Нація подорослішала війною – Олег Володарський (відео)

На фронт Євгена привело відчуття обов’язку, а не зобов’язання 
Плекай віру в душі своїй

Після довгих нестерпних днів,

Які осколками навіювали втому

І порізаних градами снів..

Ти вернешся живим додому…

Ти вернешся живим неодмінно

І по-іншому й думать не смій!

За тобою ж ще стільки обіймів,

За тобою ж ще стільки слів…

Ти лиш дихай на повні груди,

Плекай віру в душі своїй

І все добре у тебе буде…

Бережи себе, воїне мій!

Любава Казмірчук

Євген Кравчукучасник російсько-української війни, призер міжнародних змагань, майстер спорту міжнародного класу з велоспорту

Є такі цільні й тим неймовірно спокійні люди. Хоча вони також здатні на сильні емоції та палкі почуття, але вони не згорають в полум’ї цих емоцій та почуттів, а лише зігріваються ним. Поруч з такими людьми так спокійно та затишно. Саме це я відчув, коли ми з Євгеном Кравчуком сіли навпроти один одного у затишних кріслах. І відчуття мене не підвели.

Ми говорили, наче давні знайомі або випадкові попутники, котрі більше ніколи не зустрінуться. Чесна, проста й доросла бесіда. Минуло доволі часу після нашої зустрічі і я вже навіть достеменно не згадаю все, про що ми з Євгеном говорили. Для мене найважливіше в цій зустрічі не слова, а усвідомлення того, що такі чоловіки, такі українці у нашої Нації є.

Євген пішов на війну. На фронт його привело відчуття обов’язку, а не зобов’язання. Просто одного дня він відчув, що не може залишатися осторонь та пішов до військкомату. В тилу залишилися дружина та діти, котрі однаково сильно пишаються ним та непокояться про нього. Та вони зрозуміли, що він не зможе інакше.

В цьому його чоловіча суть – захищати мирне небо над найдорожчими до останньої краплі крові, любити родину більше за життя, котрим ладний пожертвувати, аби тільки ворог ніколи не дістався тих, хто чекає на нього вдома. Сильний характер. Дух, загартований спортом та обпечений війною. В нього таке водночас просте та глибоке сприйняття: він одразу бачить суть речей, людей, подій і діє відповідно до внутрішнього усвідомлення честі та гідності.

Він ні за яких обставин не зрадить собі та не зрадить Націю. Щастя Нації, посмішка Бога, що такі люди є посеред нас. Війна лакмусовим папірцем проявила справжніх, давши зрозуміти – хто є хто. На фоні жахіть війни так контрастно відчуваються цінність кожної хвилини життя, справжність найважливіших почуттів: любові, дружби, милосердя.

Ми в нашому метушливому житті давно забули про це, поглинуті буденними клопотами. Проте вони, хлопці обпечені війною, вже ніколи про це не забудуть. Вони вже не зможуть прожити це життя марно, витратити його на замкнене коло між тарілкою каші на сніданок, спротивілою роботою та тарілкою каші на вечерю, ненавидячи ввесь світ за нездатність щось змінити. Вони житимуть так, щоб побратимам, котрі дивитимуться на них з Неба було не соромно за тих, хто залишився тут, а їм було не соромно подивитися в очі тим, хто пішов раніше, коли настане час.

Тому не важливо, чим вони будуть займатися: знову повернуться на фронт чи віднайдуть себе і свою справу мирному житті та в будь-якому випадку робитимуть це з повною самовіддачею, адже усвідомлення ціни та цінності життя, його швидкоплинності не дозволять їм змарнувати ані хвилину життя на марні справи. Кожен з них на своєму місці житиме та працюватиме на совість і тим самим змінюватиме країну на краще.

Нація подорослішала війною і нарешті доросла до таких усвідомлень. Нехай ще не всі, нехай таких людей набагато менше, ніж ми того хочемо. Але ці зміни у свідомості вже почалися. Почалися завдяки тим, хто прикладом власного життя змінює країну на краще.

Євген говорив мало. Він звик до того, що за чоловіка говорять його справи та вчинки, а не слова, тому для нього було досить незвично щось пояснювати та розповідати. Так буває: дивишся на людину, слухаєш прості слова, котрі вона говорить, але ЧУЄШ та БАЧИШ при цьому набагато більше. Якщо не просто слухати, а ще й чути, не просто дивитися, а ще й бачити, тоді можливо побачити душу людини навпроти, відчути українську душу та почути українство в душі.

Саме це я й шукаю та відшукую, вже котрий рік мандруючи країною та спілкуючись з Нацією. І кожною «Сповіддю» намагаюся поділитися цим з Нацією. Раптом під час програми, навіть трохи несподівано для себе, запитав у Євгена:

– Ти професійний спортсмен. Чи не плануєш ти стати до тренерської роботи та навчати маленьких українців?

Він замислився, а потім з теплом посміхнувся і відповів:

– Коли заходжу на базу, щось в душі стискається… Душа прагне повернутися у спорт. Тому так, думаю про це.

Тут, я думаю, спортсмени мене зрозуміють, всередині розлилося тепло від згадки про запахи та звуки спортивного залу, котрі залишаються з тобою назавжди, відчуття спортивної сумки на плечі та ейфорії від перемоги над суперником, чи, що важливіше, над собою, своїми страхами та своїми переконаннями про те, що донедавна здавалося неможливим.

Коли поріг цього дивовижного світу спорту переступають юні, чисті душі, саме від тренера багато в чому залежить якою людиною виростуть їхні вихованці. Адже спорт навчає не лише майстерності в обраній категорії, а в першу чергу виховує та формує характер. Тому вкрай важливо розуміти те, що тренер, вчитель навчає не лише настановами, а й власним прикладом. І я мрію про те, щоб юні українці надихалися та навчалися прикладом Євгена Кравчука.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Євген Кравчукучасник російсько-української війни, призер міжнародних змагань, майстер спорту міжнародного класу (мсмк) з велоспорту


Василь Іванович відчуває душу народу глибоко в собі

Василь Слободянюк самовіддано, натхненно й завзято робити світ кращим – Олег Володарський (відео)
Споглядаючи твори цього художника, відчуваємо трохи меланхолії – як жалю за станом гармонії

«В будь-якому випадку творчі фантазії художника базуються на міцному фундаменті народних уявлень, на відгомоні трипільських легенд та переказів, на багатющому подільському фольклорі. Найбільшу новацію у творчості майстра ми відчуваємо у тих творах, котрі перекидають місток до невичерпного народного джерела все нових і нових мистецьких образів. Це шовковисті квіти, які плачуть за убитими ворогом та козаками, «Жар-птахи» на червоній калині або барвисті весільні процесії, що ідуть на бричках з білими-пребілими подушками під шепіт ангелів, що їх охороняють. Здавалося, що несподівано оприлюднені полотна Слободянюка, вже давно існували в його уяві, і він легко відпустив їх на волю, дозволяючи усім нам насолодитися буйством народних орнаментів, символів – настільки природних і неголосних, які бувають лише в народному малярстві.

А дерево життя – ось воно! Можна довго розглядати козака Мамая з його козацькими атрибутами, але не можна не помітити двох великих ефемерних птах на дереві чи купочки сивих голубів на іншому полотні «Кохання гетьмана», які голівкою до голівки, дзьобиком до дзьобика воркують, голубляться собі над головами закоханих. Дивимось на картини і усміхаємось від внутрішньої радості. Якийсь дивний баланс між головними образами та дивовижними птахами, деревами. Кожна дрібниця, вхоплена пензлем, стає значущою деталлю пейзажу».

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/slobodanuk_vasil

Василь Іванович Слободянюк, художник і скульптор, Заслужений майстер народної творчості

Звідки в нас стільки генетичної мудрості? Як так вийшло, що після того, як стільки років в нас голодом, арештами, засланнями знищували навіть натяк на українство, воно раптово прокинулося в наших душах та стало квітнути буйним цвітом?

Мені навіть інколи здається, що не ми відшукали українство, а воно саме вирішило, що ми нарешті стали гідні того, аби воно повернулося до нас. В ньому лунає мудрість Трипілля, велич Русі, сила та воля Козацтва, непримиренність в рядках Шевченка… Усіма цими барвами, звуками, відчуттями українство озивається до нас.

Ті, хто відчуває цей світ душею, а потім вкладає часточку своєї величезної душі у свою творчість, почули його раніше за інших. Просто якось на мить зупинившись у безперервній метушні буденного життя і взявши до рук голки, ручки, пензлі, сівши за гончарне коло, створивши мотанку, писанку, скульптуру, картину чи пісню раптово зовсім на іншому, більш глибокому, рівні усвідомили не тільки себе у творчості, а й творчість у собі.

Василь Іванович Слободянюк гостинно зустрів нас у своїй майстерні. І поки мої колеги налаштовували техніку, я роздивлявся роботи майстра, намагаючись через його творчість краще усвідомити героя програми. Для того, щоб глядачі почули, побачили, а головне відчули, мого співрозмовника, найважливіше, на мою думку, розповісти про фундаментальні для цієї людини принципи та переконання.

Важливо пояснити чому, звідки він черпає стільки душевних сил для того, щоб так глибоко відчувати, самовіддано займатися своєю діяльністю та своїм натхненням й завзяттям робити цей світ кращим. Я почув поклик українства не так давно. Набагато пізніше, ніж прагнув би того для себе.

Але вивчаючи нашу культуру та історію, я раз за разом зачаровуюся потужністю історичних та культурних процесів становлення нашої Нації. Серед тих, хто долучається до нашої історії та культури є ті, хто достеменно вивчив весь калейдоскоп історичних подій або знає все про класифікації народної творчості. Але знання – це замало. Душу народу, душу Нації не достатньо вивчати. Її треба відчувати.

Василь Іванович носить це відчуття глибоко в собі. Йому було не просто висловити все це словами, адже він звик відкривати душу у своїй творчості. Та в ньому є ця глибина, усвідомлення та любов до України, котру він так барвисто оспівує у своїх роботах. Ось чому мені здається надважливим створення інституції національної пам’яті.

Ми маємо ототожнити знання, розуміння та усвідомлення українства, його історії та культури. Тоді жоден ворог не зможе викрутити на власний розсуд нашу історію, знищити та знецінити нашу культуру та мову. На тлі історичних подій всі маневри нашого північного ворога видно надзвичайно яскраво, і лише через те, що в нас приспали національну пам’ять, ворогу спочатку вдалося отримати перемоги в інформаційній війні. Адже ми програли Крим та Донбас не стільки військовій, скільки пропагандистській машині.

Роботи Василя Івановича такі прості та водночас глибокі. Якою ж квітучою він бачить та змальовує Україну! Його картини та скульптури виривають нас з сірості буденного життя та дарують відчуття того, яким величним, барвистим та яскравим є цей світ. У кожного з нас бувають в житті зльоти та падіння, але лише ми самі обираємо чи поринати нам у пітьму негараздів, чи попри все насолоджуватися безмежною красою цього світу. Творчість Василя Слободянюка – це неймовірний спалах любові до світу, до України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Слободянюк Василь ІвановичЗаслужений майстер народної творчості


Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога (відео)

Майдан з учорашніх дітей раптово виростив ціле покоління переконаних українців — Олег Володарський 
Що спільного між героями Крут та «кіборгами» Донецького аеропорту?А також між Петроградським ревнаркомом та путінським режимом?

— Бій під Крутами – одна з найбільш міфологізованих подій в українській історії. Чому саме він став символом героїзму українських вояків?
— Я би почав із сухих фактів. Бій під Крутами 29 січня 1918 року був одним з епізодів Першої російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917 року і завершилася у квітні 1918-го. Стався цей бій на залізничній станції Крути, що на перегоні між Бахмачем і Ніжином. З одного боку – радянське військо, яке вело наступ на Київ з боку Бахмача і складалося з двох так званих революційних армій: перша – Єгорова і друга – Берзіна. Також з радянського боку брали участь бійці загону Кудинського. Назва «армія» досить умовна: загальна кількість усіх цих загонів не перевищувала 7 тис. осіб. У бою під Крутами з російського боку брали участь 4-6 тис. бійців.
З другого боку – українські війська загальною чисельністю 520 вояків, які складалися з учнів Київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. Останній складався зі студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія – 18-20-річні юнаки (теперішньою мовою – курсанти), учні та студенти, 
котрі здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування.
Росіяни мали десятикратну перевагу в живій силі, на озброєнні у них був бронепотяг «ім. Володимира Леніна», артилерія та стрілецька зброя. Українці мали 16 кулеметів, бронепотяг і бойовий потяг (залізничні платформи з гарматою на кожній), які поступалися в потужності російському панцернику.
Українцям завдяки вигідній позиції і героїзму бійців вдалося стримувати наступ до темряви, вони завдали росіянам значних втрат. Потім під тиском нападників організовано відступили до ешелонів, що очікували неподалік станції, і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 28 хлопців, заблукавши у темряві, підійшли до станції Крути, у той час уже зайнятої більшовиками, і потрапили у полон. Хлопців катували, а потім стратили. Цим російські війська порушили міжнародну Женевську конвенцію 1907 року. Відомим епізодом є те, як один із крутянців, учень української гімназії, галичанин Григорій Піпський, перед стратою почав співати «Ще не вмерла Україна».
Результати бою: втрати росіян – 300 осіб убитими, українців – 70-100 осіб.
— Отже, чому цьому бою, далеко не наймасштабнішому у тій війні, надається таке значення?
— Головна причина у тому, що внаслідок того бою наступ російських військ було зупинено на декілька днів, і це було надзвичайно важливо, оскільки в цей час уряд Української Народної Республіки проводив переговори з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Берестейського мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР як самостійну державу, суб’єкт міжнародних відносин. Згодом українські війська, підтримувані німецькими та австро-угорськими, розпочали звільнення території України від більшовиків. У квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
У березні 1918 року мирний договір із країнами Четвертного союзу підписала делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Росіяни зобов’язувались визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, вивести з території України свої війська, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР. Власне, росіяни визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради і Берестейським мирним договором. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося. Чому? Бо більшість населення цих регіонів складали українці, і це ні у кого не викликало сумнівів. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Воронежчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, у подальшому мало вирішуватися шляхом плебісциту. Тож коли Путін каже, що території Новоросії відійшли до України безпідставно, це, м’яко кажучи, неправда.
— Чого було більше у бою під Крутами – героїзму чи трагедії, самопожертви чи недолугості командування?
— Надзусилля, жертовність і героїзм одних мають і зворотний бік – безвідповідальність інших. Так було і у бою під Крутами. З одного боку, молодь справді героїчно захистила Батьківщину. З другого боку, значна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і відмовлялася протистояти більшовикам. У 1918-му український уряд не зміг створити повноцінного війська і не втримав українську державність з вини соціалістичного керівництва Центральної Ради, яке було переконане у тому, що російські брати-соціалісти ніколи не почнуть військової агресії проти України. Створення війська почалося лише в грудні 1917-го – січні 1918-го. У газетах, які видавалися в Києві, публікувалися заклики вступати до Гайдамацького коша Слобідської України. Паралельно створювався студентський курінь Січових стріл
ців, куди записувалася патріотична молодь – саме вона захистила українську державність під Крутами. Запис до студентського куреня відбувався у вестибюлі будівлі Центральної Ради (нині – Київського міського будинку вчителя).
— Чому сучасному українцю важливо знати про цю битву і загалом про ту війну? В чому їхня актуальність у нинішніх обставинах?
— Війна, яку вели більшовики проти України, починаючи з грудня 1917-го, була, як зараз кажуть, гібридною. Більшовики спочатку зробили спробу захопити владу в Україні порівняно мирним способом. В багатьох містах з листопада 1917 року закладалися більшовицькі ревкоми, які мали політичним шляхом або шляхом повстання захопити владу. Зокрема, у Києві повстання відбулося 12–13 грудня, але воно було придушене українськими військами. Після цієї невдачі більшовики наполягли на проведенні Першого всеукраїнського з’їзду рад у Києві, але їхні делегати не змогли отримати більшість і провести потрібні більшовикам рішення.
Тоді російська делегація від’їхала у Харків, де провела альтернативний з’їзд, проголосивши утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Це маріонеткове утворення повністю контролювалося з Москви, чим нагадує теперішні «ДНР» та «ЛНР». Уряд УСРР складався здебільшого не з українців за національністю, які не знали мови, не розуміли місцевих реалій і не мали підтримки суспільства. Втім, чи не єдиним завданням цього уряду було висунути ультиматум Центральній Раді, звинувативши її у буржуазності, а потім оголосити їй війну. Офіційно Росія з УНР не воювала, діючи від імені харківського радянського уряду – так само, як зараз з Україною воюють начебто «ЛНР» та «ДНР», а не Росія. Із Росії відбувалося постачання живої сили (балтійські матроси, червоногвардійці, розпропаговані робітники), зброї та спорядження для армії радянської України.
Крім того, більшовики створили ще низку маріонеткових анклавів, зокрема так звану «Донецько-Криворізьку радянську республіку» та «Одеську радянську республіку». Так відбувалося формування єдиного російського фронту проти УНР.

Джерело https://dzerkalo.media/articles/scho-spilnogo-mij-geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu

Сабіна Мєсяцева, Сергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Розпал насиченого знімального дня. Вмикається камера і я дивлюся на трьох героїв «Сповіді», котрі сидять навпроти. Скромні, а ще щирі та відкриті… Тут так би хотілося назвати їх дітьми, але їх дитячу безтурботність назавжди вбила війна. Юні очі, котрі бачили те, від чого я б понад усе прагнув захистити наших дітей.

Студенти. Медики. Волонтери. Українці. Війна змінила їх назавжди, загартувавши характер та при цьому пробудилася сама суть їх покликання. Адже саме небайдужість, любов та милосердя роблять із людини з медичною освітою по-справжньому хорошого лікаря. Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога: із пораненими, поруч з тими, хто втратив найдорожчих. Вони самі того не усвідомлюють, але в них стільки Бога, стільки Божої Любові, що я мимоволі промовляю вдячну молитву за те, що посеред нас є такі неймовірні українці. Такі схожі й водночас різні…

Сабіна Мєсяцева так глибоко відчуває людський біль, проте в неї достатньо душевних сил, щоб не занурюватися в нього, не захлинатися ним, а підтримувати тих, кому наразі так нестерпно болить і крок за кроком допомагати їм вибратися із трясовини журби, відчаю та зневіри. Світло її душі настільки яскраве, що здатне впоратися з темрявою в душах тих, кому вона допомагає.

Сергій Левенчук. Стриманий, впевнений, переконаний, відповідальний. Такі не зраджують і не підводять. Їх слово міцніше за сталь. Взявшись за справу, вони доводять її до кінця і ніколи не зупиняються на досягнутому. Міцний та непохитний, Сергій водночас неймовірно небайдужий та добрий. Він буде видатним лікарем, адже в ньому є сила брати на себе відповідальність за людське життя, й при цьому прагнення на рівні потреби зробити все можливе та надможливе для того, щоб це життя зберегти та повернути пацієнту здоров’я.

Владислав Лєбєдєв. Такий енергійний, потужний, швидкий. Він завжди має купу справ, при тому встигає все і навіть більше. Встигаючи вчити лекції й водночас займатися волонтерською роботою, він не зупиняється ані на мить. Його не треба просити про допомогу, досить повідомити, де вона зараз потрібна і він вмить опиниться там. Владислав не зможе пройти повз людську біду і не допомогти. Він із тих лікарів, котрі 24 години на добу поруч зі своїми пацієнтами, котрі знають історії хвороби своїх пацієнтів краще за самих хворих й котрим можна зателефонувати в день чи в ночі: вони не зможуть відмовити у допомозі ніколи й нікому. Я лише молю Бога про те, щоб він зумів хоч іноді зупинятися у своїй самовідданості й залишати хоч трохи часу та сил на себе самого.

Я був неймовірно вражений цими такими юними, але такими дорослими та свідомими українцями. Так, наші діти назавжди залишаться для нас дітьми, скільки б років їм не було. І те, що вони подорослішали, завжди стає для нас несподіванкою. Та ще більшою несподіванкою як для нас самих, так і зміїного кубла зовнішніх та внутрішніх ворогів стало те, якими ВІЛЬНИМИ УКРАЇНЦЯМИ виросли ровесники Незалежної України.

Історія рухається по спіралі й ось ми знову вийшли на той виток, коли зі студентських протестів розпочинається революція. Адже Майдан розпочався з Євромайдану, на який вийшло здебільшого студентство. І лише тоді, коли злочинна влада застосувала силу до найдорожчих, до наших дітей, Нація вибухнула Революцією Гідності.

Мені стає моторошно коли я усвідомлюю наскільки близькі ми були до того, щоб втратити ціле покоління українців, а з ними й саму Україну. Адже ми самі, отруєні червоним режимом, не змогли б виховати їх по-справжньому ВІЛЬНИМИ та НЕЗАЛЕЖНИМИ, адже ніколи не знали тієї волі. Тому навіть коли нам подарували незалежність не зуміли її усвідомити та оцінити. А з іншого боку «реформатори» від освіти робили все можливе та неможливе для того, щоб знищити все те якісне, що було в системі освіти, спаплюжити мову, підмінити вміння навчатися, пізнавати, мислити, аналізувати на звичку діяти так, як накажуть, слідувати заданим алгоритмам та коритися системі.

Ніхто не очікував, що вони, наші діти, так раптово подорослішають. Що Майдан з учорашніх дітей, котрі сиділи на студентських чи навіть шкільних лавах, раптово виростить ціле покоління переконаних українців, звівши тим самим всі зусилля по зомбуванню Нації нанівець. Це був один із найбільших прорахунків ворога – він не врахував, що такі юні хлопці та дівчата, багатьом з яких ледве виповнилося 18 рочків, візьмуть до рук зброю й не пошкодують життя, аби зупинити ворога, що прийшов на їх рідну землю.

І тим пішла Україною ланцюгова реакція, адже кожна душа, котра пішла на небо, пробудила тисячі сплячих душ. Ледве спробувавши життя, вони віддали його заради того, щоб запалити вогонь українства у наших серцях, звільнивши душі від пут байдужості. Тому наші діти виховані не нами й не державою. Їх виховав Майдан і війна, навчивши їх тому, про що нас майже все свідоме життя вчили забувати.

Наші діти вже дорослі. Час нам прийняти це. А також прийняти, що їхнє усвідомлення України та українства набагато глибше за наше, понівечене червоним режимом. Це надзвичайно складно, але моєму поколінню час визнати це. Визнати та почати вчитися в них. Усвідомити, наскільки в них більше ВОЛІ, НЕЗАЛЕЖНОСТІ та СИЛИ й дати їм змогу розбудувати Україну для усіх нас, не обмежуючи їх та не заважаючи їм, а лише підтримуючи та радячи.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герої програми  Сабіна МєсяцеваСергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Я відчув слова отця Михаїла самою душею — Олег Володарський

Молитва про добрих священиків

Господи, Господи, поглянь з неба, подивись і відвідай виноградник, який насадила правиця Твоя. Нехай всемогутня Твоя Рука буде завжди над нашим народом, що його Ти полюбив. Дай йому, Предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа, — пастирів й учителів Твого Закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого Об’явлення та з любов’ю навчати й вести увесь народ. Даруй духовенству ласку ніколи не боятися пожертвування, де тільки йде про Твою славу й добро цілого народу. Розпали в серцях священиків дух ревності про спасіння душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого Об’явлення і дай їм високе почуття святості того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їхню працю і їхні наміри. Хорони від усякого лиха. І єднай їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно, — як Ти, Отче, зі Сином і Син з Тобою. Амінь.

Протоієрей Михаїл Бабій, капелан ВЧ-3008 Національної гвардії України, настоятель парафії св. Архістратига Михаїла Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

Дрібний вранішній дощ вже в обід перетворився на холодну осінню зливу і сонце не квапилося тішити нас ласкою свого проміння. Проте цей день був осяяний світлом свічок під іконами та «Сповідями» зі священиками та капеланами Поділля. Автомобіль віз нас крізь рясні потоки води, а мені замість осінньої прохолоди відчувалася посмішка Бога, котра ніби супроводжувала мене у цій мандрівці.

Цього разу мене сповнювало очікування чогось надзвичайного, адже на мене, з благословення архієпископа Михаїла, в храмі Архістратига Михаїла чекав отець Михаїл. І мої очікування виправдалися повною мірою. Такі зустрічі, такі діалоги доля дарує тільки з великої Божої ласки. Похмурість того осіннього дня лише підкреслила разючий контраст між буремністю буденної метушні та спокійним затишком храмової тиші, в котрій заспокоюєшся та зігріваєшся не тільки тілом, а й душею.

І капелан Михайло Бабій, котрий зустрічав нас на порозі храму, видався мені тоді справжнім провідником між мирським та Божим, запросивши нас укритися від негоди в оточенні ікон. Здавалося, відлуння молитви, котру читали тут під час ранкової служби, ще й досі лунає під куполом. І я мимоволі почав пошепки молитися, вдячний Богу за такі контрастні яскраві враження та відчуття, котрі подарувало саме лише знайомство.

Чи не з перших реплік нашої розмови я якось раптово, навіть несподівано для себе, відчув, як ясно я відчуваю слова отця Михаїла самою душею. Я часто спілкуюся зі священиками й кожен з таких діалогів викликає в мене особливе, ні на що не схоже відчуття. Проте є й дещо спільне. І це те, що надихає мене продовжувати свою справу і шукати все нових і нових зустрічей з тими, хто присвятив своє життя служінню Господу — в душі цих людей надзвичайно яскраво палає любов до Бога й України. На тепло та світло цієї любові ніби відгукується таке ж саме полум’я в моїй душі, починаючи палати яскравіше.

Ми в нашому мирському житті давно забули це відчуття, але під час спілкування з такими священиками воно раптово сповнює нас і ми раптово усвідомлюємо себе спантеличеними марністю тих буденних справ, котрі ще кілька хвилин тому здавалися нам надважливими. Та все це бліде та примарне у порівнянні з сяючим дивом Божої ВІРИ та ЛЮБОВІ. Ось чому, повертаючись після знімання чергового циклу «Сповіді», я щосили намагаюся відійти від буденної метушні мегаполісу в затишну тишу свічок та ікон, котрі привожу з кожної мандрівки на згадку про надважливі для мене відчуття.

Щоразу з посмішкою усвідомлюю, що після того, як душа очистилася молитвою, храмовою тишею та сяйвом люблячих та віруючих душ, мирський світ, з його метушливим безперервним бігом за примарними принадами, більше не владний наді мною. Душею усвідомивши, що має лише ціну, а що справжню цінність, ти бачиш цей світ зовсім іншим — стає очевидним, що за сяйвом мирських принад лише порожнеча і так само очевидною стає порожнеча в людських душах, котру багато хто з нас намагається заповнити цим примарним сяйвом.

Кохання залишається так само сильним, проте зникають сумніви, біль, перестороги та невпевненість: все те, що отруює справжні почуття. Почуття не змінюються, змінюються відчуття. Ти не втрачаєш любов чи цікавість до життя у всіх його проявах, просто раптово розумієш, що до усвідомлення ВІРИ не знав, що таке справжнє життя. Соціум замість зерен мудрості та радості згодовує тобі лушпиння від них, а ти їси це ментальне й інформаційне сміття і не усвідомлюєш, що є щось інше. Та душу цим не наситиш. І рано чи пізно душа, змучена цим голодом, почне боліти. Тоді ти намагатимешся загасити той біль більшою й більшою кількістю лушпиння, намагаючись підмінити сяйво душі придбаннями, нагодувати душу дорогими продуктами, відмити в СПА-салоні чи втекти від болю, щосили тиснучи на газ автомобіля.

Та душа заспокоїться лише тоді, коли ти подивишся в очі священика навпроти, коли зумієш по-справжньому почути його і дозволиш сяйву його душі запалити іскру Святої Віри у твоїй душі. Капелан Михайло Бабій вміє це як ніхто інший. Він несе світло любові туди, де ворог прагне не просто вбити тіла наших Воїнів кулями та снарядами, але й занапастити їх душі відчаєм, ненавистю та зневірою. Саме ВІРА та ЛЮБОВ робить нас по-справжньому НАЦІЄЮ. Нацією, котру за сотні років так і не змогли здолати, знищити зовнішні та внутрішні вороги. А без цього ми просто народ, знищення котрого лише питання часу.

Саме за це ворог так ненавидить нашу Українську Матінку-Церкву і щосили намагається підмінити її у свідомості українців прокремлівською сектанщиною – наші, українські священики навчають нас любити та вірити, відновлюючи нас як ВІЛЬНУ та сильну Націю. В той час як адепти ворожої церкви зомбують бути рабами їх кремлівських божків. Наші священики та капелани в тилу та на фронті також ведуть невпинну боротьбу з ворогом. І їх внесок в майбутню перемогу складно буде переоцінити. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Протоієрей Михаїл Бабій, капелан ВЧ-3008 Національної гвардії України, настоятель парафії св. Архістратига Михаїла Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

Саме душею справжні відчувають справжніх

Олег Володарський: «Олександр Клец співає, працює, сердиться, жартує і усім цим змінює світ на краще» (відео)

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Ще дихаю, ще борюсь через раз,

ще сили не покинули навіки.

Вже вік не той, щоб бути напоказ,

а потайки в кишені носиш ліки.

На зломі днів, епох і поколінь,

Живеш, крокуючи у ногу з часом.

Гартований і твердий як кремінь,

вже не підвладний речам і образам.

Обтесує, вибілює життя,

здається, що замилюються очі.

Буває підведе серцебиття,

і ноги крутить на погоду серед ночі.

Але той внутрішній, незламний, сильний дух,

не піддається вітрам і негоді.

Так, стала менша, звісно менша сила рук,

спина підводить часом, при нагоді.

Але, ще дихаю, ще борюсь, ще іду,

до обрію, до свого небокраю.

Я впертий, я назло собі дійду,

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Автор Олександр Клец

Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Ми звикли мовчати про те, що на душі. І часто трапляється так, що поки почуття всередині тебе не досягнуть певної критичної маси, котра від найменшої іскри виллється назовні вибуховою хвилею, ми не здатні ними ділитися навіть з найдорожчими.

Недобитки совкових наративів в наших головах не дають нам бути собою, адже «суспільство може не прийняти» та «що люди скажуть». Особливо це помітно там, на фронті, коли доводиться бачити такі речі, про які вони не скажуть нам тут в тилу, аби не затьмарити попелом війни мирне небо над нами, і лише зможуть помовчати про це поруч з побратимами. А в той час всередині стискається пружина…

І коли раптово туди, де здається, що СВОЇ залишилися десь далеко, а ворог ось він, зовсім поруч, приїздить такий Сашко: живий, справжній, нервовий, потужний, СВІЙ, котрий так щиро та по-справжньому співає, говорить, жартує чи навіть обурюється чи сумує, хлопці відчувають, як пружина всередині починає відпускати.

Спадає напруга, і після пісні, котру заспівали разом із побратимами, раптово вдихаєш на повні груди й лише тоді розумієш, як довго не міг зробити цей вдих. І разом із цим ковтком повітря, від якого п’янієш дужче, ніж від найміцнішого алкоголю, видихаєш все те, що скувало тебе зсередини. А музика і потужний вокал продовжують омивати душу тією щирою та справжньою піснею.

Такі пісні навряд чи будуть збирати стадіони. Вони лунатимуть від серця до серця, лікуватимуть душі, обпечені війною, захищатимуть від зневіри відчаю чи байдужості, надихатимуть жити, боротися та перемагати.

А послідовники червоно-комісарських щурів, навіть не на рівні усвідомлення, а на рівні інстинкту самозбереження здригатимуться, раптово почувши ці пісні. Здригатимуться від того, скільки в нас генетичної, усвідомленої ВОЛІ, незламності, непереможності. Відчувши самим прогнилим нутром, що справжній УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ уже прокинувся в нас і варто лише завершити із зовнішнім ворогом, як ми візьмемося за внутрішнього. Вони дрижачими руками витирають раптом спітніле чоло і похапцем втікають від того страху до дорогих ресторанів, де шум музики та блиск позолоти дасть їм можливість хоч ненадовго забути про невідворотне.

Ці відчуття створюються не словами та акордами, а народжуються лише тоді, коли в піснях бринить величезна любляча душа. Саме душею справжні відчувають справжніх. Лише відкривши душу, хай як би боляче це не було, справжні, щирі, люблячі, небайдужі зможуть відчути одне одного і врешті-решт об’єднатися.

Коли ми будемо чути одне одного душею, то всі суперечки й проблеми вдасться вирішити, а ми станемо єдині та неподільні. Час цього єднання набагато ближчий, ніж усім нам здається. І складно буде переоцінити вклад в єднання Нації таких справжніх, талановитих, дієвих та небайдужих, як Олександр Клец.

Мене наче дитину вразило те, що сам Сашко цього не розуміє. Навіть не усвідомлює того, наскільки він своїм талантом, своєю любов’ю та творчістю робить світ кращим і як багато дарує Нації своїми піснями, своєю діяльністю.

Він співає, працює, сердиться, жартує… і усім цим змінює світ на краще. Ми інколи квапимося, втрачаємо віру, сили натхнення, сповнюємося розчарувань від дрібних поразок та невдач, не усвідомлюючи того, як багато для Нації й для нас самих значить чесно та самовіддано робити власну справу.

І не важливо, чим ти займаєшся: сієш пшеницю чи печеш хліб, захищаєш країну, навчаєш маленьких або дорослих дітей, працюєш в офісі, пишеш картини, вірші пісні… Коли щиро, самовіддано та з любов’ю займатися своєю справою, тим самим ти змінюєш світ на краще. Це проста, давно відома істина, котру ми так часто забуваємо. Почнімо змінювати Україну з себе, жовто-сині?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Шлях Івана Горобчука до іконопису має свою, особливу траєкторію

Митець звик до того, що його творіння говорять за нього, тому говорити про себе Івану Горобчуку було досить не звично – Олег Володарський (відео)

 

Вінничанин Іван Горобчук художник, котрий зжився зі своїм народом зсередини. Головне в його творчості – щира любов до своїх земляків, сутності і основ їхнього життя. Присвячені селу твори митця пробуджують ностальгію дитинства чи юнацтва, коли реальність забарвлена відчуттям світла і спокою, це спогад з тої відстані, яка робить світ ідеальним. У малярстві він вперше заявив себе у жанрі краєвиду, потім міського пейзажу з узагальненням форм і декоративним баченням колориту, захопив його і натюрморт, а от знайшов себе, коли дозволив образам, збереженим у генетичній пам’яті, виринути на поверхню. Твори Горобчука цікаві поєднанням сюжетної конкретики і філософського узагальнення.

Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України живописець Іван Горобчук народився 17 грудня 1957 року в селі Мончині Погребищенського району Вінницької області. Йому притаманна соковитість кольору, вміння декоративно вирішувати площинні зображення. Його картини виставляються на обласних, міжрегіональних та всеукраїнських виставках образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.

Наприкінці 90-х років Горобчук проявив себе в народному малярстві, розпочавши роботу над циклом творів, присвячених міфопоетичному світу українського села. І за останніх 10 років досяг успіхів в цьому жанрі. Відчуваючи своє національне коріння, митець звертається до його витоків, змальовує фольклорні сцени, тісно пов’язані з рідною землею та народом. Художник відтворює захоплюючий світ минулого, традиції і обряди українського народу, досконало зображує одвічні символи добробуту селянського життя. Малярство Івапа Горобчука вирізняється власною манерою зображення. Використовуючи традиційні та авторські техніки, інтуїтивно гармонізуючи твори, майстер відчуває мить, коли рухи пензля творять у поєднанні з душею.

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/gorobchuk

 

Іван Горобчук, художник, митець, майстер народного малярства

Ікона зоряного неба

Поміж леліток зоряних

Світився місяць комою.

Здавалось небо зоряне

Коштовною іконою:

Творцем єдиноправедним

Майстерно намальована

І людству невиправному

На радість подарована.

Автор Світлана Скорик

 

Осінь омила дощем все навколо і місто, огорнуте свіжістю, виблискувало ще мокрими стріхами будинків та свіжими калюжами в промінні ще по-літньому яскравого сонця. Насолоджуючись затишком вінницьких вуличок, ми дісталися до Вінницького центру народної творчості, де у своїй осяяній сонячним світлом майстерні на нас чекав Іван Горобчук.

 

Знайомство. Уважний погляд в очі. Некваплива бесіда під смакування запашної кави, коли раніше незнайомі люди намагаються не просто побачити, а зрозуміти того, хто сидить навпроти. Нам вдалося почути одне одного. Це дуже важливо, адже лише тоді, коли людина відчуває, що її по-справжньому чують, вона говорить не те, що, як їй здається, належить сказати на загал, а ділиться тим, що на серці. Тільки так народжується «Сповідь».

 

Митець звик до того, що його творіння говорять за нього, тому говорити про себе Івану Горобчуку було досить не звично. Відверті слова лунали від самого серця, але ніби здивований такою своєю відкритістю він повсякчас подивлявся на мене, ніби питаючи, чи не говорить зайве. «Я наспівую церковні пісні, котрі чуються мені, коли пишу ікони».

 

Митець, натхненний красою української землі, українського села, котру він оспівував у своїх роботах, не забуваючи свого коріння, досяг неба у своїй творчості, надихнувшись малювати ікони. Мені неодноразово доводилося спілкуватися з художниками, котрі також приходили до іконопису, але шлях Івана Горобчука має свою, особливу траєкторію. Він у своїй творчості подорожує від землі до неба й назад. Його натхненням стали Бог і Україна. Звивиста дорога життя, багатий та різноманітний життєвий досвід… і раптом прагнення творити розвернуло дорогу життя, задавши їй новий напрямок.

 

Усвідомивши себе у творчості, він згодом усвідомив себе в любові до рідної землі, рідної України. Ця земля кличе до нього, говорить. Він її відчуває навіть глибше, ніж знає та розуміє. Ця земля, цей зв’язок з нею даровані йому Богом. І він своїми творами дякує Господу за цей дар й безперестанно милується Його дарунком, передаючи у своїх роботах неймовірну глибину своєї любові до Бога та України.

 

Надихаючись напівтемрявою храму та звуками молитви, в осяяній сонячним світлом тиші своєї майстерні він не просто створює картини, на котрих ми можемо бачити намальоване, а створює ті картини та ікони, котрі бачать нас, котрі говорять до нас часточкою душі майстра. Для нього такий внутрішній стан природній, наче дихання. А мене він вразив своєю глибиною.

 

Проте під час нашої «Сповіді» було видно, що Івану Горобчуку досить не звично розкривати внутрішнє назагал, тому він повсякчас озирався чи то на мене, чи то вглиб себе, перевіряючи, чи не говорить недоречного. Навпаки! Саме таку Україну й таких українців я хочу бачити й чути, з ними та про них я хочу говорити, знімати, писати.

 

Моя рідна земля прагне мені щось показати, наче Матір бере мене за руку і веде подорожувати теренами нашої неймовірної країни. Ця земля говорить і до мене. Ніби закликає у снах і навіть наяву. Іван Горобчук веде свій діалог через творчість, а я відчуваю, шукаю та знаходжу Україну та українство в душах та словах тих, з ким розділяю «Сповідь», а потім усвідомлюю все почуте та побачене рядками статей.

 

Не зважаючи на те, що ми з Іваном створюємо зовсім різне, наше відчуття творчості здалося мені настільки симетричним, що я й досі не можу сказати напевне, чи то я відчував у собі відлуння його сприйняття, чи то моє сприйняття творчості виявилося настільки близьким йому, що він так глибоко його відчув. Це справжній подарунок долі: розділити «Сповідь» з людиною, котру, як і мене, надихає творити Бог і Україна. А я безмежно вдячний Господу за цю, даровану Ним, зустріч.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програмиІван Горобчук, художник, митець, майстер народного малярства

https://youtu.be/FSkt1mlfpTU

Ірина – сильна жінка. Сильна своєю душею та вірою

Олег Володарський: «Ірині пощастило відшукати свою роль у житті – роль люблячої матері та дружини, натхненного й талановитого режисера» (відео)

 

Реабілітація театральною творчістю…

«Барський міський художній аматорський театр, відомий як Барський МХАТ, реалізовує цікавий творчий проєкт, мета якого – творча реабілітація військовослужбовців. Театрали готують виставу «Сто тисяч» за Карпенком-Карим, ролі у якій виконують учасники бойових дій, волонтери-благодійники та члени їхніх родин. Як повідомляє Барська міська рада, понад 300 тисяч гривень на створення постановки виділив Український культурний фонд. Після прем’єри у Бару актори планують поїхати у свій перший гастрольний тур і представити виставу на сході України.

 

Як розповідає режисер вистави Ірина Дєдова, загалом у театральному проєкті задіяні сім акторів, четверо них побували у гарячих точках. Підготовка постановки в активній фазі. Репетиції відбуваються кілька разів на тиждень. Театральна команда старанно працює над найдрібнішими деталями образу, а новоспечені актори максимально відпрацьовують свої перші у житті ролі.«Ми не випадково обрали саме виставу «Сто тисяч», бо це актуальна вистава для сьогодення. Головна тема – земля, за яку боролися як тоді, так і боряться зараз. У цьому є певний символізм, – відзначає Ірина Дєдова. – Окрім цього, вистава цікава у драматичному плані, насичена гумором, що дозволяє нашим акторам легко розкрити свої здібності… У трупі задіяні учасники бойових дій, які бачили те, чого ми й уявити не можемо. Але працювати з ними не складно, репетиції не пропускають, дуже відповідальні. За кожним з них стоїть така історія, яку не переповіси. Вони самі її не розповідають, частинками вискакують якісь фрагменти. Ми сподіваємо, що поставка дозволить інтегрувати людей, які пройшли війну, у культурне життя громади. Адже театр – це хороша реабілітація творчістю».

Джерело: https://m.day.kyiv.ua/uk/news/130919-na-vinnychchyni-amatorskyy-teatr-zaluchyv-do-vystavy-uchasnykiv-boyovyh-diy-foto

 

Ірина Дєдова, режисерка Барського художнього міського аматорського театру

День напередодні знімання цієї програми подарував нам 9 «Сповідей» з яскравими, небайдужими українцями та понад 300 кілометрів дороги, котрі ми здолали аби зафільмувати все це.

 

Отець Мелетій Батіг, настоятель Барського монастиря св. Івана-Хрестителя отців василіян, парох Барської парафії Різдва Пресвятої Богородиці, гостинно прийняв та розмістив нас на території монастиря, в затишку й блаженній тиші котрого ми відпочили тілом і душею.

 

Втома попереднього дня все ж таки давалася взнаки, саме тому, завітавши в аудиторію Барського МХАТу, я був ще трохи дезорієнтований. Але гостинність Ірини Дєдової та Романа Григорьєва, котрі привітно зустріли нас та пригостили кавою, допомогли скинути ранкову млявість та налаштували на робочий процес.

 

Так, за кавуванням, ми й почали спілкування, котре надалі, після ввімкнення камер, переросло в відверту та щиру «Сповідь». Ірина Дєдова. Я бачив вогонь в її очах. Життя надихає її на творчість, дарує нові сюжети ідеї, а творчість робить життя яскравішим, цікавішим.

 

Навпроти мене сиділа людина, котра здатна втілити будь-яку роль. Але прагне відшукати саме СВОЮ. І це прагнення змушує її розвиватися, надихатися, йти вперед, відкривати нові горизонти. Вона живе своїм дітищем – Барським міським художнім аматорським театром. І у творчих постановках театральної трупи яскраво відчувається душа режисера, вкладена в підготовку кожної вистави.

 

Ірина – сильна жінка. Сильна своєю душею та вірою. Їй пощастило відшукати свою роль у житті – роль люблячої матері та дружини, натхненного й талановитого режисера. Та вона ще перебуває в пошуках ТІЄЇ САМОЇ сценічної ролі, котра дасть їй змогу відкрити у собі щось досі не усвідомлене.

 

Ця Жінка варта поваги. Барський МХАТ – це її мрія, котру вона раз у раз втілює в життя своєю працею. Здатність мріяти й втілювати свої мрії в життя – це неймовірний талант, котрим Господь наділяє не кожного. Однак ті, в кому Він запалює цю іскру, сяють надзвичайно яскраво. Відлуння цього сяйва виблискує в їхніх очах і, побачивши його одного разу, вже ні з чим не сплутаєш. Я вдячний Господу за те, що у нас, українців, є такі неймовірні Берегині, котрі плекають та розвивають нашу культуру.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Ірина Дєдова, режисерка Барського міського художнього аматорського театру

За час нашого спілкування мене вразила відкритість отця Ігоря

Олег Володарський: «У нас є дві твердині – Бог і Україна. Спілкуючись з отцем Ігорем я ще раз упевнився в надважливості цих переконань» (відео)

 

ЄВХАРИСТІЯ

Святе таїнство Євхаристії – це третє з Таїнств християнського втаємничення, в якому новоохрещений, який народився у Христі й сповнився Святим Духом, причащається Тіла і Крові Христа на святій євхаристійній Трапезі. До таїнства Євхаристії приступаємо протягом усього життя, адже через нього ми постійно зростаємо в благодаті богосинівства, яку прийняли в Хрещенні та Миропомазанні, тому наша Церква й причащає новоохрещеного.

У Святому Причасті Христос дарує нам Самого Себе, Своє Тіло і Кров, на поживу для зростання в новому житті. На Тайній Вечері Христос віддав Себе за нас, щоб ми могли дарувати своє життя за ближніх, як Він його дарував (пор. Йо. 13, 34). Причащаючись Господнього Тіла і Крові, ми отримуємо завдаток вічного життя: «Хто тіло Моє їсть і кров Мою п’є, той живе життям вічним, і Я воскрешу його останнього дня» (Йо. 6, 54). Через Причастя Тіла і Крові Христа ми вже маємо вічне життя, повнота якого явиться у славному зновупришесті Христа. «Тому що Він дарував нам Свій власний образ і Своє власне дихання, а ми їх не зберегли, Він сам бере участь у нашій бідній і немічній природі для того, щоб нас очистити й учинити нетлінними та знову зробити учасниками Його Божества».

Пресвята Євхаристія найповніше виявляє і творить нашу спільність і з Богом, і з людьми. Усі, хто причащається Христа, стають «одне в Христі тіло, кожен один одному член» (Рм. 12, 5), тобто єдиною Церквою: «Тому що один (Євхаристійний) хліб, – нас багато становить одне (Христове) тіло, бо всі ми беремо участь у одному хлібі». Це саме сповідуємо в Анафорі Літургії святого Василія Великого, коли просимо: «Нас усіх, що від одного Хліба і Чаші причащаємося, з’єднай одного з одним на причастя єдиного Духа Святого». Святий Йоан Дамаскин навчає: «Причастям це таїнство називається тому, що через нього ми причащаємося Божества Ісуса. А сопричастям воно називається – і дійсно є – тому, що через нього ми входимо в сопричастя з Христом, беручи участь як у Його тілі, так і в Божестві. Водночас, через це Таїнство входимо в сопричастя і єднаємось одні з одними, бо як ми причащаємось одного хліба, так усі стаємо єдиним Тілом Христовим і єдиною Кров’ю та членами одні одних, будучи співтілесними Христовими».

Катехизм Христос наша Пасха про Святе Таїнство Євхаристії

 

Завітавши на Поділля, перед початком знімання Вінницького циклу проекту «Сповідь» ми зустрілися з архієпископом Вінницьким і Тульчинським Михаїлом, щоб отримати благословення рідної Матінки-Церкви й з відкритим серцем знімати програми з авангардом рідної жовто-синьої Нації. Владика Михаїл розповів нам про єпархію, про історію та географію краю, а також сприяв організації програм зі священнослужителями.

 

Протоієрей Ігор Сіранчук, Секретар єпархіального управління Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

Сам владика Михаїл відмовився від знімання, натомість надав нам можливість поспілкуватися з секретарем Вінницько-тульчинської єпархії ПЦУ отцем Ігорем Сіранчуком, котрий безпосередньо опікувався організаційними питаннями щодо наших зустрічей зі священниками та капеланами рідної церкви.

 

Ми зняли не один десяток програм. Різноманітних за своїм змістом, тематикою та характерами персонажів. Серед них були й молоді священики, котрі лише нещодавно почали своє служіння на парафії, а також ті, хто лише чекають на завершення будівництва храму, були і капелани, котрі по-воєнному стримано та гідно говорять такі інколи болісні, але вкрай необхідні слова. Ми говорили, згадували, аналізували, мріяли та молилися. Я побачив стільки любові до Бога і України! Ці люди є стовпами твердині нашої віри. Віри, котра сторіччями дає нам сили та наснаги боротися з ворогом та знов і знов відбудовувати себе як Націю.

 

Виважений, спокійний та уважний до співрозмовника, отець Ігор настільки відданий служінню Богу та єпархіальній роботі, що йому навіть на думку не спало, що в програмі можна говорити про себе самого, а не про єпархію. За весь час нашого спілкування мене вразила його відкритість. Він просто був поруч. Телефонував, переймався, турбувався. Така зацікавленість та небайдужість рідної церкви надзвичайно гріє душу.

 

Є герої програм, про яких прагнеш розповісти, які вони видатні та яскраві. Зустрічаються й інші. Ті, про котрих достатньо сказати, що такі, як вони є посеред нас, поруч із нами. І цього вже буде достатньо. Той, в кого вистачить душі, зрозуміє та оцінить, а для решти немає сенсу загортати в яскраву обгортку, адже тут важлива не форма, а зміст.

 

Наша Церква проводить потужну роботу по відновленню українського православ’я. Тисячолітня ВІРА поновила своє свідоцтво про народження і зараз веде надскладну та невпинну боротьбу з недобратнім кремлівським храмом. І все це не припиняючи допомагати армії, нести капеланську службу, опікуватися хворими та пораненими, вдовами та сиротами. Наша Церква завжди поруч із Нацією в найбільш болісних та важливих фрагментах буття і не припиняє своє служіння Богу й Україні ані на мить.

 

Саме тому я і не припиняю наголошувати на тому, яку важливу справу робить сьогодні Церква і як їй важлива наша підтримка. Настав той період нашої історії, коли Нація має об’єднатися навколо храму своєї генетичної віри заради того, щоб зберегти сьогодення та відбудувати квітуче та потужне майбутнє. Тут не потрібні гучні слова, у вірі нам не потрібні вожді чи гетьмани. Нам потрібна лише тиша, віра та молитва.

 

Я звичайний мирянин, котрий вірує в Господа нашого Ісуса Христа і шанує нашу українську Матінку-Церкву. Та душею я відчуваю, що тільки в молитві, тільки через розмову з Богом ми станемо єдиним цілим, єдиною об’єднаною Нацією. Зазвичай епіграфом до статті про священнослужителів є молитва, але цього разу мені здалося доречним нагадати про таїнство нашого єднання з Господом, котре нам дарував Господь за усвідомлення Його любові до нас. Так само і Нація об’єднавшись, стане тілом Христа. Христа, котрий навіки став для нас прикладом любові та жертовності.

 

Ми зараз переживаємо складні часи. Складні для кожного особисто і для Нації в цілому. Наші сильні, потужні, красиві, квітучі чоловіки та жінки втрачають життя та здоров’я на цій війні. Закриваючи на це очі, відвертаючись від цього, ми втрачаємо людяність та вмираємо як Нація. Байдужість вбиває душу. Та усвідомивши гріховність цієї байдужості, взявшись за руки, на краю прірви ми знову відродимося як українство у всій його дарованій Господом величі та красі. Головне почути шепіт Бога, котрий закликає нас любити не зважаючи ні на що.

 

Ми надзвичайно глибокі. Але самі розучилися усвідомлювати глибину та потужність велич нашої мови, історії, культури та віри. Але без цього усвідомлення ми країну не врятуємо. Без нього ми її не відбудуємо. Не об’єднаємо. Щоб там не сталося, у нас є дві твердині – Бог і Україна. І під час цієї «Сповіді» з отцем Ігорем я ще раз переконався в надважливості цих переконань.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Протоієрей Ігор Сіранчук, Секретар єпархіального управління Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

https://youtu.be/QsTnIcOGs8Q

У Лідії Горошко душа сяє, виблискує любов’ю до Бога і України

Поруч з цієї жінкою, котра співає самою душею, будь-які слова здаватимуться зайвими Олег Володарський (відео)

 

«Мій Тату Небесний…»

Мій Тату Небесний, прошу не тривожся за мене,

Я твою любов даруватиму тим, хто впаде,

Старатимусь, Тату, допоки ще листя зелене,

Допоки зима ще морозом вуста не пече…

Мій Тату Небесний, ти знаєш, а я відчуваю,

Як ти обіймаєш поранені крильця мої,

Що знову окріпли, я іноді навіть літаю,

О, як же я вдячна, Мій Рідний, за крила Тобі…

Мій Тату Небесний, а я не боюся нічого,

З Тобою я сильна, з тобою я – вічно жива,

З тобою здолаю усяку скелясту дорогу

Бо Ти – моє сонце, бо Ти – моя вічна весна!..

Британ Галина Ярославівна

 

Лідія Федорівна Горошко, Керівник народного аматорського фольклорного колективу «Рідня» Гайсинського РБК, виконавиця народних і авторських українських пісень, лауреат всеукраїнських і міжнародних пісенних конкурсів

 

В той день я чомусь прокинувся о четвертій ранку і зустрічав схід сонця за філіжанкою кави. Вранішній туман перетворював місто за вікном на ілюстрацію до містичної казки, а прохолода зимового ранку, оповита ароматом кави, нагадувала про цінність домашнього затишку. В цій неквапливій розміреності ця стаття сама прийшла до мене. Зазвичай написанню статті передує молитва, але в той день мені не залишалося нічого іншого, як занотовувати рядки, що самі народжувалися в моїй голові, як відлуння світла душі тієї людини, про яку йшла мова.

 

Знайомство з Лідією Горошко відбулося в перерві між зйомками й вийшло досить квапливим. Було помітно, що вона хвилюється і відшукує свій настрій. Я подумки посміхнувся, адже «Сповідь» – це не для того, щоб справити «правильне» враження. «Сповідь» – це про душу, Бога та українство. Та під час нашого діалогу пані Лідія це зрозуміла й одразу заспокоїлася. В її очах з’явилося тепло, а душа почала відтавати, зігріта щирістю бесіди.

 

Поруч з цієї жінкою, котра співає самою душею, будь-які слова здаватимуться зайвими. Душа прагне мовчати й зігріватися сяйвом таланту та теплом душі цієї людини. Надзвичайний контраст між метушливим поспіхом першого знайомства та розміреним, неквапливим, щирим діалогом.

 

Справжність потребує тиші. Коли ми заспокоюємося, зупиняємося, то вщухає осад буденних клопотів, безлічі нагальних справ, неспокійних думок і переживань. І як тільки все це перестає каламутити воду людської свідомості, то крізь товщу цієї води стає можливим роздивитися сяйво душі.

 

У Лідії Горошко душа сяє. Виблискує любов’ю до Бога і України, бринить яскравими гранями її величезного таланту. Це сяйво сильніше за будь-які клопоти, хвороби та життєві негаразди. І яка ж вона красива, потужна та справжня в цьому сяйві!

 

Волинянка за народженням вона вже понад 50 років день у день закохується у красу Поділля. Донька священика, від самого дитинства плекає два свої найцінніші скарби – пісню і молитву. Українську пісню. Саме вона зачіпає струни її душі та надихає жити й творити.

 

Лідія Федорівна навіть не очікувала від себе такої відкритості у діалозі, тому уважно спостерігала за моїми емоціями під час бесіди. Хотіла зрозуміти, чи взаємна ця її щирість та чи зумів я її по-справжньому почути.

 

Та правда в тому, що щирість може бути лише взаємною. Доторкнутися до людської душі можна лише власною душею. Тільки так можна вести діалог на очах у Нації і Бога. Саме так народжується «Сповідь» – діалог про те, що вище за нас самих. Про любов до Бога й України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Лідія Федорівна Горошко, керівник народного аматорського фольклорного колективу «Рідня» Гайсинського РБК, виконавиця народних і авторських українських пісень, лауреат всеукраїнських і міжнародних пісенних конкурсів

https://youtu.be/vMtAgMIKPQY

Ця Вчителька своїм життям говорить про святу любов до України

Пані Жанна не стане обманювати й обманюватись, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою Олег Володарський (відео)

Оце такі ми зроду – українці

Вони з нас насміхалися на сцені,

А ми за це їм владу віддали.

І ми – незрілі, і вони – зелені!

Вони – неукраїнці, ми – хохли!

У цьому зачарованому колі

Будуєм Україну, а яку?

Ми хочемо добра, і щастя, й волі,

Та вперлись у глухий (як завше) кут.

І знову вибираєм не для себе,

І знову, так виходить, що для них.

А збоку скаже хтось: «Отак вам треба!»

Бо винні всі – що правда, то не гріх.

Оце такі ми зроду – українці:

Розсваримось, руками розведем…

Самі собі – чужинці і ординці,

Для себе – пекло, для чужих – едем.

Чекаємо, в задумі склавши руки, –

А де ж Апостол правди і науки?

І де він, український наш Мойсей?

В пустелі ще? Хто ж поведе людей?

Жанна Дмитренко

 

Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

Вона надзвичайна. Цільна і потужна, наче випущена стріла і водночас по-материнськи любляча та співчутлива. Неймовірно багатогранна особистість. Вона не схилить голови. Не погодиться з неправдою. Не промовчить. Вмить побачить соціальний блеф та лицемірство і буде говорити про своє бачення вільно та відкрито.

 

Пані Жанна не стане обманювати та обманюватися, не стане заспокоювати себе чи інших брехливою напівправдою. Адже в ній стільки щирості, гідності, поваги до себе та до ближніх. В ній так яскраво палає внутрішнє світло, відлуння якого бачно в її очах. Її душа вільна, сильна і безмежна, наче пориви вітру.

Багато років виховуючи дітей, вона силою любові долала соціальну байдужість і холоднокровність та навчала маленьких українців бути сильними, мудрими та люблячими у своєму ставленні до знань, до України та до ближнього.

Жанна Дмитренко все життя відбудовує нашу українську генетику, яку так довго ховали від нас за тоннами червоної брехні. Вона дихає нашою історією та культурою. Вона справжня Берегиня, котра люблячим серцем викохує українство.

Пані Жанна – вчителька від Бога. Все своє життя вона закликає, навчає та надихає знати та любити Україну й українство. Вона ніколи не складе крил. Вона горда бути українкою.

В її душі оголений нерв, котрий резонує на слова Кобзаря, бринить віршами та прозою Лесі Українки, відбиває набатом рядки Франка… Саме тому їй так болить усе те, що відбувається з нами сьогодні. Вона намагається прокричатися віршами, достукатися до сердець рядками, що йдуть від самого серця.

Жанні Дмитренко важко бачити, чути та відчувати стільки горя, котре розлите в повітрі, але від цього її любов до рідної землі тільки міцнішає. Вона ні за яких обставин не полишить та не зрадить Україну та українство. Я слухав її й подумки молився.

Ця Вчителька усім своїм життям говорить про святу любов до України. Я слухав її серцем і молився. Прохав у Господа віри. Такої ж сильної та незламної, як і у неї. Я просив Всевишнього об’єднати усіх нас: тих, кому так болить Україна.

Я просив у Богу сили слухати та чути одне одного. Адже нам так необхідно почути й бути почутими. Вона говорить до нас рядками своїх віршів. І нам вкрай необхідно її почути!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Героїня програми – Жанна Дмитренко, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України, депутат Вінницькоі обласної ради

https://youtu.be/43p5ENEV0Mg