Роман і його команда змінюють сьогодення і творять майбутнє

  • 30.05.21, 08:34
Роман Григор’єв і його команда талановитих однодумців гастролюють з новими виставами, виборюють нагороди та гранти – Олег Володарський (відео)

Мати молиться в небо на рідного сина

Зупиніться, поети!

Чекайте, не треба…

Мати вийшла на ґанок

і дивиться в небо.

Мати дуже висока,

древніша од космосу,

На плечі в неї райдуга

гнеться коромислом.

Приймачі підбадьорливо

сиплють прогнози.

Мати мовчки ковтає

просолені сльози.

Мати вірить не дуже

професорським викладам:

Ще ж немає од серця

точнішого приладу.

І тривога їй кригою

пада на серце:

«А як з космосу чорного

син не повернеться?»

О, тоді він для хлопців –

одвічною зіркою,

Будуть пафосні вірші

і оклики в збірках!

Будуть довгі романи

й поеми, як ринви…

Лиш ніколи не буде

у матері сина.

І тому вона йде

за село, на околицю,

І стає на коліна,

і небові молиться.

Та не супте ви брів

і не хмартесь осінньо:

Мати молиться в небо…

на рідного сина.

Борис Олійник

Роман Григор’єв, співзасновник, директор та актор Барського міського художнього аматорського театру

Кожна згадка про перебування у дивовижному місті Бар наповнює душу теплом. Одним з найяскравіших вражень від нашого перебування став виступ Барського міського художнього аматорського театру. Нас запросили на прем’єру постановки «Кохання, як воно є» за творами Світлани Травневої, що зіграли люди з порушенням зору, які працюють на Барському учбово-виробничому підприємстві Українського товариства сліпих. Ці люди бачать світ не стільки очима, скільки душею. Можливо саме тому в цій виставі було стільки душі, що ми дивилися на сцену, затамувавши подих.

Нам навіть пощастило зняти «Сповідь» з акторами театру, одним з яких виявився батько Романа Григор’єва. У мене було багато думок з приводу того, як розповісти Нації про цього небайдужого, талановитого українця. А потім я дізнався про горе, яке спіткало цю родину – Господь покликав у вічність матір Романа, Тетяну Григор’єву. Між рядків його коротких світлин з проханням молитися за його маму стільки любові, ніжності та болю, що перехоплює подих.

Та побачивши ці дописи я зрозумів, що наснага, з якою він присвячує себе культурі, творчі здобутки театру та акторський талант – це ще не все, що потрібно сказати про цю людину. Його історія почалася не з культурних здобутків, а з того виховання, котре він отримав від своїх батьків. Я спілкувався з ним і розумів, що в людині таку принциповість, порядність, любов та відповідальність до своєї справи, таке натхнення жити та творити потрібно виховувати з самого дитинства. Виховувати батьківською, материнською любов’ю та турботою.

Мені випала чудова можливість поспілкуватися з Володимиром Григор’євим під час нашої «Сповіді» з акторами аматорського театру і під час підготовки до зйомок програми я на власні очі переконався в тому наскільки люблячим та турботливим сином є Роман Григор’єв. З цією ж, подарованою батьками, любов’ю, турботою та відповідальністю він ставиться до свого дітища – Барського міського художнього аматорського театру.

І це приносить свої плоди: з командою талановитих, завзятих небайдужих однодумців вони ставлять нові вистави, гастролюють, виборюють численні нагороди та гранти. Саме тому у мене навіть подих перехопило від болю, коли я дізнався про смерть Тетяни Григор’євої.

Вони дарують нам всесвіт, а всесвіту нас, а потім ідуть на небеса і там продовжують молитися за нас. Їх любов вічна, нескінченна. Ця любов продовжує жити нашими дітьми, посміхатися світу очима наших онуків. Вони ідуть, але залишають нам цю любов. Залишають її з нами назавжди.

Її відлуння бринітиме в тобі й сяятиме у твоєму ставленні до Бога і України, до роботи та творчості, до близьких та до ближніх. Ось чому навіть залишивши цей світ, вони все одно залишаються з нами назавжди.

Так, ця історія має гіркий присмак втрати. Але від того в ній ще більше життя, більше майбутнього. Я пишаюся такими людьми, як Роман Григор’єв. Пишаюся тими українцями, котрі мріють, втілюють мрії в реальність і не спиняються ані на мить. Силами своєї душі вони змінюють сьогодення і творять майбутнє нашої Нації.

Вони люблять нашу країну, люблять переконано та несамовито. Проте не чекають на те, що держава їм щось дасть і тим більше не вважають, що вона їм щось винна. Вони живуть тут і зараз і в нинішніх реаліях досягають свого власними силами. І це захоплює, надихає і переконує в майбутньому.

Тетяна Григор’єва своєю любов’ю обдарувала Націю, залишивши по собі талановитого, потужного, небайдужого патріота та українця і може по праву пишатися своїм сином. А я помолюся за упокій її душі і прошу тебе, жовто-синій, також згадати цю люблячу душу у своїй молитві.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Роман Григор’єв, співзасновник, директор та актор Барського міського художнього аматорського театру

https://youtu.be/kaI9nCW5atg


Кіндрат Корінь живе Україною та українством – Олег Володарський

Герой дав гідну відсіч ворогам!

Десант з завдання, втомлений, вертався –

До «передка» лиш декілька хвилин.

Та на засаду враз загін нарвався:

Зрадлива доля свій змінила плин…

Дозорний взяв на себе першу чергу

Й упав, підкошений, у ранішню росу.

Гукнув:»Брати ідіть, я їх відверну

В вас на відхід є трішечки часу!»

Він біль зібрав в одну пекельну точку,

Дав гідну відсіч лютим ворогам!

Дарма, що кров залила всю сорочку,

Живим козак не здався москалям…

А десь в матусі тьохнуло серденько.

Прокинулась. Іванко, сину мій!

Чомусь так важко стало, мій рідненький!

Чи спиш ти, чи страшний приймаєш бій?..

Десант з завдання з болем повертався,

Йшов почорнілий, мов земля, спецназ…

Герой над взводом в небо підіймався –

Він свій останній виконав наказ…

Кіндрат & Корінь. 04.04.2017р.

Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

Це була складна для мене «Сповідь». Сам діалог з Анатолієм вести було легко та приємно, ми одразу знайшли спільну мову. Складно було тим, що найболючіші нерви нашої Батьківщини, нашої Нації настільки дзвінко бринять в його душі, що відлуння цього звучання краяло мені серце нестерпним болем.

Багатьом з нас болить, але ми звикли ховати цей біль. Тільки інколи, залишившись на самоті, дозволяємо собі зайву чашку кави, щоб гіркотою напою змити гіркоту з душі, а потім робимо глибокий вдих і йдемо жити далі.

Та в рядках віршів Кіндрата Кореня стільки щирої любові, змішаної з болем, надією та злістю, що вони проникають прямо в душу і розривають її справжністю тієї страшної правди, з якої народилися ці слова. І потім ти сидиш спантеличений, дезорієнтований і намагаєшся заново зібрати себе по частинах.

Словами, віршами можна по-різному говорити про біль. Ними можна поранити та спустошити, а можна перетворити ці страшні почуття на паливо для нових звершень. Останнє мало кому вдається, саме тому творчість цього поета справила на мене таке неймовірне враження. Він торкається найболісніших ран суспільства, змушуючи читача бачити та відчувати гірку правду. І водночас його поезія дає сили та душевного вогню не миритися з гіркою правдою, а протистояти злу та несправедливості.

Такий біль свого часу підштовхнув мене розпочати говорити з українцями про Україну, шукати та знаходити СПРАВЖНІХ і давати змогу Нації їх почути. Так народилася «Сповідь». Ось чому для мене так важливо, щоб Нація почула його. Ті, в кому резонує цей біль, чиї душі не скалічені байдужістю та зневірою, мають об’єднатися, забувши про чвари та негаразди.

Є такі люди, до котрих наближаєшся і розумієш, що у них в душі порожньо. Ніби бачиш покинутий будинок, котрий дивиться на світ голими стінами крізь вибиті двері та шибки. І від них лине таке відчуття спустошення. Руїни. Вони ніби тонуть в болоті, й намагаються затягнути у свою сірість тебе. В таких людей немає ні любові, ні милосерду, ні Нації, ні Батьківщини. Лише порожнеча.

Й на противагу їм є ті, в кого в душі стільки вогню, що вони зігрівають ним усіх навколо. Котрі допомагають, підтримують та надихають, ділячись своїм вогнем, адже його в них стільки, що він виривається на зовні словами, віршами, справами, добром. Кіндрат Корінь живе Україною та українством. Палає любов’ю до Нації. І цей вогонь крізь його творчість зігріває душі.

Він почав говорити, а мене переповнювали емоції. Постійні глядачі можливо помітили, що інколи в мене з’являються паузи між словами та репліками. Це відбувається тому, що почуття, котрі сповнюють мене в такі моменти, здаються настільки глибокими, що будь-які слова здаються дрібними та зайвими.

Я наче дитина радію церквам і храмам. З відкритим серцем вклоняюся іконам і молюся Господу. Щиро захоплююся самовідданим служінням Богу і Україні служінням священиків та капеланів. Пишаюся незламністю та силою душ наших воїнів і волонтерів. Зачаровуюся глибиною душі та творчості митців. І раз за разом ледь стримую емоції від того, наскільки багата красою та величчю душ наша країна. Я обожнюю нашу країну. Вона у нас дивовижна. Неповторна. Дарована нам Богом. І в цьому стільки святого! Це земля, по якій ходитимуть наші діти та онуки і в якій поховані наші предки.

Анатолій Сопін творить під псевдонімом Кіндрат Корінь, взятим на честь своїх видатних предків. Натхненний вчитель, поет і запеклий патріот. Його душа живе Україною. Болить усім, що з нею відбувається. Він дуже уважно спостерігав за мною під час зйомок програми і я розумію чому. Для таких людей страшно бачити байдужість до нашої країни. Ця байдужість їм болить, тому вони намагаються будь-що уникати людей, котрі завдають їм цього болю.

Та коли він побачив, що моя душа так само любить Україну, то одразу відкрився для діалогу, котрий не можна назвати простим за своїм наповненням. Я відчуваю потребу раз за разом зачіпати сильні генетичні, ідеологічні, соціальні нерви нашого буття. Й лише тому, що інколи мені здається, що ми спимо, не помічаючи епохальності тих подій, котрі відбуваються сьогодні.

Коли я розмовляю з такими людьми, як Анатолій, мене переповнює натхнення жити та творити. Душа Нації в любові до Бога і України. І саме відлуння цієї любові в наших душах приведе Націю до миру та розквіту.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Анатолій Сопін (Кіндрат Корінь), волонтер, поет, вчитель

https://youtu.be/fIrXU2vsRC0

Олег Володарський: Неймовірна мотивація – знімати «Сповідь»

Молитва до Пресвятої Богородиці

Пречиста Діво Маріє! Зі світанком цього дня вдаюся під Твій Покров і як добра дитина, благаю Тебе: Матінко моя Небесна, заопікуйся мною! У Твої руки віддаю душу мою і тіло, все моє життя. А Ти, добра Небесна Мати, будь найкращою Ненькою та Заступницею! Охороняй мене завжди сильним Твоїм Покровом у всіх небезпеках для душі і тіла. Заступайся за мене у Твого Сина та Своїми молитвами зменшуй Його Святий Гнів з приводу моїх гріхів! Бо я добре знаю, що Ти, Царице Неба, завжди успішно допомагаєш усім тим, хто з довірою віддається під Твоє заступництво. І твердо вірю, що під Твоєю Святою Опікою легше зможу уникати всіх небезпек для душі і тіла, та виконувати Божу Волю, а після смерти осягнути вічне щастя на Небі. Амінь.

Протоієрей Андрій Кук, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці у смт. Оратів, Вінницької області

Духовні лідери Нації. Люди, котрим українці довіряють набагато більше, ніж свою долю. Довіряють свої душі, свої думки. І котрим каються та сповідуються. З якими моляться та звертаються до Бога. Я неймовірно пишаюся тією довірою священнослужителів, завдяки якій я вже третій рік поспіль подорожую Україною та знімаю «Сповідь» на очах у Нації і Бога.

Під акомпанемент осіннього дощу ми прямували до Оратова на зустріч зі священиками рідної Української церкви. В красивому, затишному храмі Успіння Пресвятої Богородиці на нас вже чекали Андрій Кук, Ігор Штим, Ярослав Мацюк та Вадим Новокрещонов. Четверо священиків, котрі, не зважаючи на зайнятість та негоду, знайшли час та можливість знятися у нашій програмі.

Це неймовірна мотивація працювати над «Сповіддю» та знімати нові й нові програми, і водночас неймовірна відповідальність, адже для усієї команди проекту надважливо виправдати цю довіру. В круговерті великих міст ми часто втрачаємо не тільки себе, а й Бога. І в тому дивовижна чарівливість маленьких містечок, сіл та селищ, де люди мають вдосталь часу, змогу та тиші, щоб постійно мати Бога в душі та звертатися до Господа.

Тому священик тут – істинний духовний лідер громади. А це неабияка відповідальність перед Нацією і Богом. Тому потрібно мати багато душі, віри та любові, щоб виправдати цю довіру. А потім ми дивуємося тому, звідки ж тут стільки патріотизму, любові до ближнього та до України. Все дуже просто – покоління за поколінням виховуються в любові до Бога і України і велика заслуга в цьому нашої рідної Церкви та українських священиків.

Із самого дитинства тут розмовляють з Богом. Малеча промовляє слова молитви і дорослішаючи усвідомлює глибину цих слів. Діти говорять з Богом. Вони совісні, добрі та милосердні. Я нікому не нав’язую своєї думки, проте мрію про те, щоб діти мали змогу спілкуватися зі священиком у школі і прошу у Господа такого виховання своїм майбутнім онукам та правнукам.

Та не менш важливою церква є і для дорослих. В храмі, під час спільної молитви, ми усвідомлюємо, свою єдність. Такі громади, поєднані спільною молитвою, надзвичайно потужні. Вони – фундація сильної, квітучої України. В цій молитовній єдності громади, єдності Нації велика заслуга українських священиків.

У отця Андрія Кука очі випромінюють світло. У нього ясний та надзвичайно добрий погляд. І в цьому добрі велика сила! Він дивиться в очі, розуміє навіть не сказане і з любов’ю обіймає душею. Люди, котрі багато часу проводять з дітьми, починають випромінювати особливе світло.

Андрій Кук, окрім священичого служіння, навчає маленьких українців музиці. Ми розмовляли, а мені стало тепло на душі від того, що поруч з нашими маленькими українцями є такі люди. Я як батько, для якого чужих дітей не буває, щиро радів за наших українських дітей, котрим Бог дарував щастя наповнювати душу молитвою та творчістю за мудрої підтримки цієї неймовірної людини.

Ми навчаємо дітей власним прикладом і водночас самі навчаємося у них по-дитячому щиро любити та вірити, довіряти та радіти. І завдяки тому, що такі священики, як Ігор Кук, підтримують як дорослих, так і дітей на шляху до Бога, то обом поколінням стає набагато простіше засвоїти уроки одне від одного і не втратити цей зв’язок поколінь. У своїй любові до Бога та до ближнього ми стаємо мудрішими та щасливішими і в цьому величезна мудрість тієї Любові, котру Господь дарував людству.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми  Протоієрей Андрій Кук, настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці (смт. Оратів, Вінницька область)

https://youtu.be/SR93_OkCd6o

Бути священиком – величезна відповідальність – Олег Володарський

Молитва, що читається під час Літургії або молебню в дні неспокою та нашестя ворогів на Державу і Вітчизну нашу

Господи Боже сил, Боже спасіння нашого, Ти Єдиний твориш чудеса. Поглянь в милості і щедротах на смирення рабів Твоїх і чоловіколюбно вислухай і помилуй нас: бо вороги наші зібралися на нас, щоб погубити нас і знищити державу нашу та святині наші. Допоможи нам Боже, Спасителю наш, і визволи нас, заради слави імені Твого, і нехай до нас будуть додані слова, сказані Мойсеєм: будьте сміливими, стійте і побачите спасіння від Господа, бо Господь переможе за нас. Так, Господи Боже, Спасителю наш, не пом’яни беззаконь і неправд людей Твоїх і не відвертайся від нас гнівом Своїм, але в милості і щедротах Твоїх відвідай смиренних рабів Твоїх, що до Твоєї милості припадають: повстань на допомогу нам і подай воїнству нашому з Ім’ям Твоїм перемогти. Погуби наміри і неправедні насмілення тих, хто йде на нас війною. Молимось до Тебе, Владико миру і спокою нашого, щоб як щезає дим, так нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються їхні злі думки знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм. Поверни їм пам’ять Твоєї заповіді: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться. А для тих, хто противиться цій Твоїй заповіді, пошли гнів, скорботу і ангелів лютих, які вселять в них страх і пам’ять про те, що і вони себе християнами називають. Нехай же Господи буде воля Твоя над нами і, якщо Твоє Провидіння буде таким, щоб покласти воїнам нашим у битві за Віру і Україну душі свої, то і їм прости гріхи їхні, і в день праведного Твого Суду подай вінці нетління. Але віримо і молимось Тобі Великодаровитий, Господи, що ти захистиш, втихомириш і напоумиш та до спокою приведеш всіх. Бо Ти єси захист і перемога, і спасіння, для тих хто надіється на Тебе і Тобі славу возсилаємо Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь!

Протоієрей Ігор Штим, настоятель храму Св. Троїці (с. Юшківці Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

Вічний Отче, Сину і Святий Духу, Найсвятіша Трійце, яка є єдиним Богом безкінечного милосердя. Віддаю Тобі всю хвалу, честь і славу сьогодні і навіки. Амінь!

Ніколи не втомлюся повторювати молитви. Дякувати Богу за ранкове пробудження, за сонячний промінчик, за аромат свіжого вітру та прийдешнього дня. Раз у раз з настанням вечірніх сутінків буду дякувати Йому за подарований день, за здобутки та поразки дня, що минув, приймаючи все з любов’ю, вдячністю та каяттям.

Молитовно приймаючи все, що з тобою відбувається, ти отримуєш сили рухатися далі до нових звершень та досягнень. Та будь-які надбання принесуть справжню радість лише тоді, коли на шляху до них в душі панує любов. Багато хто прагне кращого життя, іншої кар’єри, фінансових можливостей лише через невдоволення, а інколи навіть і ненависть до власного сьогодення. Такі люди можуть мати визначні здобутки, адже ненависть також дуже потужна сила, проте що б вони не мали й чого б не досягли, це принесе лише миттєве задоволення, тимчасове полегшення. Вони можуть пити успіх, та завжди почуватимуть себе спраглими, скільки б не випили. Та ця спраглість постійно супроводжуватиме тих, в чиїй душі немає любові до всього, що дарує нам Господь.

Саме тому я постійно повторюю, що ми можемо стати сильнішими, красивішими, щасливішими, коли кожен з нас навчиться простягати руку та серце до ближнього. Не сподіваючись на вдячність чи дивіденди, а просто ділячись любов’ю, котрою сповнена душа. Адже так просто помолитися услід вагітній жінці, що проходить повз, поступитися місцем людині похилого віку чи з обмеженими фізичними можливостями, вдячно посміхнутися військовому. Кожним своїм вчинком, кожною своєю думкою ми обираємо, в якій країні будемо жити. Лише від нас самих, від кожного з нас залежить, якою буде Україна сьогодні та в майбутті.

Та сьогодні, коли в країні йде війна на зовнішньому та внутрішньому фронтах, особливо складно, проте вкрай необхідно зберегти душу від відчаю, зневіри та ненависті. Та це потрібно зробити. Потрібно тому, що ми можемо ділитися лише тим, що самі маємо. І якщо в наших душах зневіра та відчай пересилить любов та милосердя, то настане день, коли саме це буде єдине, чим ми можемо поділитися з нашими дітьми, єдине, чого ми можемо їх навчити.

Нам потрібно зберегти наші душі, навіть в тому болю, котрий завдає нам війна. Я знаю і розумію, настільки це складно. Але це потрібно зробити. Я змушений зізнатися, в першу чергу собі, що відносно нещодавно я байдуже ставився до того, що оточувало мене в цій країні. Жив для себе та близьких і вважав, що так і має бути. А потім в країну прийшла війна. І я зрозумів, що самотужки, з усіма своїми переконаннями й досягненнями ніхто з нас не вистоїть проти ворога. Завершився час «Я», почався час «МИ».

Це не чиїсь воїни захищають нас на фронті, це НАШІ хлопці та дівчата, чоловіки та жінки. Це не хтось здобуває поранення, це НАШІ рани. Це НАШІ жінки залишаються вдовами, а діти сиротами. Це НАША країна котрий рік поспіль протистоїть жорстокому та підступному ворогу в цій страшній війні. Та коли я відчув, що в мене є Нація, мене все більше став дратувати хаос та шум збайдужілого сьогодення. Мені стало неприємно спостерігати за тими, кого ще вчора вважав якщо не друзями, то приятелями, а сьогодні їм «какаяразніца». Мене відштовхнуло. Повело зовсім іншими стежками.

Я бачив світлини, на яких маленькі діти біля могил своїх батьків, і серце краялося від болю. Я не міг спати. Мені не хотілося їсти. Мені раптом стало страшно за те, як і чим я жив. Це той біль, котрий неможливо загоїти чи перетерпіти, про який можна забути. Він лише вимолюється. В моєму житті запанували молитва і каяття. Шепіт до Бога. Тихі сльози свічок. І всією душею повторювані слова: «Господи, спаси й помилуй мене грішного!»

З машин, що проїжджають повз, магазинів та ресторанів тебе обдає смородом ворожої естради, та водночас ти починаєш шукати, відшукувати та цінувати національний контент. Проте понад усе тобі близька тиша. Тиша, в якій ти підіймаєш очі до неба і просиш, щоб Він подарував тобі самотності та сил сказати, написати те, що палає в душі. Промовити до тих, кому не байдужа наша країна. Наш прапор. Наш герб. Наша ВОЛЯ. Кому не байдуже до кожної дитини, котра крокує по вулицях, зі своїми маленькими мріями, секретами та негараздами. Нам час усвідомити, що одне без одного у нас не буде Нації. Не буде України. Усі ми – діти цієї країни. І лише взявшись за руки та піднявши голови в небо, ми зможемо вимолити в Отця Небесного такий довгоочікуваний та необхідний нам МИР.

– Але зараз ми воюємо, – скажуть реалісти. Так ми воюємо і будемо воювати до самої перемоги. Різниця лише в тому, чи ми будемо йти на війну з ненавистю та злістю, чи з любов’ю до України та українців. І поки наші виборюють мир на передовій, я тут, під мирним небом, щодня буду молитися за них. Тільки б Господь їх беріг! Тільки б МИР! Тільки б посеред нас не з’являлися горюючі матері в чорних хустинах, та душа не рвалася від стримуваних чоловічих сліз над могилами тих, кого забрала війна.

Ігор Штим. Сільський священик, розмова з яким збудила в мені ці думки. Він говорив. Виважено, усвідомлено, мудро. І в цьому було набагато більше, ніж слова. Отець Ігор проповідує власним прикладом, власним життям. Це для мене є ключовим фактором в усвідомленні цієї людини. І надважливо для Нації, щоб такі люди були поруч із нами. Важливо не тільки чути проповіді таких людей, а щодня бачити їх поруч, бачити як вони живуть, як живе їхня родина, діти.

Буття священиком – це величезна відповідальність. Відповідальність перед Богом, перед собою та перед громадою. Тим, з якою самовідданістю отець Ігор ставиться до свого служіння Богу й Україні, він зумів достукатися до моєї душі. Можливо саме тому в цій статті стільки мого каяття.

Отець Ігор закликав любити та вірувати й щось в моїй душі відгукувалося на цей його заклик. І я безмежно вдячний Богу за цю зустріч із людиною, котра несе собою Слово Боже у людські душі.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Ігор Штим, настоятель храму Св. Троїці (с. Юшківці Вінницької області) Вінницько-Тульчинської єпархії

https://youtu.be/WCyxHSw5j_I

Під ворожими кулями для Олега все було набагато простіше (відео)

Олег Климбовський не може байдуже дивитися на те, як наші захисники залишаються сам на сам зі своїми бідами – Олег Володарський 
«Ветеранський простір» консолідує учасників російсько-української війни

Як і в інших містах України, у Вінниці діє не одна, а кілька громадських організацій та спілок, що об’єднують ветеранів російсько-української війни, допомагають їм вирішувати різноманітні соціально-побутові питання й проблеми та консолідують вчорашніх військовослужбовців. І ось близько року тому у Вінниці замислилися над тим, аби створити Центр допомоги ветеранам війни, який би став своєрідною об’єднавчою платформою для різних громадських організацій і водночас ефективно вирішував проблеми ветеранської спільноти. У липні 2020-го консультації керівництва міста та ветеранського активу завершилися створенням такої структури – Міського освітньо-аналітичного центру допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих. Утім, ветеранська спільнота одразу ж охрестила новостворену структуру «Ветеранським простором» – саме під такою назвою центр і відомий у колах вінницьких учасників бойових дій.

Керівником центру було обрано бойового офіцера, який нещодавно звільнився у запас з посади заступника командира однієї з військових частин Вінницького гарнізону. Багаторічний досвід військової служби та досвід участі в боях, поранення, орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня – підполковник запасу Олег Климбовський став саме тією людиною, яка здатна дієво вирішувати ветеранські проблеми та консолідувати ветеранів Вінницької територіальної громади. Як розповів керівник проєкту, головною метою створення центру є соціалізація та адаптація ветеранів, сприяння їм у працевлаштуванні, а також у культурному та духовному розвитку.

– Майже п’ять із половиною тисяч ветеранів, які мешкають на території Вінницької громади, тобто в обласному центрі та навколишніх селах, це – чимале військо, – розповідає Олег Федорович. – У кожного є якісь свої невирішені проблеми, купа запитань, на які ми намагаємося відповісти й допомогти кожному, хто до нас звертається. Ба більше – кожному, про чиї труднощі ми дізналися навіть без його особистого звернення. Так, життєві ситуації трапляються різні. Один військовослужбовець звільнився зі Збройних Сил після закінчення контракту. Поки служив та воював, у нього померла мати, він вдруге одружився – змін відбулося чимало. І ось після звільнення він залишився без житла й засобів для існування, у важкому психоемоційному стані. «Ветеранський простір» допоміг йому влаштуватися на роботу й орендувати житло, перевезли сім’ю, працевлаштували дружину.

– Тепер ця людина соціалізована, живе, працює, – додає Олег Климбовський. –– І ми продовжуємо супроводжувати цю сім’ю. Іншого разу ветеран, який внаслідок бойових дій дістав інвалідність, потребував термінової операції у столиці, але не міг дістатися Києва через стан здоров’я. Центр допоміг і тут: було організовано перевезення ветерана спеціалізованим транспортом до столиці, а після операції та лікування – у зворотному напрямку.

Проводить «Ветеранський простір» і заходи щодо військово-патріотичного й національно-патріотичного виховання. Навіть в умовах карантину ветерани спромоглися долучити до цієї справи вінницьких школярів – розробили питання щодо сьогоднішньої ситуації в Україні в умовах російської агресії, української історії та традицій, які надрукували на картках із QR-кодами. За сприяння партнерів Центр надає своїй цільовій аудиторії і правову, і психологічну, й інші види допомоги. Менш ніж за півроку існування структури проконсультовано понад 250 ветеранів, надано психологічні консультації більш ніж сотні учасникам проєкту. Понад півсотні ветеранів отримали також допомогу фахівців з медичної реабілітації – вже давно за договором із ветеранами, які потребують допомоги, працює спеціаліст із кінезітерапії, а віднедавна, щойно завершився локдаун, ще й реабілітолог.

Джерело https://armyinform.com.ua/2021/02/vinnyczkyj-veteranskyj-prostir-uzhe-dostupni-j-poslugy-reabilitologa/

Олег Климбовський, підполковник запасу ЗСУ, учасник російсько-української війни, директор ГС «Координаційна рада ветеранів АТО ОС та волонтерів м. Вінниці»

Війна – це страшно. Вона залишає глибокі, криваві рани, а інколи навіть забирає життя. Та не менш кривавими та болісними за фізичні рани, є ті, що назавжди залишаться на душах тих, кого торкнулося її криваве крило. І цей біль не вщухає ані на мить. І впоратися з ним вдається набагато меншій кількості людей, ніж з фізичним болем.

Саме тому, багато з тих, хто повернувся з війни, прагнуть назавжди про неї забути, пояснюючи це тим, що свій борг Батьківщині вони вже віддали. А дехто сповнюється впевненістю, що суспільство, соціум, винні їм за те, що довелося пережити там, на фронті. Дуже боляче це бачити. Але я можу лише помолитися за них. У кожного своя правда і ніхто окрім Господа не має права судити ближнього.

Сьогодні я хочу розповісти про одного з тих, кому вистачило душі та волі не втратити себе на цій війні, в кому це пекло, котре діється на фронті, не випалило милосердя та співчуття. Ця людина складала присягу на вірність Україні, обираючи тим самим не кар’єру, а життєвий шлях. Саме тому, коли почалася війна, не вагаючись пішов на фронт. Захищати Батьківщину – це не робота, а покликання. Під ворожими кулями не згадуєш про заробітну плату чи соціальні гарантії. Там все набагато простіше: попереду ворог, позаду СВОЇ, а пліч-о-пліч стоять побратими.

А в тилу немає чорного та білого, життя тут засліплює мільйонами кольорів та відтінків. І в цьому різнобарв’ї треба заново вчитися жити. Не у всіх на це вистачає душі, через що багато душ, зболілих війною, з часом вкриваються кригою байдужості, зневіри та розчарування. Саме тому для мене надважливо показувати Нації Українців, в котрих стало серця та гідності не втратити себе у цій війні, для кого служіння Нації не обмежилося терміном військової служби. Я прагну, щоб Нація бачила тих, хто повернувшись з фронту, продовжує на своїх плечах тримати мирне небо тут, в тилу. Тих, хто замість того, щоб «втомитися від війни» продовжує вести Націю до перемоги своїм служінням тут, на внутрішньому фронті. Для мене це – найвищий прояв офіцерської честі та гідності.

Творити добро можна зі зброєю в руках. Можна, коли цією зброєю захищаєш те, що по-справжньому любиш. І коли в душі є ця любов, то і після того, як зброя відкладена, продовжуєш творити добро, хоч і в інакший спосіб. І в цьому стільки Божого, стільки милосердного, коли саме життя, кожний вчинок – це молитва в дії. Молитва про допомогу тим, хто її потребує, про любов до України та українства. Зустрічаючись зі злом, несправедливістю чи страхом тільки по-справжньому сильним людям вистачає сил залишитися добрими та відкритими. Я дивився Олегові в очі і бачив його внутрішній спокій, щирість та розсудливість. Як же часто усім нам не вистачає цих якостей!

ЗМІ раз у раз вручає премії та нагороджує публічних персон, акторів, співаків, інших діячів. З усією повагою до досягнень, таланту чи будь-яких інших чеснот цих людей, для мене першочерговою новиною, котра має лунати щодня і звідусіль є лише одна – в країні йде війна. Тому сьогодні у Нації мають бути інші герої, ми маємо пишатися іншими досягненнями та брати приклад із зовсім інших людей

Я нікому не нав’язую своєї думки. Це моє особисте переконання, котре змушує мене вже третій рік поспіль подорожувати Україною і робити все можливе для того, щоб Нація мала змогу бачити нашу країну іншою, щоб українці бачили ІНШИХ співвітчизників, ніж ті, котрих демонструють топові ЗМІ. Я просто прагну зробити все від мене залежне, щоб у Нації з’явилася можливість формувати іншу ідеологію, інший світогляд. Я повірив в цю, ІНШУ, Україну раніше, ніж побачив її в очах і душах таких неймовірних українців. Саме тому я кожного разу дякую Богу за даровану Ним зустріч з тими людьми, котрі власним прикладом доводять мені, що я не помиляюся у своїх переконаннях.

Олег Климбовський не втомився від війни, хоча й мав можливість забути про неї та жити власним життям, власними інтересами. Та розуміючи як ніхто інший потреби та проблеми наших воїнів, котрі повертаються з війни, він не міг залишатися осторонь і байдуже дивитися на те, як наші захисники залишаються сам на сам зі своїми бідами. Сьогодні він очолює Вінницький Міський освітньо-аналітичний центр допомоги ветеранам АТО/ООС, членам їхніх сімей та сім’ям загиблих, котрий у Вінниці називають «Ветеранським простором» і робить все можливе, щоб допомогти та підтримати тих, хто боронить Націю у цій війні.

Він не втомився від війни. Навпаки – намагається зробити все можливе для того, щоб ті, хто повернувся з фронту, не втомилися тим життям, котре тут, в тилу, не завжди відповідає нашим очікуванням. Це надскладна проблема сьогодення, і від того, чи зможемо ми її вирішувати, залежить майбутнє нашої Нації.

Ми обов’язково переможемо у цій війні, про яку наші діти невдовзі читатимуть у підручниках з історії. І коли син чи донька підійдуть та запитають нас про цю війну, хтось із нас відповість, що в тилу чи на фронті здобував перемогу, а комусь доведеться зізнатися в тому, що він, сидячи на дивані, «втомився від війни».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Олег Климбовський, підполковник запасу ЗСУ, учасник російсько-української війни, директор ГС «Координаційна рада ветеранів АТО ОС та волонтерів м. Вінниці»

Церква – це фундація українства – Олег Володарський (відео)

Молитва за мир в Україні Боже Великий!

Боже Всесильний! Ми, грішні діти Твої, у смиренні сердець наших приходимо до Тебе і схиляємо голови наші. Отче! Прости провини наші та провини батьків, дідів і прадідів наших. Прийми нині, благаємо Тебе, щиру молитву нашу і подяку за безмежне милосердя Твоє до нас. Вислухай наші молитви і прийми благання змучених сердець наших. Благослови нашу Батьківщину Україну, волю та щастя їй дай. Премилосердний Господи, хто вдається до Тебе з благанням, ласку Твою подай. Благаємо Тебе, Боже Благий, за братів і сестер наших, що на засланні, у в’язницях, на тяжких роботах караються і мучаться. За вдовиць, за сиріт, за калік і немічних, і за тих, що Твого Милосердя та допомоги Твоєї потребують. З’єднай нас усіх в єдину велику Христову сім’ю, щоб усі люди, як брати, славили Величне ім’я Твоє завжди – нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

Протоієрей Віталій Голоскевич, ключар Спасо-Преображенського кафедрального собору у м. Вінниця

Спасо-Преображенський кафедральний собор ще здалеку зачарував нас своєю величчю, а ранкова служба, котру в той день вів отець Віталій Голоскевич, зігріла душу теплом Божої любові. Я дивився на священика, котрий в центрі величного храму молився за Націю, за Україну, і щось глибинне в мені відгукувалося на його слова.

Я ще тоді подумав, як багато покладають на себе ті, хто присвячує своє життя служінню Господу. І скільки моральних, духовних сил потрібно, щоб йти обраним шляхом та нести людям Слово Боже. Скільки душі потрібно, аби наповнювати душею кожну молитву! Ми знімали програми в той день в підземному храмі, й коли отець Віталій звільнився і прийшов до нас, вже завершували налаштування апаратури, готуючись до зйомок.

За той короткий діалог, що відбувся у нас перед програмою, я зрозумів, що йому набагато легше говорити про Бога, про віру, ніж про самого себе. Адже, присвятивши себе служінню Господу, ця людина назавжди визначилася з пріоритетами, тому особисте для нього завжди буде другорядним.

Та мені все ж вдалося переконати отця Віталія в тому, що Нації важливо бачити священика не тільки як духовного пастиря, а і як людину, котра так само як і кожен з нас, з Божою допомогою бореться зі своїми слабкостями, долає життєві випробування та здобуває життєвий досвід.

І в цьому був величезний контраст між Українською та ворожою церквою: в наших храмах проповідують жити в любові до Бога, України та до ближнього, пробуджуючи душі теплом Божої Любові, котру Він щедро дарує кожному з нас – нерозумних дітей своїх. В той час, як кремлівські попи зомбують на рабську покірність волі кремлівських божків, прославляючи ворожнечу, ненависть та вбивство.

І як же я щасливий тим, що у нашої Нації є священики та капелани, котрі в страшні часи війни боронять наші душі від ворога. Різні життєві обставини приводять до Храму Божого різних людей. І кожного з них священик почує та зрозуміє. З кимось поговорить, з кимось просто помовчить, зігріваючи теплом своєї душі та за кожного помолиться Господу.

Зустрівшись з життєвими негараздами, ми забуваємо про те, що все, що Він дарує нам випробування не в якості покарання, а лише для того, щоб ми зуміли стати кращими. Ми ж, блукаючи в хаосі нагромаджень псевдологічних конструкцій, не завжди здатні усвідомити, що лише порожнеча в душі може заповнюватися зневірою, болем, журбою та відчаєм. Та коли в душі живе Любов, котру заповідав нам Господь, то її світло боронить душу від гірких відчуттів.

Хтось усвідомлює Бога в собі та приходить до Нього навіть раніше, ніж усвідомить самого себе. А комусь потрібні роки та випробування, щоб прийти до Бога та пізнати те, що людина народжена для Любові, а не для страждань. Мені для усвідомлення цього знадобилося багато років та багато помилок. Та я вдячний Йому за кожен камінь на моєму шляху і тим більше вдячний за те, що сьогодні мені стало душевних сил говорити ці слова Нації.

Я слухав отця Віталія та розумів: переступи я поріг храму задовго до того, як мені стало душі це зробити, та зумій я почути його тоді, багатьох помилок вдалося б уникнути. І водночас я був щасливий тим що у Нації є такі священики, котрі допоможуть нам не просто прийти до Бога, а й віднайти Бога у власній душі.

Мандруючи Україною, розмовляючи з людьми, вивчаючи українство, я раз за разом переконуюся, що Церква – це фундація українства. Той промінчик сонця, світло та тепло якого знов і знов пробуджує від сну паростки українства та дає їм сили рости та квітнути. І в цьому величезна заслуга священнослужителів, котрі присвячують себе Богу та Україні.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Віталій Голоскевич, ключар Спасо-Преображенського кафедрального собору (м. Вінниця)

Анатолій Теклюк уміє щиро радіти життю — Олег Володарський

КІТ «БАЮН» своєю появою завдячує фаховому любителю мудрості Анатолію Теклюку

Історія інтелектуально-ігрового руху в нашому університеті розпочалась на початку 90-х років минулого століття. З окремих зацікавлень і спорадичних виявів інтелектуальної гри «Що? Де? Коли?» у стінах тоді ще ВДТУ січневими днями 1995 року зародився Клуб інтелектуального товариства «Баюн». Назва клубу має свої витоки в давньослов’янській міфології, згідно з якою бог Велес був не лише покровителем скотарства та багатства, а й богом знань та мудрості. Він має два міфологічних втілення у птиці Гамаюн та котові Баюнові. Обидва слова «гамаюнити», «баюнити» означають наспівувати, розповідати, тобто доносити до людей інформацію, давати знання, а це і є одним із завдань клубу. Ігрові форми які практикуються в діяльності клубу покликані формувати вміння та навики логічного, швидкого мислення, роботи в команді, розширення ерудиції студентів, що й здійснюється ось уже 20 років. За два десятиліття свого існування КІТ «Баюн» провів десятки різноманітних турнірів з таких інтелектуальних ігор як «Що? Де? Коли?», брейн-ринг, «Своя гра», відео-реалії, мудрологія, квест та інше. Стали традиційними регулярний чемпіонат Кота Баюна (40 чемпіонатів), чемпіонат студентів ВНТУ, Кубок кураторів (для першокурсників ВНТУ та їх кураторів).

Діяльність клубу вийшла й за межі університету, саме за його ініціативи та зусиль проводився Кубок університетів Вінниці, Студентська інтелектуальна ліга, переможець якої отримав тижневу подорож до Польщі та Чехії, турнір по екстремальному брейн-рингу. А з 2005 року клуб почав проводити всеукраїнські фестивалі: «Березневі ігри Кота Баюна» (2005), «Козацька сотня» (2006), «Всесвіт українського слова» (2007), «Баюнале» (2008, 2009, 2010, 2012, 2013, 2014), на які приїжджають команди інтелектуалів зі Львова, Івано-Франківська, Чернігова, Одеси, Києва, Тернополя, Миколаєва, Житомира, Харкова, Луганська, Донецька. Стало доброю традицією для клубу проведення тематичних інтелектуально-ігрових заходів до ювілеїв видатних діячів української культури. Так, були проведені турніри по «Що? Де? Коли?»: «Незламний дух каменяра» до 150-річчя Івана Франка, «Аристократ вінницької землі» до 70-річчя письменника гумориста Олега Чорногуза, «Голос з Гетсиманського саду» до 100-річчя Івана Багряного, «Слово Тараса Шевченка для всіх поколінь» до 200-річчя поета. У 2011 році було проведено Вінницький обласний шкільний турнір по «Що? Де? Коли?», до участі в якому було залучено представників 20-ти районів, це понад 200 команд і більше 1500 учнів.

Любить Кіт Баюн і прогулятись та організувати інтелектуально-пошукові ігри на вулицях Вінниці «Давай за Гоголя» до 200-річчя письменника, «Скарби Вінниці», «М. Коцюбинський: письменник і просвітянин» до 145-річчя нашого земляка (2009), «Тарас Шевченко і Кароль Войтила — визначні постаті європейської культури» (2010), «Велика рідня» до 100-річчя. Михайла Стельмаха, «Знайди свій талант» з біблійної тематики, «Синоніми до України» з нагоди 75-річчя вінницького поета Анатолія Бортняка (2013), виїзні ігри «Печера-квест» (2013), «Тиврів-квест» (2014). Вінницькою родзинкою постала нова форма інтелектуальної гри  відео-реалії, яка була придумана саме Котом Баюном. Це гра побудована на картинках підказках, кожна наступна з них зменшує поле пошуку, вказує на якісь особливості того об’єкта, що загаданий в питанні. Турнір з відео-реалій традиційно є апогеєм всеукраїнського фестивалю «Баюнале». Але було проведено ще цілий ряд самостійних ігор в цьому форматі «Світ очима перекладача Григорія Кочура» (2008), «Кубок великого Філа» (2008), «Історія Євросоюзу» (2009), «Веселий залп» до 75-річчя гумориста Анатолія Гарматюка (2011), «Княжий кубок» (2011), «ІТ-Кубок» (2012), «Кубок Соборності» (2013), «Несподівані реколекції» по життєписах християнських святих (2013), «Новорічно-різдвяні традиції Західної Європи» (2014), «Новорічно-різдвяні традиції українців» (2014), «Традиції та фестивалі європейців» (2014). А ще клуб організовував інтелектуально-ігрові презентації книг «Отаман Яків Шепель» Олександра Дмитрука, «Думки» Блеза Паскаля в перекладі професора Олега Хоми, турніри з брейн-рингу, «Трійки» з творчості Євгена Гребінки, Лесі Українки, Тараса Шевченка, тематичний турнір «Що? Де? Коли?», присвячений Польщі, інтелектуалізований турнір з «крокодилу» до ювілею Кобзаря, звичайні дебатні турніри та літературні дебати. Філософ Йохан Хейзінга проголосив, що людина — це Homoludens (людина граюча). Життя без гри нудне, тим паче інтелектуальної розваги, яка насправді є найбільш, як це не дивно, пристрасною, тому ГРА ТРИВАЄ!

Джерело https://www.myvin.com.ua/ua/news/student/33292.html

Анатолій Іванович Теклюк, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії та гуманітарних наук Вінницького національного технічного університету, директор центру соціальних комунікацій і лідерства ВНТУ, директор інституту Конфуція ВНТУ, голова Вінницького обласного об’єднання всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченко, голова клубу «Інтелектуальне товариство Баюн»

Перш ніж вирушити на зйомки чергового циклу «Сповіді», я телефоную друзям проекту і прошу у них поради та допомоги, щоб протягом обмеженого часу зуміти відшукати дух українства в очах та душах закоханих в Україну співвітчизників. І водночас показати людські барви та унікальність кожного регіону нашої такої різноманітної, багатої, цікавої країни. Цього разу завдяки допомозі Світлани Масловської, членкині Чернівецького ОО ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка», ми познайомилися з Анатолієм Івановичем Теклюком, завдяки якому ми мали щастя познайомитися та поспілкуватися з надзвичайно цікавими людьми, серед яких були як його неймовірні колеги, так і видатні діячі культури та мистецтв.

Тільки-но завітавши до Вінницького національного технічного університету, ми одразу завітали до ректора Володимира Грабка, з яким відзняли «Сповідь». А далі ми потрапили у дивовижний вир знайомств, вражень та відчуттів. Тамара Болеславівна Буяльська, котрою я щиро захоплююсь, науковець, волонтер, учасниця російсько-української війни Світлана Бевз, поетеса Світлана Травнева, письменник Анатолій Дмитрук.

І весь цей час турбота Анатолія Івановича Теклюка супроводжувала нас, де б ми не опинилися. Він був поруч, знайомив нас, допомагав організувати локації для зйомки, а в перервах розповідав про героїв програм та рідний університет. На завершення цього потужного дня, декілька разів впевнившись в тому, що ми не втомилися і вкотре пригостивши нас кавою, Анатолій Іванович запросив нас до актової зали, де ми розпочали зйомки «Сповіді» з ним самим.

І я дуже радію, що ця «Сповідь» все ж таки відбулася. Адже за привітною посмішкою та легкою вдачею не одразу можна побачити справжню глибину цієї людини. Так щиро радіти життю і насолоджуватися кожною його хвилиною дозволяє лише потужний фундамент, на котрому це життя базується. У Анатолія Івановича це усвідомлена віра в Бога, щира та сонячна любов до своєї родини — дружини та двох синів, котрими він неймовірно пишається, глибока повага до України, котру він відчуває як невід’ємну частину свого буття всім своїм єством.

Завдяки цьому в його душі відсутня порожнеча, котра отруює наше життя і занурює нас в болото постійного невдоволення собою та світом. Потужні наукові здобутки, висока посада в університеті викликають повагу, але мене вразив Анатолій Теклюк іншим — він відчуває цей світ душею, котра сповнена світла. І це світло привертає до нього людей.

Фаховий любитель мудрості — так називають Анатолія Івановича в стінах університету. Дійсно, неможливо не розділити той ентузіазм, з яким він розповідав про своє дітище — Клуб інтелектуального товариства «Баюн» та інтелектуальні активності, що проводяться на базі клубу.

Для мене в цьому і є квінтесенція душі, любові та мудрості — навчати важливим речам легко та просто. І не просто навчати, а надихати та заохочувати до того, щоб юні українці навчалися українству самостійно з ентузіазмом та задоволенням. Мало навчати наукам, не достатньо навіть говорити про складні речі простими та зрозумілими словами.

Я завжди бачив справжню місію Вчителя в тому, щоб посіяти в серцях учнів зерна мудрості, котрі проростатимуть там, змінюючи серця, змінюючи майбутнє і навіть світ. Тому моє серце радіє щоразу, коли мені вдається познайомитися з тим, кого з гордістю можна назвати Вчителем з великої літери. Згадуючи цю зустріч, цю «Сповідь», я дякую Господу за те, що Він подарував мені змогу ще раз переконатися, що у нашої Нації є ті Вчителі, котрі творять наше майбутнє вже сьогодні.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Теклюк Анатолій Івановичкандидат філософських наук, доцент, заступник директора Головного центру виховної роботи ВНТУ

https://youtu.be/xDno991qK7o


Кожна вишиванка – це ревна молитва Творцю – Олег Володарський

«Психологічний феномен української народної вишивки»

«Сьогодні поняття етнічної самосвідомості визначається як складна інтеграційна властивість психіки, завдяки якій людська свідомість пізнає свою власну природу й набуває здатності безпосередньо відображати себе; властивість, що забезпечує систему уявлення індивіда про себе, конструює Я-концепцію, є одним з найважливіших факторів становлення, розвитку і самовдосконалення особистості. Саме українська народна вишивка, як «творчий продукт» цілого етносу може слугувати в становленні особистості та формуванні етнофора.

Як результат матеріальної й духовної культур багатьох поколінь, вишивка охоплює широку сферу знань, естетичних смаків, поглядів, звичаїв та обрядів українського народу. Через складну систему орнаменту й кольористики вишивка передає в закодованому вигляді важливі аспекти світосприймання українського народу. Вишивка належить до тих видів мистецтва, які зрозумілі без слів, тобто вона є своєрідним способом комунікації; вона висвітлює живописну, орнаментальну та графічну культури народу. Народна вишивка багатогранна: вона має композицію, свою колористику, орнамент чи візерунок, свідчить про естетичні погляди майстринь, їх переконання, уявлення, знання. Вишиті витвори свідчать про художні таланти представників українського етносу, про художнє обдарування українського народу. В Україні існує багатоколірна, двоколірна, одноколірна вишивки. В традиційних орнаментах бачаться фантазії як окремого майстра, так і колективу, бо народна творчість відшліфовувала ідеї і надбання багатьох попередніх виконавців художнього вишиття. Вишивка повноправно може виступати як скарбниця колективного генія».

Сабол Д.М.

Наталія Шпак-КосаківськаЗаслужений майстер народної творчості, вишивальниця

Ми завітали до Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, де нам випало щастя познайомитися з людьми, котрі з таким завзяттям присвячують своє життя українській історії та культурі. Вчителі. Науковці. Тетяна Пірус, Віктор Косаківський, Наталія Шпак-Косаківська.

Наша українська генетика говорить до них через символи та символізм народної творчості, а вони з любов’ю її слухають та чують. Після спілкування з цими людьми моє усвідомлення українства вийшло на інший, набагато глибинніший рівень. Експозиції музею, в яких відчувається щире прагнення показати відвідувачам нас самих – українців, розповісти про те, якими були наші предки та яку цінну спадщину вони нам заповіли. Ці люди своїми душами відкрили для нас портал вглиб віків.

Перед зйомками програми Наталя Шпак-Косаківська розповіла нам про українські вишиванки, виставка яких саме проходила в музеї. Ми звикли бачити красу української вишивки, інколи щось не усвідомлене в нас відгукується, коли ми вдягаємо вишиту сорочку.

Але як же ми далекі від усвідомлення того, який скарб подарували нам наші предки, як багато всього важливого залишили вони для нас у цьому вишитому коді. Краса природи, триєдиність буття, молитви, обереги, благословення, мрії – все це і навіть набагато більше зображували на полотні, вишивали на сорочках.

Географія впливає на орнаменти та кольори, але не змінює суть – частинка всесвіту любов’ю та майстерністю вишивальниці закарбовується на полотні й водночас ця любов змінює саме полотно всесвіту. Я захоплено слухав пані Наталю, адже вона своїми словами виводила українську вишивку за рамки форм та візерунків та розкривала перед нами її суть, її душу.

«Кожен вишитий хрестик змінює долю вишивальниці» – вірували наші предки. Нарешті соціум згадав про вишиванку, ми почули її поклик, що лунав до нас з глибини віків, ми відродили любов та повагу до неї в суспільстві, але це тільки початок. Ми перейняли форму, але ще не доросли до усвідомлення суті. Вишивка – це таїнство, ритуал не менш священний для нашої Нації, ніж молитва.

Наталія Миколаївна розповідала, а я ніби бачив за візерунком її слів, як вона з такою самою мудрістю, любов’ю та повагою нитками та голкою створює малюнок на полотні. Своєю розповіддю вона простягає тобі руку і сплітаючи стежину зі слів веде тебе у, здавалось би, таку просту мандрівку історією українства, але раптом перед тобою розкривається дивовижний всесвіт, котрий ти чимось глибинним, генетичним відчував, але ніяк не міг його побачити та доторкнутися до нього.

Це інший світ. Інший шепіт. Інша Молитва. Ми забули про нього, але він ніколи не забував про нас. Ми були настільки близько від того, щоб втратити цей зв’язок, що від усвідомлення цього стає моторошно. Нам все більше і більше бракує сил жити, обмежуючись самим лише сьогоденням. Без усвідомлення свого коріння ми схожі на зрізані квіти: в гарних умовах ще деякий час зможемо виглядати живими, але скоро почнемо в’янути. Тільки глибоке, міцне коріння дасть нам сили рости та квітнути.

І саме зараз народна творчість дає нам можливість відшукати та усвідомити власне коріння. Так ми починаємо читати заповіт, що залишали по собі наші пращури. Заповіт, котрий передавався із покоління в покоління. Від роду до роду. Від століття до століття. В цих символах, знаках, орнаментах зашифровано наш генетичний код.

І через стільки років ми нарешті повертаємося до колиски нашої генетики й починаємо шукати та знаходити там самих себе. Кожна вишиванка – це ревна молитва Творцю і водночас дароване Ним благословення. Це псалом любові. Любові до Бога, України та українства. Сьогодні виглядати українцем стало модно. Але виглядати українцем ще не значить ним бути. Настав час усвідомити суть, котру приховують у собі дивовижно вишиті форми.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Наталія Шпак-КосаківськаЗаслужений майстер народної творчості, вишивальниця

Гірко від того, що Нація дорослішає на війні – О. Володарський


«Місто Бершадь відоме з 1459 року як фортеця з шестиметровим валом на південному кордоні Литовського князівства. В середині XIV ст. Поділля було самостійним князівством, на чолі якого стояла родина князів Коріатовичів. Брати Юрій, Олександр, Костянтин та Федір вдало лавірували між сильними сусідами — Литвою, Волинню і Польщею, орієнтуючись більше на останню. Згодом, литовський князь Вітовт, зосереджуючи усі сили проти Польщі, наділив подільськими землями іншого представника з когорти Гедиміновичів — Корибута-Дмитра Ольгердовича, сина славнозвісного Ольгерда. Якщо це так, то князь Корибут є родоначальником відомих у нашому краї династій Збаразьких та Вишневецьких. Надалі литовська влада зміцнює свої позиції у Східному Поділлі, будуючи ряд нових укріплень, у тому числі в Літині, Могильові, Теплику, Бершаді.

За місцевою традицією часом появи Бершаді вважають 1459 рік. Ця дата умовна, адже підтвердження її архівними даними автору допоки не відоме. Можна лише стверджувати, що розташування Бершаді свідчить на користь досить раннього існування тут поселення та зведення литовської фортеці. До речі, час, про який говоримо, був досить сприятливим для просування цивілізованого життя в степи між Дніпром і Дністром. Однак, на рубежі XV—XVI ст. майже всі українські землі були спустошені кримськими татарами. Залишатися жити на татарському порубіжжі могли тільки відчайдухи, які й започаткували нову військово-господарську корпорацію — козацтво».

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0%D0%B4%D1%8C

Володимир Іванович Шаматієнко, волонтер

Вже третій рік поспіль внутрішній плин часу я обраховую не тижнями чи місяцями, а проміжками між вівторком та суботою, а потім між суботою та вівторком – днями виходу в ефір чергових випусків «Сповіді». Адже як би не вирувало життя, потрібно встигнути зупинитися, помолитися, відкинути все зайве і розповісти глядачам про неймовірних українців, чия душа сповнена любові до нашої воюючої країни.

Це важливо для мене. Це принципове питання. Адже наша країна воює, бореться на внутрішньому та зовнішньому фронті без перерви на відпочинок. А ще це справжнє диво – спостерігати за тим, як така юна у своїй незалежності Україна зростає та дорослішає духовно, морально та генетично. Та водночас стає гірко від того, що Нація дорослішає на війні. Сьогодні любов до України має присмак полину.

Та, мабуть, нам все ж таки треба було відчути загрозу втрати аби навчитися любити та вірити в Бога і Україну. Лише ці любов та віра здатні спрямувати локомотив нашої з вами сучасної історії до щасливого, квітучого майбутнього. Але ми їдемо краєм прірви і мусимо пам’ятати про те, що і навколо і поміж нами достатньо тих, хто прагне нас у цю прірву скинути. Тому допоки над країною висить грозова хмара, ми не маємо права дозволити кому б то не було звернути нас зі шляху, не маємо права власними руками віддати на поталу ворогові майбутнє наших дітей та онуків. Мусимо, віддаючи себе до останнього подиху, щосили рухатися вперед.

Місто Бершадь зустріло нас сонячною погодою, котра раптово змінила недавні дощі, затишком вуличок і невпинним гомоном суботнього ринку. Це місто подарувало нам знайомства з Марією Цимбалюк, котра неймовірно вразила нас своїми красивими ляльками, красивими віршами та неймовірно красивою українською душею. Подарувало «Сповідь» з Юхимом Вигоднером у старовинній глинобитній синагозі.

Також нам випала радість поспілкуватися з Ростиславом Процаніним, благочинним Бершадського та Чичельнянського районів, котрий познайомив нас із волонтером, справжнім українцем та патріотом – Володимиром Шаматієнко, а також з талановитою та щирою майстринею-вишивальницею – Надією Фартушняк.

Відкрита душа священика любов’ю та молитвою пробуджує людські душі єднаючи таких здавалося б не схожих між собою, але єдиних у своїх почуттях до Бога і України українців. Різні люди, різні долі, характери, інтереси для яких така важлива єдина та неподільна Соборна Україна.

Та якими б ми не були, кожному з нас, переконаних українців, важливо бачити, чути та знати, що ми не самотні у своїй любові до Батьківщини, що поміж нас є ті, з ким можна розділити біль від втрат і щастя перемог. Наша сила в єдності і лише об’єднавшись, ми не здолаємо будь-які складнощі та будь-якого ворога і досягнемо спільної для всіх нас мети – мирної, вільної, квітучої, суверенної України.

Володимир Шаматієнко один із нас. Разом з отцем Ростиславом він збирає допомогу нашим воїнам та відвозить її на фронт. Він поруч з Нацією і в ньому так само пульсує той біль війни, що розриває нас вже восьмий рік поспіль. Йому вкрай болить те, що відбувається в країні.

Йому не звичні зайві слова, він звик виражати себе справами і тому усіма силами намагається допомогти нашим хлопцям, котрі там, на фронті, боронять мирне небо над нашими головами. І він щасливий тим, що має змогу допомагати.

Він робить свою справу скромно та щиро, не вважаючи, що вчиняє щось визначне. Просто живе так, як підказує йому серце та совість. Людина зі стриманим характером, аналітичним складом розуму і величезним серцем, сповненим любові та милосердя.

Ми всі дуже різні: хтось відкритий та привітний, хтось стриманий та скромний, хтось завжди перебуває в центрі уваги, а хтось воліє залишатися в тіні… Але для всіх нас Україна – найдорожче. Ми любимо Бога і Україну. Любимо нашу Націю. І для нас це настільки природно, що ми навіть не розуміємо, навіщо говорити про це в голос, адже інакше просто бути не може.

Саме тому герої «Сповідей» часто не розуміють, навіщо говорити про такі звичні для них речі. Адже ми не обговорюємо як ми прокинулися, застелили ліжко, почистили зуби. Ось так і для цих людей любити Україну, вірити в Бога і щосили допомагати Нації – прості, звичні, буденні речі, про які вони навіть не замислюються. Бершадь зачепила моє серце знайомствами зі справжніми, щирими та відданими українцями…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Володимир Іванович Шаматієнко, волонтер

https://youtu.be/ulOtm4SyV8U

У отця Анатолія Господній дар проповідувати – Олег Володарський

  • 28.03.21, 12:54

 

Спасо-Преображенський собор у Вінниці

Цегляний храм у стилі бароко збудований отцями Домініканами в 1779 році замість деревяного домініканського костелу, збудованого в 1624 році. До Вінниці отці Домінікани повернулись з Черленкова, спустошеного татарами, де вони оселились ще у 1648 році після зруйнування козаками домініканського монастиря у Вінниці. І збудували в Черленкові монастир разом з греко-католицьким орденом отців Василіанів, котрі прийшли з Почаєва.

 

У 1817 році царська влада закрила домініканський монастир і передала приміщення православним[1]. Першу православну соборну церкву міста назвали на честь св. Козьми й Даміана. Її побудували у XVI ст., коли Вінниця була лише невеликою фортецею. Церква розташовувалась на південному боці сучасної вулиці Монастирської і довгий час співіснувала поруч з монастирем та костелом домініканців. Лише у 1832 році після ліквідації домініканського кляштору її перевели зі старого деревяного приміщення до костелу та перейменували на Преображенський собор. Касата домініканського кляштору у Вінниці була здійснена владою Російської імперії під приводом покарання поляків за участь у листопадовому повстанні, справжньою ж причиною було бажання російської влади очистити ці землі від католицизму. Так на литовських, білоруських та українських землях до 1832 року існувало 322 монастирі, з яких у 1832 році указом Миколи І російська влада закрила 194 монастирі, залишивши 128. Зокрема, на території Волинської, Подільської та Київської губерній були скасовані 49 монастирів, які утримували за свій кошт парафіяльні школи, з них 16 на Поділлі. Зачинені парафіяльні школи були замінені значно меншою кількістю світських шкіл лише через декілька десятиліть.

https://uk.wikipedia.org/wiki/

 

Митрофорний протоієрей Анатолій Аксанюк, Благочинний у місті Вінниця настоятель храму Ікони Божої Матері всіх скорботних радість при психоневрологічній лікарні ім. Академіка Ющенка

СВЯЩЕНСТВО

Усi ангели разом не мають такої влади, яку має священик, бо не можуть вiдпустити нi одного грiха. А вже найбiльша священича гiднiсть у тому, що на слова священика в Службi Божiй Христос сходить на землю

Св. Григорій Богослов

 

Отець Владислав Демченко, секретар Вінницько-Барської єпархії, з благословення митрополита Симеона зустрів нас у гарному, величному соборі, справжній окрасі міста Вінниця та познайомив з отцем Анатолієм Аксанюком. Благословенна тиша нижнього храму, ікони навколо, аромат воску і ладану створили свою, особливу атмосферу. За більш ніж три роки існування «Сповіді» якось одразу починаєш бачити людину навпроти та відчувати її суть.

 

Інколи зустрічаються співрозмовники, котрим треба запитаннями та міркуваннями допомогти відкритися, відкрити душу, але бувають і такі, хто живе з настільки відкритим серцем, що не потребує зайвих слів для того, щоб почати говорити до Нації. Такі «Сповіді», котрі линуть від Бога, любові та молитви я слухаю, затамувавши подих, зачарований красою та глибиною душі навпроти.

 

Так, я розумію, що такий формат не збиратиме надвисоких рейтингів, адже не всі готові згадати навіть про власну душу, що вже говорити про те, щоб почути душу іншого. Та для рейтингів існують інші проекти, в яких шукають сенсації поміж іконами. Кожному своє.

 

«Сповідь» створюється в молитовній тиші, в любові до Бога, України та українців. І я особливо щасливий тим, що Бог мені дарує змогу показати Нації тих, хто навчає нас любові, милосердю та каяттю. Тих, хто присвятив своє життя служінню Богу і Україні.

 

У отця Анатолія Господній дар проповідувати. Вкладати у свої слова стільки душі, щоб вони торкнулися, пробудили душі тих, хто їх почує. Такі сяючі душі зустрічалися мені доволі рідко, тому кожне таке знайомство ніби перлина у скарбничці моїх спогадів та відчуттів.

 

Отець Анатолій говорив, а я з неймовірною насолодою слухав його. Є такі миті, коли священик говорить навіть не від себе, а від Бога. Після нашої зустрічі я декілька разів передивлявся цю «Сповідь», щоразу відкриваючи для себе нову й нову глибину цієї розмови.

 

Ця проповідь стала мені нагадуванням про ті справжні, прості та важливі істини, котрі ми забуваємо у метушні буденного життя. Тепло цього діалогу зігріває мене і досі. Як же мені інколи сумно усвідомлювати, що я так пізно прийшов до Бога. Я каюся в цьому, а священики рідної церкви кажуть лише одне: «Кожен приходить до Господа у свій час. Вчасно».

 

Але я все ж таки сумую від того, що стільки років душа не відчувала крил, котрі дарує віра та молитва. Можливо, саме через те, що стільки душ було скуто безвір’ям, шлях України до розквіту сповнюється такими страшними випробуваннями. Наша сила в єдності, в любові до ближнього, котру заповідав нам Господь. Лише усвідомивши це, народ стає Нацією.

 

І тому я безмежно щасливий тим, що посеред нас є ті, хто проповідує нам ці важливі істини. У цій «Сповіді» було сказано так багато глибинного, важливого, що будь-які мої слова зараз здаються мені зайвими. Просто зумій почути цього українці, жовто-синій.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Митрофорний протоієрей Анатолій Аксанюк, Благочинний у місті Вінниця настоятель храму Ікони Божої Матері всіх скорботних радість при психоневрологічній лікарні ім. Академіка Ющенка

https://youtu.be/Tnkd_XQGe2M