи будь-хто інший здатен осягнути.

 

Моя недовга аскеза і тиша дали мені змогу почути своє серце, котре покликало мене в мандрівку Україною, яка триває вже понад три роки. Я не знав що я шукатиму, й навіть уявити не міг що знайду. Та кожна така знахідка, кожен діамант душі, що зустрічається мені, тільки стверджує мене на цьому шляху.

 

Раз за разом з благоговінням торкатися душ тих, в кому стільки любові до Бога і України! Озираюся назад і в мене перехоплює подих від того, скільки щастя дивовижних зустрічей, вражаючих «Сповідей» подарував мені Всевишній. Кожне з одкровень, що приходять до мене у цих діалогах варте усіх випробувань, що випали на мою долю. Господь безмежно щедрий у милості своїй.

 

«Сповідь» сьогодні – це трирічний молебень за Україну. Молитва, слова якої беззвучно линуть до мене із душ дивовижних українців. В той осінній день ми виїхали із ранкового Оратова до Немирова, щоб зняти програму зі священиком Романом Ковальчуком. Раніше ми зняли програму з отцем Ростиславом Процаніним, з яким отець Роман їздить до наших хлопців на передову.

 

Я завжди з особливою вірою та надією дивлюся на ровесників нашої Незалежності. А отець Роман ще молодший за нашу юну державу. Та він настільки потужний, дієвий та переконаний у своїй любові до Бога і України, що, розмовляючи з ним, я захоплювався людиною, котра вже народилася з тими переконаннями, до яких я сам йшов майже півсторіччя.

 

Лише мій поважний вік дозволяє мені говорити про юність отця Романа. У цьому немає ніякої зверхності чи поблажливості. Лише щире захоплення та глибока повага. І ще, мабуть, прагнення відповідати, бути гідним таких дивовижних Дітей Незалежності, котрі так несподівано подорослішали поруч з нами. Вільні. Сильні. Розумні. Кмітливі. Потужні. Вони набагато кращі за нас.

 

Ми програли випробування часом, адже не змогли подарувати нашим дітям мирну, квітучу країну. Наше покоління не змогло усвідомити цінність подарованої нам Незалежності, не змогло повною мірою скористатися нею. Ось чому сьогодні ми платимо за Незалежність таку страшну ціну. А вони, юні українці, вже народилися з цим усвідомленням. В ньому вони набагато глибші та переконаніші за нас. Я всією душею прагну відповідати цьому вітру. Вітру змін.

 

В красивому, доглянутому парку розташувався дерев’яний храм. Тільки-но переступивши поріг, ми відчули, як це місце огортає душу теплом та світлом. Червоно-чорний стяг одразу ж звертає на себе увагу. Бог і Україна. Моє щире та глибоке переконання – поруч з куполами українських храмів мають майоріти жовто-сині та червоно-чорні прапори. Це фундаментальні цінності нашої Нації. І якби ми це усвідомили раніше, то ворог не мав би жодного шансу ввести в оману щодо приналежності кремлівських богів українській церкві. Навіть після стількох років війни на зовнішньому та внутрішньому фронтах це ще треба пояснювати багатьом. Але не нашим дітям. Не Дітям Незалежності.

 

Ми розмовляли з отцем Романом про життя парафії та участь церкви у цьому житті. Я із захопленням спостерігав, як він відкидав будь-які застарілі заданості та слідував духу часу. Сміливо та рішуче він виводить віру із-за стін храму й інтегрує її як частину життя громади.

 

Креативні ідеї, засновані на глибокому розумінні потреб як парафіян, так і містян в цілому, котрі об’єднують церкву та суспільство в єдине нероздільне ціле, привносять часточку Бога не тільки в життя вірян, а й у буденність кожного. В цьому стільки новітнього й водночас стільки Божого, що в мене перехоплює подих від того, наскільки яскраво сяє Господня іскра в душі отця Романа. Така юна й така мудра душа!

 

Ми завершили програми й рушили далі. Мальовничі дороги Поділля вели нас до Гайсина, Бершаді… Я їхав і молився Богу… Господи, дякую Тобі за наших дітей! Вони виросли настільки досконалішими за нас, що це могло статися лише Твоєю волею, Твоєю милістю. Дякую Тобі за все!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Ієрей Роман Ковальчук, благочинний Немирівського району Вінницької області, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці м. Немирів Вінницько-Тульчинської єпархії

https://youtu.be/wIrUK06eEbo

Наші Вої зневірилися у суді людському — Олег Володарський


Три рази чечени-ордловці виводили на розстріл комбата з Вінниці

Вийшовши з авто, Анатолій Боженко сказав: «Дякую волонтерам!». Він повторював це кілька разів. Сьогодні о сьомій ранку вінничани зібрались на площі Героїв Небесної сотні, щоб зустріти військовослужбовця АТО Анатолія Боженка, який понад два з половиною місяця пробув у ворожому полоні. Зустрічали Анатолія активісти і бойові побратими, представників влади не було. Журналістів лише двоє. «Ми проривались на 32-й блокпост, він був оточений з усіх боків. Ви щоб бачили, що там діялось! Все горіло — від мінометних вибухів на землі не було живого місця. На нашому бетеері заклинило башту і гармату, лише після цього в нас поцілили. Ми півдня лежали на голому полі без тями, стікали кровю. Багатьох можна було б врятувати, якби вчасно надали медичну допомогу. Та де там! Нас навіть відбити не спробували», — зі сльозами на очах говорить Анатолій.

Анатолій частково від вибуху втратив слух: не чує на одне вухо. Зараз йoму потрібно підлікуватись. Він розповів, що саме завдяки волонтерам він перебуває на волі: його обміняли на бойовика, але потім сепаратисти повідомили: «тебе ніхто не хоче забирати». «От, його візитка, — бережно виймає з кишені візитівку (підприємця по ландшафтному дизайну), — це волонтер, я йому буду вдячний до кінця своїх днів, адже він, ризикуючи своїм життям, приїхав, домовився за мене і вивіз з того пекла», — тремтячим голосом каже Анатолій Боженко.

Джерело: vlasno.info

Анатолій Миколайович Боженко, учасник російсько-української війни, командир батальйону оперативного призначення, військова частина № 3008 (2014-2015рр.)

Тільки зараз, коли перед написанням статті почав вивчати наявну в Інтернеті інформацію про цю людину, я усвідомив масштаби того, що йому довелося пережити. Цей діалог став фінальною програмою Вінницького циклу проекту «Сповідь» і несподівано для нас обох відбувся в приміщенні художнього музею в оточенні неабиякої краси експозицій та експонатів.

Наша розмова різко контрастувала з витонченістю та багатогранністю творів мистецтва, котрі нас оточували. Різкі, стримані слова, нічим не завуальована правда про війну, про біль зради, про такі вже очевидні, але все одно для багатьох непомітні реалії сьогодення. Нас оточували роботи талановитих майстрів, але ми у своїй бесіді перенеслись туди, де найкраща, найбажаніша картина — це чисте небо, з якого на тебе та побратимів не падають кулі та снаряди. На контрасті двох світів усе сказане бачилося ще яскравіше, відчувалося більш гостро, бриніло оголеним нервом душі.

Війна. Підступна, жорстока війна. Коли з одного боку в тебе стріляють ті, кого ти донедавна вважав братами, а з іншого зраджують ті, у чиїх руках всі засоби для того, щоб зупинити цю війну. Втрата побратимів. Найкращих з нас. І за кожну смерть, за кожне поранення відповідальність лежить як на зовнішньому, так і на внутрішньому ворогові. Вони, наші Вої, зневірилися у суді людському, але моляться за Божу справедливість для кожного. І від глибини та щирості цієї молитви не буде спокою ворогам України ні за життя, ні у вічності.

Та внутрішньому ворогу не достатнього того болю, котрий він приніс на нашу землю. Він продовжує знищувати Націю зсередини. Руками олігархічних, продажних ЗМІ, дешевих, порожніх селебрітіз та продажних активістів нас розділили. З одного боку, ті, хто воює, хто чекає з війни, хто допомагає Нації боротися у цій війні. А з іншого боку, ті, у кого немає України, немає Батьківщини. Є лише держава, котра їм постійно щось винна, котрою вони постійно незадоволені. І прірва між цими двома світами все шириться.

Нацією поширюється та інфекція, котру нам завезли разом з вагонами тупих, ненажерливих андрофагів, котрих умисно заселяли замість розстріляних та засланих українців. В них немає ані Бога, ані України. В них немає нічого святого, окрім повної чарки, повної тарілки та повних кишень.

Зараз всі ці хворі, глибоко інфіковані люди ходять поміж нас та розповідають про втому від війни. Ця зараза шириться суспільством з такою швидкістю, що інколи здається, що це ми з нашими націоналістичними переконаннями та українськими душами якісь не такі. Не такі, як усі. Але це ілюзія. Майстерно та підступно створена ворогом ілюзія. Нас, СПРАВЖНІХ, щосили намагаються ізолювати одне від одного. В нас культивують відчай та зневіру, адже ворог краще за нас усвідомлює, що наша сила в єдності та будь-що намагається не дати нам зібрати цю силу.

Комбат Боженко, нагадав мені про те, що ми не маємо права розслаблятися ані на мить. Ні в якому разі. Адже ворог не спить. Анатолій Боженко говорив й ніби розрізав повітря правдою: пекучою, вогняною, гострою, наче козацька шабля. Такі люди, як Анатолій Миколайович, нічого не забудуть ворогу. І нічого не подарують.

Сьогодні їх здобутки, статус та авторитет настільки потужні, що їх намагаються не чіпати. Адже всі вони настільки люті тим, що відбувалося там, на фронті, і численними зрадами тут, в тилу, що досить найменшої іскри, аби вони вибухнули. Цим вибухом будуть спалені всі метастази ворожої пухлини. Вони знають п’яту колонну в обличчя і поіменно. І їм вже не розкажеш ані шоколадних казок, ані про «кулювлоб».

Ось чому на них озираються, але їх не чіпають. Намагаються ізолювати один від одного і від суспільства, занурити їх у забуття. З кимось виходить. Когось нейтралізують забуттям, когось залякують кримінальними справами, когось купують коштами, посадами чи іншими вигодами.

Я дивився на чоловіка, на воїна навпроти мене і раптом усвідомив: тим, що ворог пачками скуповує мертві душі тих, кому не вистачило Бога й українства, не вистачило душі, щоб боротися за Батьківщину в тилу, він робить нам послугу. Відсіює зайве, викристалізовує справжніх, залишає нам лише істинних.

В очах, в душі бойового командира, що Божою ласкою опинився в той день поруч зі мною, я бачив перемогу України та українства над зовнішнім і внутрішнім ворогом. І водночас я бачив ціну, котру платили, платять і ще змушені будуть заплатити найкращі з нас за цю перемогу.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Анатолій Миколайович Боженко, учасник російсько-української війни, командир батальйону оперативного призначення, військова частина № 3008 (2014-2015рр.)

https://youtu.be/hG-UnTjBO5o


Лише від нас залежить те, що обиратимуть наші діти


Познайомившись з Берегинею Польського дому – Маргаритою Дмитрівною, зрозумів, що тут стільки душі, стільки українства, що від того перехоплює подих – Олег Володарський (відео)

У Барі відкрито Будинок польської культури

21 травня у нашому місті відбулося урочисте відкриття Польського Дому. До Бару цього святкового дня прибули високоповажні гості, серед яких: за ступник Голови Верховної Ради України Оксана Сироїд, офіційна делегація Сенату Республіки Польща на чолі з Віце-маршалком Сенату Богданом Борусевичем, Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Генрик Літвін, голови Вінницької обласної Ради Анатолій Олійник та обласної державної адміністрації Валерій Коровій, делегації з польських міст Рибніка, Квідзина та Стараховіце. Також на урочистості завітали: голова Барської районної державної адміністрації Володимир Саволюк, його перший заступник Неля Мельник, голова райради Михайло Піддубний, Барський міський голова Артур Цицюрський, депутати обласної, районної, міської рад, представники освіти, науки, культури району та області, видатні барчани, представники засобів масової інформації.

 

Створення Будинку польської культури, який будувався упродовж декількох років, стало можливим завдяки фінансуванню за рахунок дотацій Сенату та Міністерства закордонних справ Республіки Польща, а також коштів, виділених місцевою владою. Як запевнив Віце-маршалек Сенату Республіки Польща, новозбудований та урочисто відкритий заклад є дарунком усього польського народу не лише землякам у Барі, а й загалом місту та району. Також високопосадовець висловив вдячність обласній, районній та міській владі за сприяння у роботі зі створення цього культурно-освітнього центру.

Ще одну приємну місію виконав Віце-маршалек – вручив відзнаку Сенату директорові Польського Дому Маргариті Медвєдєвій, яка зробила вагомий вклад у створення та розвиток районного культурно-освітнього товариства поляків, налагодження міцних дружніх стосунків між нашим краєм та польськими містами-побратимами, а також доклала чимало зусиль для реалізації проекту щодо будівництва Польського Дому. Як зазначила заступник голови Верховної Ради України Оксана Сироїд у своєму вітальному слові, волею історії сталося, що частина Польщі та частина України і для поляків, і для українців стали рідною землею. І треба навчитися жити в мирі, відчуваючи, хто є поруч з тобою. Незалежно від того, який гріх мали твої предки, ти мусиш простити і знаходити шлях для розвитку і взаємодії. Цей Дім має бути місцем паломництва політиків, щоб вони подивилися, як треба лікувати історичні рани. І сьогоднішній захід – це не тільки урочистості з нагоди відкриття Польського Дому, це успіх людської мудрості та гідності.

Генрик Літвін, Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні, вітаючи усіх учасників урочистостей, підкреслив, що захід відбувається саме на землі Вінниччини. Як компетентно запевнив дипломат, Вінницька область в Україні є лідером міжрегіонального українсько-польського співробітництва, на наших теренах є багато ак тивних польських громад, у співпраці з якими зацікавлені органи місцевого самоврядування як Польщі, так і України. Також політик висловив щиру вдячність представникам української влади республіканського, обласного, районного та міського рівнів за політику, що спрямована на встановлення та зміцнення дружніх стосунків між нашими країнами, за підтримку місцевих польських культурно-етнічних громад, зокрема і громади, що існує на теренах Барського краю.

Очільники Вінниччини Валерій Коровій (голова ОДА) та Анатолій Олійник (голова облради) підтримали своїх польсько-українських колег, а також висловили вдячність представникам Сенату Польщі за ту велику допомогу, яку їхня країна надає нашій державі, особливо в умовах тієї непростої ситуації, яку переживає Україна. Губернатор та голова обласної ради були одностайні у тому, що відкриття Польського Дому в Барі – важливий день у новітній історії, що спільно написана українським та польським народами на теренах Вінниччини. По завершенні офіційної частини урочистого заходу відбувся концерт творчих колективів польсько-української спільноти району. Виступи артистів були цікавими та різноманітними, представили аудиторії усю різнобарвність української та польської культур. Завершився захід теплими словами, привітаннями, подарунками та урочистим прийомом.

Роман ГРИГОР’ЄВ

Джерело: https://bar-city.gov.ua/article/u-bari-vidkryto-dim-polskoyi-kultury/

 

Маргарита Дмитрівна Медведєва, директорка Польського дому (м. Бар Вінницької області), Заслужена діячка культури Польщі, почесна жителька м. Бар Вінницької області

Затишними вуличками гостинного міста Бар ми дійшли до Польського дому.Це місто мене настільки вразило яскравими, цікавими та різнобарвними знайомствами, що я вже навіть не намагався уявити людину, а лише з цікавістю та нетерпінням чекав на зустріч.

 

Цього разу у нас була запланована програма з почесною жителькою міста Бар, директоркою Польського дому Маргаритою Медведєвою. Переступивши поріг, я одразу відчув, що опинився в місці, де люблять культуру та люблять людей. А познайомившись з його Берегинею, Маргаритою Дмитрівною, зрозумів, що тут стільки душі, стільки українства, що від того перехоплює подих.

 

Комусь вистачає життя лише на те, щоб задовольняти власні потреби та лаяти все навколо, вважаючи, що їм усі винні. Для них немає ні Бога, ні України, ні Нації. Є лише робота, дім, холодильник, а єдина мета – краща робота, краща квартира, більший холодильник. Таких людей можна впізнати по викарбуваному на обличчі виразу постійного незадоволення життям, світом, та країною. При цьому зазвичай вони переконані, що краще за всіх знаються на суспільних подіях, політиці, медицині, економіці, релігії та усіх інших сферах життя і ніколи не відмовляють собі в тому, щоб лаяти та повчати інших.

Та на щастя є й інші: ті, в кому вдосталь душі для того, щоб знати, любити та цінувати одразу дві Нації, дві культури, дві історії. Дві країни. Багатьом з нас знадобився Майдан і війна, щоб усвідомити українство. В той день навпроти мене сиділа дивовижна жінка, що все своє життя усією своєю суттю відчуває дві величні культури: українську та польську, як частинки самої себе. І при цьому в неї вистачає душі прививати культуру та любов до культур нашим маленьким українцям.

 

Мені випало щастя зростати на руках у людей, душі яких також уміщали в собі культурне розмаїття, і від того в них було ще більше любові до людей та до життя. Тому під час цього діалогу, зігрітий теплом душі навпроти, я знову відчував себе маленьким хлопчиком.

Головним постулатом цієї «Сповіді» для мене стало ВИХОВАННЯ. Згадуючи себе маленького, дивлячись на юних вихованців Польського дому я усвідомлював, яким важливим є те виховання, котре отримують наші діти в родині та за її межами. І як важливо самому відповідати тому рівню людей, котрі вкладають душу у виховання молоді.

 

Чи вистачає у нас самих душі для того, щоб любити ближнього і створений Господом світ так, як Він нам це заповідав? Якщо ні, то може перш ніж навчати дітей, ми самі маємо навчитися в них безумовної любові та довіри? Адже лише від виховання залежить чи будуть посеред Нації забуті після втрати батьків діти, покинуті самотні літні люди чи безпритульні тварини.

Кожен з нас сам обирає – зламати гілку, проходячи повз дерево чи самому висаджувати дерева, зателефонувати бабусі чи дідусю або відвідати їх чи провести час з друзями в ресторані, миритися з несправедливістю, жалітися на неї чи кожним своїм вчинком змінювати світ на краще. Лише від нас, від нашого виховання залежить те, що завтра та через роки обиратимуть наші діти. Але таке виховання дається не словами, а лише власним прикладом, власною душею. Тому приймаючи будь-яке рішення, ми маємо запитати себе: чи такими вчинками ми прагнемо виховувати наших дітей.

Розтривожила мене ця «Сповідь». Змусила глибше зазирнути у власну душу та поставити доволі не прості запитання. Тому із красивої будівлі Польського дому я виходив трохи розгублений і навіть дезорієнтований. Я вже взявся за ручку вхідних дверей, коли раптом згадав, що коли ми тільки-но заходили сюди, маленький хлопчик відчинив для нас двері та терпляче їх тримав, доки ми заходили всередину.

 

І після всього, що я усвідомив про виховання під час цієї «Сповіді», цей епізод розповів мені і про це місце, і про його дивовижну Берегиню набагато більше за будь-які слова. Цим діалогом Маргарита Дмитрівна подарувала мені частинку дитинства та беззастережну віру в майбутнє, заради якого ми маємо невпинно працювати над собою. І я безмежно вдячний Богу за цю зустріч.

Авторська програма Олега Володарського«СПОВІДЬ». Герой програми Маргарита Дмитрівна Медведєва, директорка Польського дому (м. Бар Вінницької області), Заслужена діячка культури Польщі, почесна жителька м. Бар Вінницької області

https://youtu.be/uYQL2VOr7fI

Своїм серцем та душею Олексій Пацьора виховував своїх дітей

Олексій Олексійович виховав сильних, мудрих, вільних дітей, котрі разом з ним стали частиною Революції Гідності – Олег Володарський (відео)

З метою національно-патріотичного виховання юних громадян України, формування патріотичних цінностей, переконань і поваги до культурного та історичного минулого України, утвердження гуманістичної моральності, культивування кращих рис української ментальності 20 лютого в навчальному закладі було проведено загальношкільний Форум патріотичних справ дітей та учнівської молоді «Ми – українці». Делегатами Форуму були учні 1-11 класів (по два представники від кожного класу), в т.ч. діти учасників АТО. На початку форуму присутні вшанували загиблих героїв Небесної Сотні та АТО: учнівським самоврядуванням було проведено традиційну акцію «Свіча пам’яті». Після урочистого відкриття з вітальним словом до учасників Форуму звернувся директор школи Анатолій Артурович Ловчинський. Президент школи Холява Руслана (учениця 10 класу) виступила із захистом загальношкільного проекту «Школа, що виховує патріотів». Проект не залишив байдужим жодного із присутніх. До роботи Форуму долучилися учасники Революції Гідності, АТО, волонтери, представники громадських організацій, освітянської галузі міста та району: Піддубний Михайло Іванович – голова районної ради, учасник Революції Гідності, Цицюрський Артур Анатолійович – міський голова, учасник Революції Гідності, Подуфалов Віктор Миколайович – секретар міської ради, учасник Революції Гідності, Маліцький Володимир – керівник підрозділу ГО «Всеукраїнське об’єднання учасників бойових дій та волонтерів АТО», Пацьора Олексій Олексійович – учасник Революції Гідності, волонтер, Маковецький Сергій – учасник Революції Гідності, волонтер, Фрик Михайло Петрович – викладач Барського коледжу транспорту та будівництва, член ГО «Учасників бойових дій Барського району», учасник АТО, Суконнік Юрій Миколайович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Гнидка Богдан Юрійович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Требух Руслан Володимирович – військовослужбовець в/ч А0853 учасник АТО, Павич Юрій Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО, Пархонюк Олександр Васильович – військовослужбовець в/ч А0853, учасник АТО. Гості стисло і лаконічно розповіли про свою особисту участь у Революції Гідності, АТО, волонтерську діяльність, подякували делегатам Форуму за активну життєву позицію і особистий внесок у боротьбу за незалежність України. Надзвичайно вразило присутніх оформлення актової зали в національно-патріотичному стилі: вишиті рушники, національна символіка, історичні книги, калинові композиції, українські обереги, малюнки, висловлювання відомих людей про Україну та ін.

Підсумовуючи почуте і побачене до учасників Форуму звернулись Стрельчук Наталія Олександрівна – спеціаліст гуманітарного відділу міської ради, Маринюк Тетяна Миколаївна – завідувач НМК відділу освіти Барської РДА, Блащук Лариса Іванівна – методист НМК. На завершення першої частини Форуму усі присутні взяли участь у флешмобі «Слава Україні!»

https://osvitabar.at.ua/news/

Олексій Олексійович Пацьора, волонтер, співголова ГО «Сімейні цінності»

Багато хто говорить зараз про Майдан. Та більшість з тих, хто насправді його відчув, або взагалі не розповідають про це, або обговорюють лише зі СВОЇМИ. Їх можна зрозуміти, адже не можна спокійно дивитися на те, як ті, хто тоді залишився осторонь, зараз намагаються брудними руками, брудними словами торкатися надважливого етапу становлення нашої Нації – Революції Гідності.

Минуло стільки років, а вата і досі палає від згадки про події Майдану, а п’ята колона і досі намагається використовувати високі ідеали для власних низьких цілей. Час іде, але ті, хто не кричить і навіть не говорить вголос, спокійно, без зайвих слів продовжують служити ідеалам Гідності, служити Нації.

І в цій тиші набагато більше сили, більше потужності ніж у будь-яких закликах і лозунгах. Адже саме вони так само тихо зібралися і силами тисяч душ перегорнули сторінку історії для усієї Нації.

Та на палаючому тлі тих подій добре видно, хто сьогодні сподівається і далі прикриватися інтересами країни, держави та суспільства для власного збагачення, а хто продовжує тихо та сумлінно служити Нації, дихати разом з нею, чути її пульс, її біль.

Можна «грати» в Україну. А можна жити нею. Це два протилежних принципи, два полюси сьогоднішнього буття, сьогоднішнього соціуму. Сьогодні Україна воює не тільки з полчищами лютих, кровожерливих андрофагів на сході країни, а й із залишками совково-червоних прокремлівських маріонеток.

А поки там, ненажерливі провладні організми ділять між собою кошти, виділені на армію, дороги та соціальні виплати, я сидів поруч зі свідомим українцем, батьком та дідом великої, сильної, люблячої родини. В нього добрі очі, величезна душа і любляче серце. І саме серцем та душею він виховував своїх дітей, котрі стояли поруч з ним на Майдані.

Олексій Олексійович дивився на мене з цікавістю та повагою і говорив про Україну та українців. Він виховав сильних, мудрих, ВІЛЬНИХ дітей, котрі разом з ним стали частиною Революції Гідності. Ця родина, цей рід ніколи не зрадить ідеали, за які цвіт Нації заплатив кров’ю і навіть життям.

Можливо це вік, але я помітив за собою, що все менше і менше уваги приділяю словам і навіть вчинкам. За ними я намагаюся побачити душі, на яких залишає відбиток кожна думка, кожне слово, кожен вчинок.

Сьогодні поруч зі мною опинилася добра, любляча, при тому сильна і принципова душа. Душа, котра нікому і ніколи не подарує неповаги до своєї рідної землі, до землі своїх предків, дітей, онуків та нащадків. І я безмежно вдячний Богу за те, що такі українці є посеред нас.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Олексій Олексійович Пацьора, волонтер, співголова ГО «Сімейні цінності»

Марцін Кучерявий тренує українських параолімпійців

Спостерігаючи за тренуванням параолімпійців, я зрозумів, що всі обмеження щодо них лише у наших головах — Олег Володарський (відео)

«Спортсмени Вінниччини добре виступили на чемпіонаті Украіни із лижних перегонів та біатлону серед осіб із вадами опорно-рухового апарату і зору. Вони здобули десяток нагород різного ґатунку. Стартували учасники із 11 областеи Украіни і Києва. Змагались у спринтерськіи гонці вільним стилем. Перегони пройшли у західному реабілітаційно-спортивному центрі, що в селі Яворів (Львівська область). Вінницька область на чемпіонаті була представлена шістьма лижниками регіонального центру «Інваспорт» – 5 із вадами ОРА, 1 – із вадами зору. Серед них – дворазовий срібний призер Паралімпійських ігор із біатлону Олександр Казік і бронзова призерка чемпіонату світу, багаторазова переможниця та призерка Кубків світу, учасниця Паралімпіади Ірина Буй.

У перший день пройшли перегони на 900 метрів. Вінничанки Дар’я Бродецька та Ірина Буй принесли дві срібні та бронзову медалі. На другий день в стартах на 2,5 км вони ж виграли срібло і дві бронзи. У перегонах на 6 км Дар’я Бродецька отримала срібло, Дар’я Банделюк – бронзу, а Ірина Буй посіла 4-е місце. В останній день лижники мали б змагатись у біатлоні на дистанції 10 кілометрів, але погодні умови стали на заваді, тому перегони були скорочені до 6 кілометрів. Вінничани «Інваспорт» втримались на своїх позиціях: Дар’я Бродецька та Дар’я Банделюк посіли другу і третю сходинку п’єдесталу відповідно. Їх підготували тренери відділення біатлону регіонального центру «Інваспорт» Марцін Кучерявий та Інга Тарнопольська. В загальнокомандному заліку збірна Вінницької області посіла друге місце серед спортсменів з ураженням ОРА. Для порівняння, в минулому році ми були третіми на аналогічному чемпіонаті.

Паралімпійські ігри відбудуться в 2022 році. В цьому році запланований чемпіонат світу із біатлону і лижного спорту серед осіб із вадами ОРА і зору. Поки головними претендентами серед вінничан на нього є штатні члени національної збірної – Ірина Буй і Олександр Казік (гайд, тобто помічник під час перегонів Сергій Кучерявий). Наразі спортсмени залишилися у Яворові на навчально-тренувальному зборі для підготовки до участі в чемпіонаті світу».

Джерело: http://noc-vin.org.ua/%D0%B2%D1%96%D0%BD%D0%BD%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D1%96-%D0%BB%D0%B8%D0%B6%D0%BD%D0%B8%D0%BA%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%B5%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D1%83%D1%8E%D1%82%D1%8C-%D0%BD%D0%B0-%D0%BF%D0%B0%D1%80/

Марцін Антонович Кучерявий, тренер-викладач Вінницького регіонального центру інваспорту (м. Бар Вінницької області), Заслужений тренер України

«Інваспорт — система фізкультури та спорту осіб з інвалідністю, що функціонує в Україні на державному рівні».


Кожна зустріч, кожна душа, кожна «Сповідь» змінює мене, навчає та надихає. Але зазвичай для цього мені потрібно декілька разів переосмислити все почуте та відчуте під час діалогу, для того, щоб зрозуміти чому саме дав мені змогу навчитися Господь у цієї душі. Але цього разу все було інакше. Це була та ситуація, той урок, котрий захопив своїм виром і назавжди перевернув щось в душі. Я лише згодом зрозумів, що побачене змінило щось в мені назавжди.

Наближалися вечірні сутінки, рух на дорозі був не дуже жвавий, назустріч нам рухалися поодинокі машини. Тоді я ще був приємно здивований тим, що на такій нерегульованій дорозі всі дотримують доволі невисокої швидкості. Аж раптом назустріч нам виїхали діти. Підлітки. У яскравих захисних жилетах.

Я вперше бачив тренувальне спорядження параолімпійців, але не впізнати в цих дітях спортсменів було неможливо. Зібраність, уважність, зосередженість на цілі – все це було помітно неозброєним оком. Так, сильні, потужні, талановиті. Але ж діти. Наші українські діти, що змушені тренуватися, маневруючи між автомобілями!

Потім ми під’їхали ближче, я познайомився з тренером і мав змогу побачити тренування юних чемпіонів. Говорити, що ці діти з обмеженими фізичними можливостями? Ні в якому разі! Спостерігаючи за їх тренуванням, я розумів, що всі обмеження у нас в головах, а наші тіла ховають в собі безмежний потенціал, доступ до якого блокує для нас лише нами самими вигадані обмеження.

Я бачив перед собою такі юні й водночас такі дорослі уособлення сили духу, волі та потужної роботи над собою. Їхній ДУХ давно вийшов за межі фізичної недосконалості наших тіл, вони самі, їхні душі стали сильніші за фізичне тіло. І вже не тіло, а ДУХ веде їх вперед до нових перемог, досягнень та звершень.

Я, як батько, як українець, прагнув би для цих маленьких янголів найкращих умов для життя та тренування. Але вони й у цьому сильніші за мене. Для них польові умови – це навіть не другорядне. Вони ведуть безперервний процес самовдосконалення, незалежно від будь-яких умов. Я дивився на них і не бачив фізичних вад. Моє батьківське серце переповнювала гордість за таких неймовірних наших українських дітей.

Тому «Сповідь» з тренером юних чемпіонів викликала в мене водночас і цікавість, і хвилювання. Мені так важливо було побачити душу цієї людини та показати її Нації. Я неймовірно переймався про те, чи вистачить в мене самого на це душі. Та Марцін Антонович однією фразою відповів на усі мої поставлені та не поставлені запитання. Розповідаючи про своїх вихованців і про те, що сьогодні виступи наших олімпійців транслюють на державних телеканалах, він сказав: «Тепер я маю змогу спостерігати за виступами своїх дітей». Вимогливий, принциповий тренер, він виховує не просто спортсменів. Він тренує дітей. Своїх дітей.

Левову частку складнощів, що виникають в процесі підготовки спортсменів він бере на себе: розшукує спонсорів та обладнання, сам забирає дітей на тренування та розвозить по домівках і уважно стежить за кожним кроком, кожним рухом своїх підопічних, аби вчасно підставити плече і кожне падіння для його вихованців одразу обернулося злетом.

З одного боку його розповідь про спортивні будні здавалося мало емоційною. Та він сам пояснив це: «Я запрошую на наше тренування усіх охочих. Немає сенсу розповідати про те, що потрібно побачити на власні очі». І я в цьому з ним більш ніж згоден.

Я дивився на Тренера та його підопічних розумів, що лише Господь знає скільки любові та душі потрібно для того, аби допомогти дітям зміцнити ДУХ настільки, щоб він став настільки сильнішим за тіло, сильнішим за фізичні вади. Ми розмовляли, а я щиро захоплювався тим, наскільки яскраво сяє Божа іскра в його душі й на які величні справи вистачає цього сяйва.

Мені залишається лише дякувати Богу і цим дивовижним українцям за цей урок сили, волі та духу, котрий вони дарують Нації власним прикладом і молити Господа про те, щоб кожен з нас зумів скористатися цим уроком. Особисто я згадуватиму цю науку кожен раз, коли мені здаватиметься, що я зіткнувся з нездоланними складнощами.  Людина може досягти будь-чого, якщо в ній достатньо Духу, Душі та Бога.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Марцін Антонович Кучерявий, тренер-викладач Вінницького регіонального центру інваспорту (м. Бар Вінницької області), Заслужений тренер України

Дерево опанувало душею Юрія Дяченка – Олег Володарський (відео)

«Сюжети священної історії, зображення християнських святих у трактуванні православного канону, різьблені іконостаси, виконані Юрієм Дяченком у давніх традиціях українських сніцарів (тих давніх слюсарів і ковалів, які виконували найтоншу роботу пов’язану з обрамленням ікон, облаштуванням храмів), усе викликало непідробний інтерес українських та закордонних відвідувачів. «Христос-Спаситель», «Богородиця», «Напрестольний хрест», «Різдво», «Євангелісти», ці та інші різьблені картини притягували до себе, наче магніт. Деякі з них розійшлись по приватних колекціях в Німеччині, Ізраїлі, Польщі, Нідерландах, Канаді, Росії та Україні»

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/dyachenko

Юрій Олександрович Дяченко, лікар, художник, різьбар, заслужений майстер народної творчості України, член національної спілки художників України, майстер народного мистецтва України

Перш ніж розпочати написання статті про героя програми я уважно вивчаю відбиток буття людини в інформаційному просторі. Статті, котрі я знайшов про Юрія Дяченка вражають своїм творчим наповненням. В них, як і в роботах героя цієї «Сповіді» надзвичайно багато справжнього, глибинного, українського.

Я не мистецтвознавець і навіть не знавець мистецтва. Просто українець, мандрівник, котрий подорожує теренами нашої вражаючої Батьківщини та відшукує душі, сповнені українством. Відшукує та намагається вчитися у таких душ. Ось і сьогодні я розповім про зустріч з душею та творчістю неймовірної людини та надзвичайно талановитого Майстра.

Лише зайшовши до зали Гайсинського будинку культури, я одразу прикипів поглядом до однієї з робіт. Пізніше пан Юрій мені сказав, що вона називається «Прощай, друже!». На ній зображений вбитий стрілою козак, із сорочки якого видно хрест, і двоє вовків поруч, один з яких виттям на повний місяць проводжає душу полеглого героя, а інший вже почав розривати плоть. А вдалині видніються силуети побратимів, котрі тепер мають жити не тільки за себе, а й за загиблого у бою побратима.

В цій роботі стільки сили, правди та душі, що я попросив поставити її поруч з нами й не міг відвести від неї очей. Знов і знов історія повторюється. Знову найкращі з нас віддають своє життя за нашу Батьківщину, знову цвіт Нації гине від ворожих пострілів. З віку у вік ми, ніби рухаючись по колу, повторюємо ті самі помилки й відчуваємо той самий біль.

Як розірвати це замкнене коло? Це одне із тих запитань, відповіді на яке я прагну навчитися у Душі Українства, котра виблискує в очах найкращих з нас і рветься назовні надзвичайною любов’ю до України. Того дня Господь подарував мені зустріч з такими людьми, одним з яких був Юрій Дяченко.

Різьба по дереву. Дерево, котре сягає своїм корінням глибоко в землю, звідки бере свій початок, і сягає своєю кроною неба, куди прагне дорости. Чи здатні ми навчитися у нього цієї мудрості: знати, куди ти прагнеш і усвідомленню того, що до мети тебе може привести лише сильне, потужне коріння? Коріння, котре не помітне оку, але уся наша сила захована саме в цій глибині.

Дерево опанувало душею Юрія Дяченка. Кожен його рух інструментом при створенні картини – це і шана давнині й безмовна молитва до Неба, й водночас відбиток власної душі Майстра, що назавжди карбується у деревині.

Талановитий лікар, член династії лікарів, він допомагає людям, часто працюючи на межі людських можливостей. Та своїми силами, знаннями, працею і любов’ю він ніби віддає данину цьому світу, адже там, за порогом його майстерні, на нього чекає інший світ, інший вимір, в якому так багато мудрості дерева, мудрості Творця.

Цю людину настільки переповнює українство, що біль Нації розриває йому душу. Цей біль талантом застигає у його роботах, змальовуючи як гіркі, так і прекрасні моменти нашої історії, нашої генетики, нашої суті. Сюжети народжуються в ньому і лише потім краплинками душі проливаються на дерево, надаючи дереву друге дихання, перетворюючи неживе знову в живе, наповнюючи деревину душею.

Можливо саме через це Юрій Дяченко так рідко продає свої роботи, збираючи їх у свою власну колекцію. Йому важко відпустити так багато душі, вкладеної у творчість. Але це потрібно робити! Нація має бачити це. Бачити, усвідомлювати та відчувати.

Ми вже достатньо мовчали про нашу історію, про те, ким ми є і хто наші предки. І за цим мовчанням в нас ледве не відібрали культуру, історію, мову, віру і навіть державу. Та сьогодні ми перейшли точку неповернення. Гинуть найкращі з нас. Тому ми тут, в тилу, не маємо права замовчувати українство! І не важливо чи мовою повсякденного спілкування, чи творчістю, чи щоденними справами, але ми маємо стверджувати українство кожним своїм подихом, аби не втратити самих себе!

Господь дарував нам все для того, щоб ми були сильною, квітучою та щасливою Нацією. Та в нас віками відбирали Бога і Україну, знищували ці усвідомлення у нашій свідомості. Але сьогодні у нас є шанс відчути, усвідомити своє коріння і силою цього усвідомлення вирости до небес. Я навчився цієї правди у цієї душі, котрій Богом дарована така мудрість і безмежно вдячний Господу за цю зустріч і цю «Сповідь».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Юрій Олександрович Дяченко, лікар, художник, різьбар, заслужений майстер народної творчості України, член національної спілки художників України, майстер народного мистецтва України

Ольга Боровська сповнена амбіцій та надій на чудове майбутнє


Харків’янка за походженням, Ольга не тільки набула у Жмеринці родинного щастя, а й почула та відчула душу цього міста – Олег Володарський (відео)

Я народилася у місті Харків. В Жмеринці я живу 11 років, маю чудову родину, виховуємо з чоловіком двох дітей. Я з родини залізничників, трудову діяльність розпочинала на залізничному підприємстві і 10 років пропрацювала в Харківській академії залізничного транспорту. У мене дві вищих освіти в сфері економіки та державного управління. Маю ступінь кандидата економічних науквиконала 35 наукових праць, в тому числі 3 навчальних посібника.15 років поєднувала наукову та викладацьку діяльність у вищих навчальних закладах. Є досвід роботи в органах місцевого самоврядування на посаді заступника міського голови. Освіта, молодіжна політика, соціальний захист, захист прав дітей, спорт – коло питань, якими я займаюсь на цій посаді.

В своїй професійній діяльності займалась стратегічним плануванням підприємств транспорту та промисловості, розробляла бізнес-стратегії для малого бізнесу. Я – жінка, сповнена амбіцій та надій на чудове майбутнє. Комфорт, затишок та спокій панують в моїй родині і пануватимуть в нашому рідному місті та об’єднаній громаді. Я – жінка, тому знаю наскільки важливі дрібниці. Те, що місцева влада звикла не брати до уваги, може змінити життя цілих районів, а можливо і цілої ОТГ.

Я впевнена, що живу серед гідних, достойних людей, тих, що не продають себе і майбутнє своїх дітей. Саме на підтримку чесних, цілеспрямованих громадян я розраховую. Жмеринська ОТГ процвітатиме завдяки нашій з Вами співпраці. Я доведу, що жінка при владі – це гарантія благополуччя та комфорту, компромісів та порозуміння, поєднання досвіду з сучасними технологіями, мудрий підхід до усіх сфер інфраструктури Жмеринщини! Я – жінка, яка змогла очолити команду професіоналів, готових змінювати майбутнє. Ми маємо ідеї, шляхи вирішення проблем, стратегію. А ще в нас є головне – СИЛА І ЧЕСТЬ.

Джерело: https://zhmerynka.city/articles/104629/olga-borovska-kandidat-na-posadu-miskogo-golovi-zhmerinki

Ольга Боровська, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Жмеринськоі міської ради

Вранішній туман ще обіймав гостинну землю Поділля, коли ми в’їхали до Жмеринки. В затишному, світлому офісі нас привітно зустріли й пригостили запашною кавою. Крізь високі вікна в приміщення безперешкодно потрапляли цікаві сонячні промінчики, розфарбовуючи інтер’єр теплом та світлом, а обличчя посмішками.

Поки ми знімали програми, Ольга працювала, занурена у власні справи й лише під час зйомки четвертої «Сповіді» я помітив її уважний погляд. Вона спостерігала. Вивчала. Аналізувала. Робила висновки. Так дивляться люди, котрі за зовнішньою формою одразу бачать суть речей, подій та обставин. Така здатність набувається лише коли людина накопичує достатню кількість знань та досвіду і при цьому не втрачає здатність любити та відчувати світ душею. Це виняткові люди. Тому для мене особливе задоволення сприяти тому, щоб Нація почула та побачила таких людей. Дізналася, що такі неймовірні українці є посеред нас.

Харків’янка за походженням, вона за покликом серця переїхала до Жмеринки. В неї вистачило душі не тільки для того, щоб набути тут родинного щастя, а ще й для того, щоб почути та відчути душу цього міста. Відчути та полюбити її. Можливо саме це надихнуло її піти працювати до місцевого самоврядування, а потім і балотуватися на посаду міського голови.

Це дивовижна, потужна гармонія, коли й аналітичний розум науковця, й багаторічний досвід роботи, й любляча душа спрямовують людину рухатися в одному напрямку. Коли немає жодних сумнівів та вагань у виборі життєвого шляху, а щоденна праця додає сил, натхнення та задоволення працювати все більше і досягати все нових і нових вершин.

І коли ця людина з аналітичним складом розуму фахового економіста з такою материнською любов’ю та гордістю розповідала, як юні містяни їздять на екскурсії звідки привозять жолуді, шишки, листочки дерев та інші природні матеріали, для того, щоб розвиватися у творчості та творити красу, я переконався у правильності своїх висновків стосовно цієї людини.

Спостерігаючи між зйомками програми за тим, як потужна команда живе своїм життям, як просто, відкрито та щиро Ольга спілкувалася з нашими героями-захисниками: з Максимом Ліхачовим, Олегом Левченком, Віктором Новицьким, Сергієм Швецем я вкотре переконався у вірності мого першого враження стосовно цієї людини.

Зізнаюся, що залишки червоної, совкової плісняви у провладних чиновників та бюрократів, котрі являють себе у не просто байдужому, а зверхньому та навіть споживацькому ставленні до людей змушують мене з насторогою ставитися до державних та політичних діячів. На теренах нашої країни багато років панувала система, котра підносила бюрократів та чиновників на вершину харчового ланцюга, а звичайних людей усіляко намагалася перетворити на нижчі форми життя, суцільно залежні від влади еліти. І як же мені болить, що ані незалежність, ані Революція гідності та війна так і не змогли до кінця вимити із бюрократичної машини ці «особливості»!

Тому «Сповіді» з Марією Нікорич, головою Новоселицької міської ради, Олександром Сичем, головою Івано-Франківської обласної ради, героїнею цієї програми, Ольгою Боровською займають особливе місце в моїй душі, адже наочно демонструють, що зміни на краще відбуваються навіть на найвищих щаблях нашої держави, а мрії про розквіт нашої країни стають набагато ближчими до реальності.

На прикладі цих, та багатьох інших людей я відчуваю, наскільки складно змінювати як свідомість людей, так і сьогодення країни й наскільки простіше йти розбудованою радянщиною дорогою чиновничого свавілля, аніж крок за кроком прокладати нову стежку до якісно іншого, по-справжньому вільного та сильного майбутнього України.

Водночас я переконався в тому, що в тих, в кому немає Бога і України, не вистачить душі для того, щоб не піддатися спокусі хибного шляху, і тим більше не вистачить її для того, щоб прокладати нову дорогу. Тому я безмежно вдячний Господу за даровану ним «Сповідь» з душею, котрої вистачає для того, щоб день за днем перетворювати мрію про квітучу Україну на реальність.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Ольга Боровська, заступник міського голови з питань діяльності виконавчих органів Жмеринської міської ради